Небезпека рецидиву

Розділ 22

Відчуття паніки наростало. Я заблукав. Вулиці навколо мене ставали дедалі вужчими. Ще мить тому я тинявся залитими сонячним сяйвом доріжками поміж низькими побіленими вапном хатками, а тепер навколо панувала тьма й німотна тиша. На вулиці ні живої душі, лише обчухраний кіт сидів на сходах і дивився на мене жовтими очицями. Я ступив кілька кроків до нього, але він зістрибнув зі сходинки і потрюхикав дорогою. Я знав, що мушу піти за ним. Кота було ледь видно попереду в дедалі густішій темряві. Він вистрибнув на ґанок якогось будинку й зник усередині. Я зупинився перед входом. Поторгав клямку — двері зачинені. Не міг уторопати, як котові вдалося крізь них пройти. Якийсь час стояв на сходах, відчуваючи, як у мені наростає страх і впевненість, що в будинку сталося щось жахливе. Я подзвонив. Чув, як вглибині помешкання деренчить дзвінок. Знову почулося деренчання дзвінка. І знову… Аж доки частина мого мозку зрозуміла, що це пронизливо й невідчепно дзвонить телефон.

Я схопив слухавку, підняв її, і вона тут же випорснула мені з руки. Довго намацував, чуючи водночас чийсь приглушений голос, ніби дзумкотіння комахи. Нарешті знайшов, підніс до вуха.

— …якісь коментарі? — промовив схвильований голос з естланнським акцентом.

— Алло? — сказав я, хрипким, огрублим зі сну голосом; прокашлявся і повторив: — Алло?

На мить у слухавці стало тихо.

— Хто… Куди я потрапив? — знову озвався голос.

Годинник на нічному столику показував сімнадцять хвилин на четверту ранку.

— Це — Бренне.

— Ви маєте якісь коментарі, пане Бренне?

— Коментарі до чого?

— До… вбивства, ясна річ!

Моя голова була немов напхана ватою.

— Хто зі мною говорить?

— Ви що, не слухали? — роздратовано сказав голос у слухавці.

— Надворі глупа ніч. Хто ви, у біса? І чого вам треба?

Знову пауза.

— О, так. Вибачте, я знаю, що вже пізно… Я журналіст, Ґейр Спранґ. Як я вже казав, телефоную вам з приводу смерті вашого клієнта. Сподівався…

— Якого клієнта?

— Альвіна. Альвіна Му. Чи можете прокоментувати це?

— Хвилиночку, спокійно… Альвін? Що… як він помер?

— Його вбили. Замордували…

— Коли?

— Не знаю. Стою перед його будинком. Приїхала поліція. Я хотів би почути вашу думку… Як гадаєте, хто це міг зробити?

— Уявлення не маю. І коментарів теж не маю! — і я поклав слухавку.

За якийсь час знову дзвінок. Я зняв слухавку, вимкнув розмову й поклав слухавку на столик біля ліжка. За хвилину задзвонив мій мобільник. Його я теж вимкнув. Лежав і думав.

— Що сталося, Мікаелю? — Карі сонно дивилася на мене з подушки.

— Та так, одна справа. Спи. Розкажу вранці.

Альвін Му мертвий. Хтось його вбив. Я не вважав його смерть великою втратою для людства й не відчував жодної скорботи, але заледве тиждень тому він стояв у моєму кабінеті, і ось тепер мертвий… Забрав з собою в могилу правду про загибель Майї. Я нічим не міг зарадити. Не бачив підстав для свого втручання. Повернувся на другий бік, заплющив очі й спробував заснути.

А вже за півгодини я сидів в авті. Надворі було тихо й темно. Я поволі їхав окружною дорогою, оминаючи центр міста, об'їхав театр, звернув праворуч і скотився униз до паромного причалу. Там запаркувався.

Іти було недалеко. Я перейшов головне шосе, пустельне в цей час ночі й рушив углиб кварталу дерев'яної забудови. Будинки старі, з облупленою фарбою на стінах, розтрощені подекуди шибки забиті дошками. Я приблизно знав, куди йти, тож за декілька хвилин побачив на вулиці поліцейські автомобілі й невеликий гурт темних постатей, які трусилися від холоду під вуличним ліхтарем.

Коли я підійшов ближче, одна постать відділилася від решти й підійшла до мене. То був Ґеорґ, журналіст. Я знав його вже багато років.

— Це ти, Мікаелю? — озвався він.

Я кивнув.

