Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ дев’ятий

Солом’яна постіль, на якій знову простягнувся фельдфебель Купш, цього разу в повному обмундируванні, шаруділа і тріщала. Втеча Вейрауха і задушені доги не виходили у нього з голови. Врешті, що хотів Себіш цим сказати: застережні заходи були не цілком надійними. Що ж можна було ще зробити? До якого б нового заходу ти не вдався, все одно хлопці додумаються, як би його обійти. Мішок з блохами легше охороняти, ніж непокірну партію рекрутів. А непокірними вони були всі. І навіщо тільки він залишив свою спокійну службу в ландграфській комендатурі і пустився на цю непевну авантюру! Купш зітхнув; змучений докорами, збентежений і роздратований, він всупереч всьому своєму бажанню не міг більше спокійно лежати, хоч і був страшенно втомлений. Найрозумнішим, мабуть, буде у цьому випадку відразу вирушити в дорогу, поки ще не трапилось якесь лихо, тим більше, що немає вже нещасних догів.

— Встати! Встати! Продовжувати марш. Швидше встати!

Але особливо ніхто не хотів поспішати. Замість того, щоб негайно піднятись, рекрути лише потягались, і навіть капрали, як здалося Купшеві, не виявляли бажання підкоритись йому.

Гнівно поводячи очима, бігав Купш сюди й туди і репетував, що вся партія за безладдя під час підйому одержить на сніданок лише хліб і воду.

Тоді відкрив рота одноокий рекрут, який до цього весь час мовчав. Нескладно він пояснив, що панові фельдфебелю може статить так, що він позбудеться ще одного чоловіка, якщо він, батрак Дібольд Шульман з села Гедра, не одержить свого супу.

— Бунт! — ревів Купш. — Я тебе навчу дисципліни!

Дібольд байдуже здвигнув плечима.

Купш був у нестямі; він схопив свій пістолет і ладен був покарати батрака для прикладу іншим.

Але підмайстер Зеекатц поспішив на допомогу Дібольду. Він пояснив фельдфебелю, що армія, як каже старе прислів’я, погано марширує на голодний шлунок, а це означає, що голодні солдати — погані солдати; певне, і пан фельдфебель хотів би похвастати своїми рекрутами, а не здати напівмертві страхіття, яких поперелякуються пани офіцери. Він цим хотів сказати не що інше, як: «Дотримуйтесь хорошого». Все це Зеекатц промовив, на подив рекрутам, цілком спокійно.

Навіть Себіш і Фріц Кляйнпауль лишили Купша напризволяще, бо і в них бурчало в животі. Фельдфебелю не залишилось нічого іншого, коли він не хотів усіх настроїти проти себе, як замовити на сніданок суп. І коли паруючий казан, нарешті, стояв на столі, Купш сам простежив, щоб усі добре понабивали собі черева, бо хазяїнові треба було заплатити повністю за весь суп.

Нарешті вирушили в дорогу. Над річкою хвилями ходила холодна імла. На небі ще сяяли крижаним блиском зорі. Більшу частину шляху до Цігенгайна вони ще минулого дня залишили позаду. Тепер дорога проходила через Швальмгрунд, в кінці якого стояла фортеця. Мета маршу була вже не так далеко, хоч її ще не було видно, і милі здавалися коротшими. Принаймні так здавалося Купшеві, якому робилося млосно від одної думки, як йому доведеться виправдовуватись за втрату в ешелоні. Невдача зробила його скромнішим. Він крокував, наче на ходулях, біля Себіша, який за ніч забув про свою злобу і був балакучий, як у минулі дні, коли вони сиділи за столом завсідників у «Золотому якорі». Він не міг нахвалитися благодатним краєм, в якому мав розташуватися їхній гарнізон, адже Швальмгрунд славиться своїм маслом і сиром.

— Так, так, мій любий Купш, коли б мені дали зараз кусок сиру, такого вже, як ти знаєш, добре видержаного, та до нього скибку селянського хліба і великий кухоль пива, то, друже, не знаю, чого б ще могла забажати моя душа!

— Але й смердить же страшенно цей швальмгрундський сир, та в цьому весь його смак, — погодився з ним фельдфебель.

— Мій дядько Вільгельм — він уже давно лежить у землі — умів якимсь особливим способом готувати сир. Ти мусив його або їсти або здалека обминати. Він поливав свіжий сир пивом, додавав до нього щіпку тміну і перцю і тримав його чотирнадцять днів в череп’яному горщику. А ти знаєш, Купш. сир був найкращим тоді, коли вже по ньому повзали черв’яки?

— Замовкни, — обірвав знову роздратований Купш його теревені, — у мене вже аж слина тече!

Якийсь критий віз, що сильно похилився набік, перегородив дорогу, і колона змушена була зупинитись.

— Гей, чоловіки, — закричав хрипкий жіночий голос. — Візьміться й допоможіть мені! Мій кінь злякався і поніс воза. Дишло зламалося, і його треба направити, а то ми стирчатимемо тут аж до страшного суду. — Літня жінка у ви-цвілій спідниці з червоного сукна навкарачки виповзла з-під воза.

