Метаморфози

¹ Повагом сіли вожді. Простолюддя — вінцем доокола.

² Першим піднявся Еант — щита семишкірого власник.

³ І, через силу тамуючи гнів, на берег сігейський

⁴ Зиркнув похмуро, на ряд кораблів і, до неба піднявши

⁵ Руки, промовив: «Ми тут, перед суднами, — свідок Юпітер! —

⁶ Хочемо правду знайти. Мій суперник — Улісс-ітакієць,

⁷ Той, хто від полум'я Гектора геть утекти не вагався;

⁸ Я ж — те полум'я збив, одігнав якнайдалі від суден.

⁹ Отже, безпечніше тут хитромудро словами змагатись,

¹⁰ Аніж руками — в бою. Але з мене такий красномовець,

¹¹ Як із того — воївник: що на вістрі жорстокої битви

¹² Зброєю можу звершити, те він — язиком на зібранні.

¹³ Зайве, гадаю, пеласги, про вчинки свої перед вами

¹⁴ Мову вести: ви їх бачили. Краще від нього почути.

¹⁵ Що він без свідків чинив, якщо ніч не вважати за свідка!

¹⁶ Справді великого я домагаюсь. Одначе, погляньте,

¹⁷ Хто мій суперник! Хіба ж це не скромно було б для Еанта

¹⁸ Взяти нехай навіть берло, якщо б ним Улісс мав пишатись?

¹⁹ Ну а для нього й сьогоднішній спір нагородою буде:

²⁰ Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався!

²¹ Я ж — коли б навіть на мужність мою лягла недовіра —

²² Був би походженням неперевершений: син Теламона,

²³ Мужа, що стіни троянські здобув під рукою Геракла

²⁴ І побережжя Колхіди торкнувсь кораблем пагасейським.

²⁵ Батьком його був Еак, безгомінного світу володар.

²⁶ Де еолійцю Сісіфу загрожує скеля нависла.

²⁷ Щодо Еака, то сином своїм визнає його навіть

²⁸ Батько всевишніх богів, тож Еант від Юпітера — третій.

²⁹ Втім, навіть цей родовід не велику приніс би в цій справі

³⁰ Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим:

³¹ Він мені брат; мені — й зброя його! Чи потомок Сісіфа,

³² Схожий, мов крапля води, на свого віроломного предка,

³³ Мав би йменами чужими неславити рід Еакідів?

³⁴ Перший я зброю надів, без наказу прибув — і за це ось

³⁵ Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того,

³⁶ Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня,

³⁷ Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший —

³⁸ Та не на користь свою — Навпліад і нарешті не змусив

³⁹ Страхополоха цього й хитруна до військової служби!

⁴⁰ Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу?

⁴¹ Я ж, кому в ході війни припадали одні небезпеки,

⁴² Шани і братніх дарів маю бути позбавлений нині?

⁴³ Був би правдивий той шал, чи хоча б ми повірили в нього,—

⁴⁴ З нами б тоді він сюди, до фрігійських укріплень, не вибравсь,

⁴⁵ Перший до вчинків лихих спонукач! І тебе, Пеантіде[47],

⁴⁶ Не залишили б на Лемносі ми на великий свій сором!

⁴⁷ Нині — йде поголос — ти, в лісовій заховавшись печері,

⁴⁸ Скелі зітханнями рвеш і по праву для сина Лаерта

⁴⁹ Кари благаєш — не марно, хіба що всевишніх немає!

⁵⁰ Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю,

⁵¹ Хто був одним із вождів, кому лук свій і стріли несхибні

⁵² В спадок Геракл передав, — і голодний, і хворий сьогодні

⁵³ Живиться м'ясом птахів, одягає їх пір'я; на них же

⁵⁴ Стріли розтрачує ті, що їм суджено Трою здобути.

⁵⁵ Все ж він лишився живий, бо не був за супутця Уліссу.

⁵⁶ На самоті й Паламед нещасливий бажав би лишитись!

⁵⁷ Жив би й тепер, а коли б і загинув, то хоч без провини!

⁵⁸ Мстивий Улісе — пам'ятав-бо, хто вдаваний шал його викрив! —

⁵⁹ Зраду пришив Паламедові, ще й довести постарався

⁶⁰ Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім!

⁶¹ Так він підточував сили ахейців і смертю, й вигнанням,—

⁶² Як тільки міг. Так воює Улісс, так до страху схиляє!

⁶³ Хай красномовнішим буде, ніж Нестор, — мене ж не зуміє

⁶⁴ Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті —

⁶⁵ Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги:

⁶⁶ Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили —

⁶⁷ Друг же руки не подав. Цього злочину я не придумав! —

⁶⁸ Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса,

⁶⁹ Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга.

⁷⁰ Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором!

⁷¹ Ось допомоги жде той, що її не подав; хто покинув —

⁷² Буде покинутий сам: цей закон він для себе ж накреслив.

⁷³ Чую: «Рятуйте!» — кричить. Я підбіг. Ледь живий уже, бачу,

⁷⁴ Зблідлий од страху, тремтить — неминучої смерті чекає.

⁷⁵ Щит свій важкий простягнувши над ним, що лежав у пилюці,

⁷⁶ Душу нікчемну зберіг — не велика це честь! — боягузу.

⁷⁷ Хоче продовжити спір? Повернімось туди, щоби знову

⁷⁸ Битва була, й твоя рана, і страх, твій супутник постійний;

⁷⁹ Словом, — ховайся за щит і за мужність — щита домагайся!

⁸⁰ От врятував я його від загину, і що б ви гадали? —

⁸¹ Щойно від рани конав, а за хвилю — чкурнув, наче олень.

⁸² Гектор наспів — і з собою богів залучає до битви.

⁸³ Не одного лиш тебе налякав його натиск, Уліссе,—

⁸⁴ Навіть хоробрий здригнувсь, — таким жахом од нього війнуло!

⁸⁵ Я ж, поки кров'ю впивавсь він, тягар величезний піднявши.

⁸⁶ Здалеку в нього метнув — і горілиць герой повалився.

⁸⁷ Я проти нього пішов, коли виклик він кинув ахейцям:

⁸⁸ Кожен-бо в думці благав, щоб на мене впав тоді жереб —

⁸⁹ І помогли молитви. А якщо вас цікавить сьогодні

⁹⁰ Хід поєдинку того, то супернику я не піддався.

⁹¹ Ось і мечем, і вогнем, заручившись самим Громовержцем,

⁹² Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний?

⁹³ Цими грудьми я зберіг вам повернення: тисячу суден

⁹⁴ Я захистив. Нині зброї прошу за врятовані судна!

⁹⁵ Втім, коли правду казать, то не стільки мені, як тій зброї

⁹⁶ Робиться честь: чи була б вона славна без слави моєї?

⁹⁷ Зброї більше потрібен Еант, ніж Еантові — зброя.

⁹⁸ З цим ітакієць хай Реса зрівняє, нікчему Долона,

⁹⁹ Сина Пріама, Гелена і те, як він викрав Палладу.

¹⁰⁰ Сам же — ніщо він при світлому дні без руки Діомеда.

¹⁰¹ Тож, коли зброю давати йому за такі от заслуги,—

¹⁰² Краще її розділіть: Діомедові — більшу частину!

¹⁰³ Для ітакійця яка з неї користь? Він завжди голіруч

¹⁰⁴ Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька.

