Небезпека рецидиву

Розділ 31

У лісовій гущавині, поміж покручених дерев, вітру зовсім не відчувалося, я швидко спітнів у своєму плащі. У руках тримав пляшку дешевого віскі. Щоправда, дешевим воно було в крамниці-монопольці, але не для мене. Я запхав пляшку до кишені плаща.

Старий чоловік мав рацію, тут важко було б проїхати автом. Колії від коліс глибокі й нерівні, хитке каміняччя і калюжі, вкриті тонкою плівкою криги. На дорозі сніг майже зійшов, зате по обидва боки від неї ще де-не-де лежав — земля під деревами нагадувала білу клаптикову ковдру. За якийсь час схил став пологішим, попереду між стовбурами проблискувала галявина.

Хатина була маленька і нефарбована. Деякі шибки розбиті, а вікна закладені фанерою або дошками. За хатою стримів верхівками в небо темний, похмурий смерековий ліс. Перед хатою — старий трактор і три авта. На двох з них бракувало коліс, а трете — іржавий пікап — можливо, навіть їздило. Засніжене, заболочене, завалене непотребом подвір'я. Автомобільні запчастини, старі пральні машинки, дошки, з'їдені іржею листи бляхи. Повів вітру приніс із собою сморід перетлілого сміття. Я поволі рушив до будинку, обережно ставлячи ноги, та вже на півдорозі вгруз у розквацяний ґрунт по сам край черевиків.

Я зупинився за п'ять метрів від вхідних дверей. Жодних ознак життя. Жодних звуків.

— Агов! — гукнув я. — Є хтось удома?

Голос мій був надто слабкий і трохи захриплий. Я знову гукнув, голосніше. Трохи зачекав. Уже набрав у груди повітря, щоб гукнути ще раз, коли двері відчинилися, і на ґанок вийшов чоловік. Він був кремезний, з розчухраною шевелюрою й очима-щілинками, ніби щойно прокинувся. Живіт звисав над пряжкою паска. Колись біла футболка була запрана до сірості, з плямами невідомого походження.

— Якого дідька тобі треба? — запитав він низьким, скрипучим голосом, ніби не звик ним користуватися.

— Ґустав Гаґен?

— А хто питає?

— Я адвокат. Мікаель Бренне. Хотів би з тобою поговорити.

— Про що? — погляд його став сторожким, мовби він боявся, що я зараз витягну з кишені повістку в суд.

Я вирішив грати відкрито.

— Про твою сестру. Хотілось би більше про неї довідатися.

Ґустав не удостоїв мене й словом, просто рушив назад до хати.

— Агов! Зажди! — сказав я, ступивши два кроки до нього. — Я тільки хочу…

Ґустав рвучко розвернувся, схопив приперті до сходів граблі з обламаним держаком і замахнувся на мене.

— Забирайся до дідька з мого хутора!

Я відсахнувся, ступив кілька кроків назад і підняв долоні. У черевиках чвакало.

— Годі-годі, спокійно!

Чоловік дужою рукою запустив у мене граблями. Я щодуху позадкував, послизнувся на мокрому, втратив рівновагу й гепнув на зад просто в багнюку. Граблі просвистіли над моєю головою.

Я зіп'явся на коліно, і відчув, як миттю промокла тонка тканина моїх костюмних штанів; затулився від нового удару, але Ґустав завмер з піднятою рукою. Його перекошене обличчя побагровіло.

— Послухай, я тільки хотів поговорити, — квапливо запевнив я його. — Онде навіть взяв з собою… — я вихопив з кишені пляшку й простягнув до нього, як талісман, як запоруку мирних намірів.

Ґустав заворожено дивився на пляшку, його очі пожадливо загорілися.

— Хочу тільки поговорити, — знову повторив я. — Мені потрібна допомога, трохи інформації. Ми можемо вихилити чарчину, побалакати…

Я щось безладно белькотів, але не був певний, чи він слухає — його погляд прикипів до пляшки. Потім він коротко кивнув головою і рушив до хати. Дверей за собою не зачинив. Я сприйняв це як запрошення і обережно переступив поріг.

Усередині панувала густа сутінь; кілька уцілілих вікон затулені шторами, але хата виявилась менш брудною і запущеною, ніж я сподівався. Увесь перший поверх був однією кімнатою. У глибині виднілися сходи, які вели, мабуть, до спальні. Вочевидь саморобні меблі були масивні й грубо збиті докупи.

Ґустав мовчки дістав дві чарки, протер їх брудною ганчіркою і поставив на стіл. Я налив віскі, підняв свою чарку.

— Будьмо!

Він не відповів, просто перекинув трунок в горло. Пересмикнувся усім тілом і знову, так само мовчки, простягнув мені порожню чарку. Віскі миттєво зникло в його горлянці й цього разу.

— Ти не п'єш! — завважив він.

Білий день надворі, унизу стоїть авто, а віскі відразливо відгонить бодягою. Я не хотів пити, однак підняв чарку й зробив ковток. Ґуставу наче відлягло, коли я теж випив. Я знову наповнив його чарку, але тепер він тільки надпив.

— Про що хотів говорити? — запитав він.

— Про твою сестру, Ніну.

— Не маю з нею нічого до діла, — трохи невпевнено сказав він.

— Знаю, — заспокоїв я його, наповнюючи чарки; алкоголь вже наповнив важкістю мій шлунок. — Це ти змайстрував меблі?

— Ні, бать… Карл. Мав золоті руки. Будинок. Меблі. Усе… — віскі вже почало робити свою роботу, чутно було з голосу.

— Ти завжди тут жив? Усе життя?