Каспар згадав, що вже десь бачив це обвітрене мужоподібне обличчя. А й справді! Адже це була гостра на язик маркітантка, яка була в натовпі цікавих під час прибуття полковника Фаукітта в готель «Рай». А он там зверху на козлах сидить її юна небога і міцно тримає віжки. її білий чепчик сповз, обличчя пашить; якби непокірний білий кінь нарешті не зупинився, гарненька крихітка могла б полетіти сторч головою у рів.

— Тільки не хвилюйтесь, панночко, я зараз! — Два стрибки — і Каспар уже сидів на козлах, узяв віжки і подав дівчині хустку, яка сповзла з її плечей, коли вона злазила з воза.

Також і Дібольд поспішив сюди, схопив коня за недоуздок і оглянув із знанням справи пошкоджене дишло.

— Назад! — гаркнув Купш на обох.

Тоді стара, взявшись в боки, зміряла Купша з голови до ніг.

— Гей, кривоногий, нам також треба дістатись до фортеці. Теж мені, милий кавалер. Ці два рекрути краще знають, як личить себе поводити.

Але Купш закричав ще раз:

— Назад, хлопці! — Потім він пригрозив жінці: — Гляди, щоб з тебе не спав чепець, а то я подумаю, що ти солдат, і відлупцюю тебе!

— Вам би, звичайно, було б легше воювати з бабами! Покажи краще свою хоробрість там, де це буде потрібно. Але в бою ховаються такі хвальки, як ти. Я знаю цей сорт! Адже на своєму маркітантському возі я наче гренадер, брала участь у півдюжині кампаній. Ваші солдати такі ж добрі, як мої діти. А ви хочете їм заборонити виручити мене. Пхе, сором вам! — Щоки старої почервоніли, очі блищали.

— А жінка зубаста, так-так. — сказав Себіш тихо до Купша. — Послухай мене, краще не заводься з нею. З такими бабами краще не встрявати у сварку.

Купш відступив. Справді, над ешелоном наче тяжіла якась нещаслива зірка. Все йшло, немов заворожене. Засмучений, він сів почіпки на камені поблизу Рюбенкеніга, який примостився там уже раніше. Обидва стягли чоботи з наболілих ніг. Купшеві стало себе жаль: його великий палець напух і горів вогнем.

Тим часом Дібольд і Каспар лагодили дишло. Рекрути з цікавістю стояли навколо воза і дивувалися з проворства батрака. Той розповідав, що він удома часто майстрував і одного разу навіть зробив чудову лаву. Йому подобається гарна древесина і красиві могутні дерева. І міцні, здорові коні. Так, на них він теж розуміється. Дишло було направлене. «Іди сюди, держи-но», сказав він до Каспара. Вони знову запрягли коня, і Дібольд з любов’ю поплескав тварину по шиї. Кінь заіржав.

Стара підняла свою червону сукняну спідницю, під якою у неї висів чорний шкіряний гаманець з залізним замком. Вона витягла з нього два білих пфеніги і простягнула їх Каспарові і Дібольду. Але вони не хотіли взяти з неї жодної копійки.

— Ну, як хочете, — сказала вона розчаровано і сховала монети назад. — Мій віз навантажується в похід такими товарами, які вам, солдатам, напевне, захочеться придбати, і тоді вам буде важче, ніж тепер, відмовити матінці Катрін. Я ще досить молода і зможу почекати. — Стара розсміялася. — Що б ми тільки робили без цих двох, Мета?

Небога кивнула і опустила голову так, що її каштанові кучері упали на очі. Потім вона підняла своє вродливе дитяче обличчя. «Дякую», сказала вона і простягла назустріч Каспарові і Дібольду обидві руки. Каспар глянув в її сірі очі, які дивилися на нього щиро і сміливо. Вони були такими чарівними, що він ледве не забув випустити її руку.

Раптом дівчина обернулась і подивилась в тому напрямку, звідки прийшов загін рекрутів. Всі також спрямували погляд туди. Битим шляхом наближались два чоловіки. Один з них був в уніформі, другий — у міському вбранні.

— Пане фельдфебель, — крикнув військовий, як тепер виявилось, капрал. — Ось це рекрут, який прийшов до мене добровільно. Надзвичайна здобич, ви будете здивовані!

Купш зміряв добровольця критичним поглядом. Йому давно перевалило за шістдесят, а саме він був сухий, як мумія, малесенький на зріст, який він намагався збільшити з допомогою високих підборів; на ньому був потертий сурдутик, колись білий галстук, ранець і в руці чорна палиця з прикрашеною олов’яною ручкою. Очі Купша вп’ялися в палицю. Це ж було щось нечуване: рекрут з палицею! Купш був обурений. Але в цій людині було щось таке, що викликало до неї пошану, і тому він вирішив краще промовчати.

Новоприбулий зняв трикутний капелюх, показавши всім лисий, нібито обтягнутий жовтою, як віск, шкірою череп.

— Амбросіус Шмельцле, перукар і медик, — сказав він ввічливо й люб’язно повертаючи на всі боки голову, що сиділа на тоненькій шийці.

— Може, у вас також є докторська шапочка? — поцікавився веселий Рюбенкеніг.