¹⁰⁵ Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно,

¹⁰⁶ Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить.

¹⁰⁷ Зрештою, надто обтяжливим для голови дуліхійця

¹⁰⁸ Був би Ахіллів шолом. Пеліонського спису важкого

¹⁰⁹ Невойовнича рука не могла б, очевидно й підняти.

¹¹⁰ Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу,

¹¹¹ Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці?

¹¹² Що ж ти, негіднику, мітиш на дар, непідхожий для тебе?

¹¹³ Втім, якби дар цей тобі й оддали помилково ахейці,—

¹¹⁴ Ворог тебе б не злякавсь, але мав би що з тебе знімати!

¹¹⁵ Втеча — хоча саме в ній собі рівних не знаєш ти досі —

¹¹⁶ Не врятувала б тебе: не годиться для втечі ця зброя!

¹¹⁷ Зваж і на те, що твій щит, який в ділі був так уже рідко,

¹¹⁸ Досі ще зовсім новий, непошкоджений, а на моєму —

¹¹⁹ Тисяча ран од списів: йому свіжий потрібен господар.

¹²⁰ Ну, але годі! Слова — це слова. Повернімось до діла:

¹²¹ Між супротивників киньте хороброго воїна зброю:

¹²² Потім зійтися веліть. Переможцю її й подаруйте!»

¹²³ Син Теламона замовк, і з останнім промовленим словом

¹²⁴ Загомоніла юрба. Та герой, син Лаерта, підвівся.

¹²⁵ Мить якусь мовчки стояв він, похнюпившись. Потім окинув

¹²⁶ Зором вождів і, вдихнувши повітря, почав довгождану

¹²⁷ Мову, — слова попливли, й на цей раз не позбавлені зваби.

¹²⁸ «Жаль, що не вчуті мої молитви, як і ваші, пеласги,—

¹²⁹ Хто б сумнівався тепер, кому слід перевагу віддати:

¹³⁰ Мав би ти зброю свою, ми — тебе нині мали б, Ахілле!

¹³¹ Кривдниця Доля, однак, відняла його — в вас, як і в мене

¹³² (Тут він рукою змахнув, наче зір йому раптом заслали

¹³³ Сльози), то хто б повноправнішим був спадкоємцем Ахілла,

¹³⁴ Хто, скажіть, як не той, що схилив для данайців Ахілла?

¹³⁵ Тільки б Еантові впертість безглузда не стала в пригоді;

¹³⁶ Тільки б мені — винахідливий розум мій не перешкодив,

¹³⁷ Що прислуживсь вам. А мовлення дар (якщо ним володію),

¹³⁸ Той, що сьогодні — мене, а, трапляється, й вас виручає,—

¹³⁹ Хай не пробуджує заздрості: кожен свого хай пильнує!

¹⁴⁰ Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого

¹⁴¹ Жодних зусиль не доклав? Та якщо тут Еант похвалявся

¹⁴² Родом високим своїм, то й у мене з Юпітером-батьком

¹⁴³ Певна спорідненість є: на такому ж я східці від нього.

¹⁴⁴ Я — від Лаерта родивсь; Лаерт — від Аркесія; цей же

¹⁴⁵ Сином Юпітера був. І ніхто з них не йшов на вигнання.

¹⁴⁶ Славний мій рід і по матері: бог красномовний, Кілленій,—

¹⁴⁷ Ще одна гордість його. Від богів мої батько і мати.

¹⁴⁸ Та не тому, що й по матері я видатніший од нього,

¹⁴⁹ Та й не тому, що мій батько не винен у братовій крові,

¹⁵⁰ Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу.

¹⁵¹ Те, що братами були Теламон і Пелей, не вважайте

¹⁵² За перевагу його. Коли йде про таку нагороду,

¹⁵³ Міру хоробрості слід, а не знатності міру цінити!

¹⁵⁴ Втім, коли взяти родинні зв'язки і спадковість найближчу,—

¹⁵⁵ Є ж його батько Пелей, є ще й Пірр, його син. Для Еанта ж —

¹⁵⁶ Місця нема. Хай у Фтію цю зброю везуть або в Скірос!

¹⁵⁷ Єсть іще Тевкр; хоч так само двоюрідний брат він Ахіллу,

¹⁵⁸ Зброї не просить, однак. Та хіба, попросивши, б домігся?

¹⁵⁹ Тож, коли тільки про наші діла суперечка ведеться,

¹⁶⁰ Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі

¹⁶¹ Так, нашвидку. Тому спробую викласти все по порядку.

¹⁶² Мати, Нерея дочка, щоб од сина біду відвернути,

¹⁶³ Поміж дівчат помістила його й з усіма підманула

¹⁶⁴ Також, Еанте, й тебе, — юнака одягнувши, мов діву.

¹⁶⁵ Хто ж, як не я, до дівочих речей, щоб його спонукати,

¹⁶⁶ Зброю підклав? Та герой і тоді не відкинув накидки,

¹⁶⁷ Хоч у руках уже меч мав і щит, поки знов я не втрутивсь:

¹⁶⁸ «Сину богині,— кажу йому, — тільки від тебе залежить,

¹⁶⁹ Впасти Пергаму, чи ні! Ти вагаєшся Трою здобути?»

¹⁷⁰ З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа.

¹⁷¹ Вчинки його — це й мої: коли Телеф зі мною боровся,

¹⁷² Списом я зранив його; а піддався — я вигоїв рану.

¹⁷³ Фіви здобуті — заслуга й моя. Я ж і Лесбос, повірте,

¹⁷⁴ Й Тенед, і Кіллу, й Хрісею здобув — Аполлона оселі,

¹⁷⁵ Й Скірос узяв. Од удару й моєї правиці, вважайте,

¹⁷⁶ Стіни Лірнеські стряслись і зрівнялись, упавши, з землею.

¹⁷⁷ Я, поминувши все інше, подав вам того, хто мав силу

¹⁷⁸ Гектора перемогти — значить, Гектор поліг і від мене!

¹⁷⁹ Зброєю, отже, тією, що нею я викрив Ахілла,

¹⁸⁰ Зброї прошу: дав живому, від мертвого — знов забираю.

¹⁸¹ Тільки-но біль одного перейняв усіх інших данайців,

¹⁸² І поспливалося тисяча суден в Авліду Евбейську,

¹⁸³ Наче завмерли вітри, а якщо й повівали часами,

¹⁸⁴ То супротивні. Велить Агамемнону Доля сувора

¹⁸⁵ В жертву невинну дочку принести безсердечній Діані.

¹⁸⁶ Він — проти жертви цієї, однак; на богів розгнівився:

¹⁸⁷ Владар отецьким пойнявся чуттям, та м'якими словами

¹⁸⁸ Батьківське серце зумів я схилити на користь суспільну.

¹⁸⁹ Мушу зізнатись, — Атрід хай пробачить мені це зізнання,—

¹⁹⁰ Справу я вів нелегку, бо й суддя був небезсторонній.

¹⁹¹ Все ж і суспільне добро, і братова кривда, й найвища

¹⁹² Влада схилили його прямувати до слави по крові.

¹⁹³ Послано й до Клітемнестри мене, де не доказів сила —

¹⁹⁴ Хитрість потрібна була. Та послали б до неї Еанта —

¹⁹⁵ Ще й до сьогодні б вітри ходові парусів не напнули!