— Що трапилося, Ґеоргу?

— Сам знаєш, якщо ти тут.

Я обернувся до низького дерев'яного будиночка, біля якого стояли авта, два поліцейські й одне цивільне. Перед дверима — непривітний поліціянт у формі.

— Альвін Му?

— Так.

— Знаєш, що сталося?

— Ніхто нічого не каже. Знаю тільки, що мертвий.

— Самовбивство чи вбивство?

— Гадаю, убивство. Принаймні ніхто цього не заперечує. Виловили новину на поліцейській радіохвилі, — Ґеорґ на секунду замовк і додав: — Здається, там жахлива картина.

— Звідки знаєш?

— Як тільки я приїхав, досередини увійшли два криміналісти. Один з них відразу прожогом вилетів надвір і виблював у стічну канаву.

— Може, новачок…

— Можливо. Але глянь, в усіх не обличчя — заціпенілі маски.

Решта журналістів таки впізнали мене. Оточили й засипали безглуздими запитаннями, на які я не мав відповіді, лише хитав головою. За якийсь час вони змирилися і дали мені спокій.

Я дивився на будинок, облізлу великими клаптями фарбу, ринви, роз'їдені в кількох місцях іржею. Поліцейський перед входом видавався крижаним стовпом. Ніхто не заходив, ніхто не виходив. Я трохи повагався, потім таки підійшов і назвався. Поліцейський мовчав, лишень апатично дивився на мене.

— Він… Альвін Му… був моїм клієнтом.

— То й що?

— Я так розумію, він мертвий. Убитий?

Ніякої відповіді. Я спробував знову.

— Я можу поговорити з керівником слідчої групи?

— Навіщо?

Надворі ніч і лютий холод, я раптом розсердився.

— Просто передайте, що хочу з ним поговорити, ясно?

Поліцейський пересмикнув плечима, відчинив двері, устромив досередини голову й щось сказав, але слів я не розібрав. Я відійшов набік — зачекати.

Аж хвилин за десять двері знову відчинилися. Чоловік, що вийшов з будинку, був невисокий на зріст, сивий, з глибокими складками навколо кутиків рота й тонкими, стиснутими губами. Я його знав, хоч і не надто близько; наші шляхи іноді перетиналися з приводу різних карних справ. Тобіас Мунк працював старшим інспектором відділу важких злочинів. Він стримано кивнув мені.

— Привіт, Бренне!

— Я так розумію, Мунку, Альвін мертвий? Він був моїм клієнтом.

Мунк втомлено глянув на мене.

— Він уже не твій клієнт. Він вже нічий клієнт.

— То він мертвий, так?

Мунк кивнув.

— Убивство?

— Нащо ти питаєш?

— Ну, він був… моїм клієнтом… я…

— Це вже не має жодного значення. Інформація поки що не публічна. Але так, Бренне, його вбили. Це було вбивство.

— Можна на нього глянути? — запитав я після паузи.

Очі Мунка звузилися.

— Нащо тобі, заради Бога, на нього дивитися?

Я не знав, навіщо запитував, і не знав, що йому відповісти, просто стенув плечима.

— Звісно, на місце злочину ніхто тебе не пустить, — сказав Мунк сухо. — Але присягаюсь, тобі зовсім не захотілось би його бачити.

— Чому?

— Хтось дуже не любив Альвіна Му. Я на службі в поліції понад тридцять років, але подібного ніколи в житті не бачив.

— Хочеш сказати, тіло спотворене?

— Дуже м'яко кажучи. Хоч Альвін Му й був скурвий син, але оце… — Мунк похитав головою.

— Знаєте, хто… Когось підозрюєте?

Мунк раптом роздратувався, ніби відчув, що бовкнув забагато.

— Хіба я, чорт візьми, стояв би тут з тобою теревенив, якби в нас були підозрювані? Га, Бренне? Є чимало людей, які не бажали Альвінові добра. Іди додому, Бренне! Тобі тут нічого робити, а я маю купу роботи.

Мунк різко розвернувся і зник за дверима будинку.

Я дивився йому вслід. Підтягнулися журналісти, хотіли довідатись, що мені сказав Мунк, але я тільки похитав головою, мовляв, знаю не більше за них.

Я рушив до авта. Здійнявся вітер. Вихор закручував у спіраль сухе опале листя і гнав його вулицею. Я згадував останню зустріч з Альвіном, усе, що йому сказав і чого не сказав. Я думав про те, що він, можливо, був би живий, якби я його застеріг.