— Не одна, а дві! — Старий під час розмови втягував ривками повітря своїм сухим носом, який спереду здавався тонким, як штрих, а з боку навдивовижу великим.

— Він мало не став професором в університеті! — додав гордо капрал.

Рекрути зайшлися глузливим реготом. Але це нібито не вплинуло на старого, і він тримав себе з гідністю.

— Так, я добровільно відмовився від кар’єри професора. Адже ж, взагалі кажучи, шарлатаном можна краще прожити. Звичайно, і це мистецтво треба вивчити, і це вимагає великої плати. — Рот старого скривився в гіркій посмішці, від чого обличчя його вкрилося безліччю глибоких зморщок. — Я вмію не тільки рвати зуби і голити, але й розуміюсь на хірургічних операціях.

— Що? Якась хитра махінація? Що це таке? — Рюбенкеніг штовхнув Анзельма і запитливо глянув на нього.

Але Амбросіус Шмельцле спокійно продовжував далі:

— За молодих років я був помічником хірурга Грос-Кошена в Сенфтенберзі. Цей хірург завідував клінікою. В ній оперували, ампутували, робили трепанації і лікували. Подарунки, які я одержував від пацієнтів на новин рік, коштували щонайменше двадцять гульденів.

Одні хитали головами, інші з глибокою пошаною слухали чудного дивака.

— Я тільки готував мазі і вправляв кості, — продовжував старий. — Хороший лікар повинен завжди бути ще й костоправом. Але протягом багатьох місяців мене переслідували невдачі. Я змушений був займати всілякі недостойні посади, а через мого останнього патрона замалим не потрапив до тюрми.

— Це справді так, — втрутився діловитий капрал. — Я його просто-таки вирвав з рук поліцейського.

— А який же злочин ти вчинив? — суворо спитав Купш.

— Не я! — захищався старий. — А мій патрон. У нього був великий театр на Кінській площі у Фріцларі, де він займався операціями по вирізуванню катаракти. До його почту належало не менш як 50 осіб, серед яких була карлиця, два гайдуки, два сурмачі, три валторністи і моя персона. Ще була у нього дресирована кізка, що ходила на двох ногах, плигала через стільці і вміла танцювати, а також зебра з Маніли. Ну ж і титулів було в пана доктора! Надвірний і таємний радник були серед них найнижчими. Перед кожною операцією патрон з’являвся на Помості, засвідчував свою особу атестатом і привілеями їх світлостей імператорів і королів і пропонував свої послуги, обіцяючи менш як за чверть години повернути сліпим людям зір. При цьому він галасував, як качка, намагаючись перекричати публіку, що збігалася звідусіль.

— Ти й сам добрий базіка, — перебив його Себіш і скорчив зле обличчя; він не міг терпіти, коли хтось інший говорив, бо сам дуже любив правити теревені. — Краще переходь ближче до діла і нарешті розкажи, що ти сам устругнув.

— Я? Нічого. Слово честі. Обов’язком моїм було лише слідкувати за здоров’ям трупи, а також щоденно з помосту виголошувати наукові медичні доповіді в той час, як феноменальний чоловік робив операції. Через те, що хворі на очі, щоб остаточно зцілитись, протягом багатьох днів не повинні були знімати пов’язки, то мій патрон мав деяку перевагу. На жаль, він виїхав з Фріцлара вночі один і без ліхтаря, як летюча миша. Тоді поліцейські схопили мене, щоб зневірені жертви хоч би на кому-небудь змогли помститись. Ох, вік живи, вік учись, а й на старості накоїш дурниць.

— Ну, в такому разі, — сказав Купш, — те, що ти хочеш стати солдатом, не така вже дурниця. Якщо я не помиляюсь, нам можуть стати в пригоді його медичні здібності під час нашої американської кампанії. — Купш задоволено потер руки.

— Так-так, — погодився Себіш. — Як офіцерський кухар я дозволю собі зробити одне зауваження: фельдшер з нього буде підходящий. Для рядових солдатів, я маю на увазі,— додав швидко він.

Старий залишався цілком спокійним. Він повернувся до Себіша і замислено подивився на ґулю на його голові. — Що це у тебе? Гм-гм, скільки тобі років?

Себіш зробив перелякане обличчя.

— П’ятдесят дев’ять.

— П’ятдесят дев’ять? Чудовий, зрілий вік, мій друже, — сказав медик Шмельцле задумливо. — Дай-но я огляну тебе, підійди ближче. Гм-гм-гм-гм.

У тебе також короткозорі очі. Око, сяючий годованець муз, цей всеосягаючий і сам неосяжний, дивний орган, вісник розуму, товмач серця і вікно душі, Око панує над усім. Світ створений для ока, а око для світу. Око — друг душі. — Шмельцле з великим задоволенням випускав слова в повітря, як мильні бульбашки, міцно тримаючи за рукав Себіша, який почав тремтіти і кумедно поводити очима. — Мій бідний друже, офіцерський кухар, звичайно, важлива людина, але лікар далеко важливіша. Запам’ятай це собі! Для тебе буде корисним мій спирт для голови, очей і пам’яті. — 3 цими словами він випустив Себіша і підніс йому до самого носа пляшечку, яку витяг з свого ранця. — Це коштує десять крейцерів.