¹⁹⁶ Послано й до Іліона мене — відчайдуха — промовця.

¹⁹⁷ Гордо ввійшов і побачив я Раду високої Трої.

¹⁹⁸ Повно було там мужів. Але, сміло їм дивлячись в очі,

¹⁹⁹ Справу я вів, яку Греція спільно мені доручила.

²⁰⁰ Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі.

²⁰¹ Згодні були з цим Пріам і Пріамовий родич — Антенор:

²⁰² Сам же Паріс і брати, що в тій кражі йому пособляли,

²⁰³ Мало що волі рукам не дали, — чи ж не ти, Менелаю,

²⁰⁴ Свідок цього, — я з тобою був перший тоді в небезпеці.

²⁰⁵ Надто довго б я мусив розказувать, скільки добра вам

²⁰⁶ Рада моя та рука принесли у війні довголітній.

²⁰⁷ Довгий час після перших боїв не хотів покидати

²⁰⁸ Ворог укріплень міських; дочекатись відкритої битви

²⁰⁹ Годі було; вже й десятий під Троєю рік нас застукав…

²¹⁰ Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє?

²¹¹ Користь яку подавав? А якщо запитаєш про мене,—

²¹² Ворога в сіті беру, оборонні рови укріпляю,

²¹³ Тішу всіляко своїх, щоб війну осоружну, тривалу

²¹⁴ Легше терпіти могли. Як озброїтись можна, повчаю,

²¹⁵ Як — добувати харчі. Де сутужно, — мене посилають.

²¹⁶ Ось, одурманений сном, посилаючись на Громовержця,

²¹⁷ Владар велить нам кінчати війну, хоч її й розпочато.

²¹⁸ Легко йому й відстояти наказ: повелів же Юпітер!

²¹⁹ От хай перечить Еант! Нехай кличе до знищення Трої!

²²⁰ Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить

²²¹ Відступу? Зброї чому не бере та юрби не скерує?

²²² Ба! На це здатний лиш той, чиє слово — завжди вагоме!

²²³ Втім, він і сам відступив! Я бачив, як ти, показавши

²²⁴ Спину — й мені стало соромно! — став напинати вітрила!

²²⁵ «Гей, зупиніться! — я втрутився. — Чи одуріли ви, друзі?

²²⁶ Трою, вже майже здобуту, надумали з рук упустити?

²²⁷ З чим — на десятий рік! — ви повернетесь, як не з ганьбою?»

²²⁸ Цими й іншими ще, красномовний од гніву, словами

²²⁹ Я втікачів зупинив, одвернув, очманілих, від суден.

²³⁰ І закликає Атрід переляканих друзів на збори.

²³¹ Син Теламона й тоді, щоби зайвих клопотів не мати,

²³² Пари з вуст не пустив. Ганьбувати володарів зваживсь

²³³ Тільки Терсіт, але я покарав недолугого старця!

²³⁴ Виступив я і лякливих на ворога знов піднімаю,

²³⁵ Словом своїм повертаю в серця занепалу хоробрість.

²³⁶ Тож усе те, чим Еант похвалявсь, — його мужність уявна,—

²³⁷ Також заслуга моя: втікача зупинив я, отямив.

²³⁸ Хто потребує тебе між данайцями, хто тебе славить?

²³⁹ Ну а зі мною й Тідід свої вчинки погоджує радо,

²⁴⁰ Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса.

²⁴¹ Щось таки важить, що не з однієї лиш тисячі наших

²⁴² Вибрав мене Діомед! Хоч до цього й не змусила доля,

²⁴³ Знехтував я небезпеками: ніч була й ворог довкола!

²⁴⁴ З роду фрігійців Долона, що зваживсь на подвиг такий же,

²⁴⁵ Вбив я, але перед тим його змусив усі таємниці

²⁴⁶ Викласти — все, що облудлива Троя для нас готувала.

²⁴⁷ Все я від нього дізнавсь, не було що й вивідувать більше.

²⁴⁸ Міг повертатись уже до своїх, похвали заслуживши.

²⁴⁹ Та, не обмежившись цим, я проник у ту ніч до наметів

²⁵⁰ Реса, — й винищив махом усіх, розпочавши від нього.

²⁵¹ Тільки тоді, доконавши свого, наче той тріумфатор,

²⁵² Я на здобутому повозі в табір свій гордо в'їжджаю.

²⁵³ Зброї того, чиїх коней за вихід нічний домагався

²⁵⁴ Ворог, — мені не присудите? Бережете для Еанта?

²⁵⁵ Може, згадати ще й те, як загін Сарпедона, лікійця,

²⁵⁶ Знищив я списом своїм? Умиваючись власною кров'ю.

²⁵⁷ Впали від мене Керан, син Іфіта, Аластор і Хромій;

²⁵⁸ І Прітанід, і Алкандр, і Ноем повалився, і Галій;

²⁵⁹ Херсідамант і Тоон полягли від моєї правиці,

²⁶⁰ З ними — Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю!

²⁶¹ Далі — й безвісних чимало лягло поза стінами міста

²⁶² Від оцієї ж руки. Є й у мене рубці, громадяни,

²⁶³ Як і годиться, на грудях. А щоб голослівним не бути —

²⁶⁴ Гляньте! — І тут він розхристався. — Ось тії груди, що завжди

²⁶⁵ Тільки за ваше трудились добро, задля вашої справи!

²⁶⁶ Син Теламона, проте, упродовж тих років ані разу

²⁶⁷ Крові за вас не пролив! Його тіло не відало рани!

²⁶⁸ Ось і повірте йому, що відстоював судна пеласгів,

²⁶⁹ Що проти Трої й самого Юпітера виступив збройно!

²⁷⁰ Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо

²⁷¹ Інших відсунути в тінь. Але хай на загальні здобутки

²⁷² Не посягає один. Нехай кожного з вас пошанує!

²⁷³ Це ж Акторід ворогів одігнав обладунком Ахілла

²⁷⁴ Від кораблів, що згоріли б таки з їх захисником разом.

²⁷⁵ Певен до того ж Еант, що лиш він міг на Гектора вийти;

²⁷⁶ Ні владаря, ні вождів, ні мене не бере до уваги.

²⁷⁷ Хоч йому жереб сприяв, а піднявся він — тільки дев'ятий.

²⁷⁸ Ну а який був вінець, чим скінчивсь, найхоробріший мужу,

²⁷⁹ Ваш поєдинок? Пішов собі, навіть без дряпинки, Гектор!

²⁸⁰ Мушу, хоч як мені важко, згадати вам той нещасливий

²⁸¹ День, коли грізний Ахілл, охорона данайців надійна.

²⁸² Впав! Та ні жах, ні ридання, ні смуток мені в ту годину

²⁸³ Не перешкодив з землі його тіло піднять божественне.

²⁸⁴ Ось на плечах цих, кажу, на плечах цих Ахіллове тіло

²⁸⁵ Й зброю Ахіллову ніс — і тепер її хочу носити!

²⁸⁶ Є необхідні в мені — для такого спорядження — сили,

²⁸⁷ Єсть і снага, єсть і дух, що належно цю почесть оцінить.

²⁸⁸ І чи для цього богиня морська — лазурова Фетіда

²⁸⁹ Сином пишалась своїм, щоб цю зброю, небесний дарунок,

²⁹⁰ Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн?

