Небезпека рецидиву

Розділ 23

Газети таке люблять! Наступними днями всі видання рясніли публікаціями про вбивство Альвіна, заголовки статей змагалися у несмаку. Поступово, як зазвичай буває, почала просочуватися інформація з поліції, і медії немов оскаженіли. Навіть не подаючи деталей, вони умудрялися створити враження, що Альвіна Му піддавали жорстоким тортурам. Це були, наприклад, цитати від анонімних джерел, які стверджували, що «ніколи в житті не бачили нічого подібного» або що це було «звіряче вбивство, а убивця був збоченцем». Спекуляції щодо особи ймовірного вбивці не мали стриму. Більшість схилялися до того, що вбивство скоєне з помсти й, певною мірою, пов'язане зі «справою Майї». Навіть у нашій конторі воно стало єдиною темою для розмови за ланчем, і дуже скоро мені до чортиків обридли запитання, кого ж я підозрюю.

Сюнне обурювалася.

— Якщо вбивство вчинено з помсти за смерть Майї, то це просто смішно, — повторювала вона раз у раз. — Альвіна ж виправдали.

Я промовчав.

Добігав кінця рік. У нашому місті це означало безкінечні циклони, дощі з заходу, з океану; лише іноді хмари продиралися на кілька морозних, ясних днів, і тоді чорні й сірі шпилі гір навколо мерехтіли на самих чубчиках снігом, ніби присипані пудрою; повітря бувало таким прозорим, що, видершись на вершину, можна було побачити краєвиди до самого горизонту. Та здебільшого люди ходили скоцюрблені, щулячись від вітру й дощу; у стічних канавах валялися вивернуті й поламані парасолі, наче скелети обабіч караванних шляхів.

Затемна я ішов на роботу й затемна повертався додому. Вечорами ми сиділи вдома, грілися біля коминка і навіть носа надвір не показували.

Я був на нараді. На одній з тих нарад, на яких адвокати говорять та й говорять, а клієнти насуплено переглядаються. Три години безсенсовних і безрезультатних суперечок.

Коли повернувся до контори, секретарка на рецепції поманила мене пальцем, нахилилася й прошепотіла:

— Там на вас чекає якась дама. Вона прийшла не за записом, але… вона весь час плаче. Я не мала серця вигнати її…

Я глянув на м'який куток, де зазвичай чекали прийому клієнти. Чомусь навіть не здивувався, побачивши там Ірене Ґудвік з запухлим, заплаканим обличчям. Вона теж дивилася на мене.

— Кави? — запитав я, коли вона сіла в крісло в моєму кабінеті. Жінка мовчки похитала головою. — Дайте мені кілька хвилин, я хочу кави. Посидьте тут трохи…

Я знову вийшов до приймальні, налив собі горня кави і став біля рецепції, чекаючи доки секретарка закінчить телефонну розмову.

— Вона хоч натякнула про що йдеться?

— Ні, тільки сказала, що це важливо. Я її питала, однак вона хотіла говорити тільки з вами. Спробувала призначити їй інший час, але…

Я заспокоїв секретарку, мовляв, усе гаразд і рушив до кабінету.

Ірене Ґудвік трохи заспокоїлась, сиділа з прямою спиною, ноги згорнула під крісло. Руки, сплетені так міцно, аж кісточки побіліли, лежали на колінах. Очі почервоніли й підпухли.

— Даруйте… — мовила вона, не встиг я ще й рота розтулити. — Знаю, треба було записатися на прийом, але…

— Пусте…

Жінка кивнула, хотіла щось іще сказати, проте знову замовкла. Натомість заговорив я.

— 3 якою проблемою ви прийшли, Ірене? Чому ви тут?

— Ганс…

— А що з ним?

— Його арештували. Прийшли й забрали з дому.

— Чому? — новина мене ошелешила. — Та ж не за вбивство Альвіна Му? Вони вважають, що Ганс убив Альвіна?

Ірене Ґудвік закивала головою і знову розплакалася. Я не втішав її, хай поплаче, а я, тим часом, замислився. Усе, власне кажучи, логічно. Якщо хтось і мав мотив, то Ганс Ґудвік. Він мусив потрапити в поле зору поліції від першого ж дня. Не знаю, чому я сам раніше про це не подумав.

— Ірене… Спробуйте… спробуйте заспокоїтися. Нам треба поговорити.

Жінка трохи вгамувалася, рідше чулися схлипи, тільки віддих був протяжний і тремтячий.

