Небезпека рецидиву

Розділ 15

Небо було пласке й сіре, пориви північного вітру обривали рештки листя з дерев. Я їхав в авті на зустріч, якої з радістю уникнув би. Уранці зателефонував на роботу, попередив, що не прийду. За дві хвилини перетелефонував Петер.

— Ти звільнився з контори? — запитав він і, не давши мені й слова вставити, сказав: — Чим ти, в біса, займаєшся? Я знаю, що Карі вже виписали з лікарні, тож річ не в цьому. У тебе непочатий край роботи, на тебе чекають бесіди з негідниками, справи, які треба вигравати в суді. Сюнне вже збилася з ніг, усе навантаження лежить на ній. Вона щохвилини забігає до мене і просить поради.

— Хай мені зателефонує.

— Це не діло, Мікаелю! Ти маєш виконувати свої обов'язки тут, на робочому місці. Ти партнер, і відповідальності з тебе ніхто не знімав.

— Я повинен владнати одну важливу справу, Петере. Побачимось завтра, — відрізав я і поклав слухавку.

Я шукав між стандартними будиночками й особняками з сімдесятих років адресу, знайдену в телефонному довіднику. Вулички петлювали між низькими пагорбами, між перекособоченими від вітрів соснами у видолинках. Коли ж нарешті я знайшов потрібний будинок, він виявився скромною хатиною з облущеною фарбою на стінах.

Я обережно вийняв хвору ногу з авта, вийшов, постояв якийсь час, роздивляючись навкруги. Моріжок перед домом не підстригали, мабуть, усе літо. Грядки заросли бур'янами, а на під'їзній алейці валялося садове начиння. На всьому лежала печать занедбаності. Тут мешкали люди, яким до всього стало байдуже.

Мідна табличка на дверях вкрилася патиною, я ледве зміг розібрати, що там написано: «Ганс, Ірене і Майя Ґудвік». Трелі дверного дзвінка тонко відлунювали в глибині помешкання.

Жодної реакції. За якусь мить я подзвонив знову. Двері відчинилися майже відразу.

Я упізнав Ірене Ґудвік, бачив її в суді, хоч тепер вона була без макіяжу і в пеньюарі — об одинадцятій годині ранку! З її погляду я зрозумів, що мене вона також упізнала, однак було в тих очах іще щось. На мить мені здалося — страх.

Жінка мовчала. Я прокашлявся і сказав:

— Не знаю, чи ви пригадуєте мене. Я — Мікаель Бренне. Адвокат у справі… — і мимоволі змахнув рукою, не в змозі вимовити ні імені Альвіна Му, ані Майї.

Вона кивнула.

— Ваш чоловік… вдома?

— Ні.

Я трохи розгубився.

— Можна мені… можна мені ввійти?

Жінка без слова обернулася, рушила в дім, не зачинивши за собою дверей. Я сприйняв це як запрошення, пошкутильгав за нею услід.

Кухня завалена брудним посудом. На робочому столі — трохи ковбасної нарізки, пів буханця хліба, наполовину порожня коробочка йогурту. Рукою вона показала мені на маленький обідній столик з трьома стільцями під вікном.

— Дайте мені кілька хвилин. Кава в кавнику, — кинула мені на ходу.

Повернулась уже перевдягнена в джинси та бавовняний светр, макіяжу не накладала. Лінії її обличчя виявилися більш вираженими, ніж я пригадував. Жінка взяла собі філіжанку на каву й сіла навпроти мене.

Аж тепер я відчув запах алкоголю, перепаленого організмом. Запах перегару.

— Чого вам треба?

Голос її звучав невиразно. Вона не дивилася на мене, не зводила погляду з філіжанки, ніби там могла прочитати відповідь на своє запитання. А я не знав, з чого почати.

— Я… вибачте, що прийшов до вас додому… добре розумію, що ви не бажаєте мене бачити після суду, після всього, що там відбувалося. Не знаю, чи ви розумієте, що я просто виконую свою роботу, важливу роботу в правовій державі… — мій голос тихішав і зовсім згас.

Мої слова не мали для неї ніякого сенсу. Якийсь час ми сиділи мовчки, а тоді я зробив нову спробу.

— Моя поява тут має свою причину. Мушу поговорити з вашим чоловіком. Чи можу… чи міг би я застати його на роботі, а чи прийти сюди пізніше?..

Її погляд був прикутий до кавової філіжанки.

— Не знаю. Я не знаю, де він.

— Ви розлучилися? — обережно запитав я.

Я не здивувався б. Таке горе зруйнувало б будь-який шлюб.

Жінка, не відводячи очей від філіжанки, лише похитала головою. Я зітхнув, почувався загнаним у глухий кут. Тоді, щадячи її почуття, я у загальних рисах розповів, з чим прийшов. Про телефонні дзвінки, листи, камінь, пожбурений у вікно, про вчорашній вечір, коли я впізнав її чоловіка.