²⁹¹ Що йому скаже різьба на щиті? Чи б зумів розпізнати

²⁹² Де Океан, де Земля, де Плеяди й Гіади вологі

²⁹³ Високо в небі зорять, де там Аркт, що не відає моря,

²⁹⁴ Де там є коло яке, де — осяйливий меч Оріона.

²⁹⁵ Прагне тієї, тупий, на якій і не знається, зброї!

²⁹⁶ Твердить, що я хитрував, од війни ухилявся важкої,

²⁹⁷ Пізно в ряди наші став… Та йому й невтямки, що тим самим

²⁹⁸ Він посягає на честь величавого духом Ахілла.

²⁹⁹ Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить, — злочинці:

³⁰⁰ Люба дружина — мене; його — мати затримала люба.

³⁰¹ Їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні.

³⁰² З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами.

³⁰³ Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж

³⁰⁴ Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи,

³⁰⁵ Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса?

³⁰⁶ Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка,

³⁰⁷ Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув,

³⁰⁸ Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло,

³⁰⁹ Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив.

³¹⁰ Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись,

³¹¹ Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки

³¹² Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий.

³¹³ Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні,—

³¹⁴ В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами:

³¹⁵ Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий

³¹⁶ Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних,

³¹⁷ Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі.

³¹⁸ Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада.

³¹⁹ Врешті, й на користь пішла. Хоча друговії — й щирості досить!

³²⁰ Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували,—

³²¹ Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона

³²² Піде й зм'якшить того мужа, який од недуги та гніву

³²³ Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця!

³²⁴ Іда скоріше розгубить ліси, Сімоент до верхів'їв

³²⁵ Хвилю помчить, а троянцям Ахайя подасть допомогу,

³²⁶ Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати,

³²⁷ Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде.

³²⁸ Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів,

³²⁹ На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри

³³⁰ На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:

³³¹ Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров'ю моєю,—

³³² Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму,—

³³³ Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти,

³³⁴ Й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію,

³³⁵ Як удалось мені заволодіти пророком дарданським,

³³⁶ Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої,

³³⁷ Як на виду в ворогів я Мінерви фрігійської образ

³³⁸ Викрав із храму… Й зі мною Еант порівнятися хоче?

³³⁹ Без того образу нам не судилося Трою здобути.

³⁴⁰ Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа

³⁴¹ Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен

³⁴² Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі,

³⁴³ Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою —

³⁴⁴ В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську

³⁴⁵ Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу!

³⁴⁶ Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно,

³⁴⁷ Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий!

³⁴⁸ В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу:

³⁴⁹ Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив.

³⁵⁰ Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,

³⁵¹ Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний.

³⁵² Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був —

³⁵³ З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало.

³⁵⁴ Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили,

³⁵⁵ Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить,—

³⁵⁶ Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший,

³⁵⁷ І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона,

³⁵⁸ Й Ідоменей або ще й Меріон — його співвітчизник.

³⁵⁹ Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити:

³⁶⁰ В кожного сильна рука, ха, хоч б'ються не згірше за мене,

³⁶¹ В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця

³⁶² Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче.

³⁶³ Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота.

³⁶⁴ Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає

³⁶⁵ Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш.

³⁶⁶ Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище

³⁶⁷ Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки

³⁶⁸ Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму

³⁶⁹ Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса.

³⁷⁰ Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно,

³⁷¹ Стільки тривожних років був на варті загальної справи.

³⁷² Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок!

³⁷³ Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане:

³⁷⁴ Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив.

³⁷⁵ Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої,

³⁷⁶ Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я;

³⁷⁷ Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити,

³⁷⁸ Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може,—

³⁷⁹ Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям,—

³⁸⁰ Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї,—

³⁸¹ Дайте хоч їй!» — і вказав їм рукою на образ Мінерви.

³⁸² Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:

³⁸³ Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.

³⁸⁴ Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду

³⁸⁵ Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.

³⁸⁶ Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,—

³⁸⁷ «Може, й на цю навіть, — вигукнув, — зброю Улісс посягає?

³⁸⁸ Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців

³⁸⁹ Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров'ю.

³⁹⁰ Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!»

³⁹¹ Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,

³⁹² Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.

³⁹³ Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові

³⁹⁴ Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу

³⁹⁵ Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому

³⁹⁶ Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани.

³⁹⁷ На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва —

³⁹⁸ Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.

³⁹⁹ А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла

⁴⁰⁰ Й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством

⁴⁰¹ Слави лихої зажив, — щоби стріли тірінфські здобути.

⁴⁰² Тільки тоді, коли з власником разом їх грекам доставив,

⁴⁰³ Під довголітню війну було рису підведено крайню.

⁴⁰⁴ З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,

⁴⁰⁵ Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:

⁴⁰⁶ Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,

⁴⁰⁷ Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.

⁴⁰⁸ Де палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.

⁴⁰⁹ Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама

⁴¹⁰ Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю —

⁴¹¹ Марно вона простягала до неба долоні благальні.

⁴¹² Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах

⁴¹³ До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,

⁴¹⁴ Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.

⁴¹⁵ Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі.

⁴¹⁶ Звідки йому нещодавно показувать мати любила

⁴¹⁷ Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.

⁴¹⁸ Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,

⁴¹⁹ Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.

⁴²⁰ «Троє, прощай! Нас у рабство женуть!» — розридались троянки.

⁴²¹ З димних виходять осель, до землі припадають устами.

⁴²² На корабель наостанку зійшла, — бо її, розпростерту,

⁴²³ Ледве знайшли на могилах синів, — безталанна Гекуба.

⁴²⁴ Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,—

⁴²⁵ Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл

⁴²⁶ Їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.

⁴²⁷ Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий

⁴²⁸ Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.

⁴²⁹ Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,

⁴³⁰ Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате

⁴³¹ Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько

⁴³² На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.

⁴³³ Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав

⁴³⁴ Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.

⁴³⁵ Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар

⁴³⁶ Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.

⁴³⁷ І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,—

⁴³⁸ Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду.

⁴³⁹ В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.

⁴⁴⁰ Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.

⁴⁴¹ Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —

⁴⁴² Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба

⁴⁴³ Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,

⁴⁴⁴ Несправедливим мечем Агамемнона брався скарати.

⁴⁴⁵ «Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!

⁴⁴⁶ Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!

⁴⁴⁷ Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —

⁴⁴⁸ Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!» —

⁴⁴⁹ Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,

⁴⁵⁰ Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —

⁴⁵¹ Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають

⁴⁵² І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.

⁴⁵³ Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.

⁴⁵⁴ Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,

⁴⁵⁵ Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї

⁴⁵⁶ З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,—

⁴⁵⁷ «Чи не пора вже, — промовила, — кров благородну пролити?

⁴⁵⁸ Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди

⁴⁵⁹ Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.—

⁴⁶⁰ Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,

⁴⁶¹ Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.

⁴⁶² От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!

⁴⁶³ Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе

⁴⁶⁴ Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.

⁴⁶⁵ Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,

⁴⁶⁶ Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча

⁴⁶⁷ Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого

⁴⁶⁸ Смертю моєю власкавити хоче, — прийме він радше

⁴⁶⁹ Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання

⁴⁷⁰ Все ж відгукнетесь, — адже вас Пріама дочка закликає,

⁴⁷¹ Не полонянка, — без викупу матері тіло віддайте:

⁴⁷² Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,—

⁴⁷³ Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?»

⁴⁷⁴ Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва

⁴⁷⁵ Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу

⁴⁷⁶ Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.

⁴⁷⁷ Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,

⁴⁷⁸ Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.

⁴⁷⁹ Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока

⁴⁸⁰ Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.