Себіш щось пробурмотів сам до себе, але потім витяг гаманець з оленячої шкіри і, переборюючи скупість, неквапно відрахував медикові монети на руку.

Після цього він відкрив пляшку і поспіхом осушив її.

— Ну як? — спитав Шмельцле вкрадливо. — Добре? Як ти почуваєш себе?

— Наче справжній бальзам, хоч трохи і відгонить ялівцем, — сказав Себіш. злизуючи останні краплини з вусів. — Так-так, це має, Купш, якусь чудодійну силу, воно розійшлося в голові і по всьому тілу, і я почуваю себе дуже добре.

— От вам і фельдшер лише для солдат, пане офіцерський кухар, — похвалився старий з лукавою гідністю. — Ну, а як пан фельдфебель? Як ваші справи? Ви завжди почуваєте себе добре? О, тільки бачу, що у вас горить палець на нозі. Ой лихо, він має поганий вигляд, вельмишановний! Не робіть такого переляканого обличчя, я маю вам щось хороше сказати. Моя корділева вода поступово знищить запалення. Це найкращі ліки від цього. Все інше — це нікчемне знахарство і обман. Ось маєте, мій пане! Я беру за це двадцять крейцерів.

— Так, але… — запротестував Купш. — Ти ж не захочеш взяти гроші… з свого начальника… з свого фельдфебеля… Адже я міг би згідно закону просто конфіскувати у тебе, як у рекрута, всі ліки. Що б ти тоді зробив?

Але старий хитро похитав головою і постукав сухим, як патик, вказівним пальцем в долоню простягнутої лівої руки.

— Двадцять крейцерів сюди, інакше ніяких ліків, це і так лише половина ціни. Сила зілля різна: одне для тебе отрута, інше ліки. Яка користь вам з того, що ви конфіскуєте мої ліки? Зате якщо я їх матиму, то зможу подавати людям допомогу.

— Людям і собі самому. — Купш зробив кисле обличчя і відрахував гроші.

Шмельцле з обережності перераховував за ним; потім знову кинув на фельдфебеля компетентний погляд і спитав:

— Що ви вчора вечеряли?

— Гамбурзьку печеню з яловичини.

— Покажіть мені ваш язик!

Купш безпорадно, боязко витріщивши на медика очі, висунув язик; вже тепер у ньому не було нічого такого, що наганяло б на рекрутів страх. Навпаки, в такому стані він був скоріше схожий на опудало І став предметом розваги для всього ешелону. Шмельцле довгенько примусив його стояти з висунутим язиком. Потім рішуче промовив:

— Про гамбурзьку печеню з яловичини віднині не може бути й мови, зрозуміло? Проста рекрутська їжа для вас далеко корисніша. Ви хворієте на застудження шлунку, пане фельдфебель, і у вас буває, — він затулив своїми тонкими пальцями носа, — здуття.

Каспар і Мєтч поглянули одне на одного і почали хихотіти.

Лікар відразу завоював на свій бік усіх рекрутів. Вони і навіть капрали, які пригадали, що вчора одержували гіршу їжу, ніж фельдфебель, зловтішно зареготали, аж кров ударила в голову фельдфебелю.

— Звичайно, — сказав Шмельцле суворо, — ви повинні вести більш помірний спосіб життя. І цукру ви теж вживаєте занадто багато.

— Цей чоловік — чаклун, — прошепотів Фріц Кляйнпауль.

— Він має рацію, — відказаз Себіш, — фельдфебель страшенно любить цукор. Навіть у рейнське вино кидає грудочки улюбленого цукру!

— Ага! — вигукнув медик. — Наче я знав про це! Ось внутрішні ліки проти пристрасті до цукру. Чотирнадцять пілюль за тринадцять крейцерів!

Знову Купш мусив полізти в кишеню.

— Він навмисне наганяє страх на своїх пацієнтів, — поскаржився він.

Але й це, здається, анітрохи не вплинуло на непорушно-спокійного Шмельцле.

— Може б ти також і мою ногу оглянув? — гукнув Рюбенкеніг до медика. — Мене вкусив один підлий дог.

Купш навіть не наважився втрутитися.

— Що, дуже погано, друже? — спитав товстун стурбовано, коли лікар нахилився над його ногою. Але Шмельцле звелів, щоб принесли води і чистий клапоть полотна, промив мовчки рану, помастив маззю і за всіма правилами мистецтва зробив перев’язку. Лиш після цього він підвів очі, підморгнув Рюбенкенігу і тихо сказав;

— Хто справді хворий, я визначаю безпомилково. Тепер у тебе знову буде все гаразд, ти ж сильний, як кінь. Ні, облиш це. Рекрут з рекрута не бере нічого. Потім він додав уголос: — Він повинен дуже берегтися. Доки нога не загоїться, про стройове навчання навіть не може бути й мови.

Обличчя Рюбенкеніга раптом зробилося серйозним, що йому раніше ніколи не вдавалося навіть під загрозами і примусом. Зніяковілий і зворушений, дивився він на Шмельцле, який саме робив реверанс обом жінкам.