— Я можу його зрозуміти… Гадаю, можу зрозуміти, що його спонукало до такого вчинку. Лють і розпач, але…

— Мабуть, не можете, — тихо промовила вона.

— Ваша правда, мабуть, ні… Але так не може продовжуватися. Як би він душевно не почувався, так продовжуватися не може. Мені не хотілось би йти до поліції, проте…

Коли вона нарешті глянула на мене, в її очах виднівся безмежний відчай. Уста тремтіли.

— Він не… для нього… усе пішло шкереберть.

Я мовчав, чекав продовження.

— Після смерті Майї… то було жахливо для нас обох… немов жахливий сон, від якого годі прокинутися… Тобі сниться кошмар, ти прокидаєшся, а сон виявляється правдою…

Ірене Ґудвік одним ковтком допила каву, підвелася налити собі ще, і говорила, говорила… Я слухав, не перебиваючи.

— Він… він просто зник… Замкнувся у собі. Ми могли б підтримувати, допомагати одне одному, але так не сталося. У його душі поселився несамовитий гнів. Він… він не може прийняти дійсність, тільки й говорить про помсту… Я кажу йому, що так не можна, але він мене не слухає. Не знаю, що робити!

Здавалося, вона зараз розтане, розсиплеться на моїх очах. Я попросив ще кави, лиш би дати їй можливість перемкнутися на якусь буденну дію.

— Ви не знаєте, де він? — запитав я. — Він тут не живе?

— Приходить і знову кудись іде. Іноді бачу, що ночував удома. Не знаю, що в нього на гадці.

— А робота? Він же має свою приватну фірму?

Жінка похнюплено кивнула.

— Має, але на роботу не ходить. Спершу нам часто телефонували — клієнти й кредитори. Я не знала, що їм відповідати. Ганс ні з ким не бажав розмовляти. Я вже не підходжу до телефону, — після короткої паузи, вона додала: — Та й телефонують тепер рідко.

— Як ви даєте собі раду? Фінансово, маю на увазі…. Якщо чоловік не працює?

— Я на лікарняному. Але… — вона не докінчила речення, натомість показала рукою у кут робочого столу. Там громадилася купа конвертів з рахунками, деякі відкриті, більшість — ні.

Я нахилився до неї.

— Послухайте мене, пані Ґудвік. Я знаю, вам не легко, але це — не діло. Я конче мушу поговорити з вашим чоловіком. Ви ж, напевно, хоча б здогадуєтеся, де він може перебувати?

Жінка закусила губу — вагалася. Я додав своєму голосу суворості.

— Я не хочу звертатися в поліцію, але звернуся, якщо буду змушений. Гадаю, той клопіт йому зовсім зайвий. Мені треба з ним поговорити.

— Ганс має хатинку. Хижку, яка дісталася йому в спадок. Мабуть, там живе, бо не знаю, де б іще він міг заховатися від світу.

— Де це?

Ірене назвала місцевість. Назва мені незнайома, то я попросив її намалювати карту. Схованка Ганса Ґудвіка, якщо він там, справді, ховався, була на одному з островів на північ від міста.

Я підвівся, подякував за каву. Жінка провела мене до передпокою, відчинила двері. Не цілком усвідомлюючи, що роблю, я запитав, чи не має вона якоїсь торбинки. Жінка кивнула й знову рушила до кухні. Я — за нею, узяв торбинку й поскладав до неї усі рахунки зі столу.

— Навіщо?..

— Я адвокат. Мав на своєму віку чимало клієнтів з фінансовими проблемами. Я розберуся з вашими рахунками й подивлюся, чим тут можна зарадити.

Жінка мовчки дивилася на мене. Коли ми знову вийшли в передпокій, вона раптом сказав:

— Він убив собаку.

— Що?

— Ганс… Ми мали собаку, золотистого ретрівера. Він любив його, я не розумію, що на нього найшло. Одного дня він просто його застрелив.

— Чим?

— Рушницею. Навіщо він це зробив, не уявляю. Напевно, у нього чорно на душі.

— Рушницю він узяв з собою?

— Не знаю. Вдома її немає.

Дорогою додому я міркував над словами Ірене Ґудвік. Шкода було її, і шкода його. А ось історія з собакою мені не сподобалася. Дуже не сподобалася.

Увечері зателефонувала Карі й сказала, що хоче додому. Я попросив її потерпіти ще хоча б один день.

— Чому, Мікаелю? Що змінить один день?

— Дуже багато. Зачекай один день.

— Нащо?

Я зітхнув.

— Зроби ласку, дай мені цей день. Повір на слово, що це важливо й необхідно. Можеш?

— Ти щось знайшов, — констатувала Карі похнюпленим голосом.

— Лише один день, Карі, гаразд?

На іншому кінці дроту ніхто не відповів.

— Карі? Я кохаю тебе. Я заберу тебе завтра!