⁴⁸¹ Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів

⁴⁸² Ще раз… Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому!

⁴⁸³ Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива

⁴⁸⁴ Мати й дружино володарська, — Азії образ квітучий!

⁴⁸⁵ Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний

⁴⁸⁶ Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї

⁴⁸⁷ Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав!

⁴⁸⁸ Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши,

⁴⁸⁹ Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила,

⁴⁹⁰ Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,

⁴⁹¹ Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично

⁴⁹² В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям,

⁴⁹³ Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє:

⁴⁹⁴ «Доню, остання, — бо що ж позосталося? — матері втрато!

⁴⁹⁵ Доню, лежиш, — і в твоїх я й свої бачу рани глибокі!

⁴⁹⁶ Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля, — сьогодні

⁴⁹⁷ Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній

⁴⁹⁸ Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього!

⁴⁹⁹ Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш —

⁵⁰⁰ Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність.

⁵⁰¹ Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса,

⁵⁰² Легше зітхнулось мені. «Не страшний вже Ахілл нам!» — гадала.

⁵⁰³ Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла

⁵⁰⁴ Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.

⁵⁰⁵ Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий

⁵⁰⁶ Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.

⁵⁰⁷ Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!

⁵⁰⁸ Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,

⁵⁰⁹ В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,—

⁵¹⁰ На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,

⁵¹¹ Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже

⁵¹² Пальцем на мене, служницю за прядкою: «Ось вона, мати

⁵¹³ Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!»

⁵¹⁴ Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла

⁵¹⁵ Біль материнський, тепер… полягла на ворожій могилі!

⁵¹⁶ Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,

⁵¹⁷ Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?

⁵¹⁸ Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися

⁵¹⁹ Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама

⁵²⁰ Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?

⁵²¹ В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив,

⁵²² Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.

⁵²³ Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?

⁵²⁴ Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки?

⁵²⁵ Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть

⁵²⁶ Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!

⁵²⁷ Втрачено все… Але ні! Є одне, ради чого могла б я

⁵²⁸ Жити ще деякий час, — найлюбіша для мене дитина,

⁵²⁹ Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний,

⁵³⁰ В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.

⁵³¹ Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани

⁵³² Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя».

⁵³³ Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова,

⁵³⁴ До побережжя бреде. «Дайте кухля якого, троянки,

⁵³⁵ Щоб зачерпнути води!» — проказала, нещасна. Та що це? —

⁵³⁶ Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло…

⁵³⁷ Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця.

⁵³⁸ Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю.

⁵³⁹ Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях,

⁵⁴⁰ Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом

⁵⁴¹ Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить,

⁵⁴² То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно,

⁵⁴³ То, спохватившись, на сина погляне й на ранах зупинить

⁵⁴⁴ Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу.

⁵⁴⁵ Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня,

⁵⁴⁶ Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста.

⁵⁴⁷ Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне

⁵⁴⁸ Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком,

⁵⁴⁹ Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба,

⁵⁵⁰ Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши,

⁵⁵¹ До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства,

⁵⁵² Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче

⁵⁵³ Решту речей золотих, прибережених для Полідора.

⁵⁵⁴ Не завагався Одріз. Поживитися завжди охочий,

⁵⁵⁵ В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб'язно,—

⁵⁵⁶ «Що ж, я готовий, — сказав, — передай, що там маєш, для сина.

⁵⁵⁷ Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! —

⁵⁵⁸ Піде до рук Полідора». На кривоприсяжника грізно,

⁵⁵⁹ Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово

⁵⁶⁰ Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,

⁵⁶¹ Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок —

⁵⁶² Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі.

⁵⁶³ Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці,

⁵⁶⁴ Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає.

⁵⁶⁵ Вражені станом свого владаря, на шалену троянку

⁵⁶⁶ Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці

⁵⁶⁷ Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась —

⁵⁶⁸ Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського —

⁵⁶⁹ Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва

⁵⁷⁰ Свідчить тепер. Пам'ятаючи й далі про всі свої лиха,

⁵⁷¹ Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала.

⁵⁷² Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги.

⁵⁷³ Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж

⁵⁷⁴ І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі:

⁵⁷⁵ Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість.

⁵⁷⁶ Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям,

⁵⁷⁷ Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої:

⁵⁷⁸ В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя —

⁵⁷⁹ Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця,

⁵⁸⁰ Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,

⁵⁸¹ Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий

⁵⁸² Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе.

⁵⁸³ І не могла того мати знести, як Мемнона поклали

⁵⁸⁴ На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса,

⁵⁸⁵ Так на коліна й упала до ніг повелителя світу —

⁵⁸⁶ Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила:

⁵⁸⁷ «Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому,

⁵⁸⁸ Я найскромніша (не часто для мене будують святині),

⁵⁸⁹ Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити

⁵⁹⁰ Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе.

⁵⁹¹ Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку

⁵⁹² В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі,—

⁵⁹³ Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова,

⁵⁹⁴ Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати:

⁵⁹⁵ Втративши сина, прийшла я сюди. Він підняв надаремно

⁵⁹⁶ Зброю могутню за дядька свого — поліг, безталанний,

⁵⁹⁷ В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла.

⁵⁹⁸ Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду,

⁵⁹⁹ Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!»

⁶⁰⁰ Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона,

⁶⁰¹ Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались

⁶⁰² Чорного диму клубки, — як туман, що його видихає

⁶⁰³ Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,—

⁶⁰⁴ Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово

⁶⁰⁵ Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає

⁶⁰⁶ Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила.

⁶⁰⁷ Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця

⁶⁰⁸ Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч,

⁶⁰⁹ Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали.

⁶¹⁰ Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря

⁶¹¹ Голос один подали. На четвертім витку — розділились.

⁶¹² Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись

⁶¹³ Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому

⁶¹⁴ Б'ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами,

⁶¹⁵ На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл

⁶¹⁶ Падають мертві. Що воїн початок їм дав, — пам'ятають.

⁶¹⁷ Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка:

⁶¹⁸ Їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять

⁶¹⁹ Знаків, — Мемнонову тінь вони знов уславляють боями.

⁶²⁰ Тож, коли інших смутив Дімантіди розпачливий гавкіт,

⁶²¹ Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні

⁶²² Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними.

⁶²³ Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої

⁶²⁴ Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька —

⁶²⁵ Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський;

⁶²⁶ З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина,

⁶²⁷ Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю

⁶²⁸ Мчить від Антандра, минаючи Фракії берег злочинний,

⁶²⁹ Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора.

⁶³⁰ А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі,

⁶³¹ З друзями в гавань, у край Аполлона, щасливо добрався.

⁶³² Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх,

⁶³³ Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба.

⁶³⁴ Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми

⁶³⁵ Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала.

⁶³⁶ Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина,

⁶³⁷ Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши,

⁶³⁸ Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі,

⁶³⁹ Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом.

⁶⁴⁰ Мовчанку зрушив Анхіс: «Незрівнянний служителю Феба,

⁶⁴¹ В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також

⁶⁴² Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті стіни».

⁶⁴³ Той головою, що в стьожки була білосніжні вповита,

⁶⁴⁴ Сумно схитнувши, сказав: «Твоя правда, герою великий!

⁶⁴⁵ Ти мене знав ще тоді, коли дітьми п'ятьма я втішався.

⁶⁴⁶ Нині ж — така вже хистка, непостійна рядить нами доля! —

⁶⁴⁷ Майже в бездітного ти загостив. Бо яка ж то від сина

⁶⁴⁸ Поміч, коли його близько нема? В тім краю, що від нього

⁶⁴⁹ Й названий, в Андросі, владу й поля він посів замість батька.