— Вибачте, я знаю, що поводжуся по-дурному, але останнім часом усього стільки…

— Вірю. Нічого страшного… Коли його забрали?

— Уранці. Прийшли рано, не знаю… десь близько сьомої. Ми ще спали.

— А ви певні, що вашого чоловіка арештували за підозрою в убивстві Альвіна Му?

— Так… Вони мали одну… один папір, на якому так і було записано.

— Обвинувальний висновок?

— Так!

— Гаразд, — я на мить примовк. — Що… що на вашу думку, я міг би для вас зробити?

Ірене здивовано глянула на мене.

— Він же має право на захист, на адвоката?

— Звичайно, але ж…

— Я хочу, щоб ви захищали його.

— Послухайте, Ірене, не думаю, що він захоче… Я ж захищав у суді Альвіна…

Але вона вже все вирішила.

— Ми не знаємо нікого іншого. Ганс казав… що він, видно, зовсім стратив розум, коли звинувачував вас за те, що сталося… ви просто виконували свою роботу. Насправді то все… вина Альвіна, який…

— Який — що?

— Який заслужив на смерть.

За чолом почав пульсувати легенький біль голови, я відчув утому і нехіть. Згадалася ніч, коли Ганс Ґудвік стояв посеред моєї спальні, згадалися мій страх і його агресія. Я не мав ніякого бажання братися до цієї справи. Усе було якось не так. Я виправдав убивцю його доньки, а тепер мав виправдовувати його. На думку не спадали жодні правила, які могли завадити мені в цьому. Дивна ситуація, я почувався у ній дуже незатишно.

Я поволі похитав головою.

— Не думаю, що це добра ідея.

Ірене Ґудвік уперше глянула мені просто в вічі.

— Ви ж професіонал, правда? Можливо найліпший з усіх можливих.

— Це правда, проте існує багато не менш талановитих адвокатів.

— Ви сповна використали свої здібності й знання задля виправдання убивці моєї доньки. Невже вважаєте, що ми… що Ганс не заслужив того ж?

Я не знайшов, що заперечити.

— Гаразд. Якщо захоче Ганс…

Я не відразу додзвонився до Тобіаса Мунка.

— Бренне! — він називав моє ім'я так, ніби випльовував його крізь зціплені зуби. — А тепер чого тобі треба?

— Ганс Ґудвік, — тільки й сказав я.

— Знову? Навіщо він тобі?

— Як я розумію, ви його затримали за вбивство Альвіна Му.

— То й що?

— Я зараз розмовляю з його дружиною. Вона хоче, щоб я його захищав.

На іншому кінці запала мовчанка.

— Не їй вирішувати… Невідомо чи він тебе захоче. Поки що Ґудвік відмовляється від адвоката.

Я тихенько зітхнув.

— Є лише один спосіб це з'ясувати, Мунку. Я приїду до вас.

Мунк щось буркнув замість відповіді, а я додав:

— І ще, Мунку… Не думаю, що тобі на руку, якщо підозрюваний не має адвоката. Це вбивство!

— Зателефонуй мені, коли приїдеш, Бренне!

Коли я приїхав, Мунк потиснув мені руку і привітався. Я завжди підозрював його нелюбов до себе, однак він поводився коректно, як людина, яка суворо дотримується закону. Ми мовчки йшли коридорами, аж раптом він зупинився.

— Я мав би передбачити, що ти вигулькнеш.

— Як це?

— Ти з'явився на місці злочину. Я знав, що адвокати нишпорять за резонансними справами, але ще ніколи на своєму віку не стрічав адвоката, який прибув би на місце злочину.

До мене нарешті дійшло. Мунк певний, ніби я відразу хотів запопасти цю справу. Я вже розтулив рота, щоб заперечити, але передумав. Однаково він мені не повірить.

— Трохи дивно, що захищатимеш його саме ти, хіба ні?

— Чому ж дивно?

— Ну, — він невизначено провів у повітрі рукою. — Ти ж і Альвіна Му захищав у суді.

— Гадаєш, щось стане на заваді, якщо я представлятиму Ганса Ґудвіка? Конфлікт інтересів?

— Та-а, не знаю… Усе це трохи…

Я урвав його.

— Альвін мертвий. Ніякого конфлікту.

Мунк зупинився перед якимись дверима.

— Хочеш поговорити зі своїм клієнтом наодинці, Бренне? У камері він сидить не сам.