— Я ні на що не скаржусь, друже, почуваю себе добре, — попередила його стара.

Лікар задоволено закліпав очима.

— Для вас, пані, у мене є еліксир, що перетворює старого в молодого.

— Ні, дякую вам за це. Я б не хотіла ще раз починати заново життя. А от як ви дивитесь на те, щоб підкріпити свій шлунок?

Мета вже збігала за пляшкою горілки і тепер простягала її лікареві з ввічливим реверансом.

Шмельцле жадібно почав пити.

— Оце вам, мадмуазель, — сказав він згодом і дістав з ранця подарунок. — Препарат краси, хоч він вам поки що зовсім не потрібний. Збережіть це напізніше. — Він задоволено розсміявся, бо дівчина почервоніла. — В маленьких баночках часто бувають найкращі мазі.

— Нам уже пора їхати далі, чи не так, тітуню? — сказала гарненька небога старій, яка вже сиділа на козлах.

У Каспара від розчарування видовжилось обличчя.

— Бувайте здорові до Цігенгайна, — крикнула маркітантка Катрін та її юна родичка до рекрутів, що зібралися навколо. Підвода рушила в дорогу.

Каспар стояв на віддалі кількох кроків від своїх друзів і захоплено махав Меті, що дивилася на нього.

Загін знову рушив у путь. Каспар так влаштувався, що став сусідом Шмельцле. У медика язик повертався, ніби намащений маслом. Коли йому вірити, то він знав Америку, як свої п’ять пальці». Він захоплювався безмежними перспективами Нового світу. Кожному з рекрутів старий малював блискуче майбутнє. Зеекатц нібито буде за океаном скуповувати в індійців чудові хутра і оброблячи їх. Анзельм одружиться з вродливою спадкоємицею і відкриє університет в Нью-Йорку. Каспара він посилав в експедицію на дикий Захід, у прерії, де водяться бізони і течуть золотоносні ріки. Дібольд Шульман уже не буде більше за океаном батраком; він одержить землю для поселення і заснує велику ферму сотнею негрів-рабів.

— Ні, — заперечив запально Дібольд. — Ні, ні, мене самого надто мучили, щоб я ще захотів мати рабів.

Тут втрутився Себіш:

— Тільки не хвилюйся, одноокий, тоді я візьму ферму і плантацію, коли ти не хочеш.

— Ти як кухар повинен спочатку перетворити солону воду ріки Гудзон на солодку, — вирішив однак Шмельцле. — Чи матимеш ти право ще щось інше робити, ми побачимо пізніше.

— Перетворити солону воду річки на Солодку, — перекривив Себіш медика. Він був ображений і зробив плаксиве обличчя. — Ти кажеш так, бо не хочеш, щоб я мав ферму і власних рабів-негрів.

— Хто ж каже, що тобі не бажають їх мати, — втрутився Рюбенкеніг. — Звичайно, ти житимеш на фермі. Ми тобі від щирого серця зичимо її мати. Ти будеш там кухарем для сотні рабів-негрів.

Розлігся такий оглушливий регіт, що Купш прожогом підлетів до рекрутів. Себіш, не шкодуючи слів, постарався обмовити Дібольда і Шмельцле. Фельдфебель закричав:

Якщо ви зараз же не заспокоїтесь, хлопці, я вас всіх так відлупцюю, що вам ворота фортеці здадуться ліверною ковбасою!

Вони й справді не помітили, що фортеця вже була недалеко від них… Побачивши її, всі одразу принишкли.

— От ми і в духовці,— зітхнув Дібольд.

Фортеця Цігенгайн була відома в усьому краю під назвою «духовки», тому що вона мала лише один вхід. Кожен рекрут» кинувши погляд на страшні кам'яні мури, за якими повинна була бути остаточно похована їхня свобода, поринув у свої власні сумні думки. З ваганням проходили вони через важкі ворота, по обидва боки яких стояла варта; як тільки всі зайшли, ворота відразу ж зачинились. «Духовка» поглинула їх. Дерева, поля, пташки залишились по той бік воріт. Кам’яні каземати, постові будки, учбові плаци, цейхгаузи, гармати, древка знамен, — більше нічого не можна було побачити. Навіть небо здавалось замкненим у чотирикутник сірих мурів. Великий страх пройняв їх, страх, який ще більше посилився, коли раптом почувся верескливий голос, що, здавалося, доносився з камери самотнього ув’язнення.

— Увага! Ш-ш-шн-куйсь! — скомандував фельдфебель Купш.

Його голос раптом прозвучав так, ніби він тільки й створений був для того, щоб командувати; криві ноги фельдфебеля, не згинаючись, немов ніжки циркуля, підлітали до самого кінчика його носа. Прискореним кроком він повів загін рекрутів через двір до однієї з ротних казарм. В обличчя завербованим ударило затхле повітря, страшенний гамір і крики. Купш увіпхнув рекрутів всередину, а сам повернувся кругом і пішов, залишивши їх напризволяще.

Рюбенкеніг, а за ним й інші нерішуче протиснулись на середину кімнати, яка кишіла зовсім незнайомими людьми.

— Ей, прелатське черево! — крикнув хтось до нього.