⁶⁵⁰ Мовити правду Делієць навчив його; донькам, одначе,

⁶⁵¹ Лібер таке дарував, чого важко собі й побажати,

⁶⁵² Важко й повірити в те, бо до чого б вони не торкнулись,—

⁶⁵³ Перемінялось у хліб та в оливку — Мінерви, богині

⁶⁵⁴ Жовтоволосої дар, і велика була з того користь.

⁶⁵⁵ Тільки-но Трої нищитель, Атрід, про те диво дізнався,—

⁶⁵⁶ Ти не подумай, що відгомін бурі од вашого краю

⁶⁵⁷ Не докотився й сюди, — моїх дочок він силою зброї

⁶⁵⁸ Вирвав із батькових рук, і велів їм, щоб цим божественним

⁶⁵⁹ Даром живили вони кораблі незчисленні аргейців.

⁶⁶⁰ От і розбіглись вони хто куди: подались на Евбею

⁶⁶¹ Дві мої доні, а ще дві — на Андрос, до брата. За ними

⁶⁶² Воїн прибув, щоб війну розпочати, якщо їх не видасть.

⁶⁶³ Страх переважив братерське чуття, і сестер — утікачок

⁶⁶⁴ Брат таки видав. Ти б міг оправдати його боязливість:

⁶⁶⁵ Хто б його край захистив? Ні Енея ж, ні Гектора, з ким ви

⁶⁶⁶ Десять протриматись років змогли, не було біля нього!

⁶⁶⁷ Вже полонянкам кували наручники. Ці ж молитовно,

⁶⁶⁸ Поки ще змога була, вільні руки до неба піднявши,

⁶⁶⁹ Скрикнули: «Батьку-Ліею, рятуй!» І подав допомогу

⁶⁷⁰ Їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним —

⁶⁷¹ Значило б допомогти. Але як вони вигляд змінили,

⁶⁷² Я того знати не міг, пояснити не годен і нині.

⁶⁷³ Знаю, що сумно скінчилося все: в голубів білосніжних

⁶⁷⁴ Перемінились вони, супровідниць дружини твоєї!»

⁶⁷⁵ Так і спливав за гостиною час: то про те, то про інше

⁶⁷⁶ Мову вели. Та відсунуто стіл. Розійшлись усі спати.

⁶⁷⁷ Щойно на світ зайнялось, подалися до віщого Феба.

⁶⁷⁸ Велено їм до праматері, до берегів, де почався

⁶⁷⁹ Рід їх, плисти. Проводжати владар із дарунками вийшов:

⁶⁸⁰ Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж

⁶⁸¹ Дав він кратер, що його переслав ще раніше для нього

⁶⁸² З-над берегів аонійських Терсей, побратим його давній.

⁶⁸³ Отже, Терсей переслав; Алкон — беотієць із Гіли

⁶⁸⁴ Виробив, різні на ньому різьбою представивши речі.

⁶⁸⁵ Місто було там, і семеро брам вирізнялись у ньому:

⁶⁸⁶ Що це за місто, не важко було здогадатись по брамах.

⁶⁸⁷ А перед містом — похід похоронний, вогні та могили,

⁶⁸⁸ Всюди — жінки, матері, розхристані, простоволосі;

⁶⁸⁹ Свідчило все про печаль. Навіть німфи, здавалось, ридали

⁶⁹⁰ Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте

⁶⁹¹ Дерево; спрагнені кози снують по жарких крутосхилах.

⁶⁹² Посеред Фів зобразив той митець Оріонових дочок.

⁶⁹³ Не по-жіночому горло одна з них під меч наставляє,

⁶⁹⁴ Друга, залізо грудьми зустрічаючи, також одважно

⁶⁹⁵ Впала за рідний народ. І несуть їх обох через площі,

⁶⁹⁶ Вогнище палять високе для них на почесному місці.

⁶⁹⁷ Двоє близнят, юнаків, щоби рід не загинув безслідно,

⁶⁹⁸ З попелу дів піднялись; їх Коронами — каже переказ —

⁶⁹⁹ Названо. Матері прах урочисто вони проводжали.

⁷⁰⁰ Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи,

⁷⁰¹ Зверху акант золотавий обводив по вінцях кратера.

⁷⁰² Не поскупилисл й Трої сини: в свою чергу жерцеві

⁷⁰³ Цінну кадильницю й чашу дали; окрім того, блискучий,

⁷⁰⁴ Щирого злота вінець у ясних, мов зірки, самоцвітах.

⁷⁰⁵ Далі згадалося їм, що від Тевкра ведуть свою вітку

⁷⁰⁶ Тевкри[48], й на Кріті зійшли. Але небо тутешнє пришельцям

⁷⁰⁷ Не до вподоби було; того краю сто міст залишивши,

⁷⁰⁸ До побережжя Авсонського прагнуть — чимшвидше дістатись.

⁷⁰⁹ Буря, зірвавшись, метає мужів. Ненадійні Строфади

⁷¹⁰ Їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло.

⁷¹¹ Вже й дуліхійські затоки минули, Ітаку і Самос,

⁷¹² І нерітійські поля, що були під лукавим Уліссом,—

⁷¹³ Далі пливли. Вже й Амбракію, що в давнину через неї

⁷¹⁴ Посперечались боги, вже й суддю, що змінився у скелю,

⁷¹⁵ Бачать; Актійського Феба тепер там відома святиня.

⁷¹⁶ Ось і Додони земля з її дубом пророчим — за ними,

⁷¹⁷ І Хаонійська затока, де діти владики Молосса,

⁷¹⁸ Крила відчувши нараз, од вогню врятувалися чудом.

⁷¹⁹ Потім феаків поля, де сади плодоносять щасливі,

⁷²⁰ Їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот, що немовби

⁷²¹ Другою Троєю був, де фрігійський віщун верховодив.

⁷²² Певні свого майбуття, — бо ж усе їм Пріама нащадок,

⁷²³ Віщий Гелен, роз'яснив, — відтіля в сіканійську затоку

⁷²⁴ Входять. Сіканія в морі трьома закріпилась клинами.

⁷²⁵ Вістрям один з них, Пахін, до сльотливого звернений Австра.

⁷²⁶ Другий з клинів, Лілібей, — до Зефірів ласкавих, а третій,

⁷²⁷ Пелор, — до Аркта, який не торкається хвиль, до Борея.

⁷²⁸ Тевкри сюди подались. При попутному вітрі й на веслах

⁷²⁹ Саме під ніч допливли до піщаного мису Занклеї.

⁷³⁰ Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда.

⁷³¹ Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову;

⁷³² Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний,

⁷³³ Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів —

⁷³⁴ Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла.

⁷³⁵ Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними,

⁷³⁶ Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась —

⁷³⁷ І про закоханих часто з насмішкою оповідала.

⁷³⁸ Їй Галатея, волосся чесати якось доручивши,

⁷³⁹ Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить:

⁷⁴⁰ «Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,

⁷⁴¹ Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно!

⁷⁴² Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда,

⁷⁴³ Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці,

⁷⁴⁴ Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Кіклопа,

⁷⁴⁵ Що закохавсь». Говорити їй тут перешкодили сльози.

⁷⁴⁶ Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем

⁷⁴⁷ І, звеселивши її,— «Розкажи, дорога, — попросила,—

⁷⁴⁸ Що за причина була — довірся мені! — твого болю».