— Так. Хіба кілька років — ні, коли жив… далеко.

— У дитячому будинку?

Ґустав скоса глянув на мене, знову насторожився.

— Звідки знаєш?

— Та провів невеличке розслідування. Розпитував декого. Про Ніну… А що?

Чоловік пересмикнув плечима, простягнув порожню чарку, щоб налити.

— Не так вже й багато зосталося у пляшці.

Я налив.

— Ніна…

— Мені немає до неї діла.

— Ти вже казав. Чому тобі байдуже до неї? Вас же тільки двоє лишилося на світі, хіба ні? — а що Ґустав промовчав, то я повів далі. — Батьки померли, так? Вона твоя єдина жива родичка. Дивно, що ти з нею не спілкуєшся. Вона ніколи сюди не приїжджала? До речі, Ніна ж спадкоємиця половини цього будинку, правда?

На останні слова він відразу зреагував, рвучко підвів голову. Мені не сподобався вираз його очей.

— То ти для цього приїхав? Вимагати спадку? На Ніну працюєш? Можеш передати їй вітання! Скажи, як заявиться сюди, я її вб'ю!

Я підняв руки долонями догори.

— Ні, я тут не для цього. Заспокійся… Я не працюю на Ніну.

Ґустав трохи заспокоївся. Очі його поволі затуманювалися, стали склянистими, як в усіх хронічних п'яниць. Я роздумував, як продертися до його свідомості, і вирішив дещо розказати.

— Я приїхав сюди, бо… проваджу одну справу. Справу про вбивство. І маю підозру, що тут замішана Ніна.

Ґустав довго мовчав, а тоді раптом сказав:

— Цілком можливо. Вона здатна на що завгодно.

— Чому так кажеш?

Ґустав знову замовк. Я налив йому ще, а сам лише пригубив.

— Їй було тут погано, так? Я чув балачки…

— Люди собі балакають, але нічого не роблять.

— А мали б щось зробити?

— Мій… Карл був справжнім дияволом, — сказав Ґустав, і я раптом помітив сльози в його очах; пляшка спорожніла більше, ніж наполовину. — Він був справжнім дияволом.

— Чи не тому… чи не був він… він вам щось заподіяв? — я відчував, як кострубато говорив, але не зважав.

Раптом слова полилися з Ґустава потоком, нестримною лавиною. Усе, що мені треба було робити, слухати, вставляти час до часу запитання і регулярно наповнювати чарку.

— Він нас лупцював. Бив нас і бив матір. Нещадно бив. Він… він ґвалтував нас обох. Наче ми не люди, а суки.

— А твоя мати?

— Мати… була не така вже й прикра, коли він їхав з дому. І пила тоді менше, — він повів плечима. — Принаймні вдома пила менше. Йшла на якусь забаву, зникала на кілька днів, потім поверталася додому й спала. Ми були полишені самі на себе, я і Ніна. То були наші найкращі дні! Та коли повертався Карл, у них обох відразу починався запій… а коли вона напивалася, то не зважала… ні на що… на те, що він робить… навіть з нами… — голос його скреготів, мов проіржавілий.

— Вони загинули в автомобільній аварії?

На моє здивування, Ґустав засміявся. Сміх вирвався з нього немов через силу.

— Яка там аварія. Я їх убив. Я і Ніна. Нінина ідея. Вона люто їх ненавиділа, надто його. То була її ідея, — він відсьорбнув з келиха; його мова стала незв'язною, слова плуталися. — Вона хотіла їх покарати, то її була ідея, я ніколи б не додумався. Хитрюща дівка… Я добре розумівся на автомобілях… міг полагодити все на світі, але Карлові завжди було недогода… ніколи не похвалив…

— Що ви зробили?

— Гальма. Злив трохи гальмівної рідини. Ми знали, що вони збираються кудись на посиденьки, бо пити почали ще вдома. Ніна казала, що вони потовчуться, недалеко й від'їхавши, — така собі невеличка аварія, достатня, щоб потрапити до лікарні, а ми на трохи будемо мати спокій, позбудемося на якийсь час того чорта… Вони мали тільки злетіти в придорожню канаву на повороті, — Ґустав на хвильку замовк, втупившись поперед себе порожнім поглядом. — Не розумію, ніколи не розумів, як їм вдалося з'їхати аж до самого низу й не вилетіти з дороги на закруті. А тоді над'їхав лісовоз…

Я не знав, що й казати. Потім Ґустав знову заговорив.

— Ми не мали такого наміру… Звісно, він був дияволом, та я не хотів його вбивати. І маму… ні…

Знову запала тиша.

— Ми їх убили, — озвався Ґустав і вихилив чарку.

Пляшка майже спорожніла. Я почувався недобре, мене нудило.

— Ніна… я намагався поговорити з нею, але вона не хотіла. Я чувся розбитим, хотів її втішити, а вона сказала, що радіти треба, бо ми нарешті вільні, а вони заслужили на таку смерть, — Густав потряс головою, здивовано, ошелешено. — Ніна пригрозила, якщо комусь зізнаюся, то вона скаже, що то була моя ідея… мовляв, ніхто не повірить, ніби вона могла таке придумати, бо ще надто молода. Вона сказала, що мене посадять у тюрму до кінця життя.

— Скільки тобі було років?

— П'ятнадцять. Відтоді я щодня думав про це.

Ґустав Гаґен похилив голову на складені на столі руки. Я хотів щось йому сказати, але не знав — що. Я залишив його на кухні, перейшов нетвердою ходою подвір'я, спустився звивистою доріжкою, відчуваючи під грудиною твердий камінь нудоти.