Рюбенкеніг швидко пристосувався до нового становища. Його чималий червоний ніс виблискував на веселому обличчі.

— Ти маєш рацію, я досить-таки кругленький. Іграшка долі!

— Тобі не до лиця бути рекрутом! Тобі б більше пасувало їздити в колясці! — почулося з солом’яної постелі на брудній підлозі.

Здоровенний хлопчина з рябим обличчям, потягаючись, підвівся з соломи і недбалою ходою підійшов до новоприбулих.

— Наш звіринець усе збільшується, — сказав вія, кидаючи оцінюючий погляд то на одного, то на другого рекрута.

— Хлопці, ану уважно погляньте на товстуна. Я вважаю, що це вдалий приклад, який доводить нам здатність розтягнення людьської шкіри! Дивись, серед них є і старий скелет з паличкою! І одноокий є також тут! — Кожне слово хлопця, який був приблизно такого ж віку, як Анзельм, зустрічалось сміхом і реготом. — Мабуть, більшість з вас принесе невелику користь на службі у короля, мої дорогі! Але не падайте духом! Також і серед нас є чудові екземпляри! Віланд Кніхтель, ану лиш покажись новим товаришам по кімнаті!

З своєї постелі неохоче піднявся надзвичайно потворний чоловік; безглуздо вирячивши очі, він притулився до голої стіни, з якої вже давно стерлася всяка фарба.

— Ось ви бачите перед собою зловісного ворона, який був настільки нерозсудливим, що відмовився від безтурботного життя в монастирі. Свободи захотів він. Проте він не вмів жити по грошах. І хоч він позбувся наказів монастирського ігумена, зате тепер змушений коритися наказам нашого унтер-офіцера. — Рябий і його товариші зловтішно загорланили. — Так, у Кніхтеля не дуже багато розуму, і красою, звичайно, він теж не може похвастати! Ви лиш погляньте на його постать! Тоненькі ноги, справжні барабанні палички! Ніс приплюснутий, немов гусяча лапа! Кніхтель, можеш щезнути!

Грубий регіт наповнив приміщення. Фріц Кляйнпауль був у чудовому настрої; він витяг з своєї кишені камінець і шпурнув ним в об’єкт загального знущання. Монах-утікач, здавалося, був хворий, і ставився до всього з якоюсь незрозумілою байдужістю. Його кістляве тіло повалилося на солому і заховалося під ганчір’ям.

Також і Себіша це все надзвичайно розважало. Він підійшов до рябого, поплескав його по плечу і запропонував з свого кисета табаки. Рябий узяв пучку табаки, понюхав і висякався в руку. Потім він у найкращому настрої оголосив:

— Тепер погляньте на маестро Кутца! — Він показав на старого, горбатого чоловіка, з поритим носом, що боязко відвернув своє обличчя. — Кутц може так уміло намалювати хліб, що на нього гавкатимуть голодні вуличні дворняжки. Але він малює не тільки хліб, він уміє також і гроші малювати, чи неправда, Кутц? Проте його не спіймали б, якби він сам не попався на гарячому в Кассельській князівській церкві під час крадіжки золотої бахроми. Це справжнісіньке чудо, що він тут серед нас. Вони вже хотіли його обвінчати з дочкою канатника, на шибениці, зрозуміло. Ну й кінець кінцем він відбувся трьома відрубаними пальцями…

Анзельма нудило від смороду, убозтва і бруду в ротній казармі, але ще більшу огиду в ньому викликав жалюгідний стан багатьох нещасних істот, їх цілковитий занепад і здичавіння.

— Досить! — обірвав він на слові рябого здоровила. — Це підло знущатися над нещасними і слабими, замість того, щоб їм допомогти. Може, нужда примусила Кутца красти! Таких злодіїв вішають або кидають у фортеці, а злодії суспільства ходять в золоті і пурпурі. Ви так само добре про це знаєте, як і я! Хіба нас усіх не вкрали?

Рябий зухвало засміявся, потім, сильно штовхаючись, почав продиратись через натовп рекрутів.

— Так ти що, хочеш нас учити? Мабуть, думаєш, що ти кращий за нас?

— Аякже, — вигукнув Себіш в’їдливо, — він же називає.себе студентом філософії і хтозна-чим!

— Філософ, ага, — закричав рябий, — звичайно, адже погляньте на його білі ручки, які ще ніколи ні до чого не брались. Від нього всього тхне гасом. Боже мій, як він перелякався!

Анзельм, здавалось, роздумував, що йому робити; його очі закліпали, коли він зустрівся з поглядом рябого, а руки почали тремтіти. Каспар, Дібольд, Зеекатц і Рюбенкеніг поспішили на виручку студента, а також і Шмельцле прийшов йому на поміч.

— Тільки не говоріть так зневажливо про білі руки, браття! Великий Копернік переставив своїми руками філософа сонце і землю. А Даліла була всього лише жіночкою і все ж своїми пальчиками зломила силу могутнього Самсона, про що ти можеш прочитати в біблії!

На красномовство Шмельцле рябий не знайшов, що відповісти. А тут, на превелику досаду парубка, почувся ще другий, Дібольда голос:

— Студент має рацію. Адже хіба нас усіх разом не вкрали? Хто з нас захотів би добровільно їхати в Америку на свою загибель? За що?