⁷⁴⁹ А Нереїда таке повідає Кратеїній доні:

⁷⁵⁰ «Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи.

⁷⁵¹ Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці,

⁷⁵² Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся.

⁷⁵³ Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору

⁷⁵⁴ Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця.

⁷⁵⁵ Я поривалась за ним, а за мною — Кіклоп ненастанно.

⁷⁵⁶ Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало:

⁷⁵⁷ Чи до Кіклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця, — не знаю:

⁷⁵⁸ Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро,

⁷⁵⁹ Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий

⁷⁶⁰ Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще

⁷⁶¹ Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу

⁷⁶² Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою,

⁷⁶³ Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! —

⁷⁶⁴ Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче:

⁷⁶⁵ Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся,

⁷⁶⁶ Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти.

⁷⁶⁷ Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий?

⁷⁶⁸ Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові —

⁷⁶⁹ Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна.

⁷⁷⁰ Телем тим часом навідався до сіцілійської Етни,

⁷⁷¹ Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден.

⁷⁷² До Поліфема жахливого він підійшов і промовив:

⁷⁷³ «Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине».

⁷⁷⁴ «Ти помиляєшся, — той засміявсь, — найдурніший з пророків:

⁷⁷⁵ Інша вже цілого вкрала мене!» Й віщуванням — намарно! —

⁷⁷⁶ Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя

⁷⁷⁷ Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити.

⁷⁷⁸ Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий

⁷⁷⁹ Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього.

⁷⁸⁰ Виліз Кіклоп на той берег і сів посередині, дикий.

⁷⁸¹ Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися.

⁷⁸² Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши

⁷⁸³ Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві,

⁷⁸⁴ Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші

⁷⁸⁵ Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі,

⁷⁸⁶ Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись,

⁷⁸⁷ Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась

⁷⁸⁸ До його слів, і почуте не випало з пам'яті й досі.

⁷⁸⁹ «Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри,

⁷⁹⁰ Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,

⁷⁹¹ Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша,

⁷⁹² Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує,

⁷⁹³ Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку;

⁷⁹⁴ Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша,

⁷⁹⁵ Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша,

⁷⁹⁶ М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша.

⁷⁹⁷ І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала.

⁷⁹⁸ Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша,

⁷⁹⁹ Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі,

⁸⁰⁰ Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша,

⁸⁰¹ Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі,

⁸⁰² Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави,

⁸⁰³ Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня,

⁸⁰⁴ Зліша від злої змії під п'ятою, від моря глухіша,

⁸⁰⁵ І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки

⁸⁰⁶ Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає

⁸⁰⁷ Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру.

⁸⁰⁸ Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати,

⁸⁰⁹ Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала.

⁸¹⁰ Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,

⁸¹¹ Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку

⁸¹² Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами,

⁸¹³ Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона,

⁸¹⁴ Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе.

⁸¹⁵ В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться,

⁸¹⁶ Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину

⁸¹⁷ Й сливи; не тільки такі, що від соку темніють, а й інші —

⁸¹⁸ Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску.

⁸¹⁹ Підеш за мене — й каштанів м'яких тобі, й арбута ягід

⁸²⁰ Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш.

⁸²¹ Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало

⁸²² Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних.

⁸²³ Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати:

⁸²⁴ Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити —

⁸²⁵ Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш,

⁸²⁶ Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає.

⁸²⁷ Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята.

⁸²⁸ Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята.

⁸²⁹ Є досхочу молока білосніжного; з нього частина

⁸³⁰ Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю.

⁸³¹ Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки

⁸³² Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі;

⁸³³ Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару —

⁸³⁴ Їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав.

⁸³⁵ Схожі, мов крапля води, — було б легко тобі помилитись.

⁸³⁶ На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток

⁸³⁷ Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї!

⁸³⁸ Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря!

⁸³⁹ О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків!

⁸⁴⁰ Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно

⁸⁴¹ Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив.

⁸⁴² Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший

⁸⁴³ Тілом від мене, — чував я од вас, що якийсь там Юпітер

⁸⁴⁴ Начебто правити мав. Одтіняючи мужнє обличчя,

⁸⁴⁵ Аж до плечей, наче гай, моє буйне спадає волосся.

⁸⁴⁶ Хай не вражає тебе, що на тілі моєму щетина

⁸⁴⁷ Їжиться, темна й густа: чи любили б ми схили безлісі?

⁸⁴⁸ Що б то за кінь був, якби не росла йому грива на шиї?

⁸⁴⁹ Пір'я вкриває птахів, а вівцю прихорошує вовна.

⁸⁵⁰ Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі.

⁸⁵¹ Серед чола — в мене око єдине, на щит величезний

⁸⁵² Схоже, ну й що? А хіба з неосяжного неба велике

⁸⁵³ Сонце не бачить довкіл усього? Чи воно не єдине?

⁸⁵⁴ Зваж і на те, що мій батько — володар у вашому морі;

⁸⁵⁵ Свекром він буде тобі. Змилостивсь наді мною нарешті,

⁸⁵⁶ Вислухай просьби того, хто твоїй лише кориться владі!

⁸⁵⁷ Що мені небо й Ефір, що Юпітер якийсь із громами?

⁸⁵⁸ Перед тобою тремчу, бо твій гнів — над усі блискавиці.

⁸⁵⁹ Легше я зніс би погорду твою, якби разом зі мною

⁸⁶⁰ Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Кіклопа,

⁸⁶¹ Любиш Акіда? Чим гірші обійми мої, ніж Акіда?

⁸⁶² Хай і собою милується він, і тобі буде милий,—

⁸⁶³ Хоч і болить мені те. Але, — хай-но мені навинеться,—

⁸⁶⁴ Зразу відчує, що в тілі такому є й міць відповідна!

⁸⁶⁵ Нутрощі вирву живцем, по полях порозкидую кусні

⁸⁶⁶ Й по твоїх водах — отак і з'єднаєшся з ним, Нереїдо!

⁸⁶⁷ Весь я горю, потривожений жар палахтить іще дужче,

⁸⁶⁸ Наче б у грудях своїх із усім її полум'ям разом

⁸⁶⁹ Етну вогненну ношу, — та тебе, Галатеє, не проймеш!»

⁸⁷⁰ Марно наплакавшись так, — я за ним оддалік поглядала,—

⁸⁷¹ Раптом підвівсь і, мов бик у якого забрали телицю,

⁸⁷² Люто метатись почав, — по яругах, по горах гасає.

⁸⁷³ Врешті й на нас, що такої біди не чекали, зненацька,

⁸⁷⁴ Дикий, набрів. «Ото знахідка! — рикнув. — Цим разом востаннє —

⁸⁷⁵ Вже я подбаю про те! — пригортаєтесь так, голуб'ята!»

⁸⁷⁶ Лиш роз'ярілий Кіклоп на голос такий страхітливий

⁸⁷⁷ Міг спромогтись. Навіть Етна — гора сколихнулась од нього.

⁸⁷⁸ Я, перелякана, в воду пірнула — були ми край моря;

⁸⁷⁹ Ну а сіметський юнак, побережжям пустившись тікати,—

⁸⁸⁰ «О Галатеє,— кричить, — порятуй! У біді свого сина

⁸⁸¹ Не покидайте, батьки! Приховайте в своїх володіннях!»