— Був би вдячний.

Ми увійшли.

— Прийшов адвокат Бренне, Ґудвіку, — сказав Мунк. — Я залишаю вас віч-на-віч.

Ганс Ґудвік навіть не підвів голови.

— Мені не потрібний адвокат, — озвався він. — Я не вчинив нічого осудного.

Говорив він невиразно. Його голос наче заіржавів. Тобіас Мунк випередив мене з відповіддю.

— Це серйозна справа, Ґудвіку. Дуже раджу тобі погодитися на адвоката. Ми тільки за це… До того ж… адвокат Бренне добрий адвокат.

Я ошелешено глянув на Мунка, але той відвів погляд.

— Ми почекаємо в коридорі, Бренне. Даси мені знати!

Ганс Ґудвік змінився. Я бачив його в залі суду. Тоді він мав виснажений вигляд, обличчя пооране скорботними зморшками, однак пристойно вбраний, зібраний, пострижений. Міцної тілобудови, кремезний. Того вечора, коли він увірвався до нас, я його, по суті, і не роздивився.

Тепер цей чоловік ніби танув. Обличчя осунулося і набрякло; кудись поділася кремезність тіла; живіт, якого раніше не було, важко звисав над паском. Ґудвік був одягнений у брудні джинси й густо поплямлений синій джемпер. Довге, неохайне волосся звисало сивими пасмами.

Якийсь час ми мовчали. Між нами відчувалася напруга, кімнатка для відвідин ніби повнилася невирішеними конфліктами й німими звинуваченнями.

— Не знаю… чи захочете ви мого захисту, — почав я обережно. — Після всього, що трапилося…

Ганс Ґудвік відповів не відразу.

— Це не має жодного значення.

— Та ні, має… — я нахилився уперед, намагаючись зазирнути йому в вічі. — Це дуже серйозна справа. Що б не сталося, ви маєте покластися на мене. Вірити, що я стою за вас горою і роблю усе від мене залежне. А ви мусите робити все, що я скажу. Я тут профі. А ви — аматор.

— Я нічого не вчинив.

— Хай навіть так… Хочете мене за адвоката чи ні? Є ще безліч інших хороших захисників.

Ганс Ґудвік нарешті підвів голову й глянув на мене.

— Та вже добре, як є. Ви ж уже тут…

Я впізнав запах. З його рота знову відгонило задавненим перегаром. Почервонілі очі, невиразна дикція.

— Чудово. Перше запитання: ви тверезий?

Замість відповіді знизування плечима.

— Ви пили вчора ввечері? Або вночі?

— Так.

— Багато?

— Добряче. Заснув на канапі.

— Довго тривало? Тобто пив-пив і заснув?

Ледь помітний кивок голови.

— Як ви зараз почуваєтеся?

— Трохи ватяним.

— Ясно. Сьогодні допиту не буде. Тверезійте до завтра. Я попрошу, аби вам дали щось заспокійливе, щоб пом'якшити похмілля.

— Але… я нічого не зробив. Ми не могли б відразу з цим покінчити, щоб я пішов собі додому?

— Ні. Ви потрібні мені тверезим, з ясною головою. Усе не так просто. Цілком імовірно, що ви нічого не зробили, однак поліція щось на вас має, можете навіть не сумніватися. Інакше ви не опинились би тут. Усе, що треба, я передам слідчим. Прийду ввечері, тоді й поговоримо.

Мунка і слідчого я знайшов у кабінеті навпроти.

— То як, хоче він тебе? — запитав Мунк.

— Хоче. Але сьогодні допиту не буде.

— Як? Чому?! — вигукнув слідчий роздратовано, ледь не ображено.

— Мій клієнт нетверезий. У ліпшому випадку в нього важке похмілля після тривалого запою. На допиті він мені потрібний з ясною головою. Подбайте про щось заспокійливе для полегшення похмілля.

Мункові такий розвиток подій не сподобався.

— Якщо йому завтра в суді мають обрати міру запобіжного заходу, то допит повинен…

— Послухай, Мунку, обирати запобіжний захід можна буде не раніше, як післязавтра. Обіцяю: жодних каверз з мого боку. Але я не дам згоди на допит клієнта в неадекватному стані. Він взагалі не зобов'язаний давати свідчення.

Мунк знав, що проти правил не попре, і, стенувши плечима, погодився.

— Гаразд. Починаємо завтра о дев'ятій ранку.