— Облиште змальовувати чорними фарбами майбутнє! — Цю репліку кинув маленький, сухорлявий чоловічок з надзвичайно круглою головою, на якій сидів твердий темний капелюх. Услід за цим він продовжував — Адже ні я, ні ви нічогісінько не розуміємо в цій справі. Дайте спокій, і нехай про це турбуються люди, яких це стосується!

— Правильно, Кніфельс! — згодився рябий. — Кого це стосується, той нехай і турбується. А не цей безвусий братік, який, напевне, ще ніколи в житті і не нюхав як слід горілки!

— Братерство навряд чи полягає в тому, щоб з кожним негідником пити горілку, — відказав Анзельм, блідий від хвилювання.

В небезпечній тиші, що раптом настала, не було нічого чути, крім напруженого сопіння чоловіків, які раділи, передчуваючи сутичку. Але наступної секунди почувся перед дверима брязкіт, що вплинув на чоловіків, як сигнал до розрядки напруження.

Всі дістали якомога швидше свої ложки та миски і посунули до величезного казана, який притягли сюда два рекрути. Новачків відлаяли, надавали стусанів і відштовхували в задні ряди. Коли вони, нарешті, одержали свій суп, то він був уже рідкий і водянистий; кращі шматки ще раніше виловили санітари, писарі, візники, денщики, ординарці, люди з штабного наряду і, нарешті, старожили ротної казарми; озлоблені і голодні, узялися новоприбулі за жалюгідний обід. Каспар з жахом розглядав монаха, що примостився біля нього, його скорчену постать, бліде, як у привида, перелякане обличчя, воскові пальці, що водили ложкою. Монах їв із зітханням і огидою, потім поклав ложку і відвернувся до стіни.

Новачки однак так зголодніли, що сьорбали рідку юшку із звірячим апетитом, жадібно впиваючись зубами в хліб. Тільки Шмельцле був більше втомлений, ніж голодний, і вже під час їжі куняв,

— Може, ще трохи залишиться супу, і нам вдасться одержати добавку, — спробував Анзельм заспокоїти своїх голодних товаришів.

— Ось маєш на додачу! — Рябий вмить нахилив своє обличчя над мискою Анзельма і плюнув йому в суп під вигуки кількох його приятелів. Анзельм мовчки взяв свою миску і з усієї сили ударив нею по голові кремезного парубка.

— Ану дай йому здачі, Карле! Не давай себе скривдити, — нацьковували рябого його товариші.

Але рябий Карл зовсім не чекав, що Анзельм буде оборонятись; він з’їхав з ослона і повалився на підлогу. Грубий крик і регіт змінилися здивуванням і страшною тишею.

Анзельм піднявся, роздобув собі нову миску із супом і сів біля Каспара і Рюбенкеніга в кінці столу. Рябий все ще нерухомо лежав на підлозі. Його приятелі почали перешіптуватися. Час минав.

— Карл мертвий, — крикнув раптом один з них. Другий підвівся і налив лежачому на підлозі в ніздрі горілки. Уявний мертвий, кашлянувши, розплющив очі.

— Прокляття, здається, я був знепритомнів, — сказав він сонливо, витер рукою лоба і, стогнучи, поповз на свою постіль.

— Що, невже студент філософії зміг це зробити? — Фріцові Кляй'нпаулю аж не вірилося. — Підійди, дай і мені такий удар, щоб я міг переконатися в цьому. — Він насідав на Анзельма і підставив йому своє обличчя. Та Анзельм був далекий від цього. Він нахилив голову над своєю мискою і мовчки продовжував їсти. Фріц ще деякий час постояв, чекаючи. Потім він ударив себе з усієї сили в підборіддя так, то воно аж затріщало. Проте він не звалився, а захитався і відійшов убік, дурнувато посміхаючись.

— Всі мітили в Анзельма, — прошепотів Каспар Рюбенкенігу і студентові.— Добре, що ти їм показав! Але як ти не побоявся? Адже хлопцеві не бракує сили, щоб покалічити будь кого!

Справа не лише в грубій силі, а в тому, який дух ховається за силою. Звичайно, н боявся. Але я сказав собі: якщо я зараз виявлюсь боягузом і знесу образу, то вони будуть тоді мене дедалі все більше принижувати. Але якщо я проти них повстану, то примушу їх поважати мене так, що вони і в майбутньому й пальцем мене не зачеплять.