⁸⁸² Та здоганяє Кіклоп. Одлупивши мало не півскелі,

⁸⁸³ З маху в Акіда жбурнув. І хоча нещасливця той камінь

⁸⁸⁴ Тільки краєчком сягнув, — усього привалив ним Акіда.

⁸⁸⁵ Все я зробила тоді, що могла, на що дозвіл дала нам

⁸⁸⁶ Доля, щоб милий прибравсь у могутливу дідову силу.

⁸⁸⁷ Кров полилася багряна струмком із-під брили, та згодом

⁸⁸⁸ Барву червону почав той струмок поступово втрачати.

⁸⁸⁹ Ось він такий, як бува повесні після першої зливи;

⁸⁹⁰ Ось — мерехтить, мов сльоза. Розпадається брила на кусні,

⁸⁹¹ Вже й очерет із розщілин проглянувши, пнеться до сонця;

⁸⁹² З отвору скелі вже струмінь ударив дзвінкий, повносилий.

⁸⁹³ Раптом — о чудо! — з води піднімається до половини

⁸⁹⁴ Красень — юнак, і лозина гнучка вповива йому роги.

⁸⁹⁵ Він, якби нижчий на зріст та якби не лице лазурове,—

⁸⁹⁶ Вилитий був би Акід. А проте мій Акід таки справді

⁸⁹⁷ Перетворився в ріку, що й тепер те ім'я має давнє».

⁸⁹⁸ Змовкла, скінчивши на тім, Галатея, і знов нереїди

⁸⁹⁹ Ніжаться порізно всі, на спокійній гойдаючись хвилі.

⁹⁰⁰ Скілла вернулась, однак. Не наважившись в море відкрите

⁹⁰¹ З ними плисти, то по вогкім піску без одежі блукає,

⁹⁰² То, натомившись, у заводі тихій, якщо по дорозі

⁹⁰³ Знайде таку, в неглибокій воді прохолоджує тіло.

⁹⁰⁴ Раптом, збиваючи піну, новий глибодонного моря

⁹⁰⁵ Житель, що постать недавно змінив в Антедоні Евбейській,

⁹⁰⁶ Главк появивсь — і завмер від бажання, побачивши діву.

⁹⁰⁷ Поки ще думає він зупинити втікачку словами,

⁹⁰⁸ Поти кричить їй услід. Але Скілла, окрилена страхом,

⁹⁰⁹ До стрімчака, що край моря підноситься, духом добігла.

⁹¹⁰ Шпилем у небо зметнувся, затінений знизу лісами,

⁹¹¹ Той одинокий стрімчак, нависаючи грізно над морем.

⁹¹² Там, досягнувши безпечного місця, вагається німфа,

⁹¹³ Що це — потвора чи бог? Незвичайній дивується барві,

⁹¹⁴ Гриві, що в'ється по плечах йому, покриваючи й спину;

⁹¹⁵ З подивом бачить: у нього ще й хвіст, як у риби в'юнкої.

⁹¹⁶ Главк її сумнів одчув і, на скелю сусідню опершись,—

⁹¹⁷ «Ні, не потвору, не звіра-напасника бачиш, красуне,—

⁹¹⁸ Бог я, — промовив, — морський. Тут, під водами, ні Атаманта

⁹¹⁹ Син, Палемон, ні Трітон, ні Протей не значніші од мене;

⁹²⁰ Смертним, одначе, я був. Але навіть тоді, пам'ятаю,

⁹²¹ Вабило море мене, тільки ним я був зайнятий завжди.

⁹²² То було сіті тягнув, що затягують риб цілі зграї,

⁹²³ То над водою, тримаючи вудку, сидів терпеливо.

⁹²⁴ Є до зеленого лугу прилегле вузьке побережжя;

⁹²⁵ Морем один його край облямовано, другий — травою.

⁹²⁶ Не забрела ще туди ні одна круторога теличка,

⁹²⁷ Ні пелехата коза, ні спокійна вівця там не паслась,

⁹²⁸ На медоносні квітки не сідала бджола — трудівниця.

⁹²⁹ Там не сплітали святкових вінків, і ніхто ще ніколи

⁹³⁰ В руку серпа там не брав. У тім закуті тихім я перший

⁹³¹ Сів на травицю м'яку, й, поки сіті намоклі сушились,

⁹³² Рибок почав рахувать, розкладаючи їх по порядку

⁹³³ На моріжок — тих, що випадок їх запровадив у сіті,

⁹³⁴ Й тих, що самі на зрадливий гачок, легковірні, впіймались.

⁹³⁵ Раптом — нечувана річ! — та хіба потребую брехати? —

⁹³⁶ Здобич моя, лиш торкнулась трави, почала ворушитись.

⁹³⁷ Перевертається з боку на бік на землі, мов на хвилі.

⁹³⁸ Поки, немов очманілий, сиджу, — весь улов мій додому,

⁹³⁹ В море чкурнув, свого пана — рибалку — покинув, і берег.

⁹⁴⁰ Я сторопів, розгубивсь і ніяк розгадати не можу,

⁹⁴¹ Чи якийсь бог те вчинив, чи трави живодайної соки.

⁹⁴² «Що б то за соки були в тій траві?» — сам себе запитавши,

⁹⁴³ Пару стеблинок зірвав і, зірвавши, торкнувся їх зубом.

⁹⁴⁴ Щойно потрапила в горло моє невідомого соку,

⁹⁴⁵ Може, краплина якась, — а вже трепет пойняв мене дивний,

⁹⁴⁶ Вже потягло мене в іншу, чужу для людини, природу —

⁹⁴⁷ Щось наче гнало мене до води… «Прощавай, суходоле!» —

⁹⁴⁸ Мовив і в цю ж таки мить у глибини пірнув темно-сині.

⁹⁴⁹ Жителі моря, прийнявши мене, як свого вшанували.

⁹⁵⁰ Щоб увільнили мене від людської знищимості, просять

⁹⁵¹ І Океана, і Тетіс. Вони й очищають пришельця:

⁹⁵² Дев'ять разів очищальні слова повторяю за ними,

⁹⁵³ Потім під сотню річок мені кажуть підставити груди.

⁹⁵⁴ Й тут, відусіль поспливавшись, немов у весняне повіддя,

⁹⁵⁵ На мою голову враз гомінкі пролилися потоки.

⁹⁵⁶ Стільки й можу тобі розповісти цікавого; стільки

⁹⁵⁷ В пам'яті є; що було, окрім того, — чуття не сприймало.

⁹⁵⁸ Щойно вернулось воно, — вже до себе, на жаль, не прийшов я;

⁹⁵⁹ Іншим-бо став я, ніж був дотепер, — і тілом, і духом.

⁹⁶⁰ Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив,

⁹⁶¹ Далі й гриву оту, що волочиться, довга, по морю;

⁹⁶² Плечі могутні побачив тоді, й лазуровії руки,

⁹⁶³ Й ноги, що стали хвостом, як у риби, плавцями порослим.

⁹⁶⁴ Краще б, одначе, не бути таким, і не знатись з богами,

⁹⁶⁵ Й богом самому не буть — лиш би ти прихилилась до мене!»

⁹⁶⁶ Поки таке говорив, поки ще щось хотів говорити,

⁹⁶⁷ Скілла від нього втекла. Розгнівившись погордою діви,

⁹⁶⁸ Він до Тітана дочки — до Кірки в печеру подався.