Небезпека рецидиву

Розділ 37

З неба лило так, що довелося увімкнути на повну потужність склоочисники. Щітки шалено миготіли на лобовому склі, і все ж я мусив їхати дуже обережно. Нечисленні перехожі здавалися невиразними тінями на тлі суцільної дощової завіси й темряви; хвилі води з-під коліс зустрічних автомобілів накочувалися прибоєм у світлі моїх фар.

Я залишив авто за сотню метрів від будинку Ніни Гаґен. Підняв комір плаща і рушив вулицею. Навколо було темно й безлюдно. За двадцять секунд я промок наскрізь; дощівка скрапувала з волосся, стікала обличчям, я відчував, як вологість просочується через тонку тканину плаща на плечі.

Авто стояло навпроти воріт садиби Ніни Гаґен, по інший бік вулиці, як я і боявся. Зелений рено універсал, з вимкненими фарами; запотілі шибки зраджували чиюсь присутність усередині.

Я сторожко підійшов до авта з боку пасажирського сидіння, натиснув клямку й відчинив дверцята. Ірене Ґудвік здригнулася, повернула до мене голову, на обличчі — переляк і лють водночас.

— Привіт, Ірене!

Жінка оніміло дивилася на мене, але страх поволі відступав.

— Злякалися, що це Ніна вас застукала? — запитав я. — А таке цілком можливе.

Ірене мовчала.

— Гадаю, це погана ідея, Ірене! Повертайтеся ліпше додому.

На її обличчі вималювалась ображена затятість, наче в маленької дитини, яку застали в момент, коли вона робила збитки.

— Їдьте додому, Ірене, — наполіг я. — А я — за вами. Нам треба поговорити.

Нарешті жінка ворухнулася, кивнула головою. Я стояв, доки вона маневрувала, виїжджаючи з місця стоянки. Повернувшись, щоб йти до свого авта, я кинув оком на будинок Ніни Гаґен. Не можу сказати напевно, але мені здалося, ніби гойднулися штори на вікні другого поверху. Ніби хтось стояв там у темряві й виглядав надвір.

Ми пили чай, дуже міцний і дуже солоджений. Ірене дала мені рушника висушити волосся. Плащ парував на радіаторі опалення. Я відчував, як у мені наростає гнів.

— Про що ви думали, Ірене? Чого, на Бога, добивалися? — повторив я вже вчетверте, а вона вчетверте мовчки дивилася на мене.

— Ірене… Ви повинні зрозуміти…

— Вона вбила мою доньку, — раптом озвалася жінка.

— Можливо.

— Можливо? Це ж ви сказали, що вона!

— Правда, я так сказав. І мені здається, що я маю рацію. Я впевнений, що так воно й було. Але поки ще не можу цього довести.

— Вона вбивця.

Я зітхнув.

— Гаразд… я теж так думаю. Але що з того? Який сенс стояти перед її будинком ніч у ніч? Чого ви сподіваєтесь цим досягти?

— Вона не повинна відкрутитися.

— Ні, не повинна. Проте не в такий спосіб. Залиште це мені.

— Що ви зробите?

— Викличу її до суду, — сказав я з такою бравадою в голосі, якої насправді не відчував. — Я потроху збираю проти неї докази.

Ірене Ґудвік недовірливо глянула на мене.

— І це щось змінить?

— Сподіваюся… Та навіть якщо мені не пощастить, я замельдую її поліції, передам поліції все, що маю на неї. Урешті-решт, її таки покарають.

— Не вірю я у справедливе судочинство. Не довіряю системі…

— Чому?

— Самі ж бачили, як було з Альвіном. До того ж…

— Що — до того ж?

— Нічого.

Я пив чай, позираючи на жінку, що сиділа за столом навпроти мене. Її обличчя, мов цупка маска з уже знайомою впертою складкою навколо рота. Тиснути на неї — марна справа.

— Ваше чергування під її вікнами однаково не допоможе. Я хочу, щоб ви перестали шпигувати й залишили Ніну Гаґен мені. Ви не допомагаєте, а навпаки, перешкоджаєте. Прошу вас, послухайтесь доброї поради і дайте мені шанс виконати свою роботу. Обіцяєте?

Легкий кивок голови, майже непомітний.

— І ще одне, Ірене. Ніна Гаґен убивця. Маю підстави думати, що вбила багатьох. Вона небезпечна й відчуває, як її заганяють у пастку. Дуже не хотів би, щоб з вами щось сталося…

Я не знав, чи чує вона мене. Ірене замкнулася, здавалося, прислухається до чогось у собі, чутного тільки їй.

— Ірене! Усе гаразд? Ми домовилися?

— Так, — тихо відповіла вона. — Усе гаразд…