Небезпека рецидиву

Розділ 54

Бокова стінка шафи була стара й нефарбована. Планки — теж, але на них виднілися свіжі сліди від викрутки або ломика; вони не були прибиті цвяхами, а скріплювалися пазами. Я виліз з шафи, приніс викрутку й відігнув дерев'яну планку. Так поступово підважуючи, вийняв усю панель, за якою виднілася крихітна ніша, може, двадцять сантиметрів завглибшки. У ній стояв ноутбук.

Мені аж руки трусилися, коли я його підключав. Здавалося, минула вічність, доки нарешті засвітився монітор, а тоді ще одна — доки комп'ютер повністю завантажився. Ніяких паролів, я просто зайшов і клацнув на «outlook». Прогорнув сторінку вниз і відразу знайшов те саме повідомлення від «Rosomacha». Задав у пошук ім'я «Rosomacha». Трохи зачекав й одержав результат. Купа повідомлень. Я глянув на дати. Вересень, півроку тому. Відкрив найдавніше й почав читати.

Я довго сидів перед монітором, дивлячись на слова перед собою. Примітивні, ледь не дитячі повідомлення. Ніна Гаґен і Альвін Му. Таке буденне спілкування, що можна було повірити, наче вони обговорювали виїзд на природу, домовлялися про невинні розваги, та я добре знав, про що мовилося у тих повідомленнях.

Це був початок. Початок усього. Це листування призвело згодом до вбивства дівчинки. Вони все спланували разом. Ніна Гаґен мала стати алібі для Альвіна Му. Цікаво, чи замислювались вони, наскільки ризикованою була їхня афера чи якими непередбачуваними бувають присяжні, на якому тонкому лезі довелось би балансувати Альвінові Му. Але їм було байдуже, вони скористалися шансом і виграли, обдуривши всіх. Мене — також. Вони щасливо вислизнули б з рук правосуддя, якби не юродство Альвіна. Він не зумів опертися спокусі й похвалився, випустив кота з мішка, аби насолодитися безмірним, безпорадним розпачем Ганса Ґудвіка. І погрітися у променях власного безумства.

Я закрив програму, зайшов у «Мій комп'ютер» і відкрив теку «Мої світлини». Ніна Гаґен зберігала багато світлин; то була чудернацька мішанина жорсткого порно й звичайних аматорських фотографій з вакацій. Я пошукав фото, які мені вкинули в поштову скриньку — чоловіка, застреленого в око, і мертвої блондинки — й не знайшов. Перейшов до теки «Windows Media Player», перевірив список, але не побачив там нічого, окрім кількох музичних кліпів. Потім вимкнув ноутбук.

Знайденого в комп'ютері було більше, аніж достатньо, для обвинувачення Ніни Гаґен у співучасті в убивстві Майї, однак замало для порятунку Ганса Ґудвіка. Я повернувся до одежної шафи, обмацав пальцями невеличку нішу й майже відразу знайшов те, чого шукав. Конверт з диском. Він був приклеєний скотчем над отвором з внутрішнього боку.

Пульт лежав на телевізорі. Я став посеред кімнати. Натиснув ґудзик. Легке мерехтіння від руху камери, розмите зображення, потім навели фокус, і картинка стала чіткою. Обличчя Альвіна Му крупним планом. Альвін відступив крок назад, і я побачив, що він одягнений в білий комбінезон, зав'язаний під шиєю і на зап'ястках. На руках тонкі, латексні рукавички. Хірургічні рукавички. Альвін вийшов з кадру, а я знову перенісся на маленьку галявину в парку, де сидів одного погожого літнього дня майже рік тому, дивився на комах, відчував тепло й тишу — відлуння тієї трагедії болісно стиснуло голову.

На відео галявина не була порожня. Там лежала Майя Ґудвік. Зв'язана й гола. З кляпом у роті. Зображення гойднулося, стало розмитим, але потім знову навели різкість. Якась частина мого мозку реєструвала дії Альвіна; мабуть, він став позад камери, щоб чітко виставити кадр і фокус. Раптом він знову з'явився перед об'єктивом. Опустився на коліна перед голою дівчинкою, погладив рукою її тіло. Повернув голову й посміхнувся просто в камеру. Та посмішечка немов обпалила мої очі: несвідомо скривлене обличчя, гримаса, що свідчила про нетерплячку й несамовите збудження. Мене потрясло безумство в його погляді. Потім він схопив ножа, який лежав на землі поряд з ним — зблиснуло лезо, — і схилився над тілом.

Я стояв посеред вітальні й не міг зрушити з місця. Немов корені пустив. Прикипів очима до екрана, хотів відвести погляд, але не міг. Мене паралізувало побачене — світло й кров, і я вже знав, що ніколи не забуду тієї картини. Раптом рот мені наповнився густим, в'язким слизом; шлунок перевернувся догори дном; я вийшов з заціпеніння і зірвався з місця.

Кинувся у коридор, гарячково вовтузився з замком, зрештою, рвонув двері й вискочив надвір — у темряву й холоднечу. Устиг відбігти за кут будинку і почав блювати. Мене вивертало так, що сльози дзюркотом лилися з очей. Я виблював і слиз, і жовч, і ще би блював, аби спорожнити не тільки шлунок, але й мозок, вичистити думки, стерти образи, що запеклися в пам'яті, але вже не мав чим.

Нарешті спазми припинилися. Я стояв, скоцюрбившись, упершись долонями в коліна; плювався і форкав, а тоді поволі розігнувся. Наді мною чорніло небо, усіяне зірками. Час до часу темряву прорізував промінь маяка. Я рахував секунди до наступного спалаху світла — механічна реакція мозку, який хотів думати про щось інше, цілком буденне.

Я почув якийсь звук. Радше я нічого не чув. Можливо, хіба відчув порух позад себе. Передчуття, натяк на те, що зараз щось станеться. Щось рухалося швидко й безгучно. Щось загрозливе. Я почав обертатися, повернув голову, але було вже запізно. Тієї миті, як промінь маяка знову черкнув нічне небо щось з неймовірною силою вдарило мене по голові. Здалося, ніби світло зупинилося угорі, роздерло яскравим променем ніч, пронизало чорне склепіння неба і осяяло зоряну розкіш поза ним, а тоді вмить згасло, і я вже нічого не бачив.