Був ранній вечір. Але рекрути-старожили були знесилені муштрою, а новоприбулі втомлені маршем. Один за одним вкладалися вони спати. Тільки деякі з них сиділи купками, розмовляли, грали в карти або марили з розплющеними очима. Лише Рюбенкеніг не втрачав бадьорості він з цікавістю розгулював серед цього мурашника незнайомих людей, що мали такий поганий вигляд. Вони йому охоче розповідали, як з допомогою облудних умовлянь, підступності, насилля або тому, що не мали іншого виходу, потрапили до численної армії короля. Тут було багато зовсім літніх чоловіків і не менше підлітків, що ледве сягали п’яти футів. Тут були підмайстри і майстри, селяни і наймити, яких забрали прямо від плуга. Тут був також і бродячий поет з Єни, збанкрутілий купець з Відня, позументник з Ганновера, звільнений поштовий писар з Касселя, старший начальник округи з Мейиінгена, кравець з Дарштадта, торговець сиром з Кітцбюгеля, прусський гусарський вахмістр і навіть один, який називав себе звільненим на пенсію шведським державним радником. Скоро веселий Рюбенкеніг уже добре знав кожного з своїх нових товаришів по нещастю, і коли він, нарешті, наговорився і ліг на свою солом’яну постіль, то всі вже і його знали, як облупленого.

В ротній казармі настала тиша. Тільки один раз ще почувся шум і регіт, коли двоє молотих хлопчаків намалювали сплячому рекрутові щипцями для знімання нагару вуса, Але потім нарешті і вони втихомирились, ніхто не гомонів більше. Знадвору доносився дзвін бубонців, цокіт копит, гуркіт коліс. Звідкілясь долинув звук мисливського рога, але тільки на одну коротку мить. З пар чулося зітханнч і тихий стогін, з постелі медика гучне хропіння.

Голос команди пробудив втомлених рекрутів від першого сну. Один з капралів просунув голову в казарму і закричав:

— Чого похнюпили носи? Зараз же зробити веселий вигляд, поблизу знаходиться генерал-лейтенант фон Гайстер; пін не може терпіти нахнюплених рекрутів.

Зеекатц пробурмотів:

— Панові генерал-лейтенантові легко бути веселим. Нехай лиш спробує бути веселим в нашій шкурі!

Капрал загорланив:

— Хто там бурчить, га? Тут швидко відучать бурчати… Ану, давайте співати!

Маленький, худорлявий чоловік, що, здавалося, навіть і вночі не знімав свого бундючного темного капелюха, бо він і тепер стирчав на його на диво круглій голові, напрочуд гарним, чистим голосом заспівав:

Анзельм знову розплющив очі. На його розумному обличчі блукала меланхолійна усмішка. Пісня знаходилася у кричущому протиріччі з дійсністю, в якій вони жили, і справила на нього глибоке враження.

— Цe Кніфельс з Дармштадта, якого називають тут цігенгайнським соловейком, — пояснив йому добре обізнаний з усім Рюбенкеніг. — Цей чоловік був мандрівним кравцем. Вони схопили його на одному з постоялих дворів.

— Ану лиш припини, нарешті, лящати. — крикнув Зеекатц до Кніфельса. — Хіба ти не бачиш, що ми втомилися і хочемо спати?

— Чолов’яга плазує перед капралом, наче собака! — пробурмотів Дібольд.

Очі кравця лукаво заблищали; він показав на дерев’яну скриньку, що стояла під його нарами.

— Як вам здається, хіба б не краще мені було мандрувати із своїм інструментом? А в неділю бути біля своєї родини? Але тепер я опинився тут і мушу з цим миритися; треба камзол по шматку відрізані, а іноді і шлейф укорочувати.

— Так-так, чоловік правду каже, — Себіш з цікавістю присунувся до нього.

— Свою власну голову треба мати, — відрізав йому батрак.

Кравець Кніфельс заперечливо махнув рукою:

— А я зовсім іншої думки, мій сину. Зрештою, це зовсім непогана доля, насамперед для таких молодих хлопців, як ви, поїхати до Америки. Як багато вже людей переселилося на той бік добровільно. І навіть не на кошти короля, як ми. Адже ж їм ще довелося сім чи вісім років даремно працювати, щоб відшкодувати вартість морської подорожі в цю обітовану країну. Хіба я неправду кажу? Боже мій, я, справді, і мріяти не міг, що на старості літ мені ще доведеться вирушити в таку чудову морську подорож.

— Чоловік точнісінько так говорить, як наш лікар, — зауважив Фріц Кляйнпауль.

Кравець з симпатією поглянув на Шмельцле. Але Шмельцле заперечливо підняв свою кістляву руку.

Кніфельс непевно засміявся, бо тільки тепер помітив під дверима суворого генерал-лейтенанта фон Гайстера. старого офіцера, на грудях якого красувалась відзнака Золотого Лева поряд з орденом за військову хоробрість; він уже стояв хтозна-як довго. Обличчя Кніфельса стало зовсім збентеженим, і він наступної ж миті почав співати:

Співаючи, він подавав рекрутам знаки, щоб вони його підтримали. І справді, кілька хлопців почало йому підтягати, а Фріц Кляйнпауль, звичайно, першим;

Тільки-но двері знову зачинилися, як рекрути з полегшенням припинили співи. В голову Кніфельса полетів чобіт Зеекатца. Рот кравця з жовтими зубами зник під неохайними гренадерськими вусами, що зрослися докупи, його солов’їний голос перелякано обірвався.

— Та нехай вій співає! — втрутився Каспар. — У нього такий чудовий голос.

Але Дібольд буркотливо відказав:

— Зеекатц вірно зробив. Хоч у мене й одне око, але я бачу, що кравець — це фальшивий крейцер! На нього не можна покладатися, ненадійна він людина.