Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ вісімнадцятий

Повітря застигло від холоду. Мертва тиша стояла над краєм. Був пізній вечір. Шмельцле йшов по білій від паморозі вулиці, що вела з Трентона до Пеннінгтона, борючись з вітром, змішаним із снігом і градом. Хоч будинки Трентона були не далі як за сто кроків, їх ледве можна було розглядіти. Пікет лейтенанта Відергольдта, розташований недалеко від того місця, де вулиця на Пеннінгтон перетиналася дорогою, що йшла вздовж берега Делавер, ховався десь за сніжною завісою. Старий нахилився, взяв трохи снігу, міцно стис його і жбурнув сніжкою у повітря.

— Чудова різдвяна погода! — пробурмотів він.

Відтоді, як його друзі зникли, він часто розмовляв уголос сам з собою.

Ще ніколи Шмельцле так не ламав собі голову над станом погоди; ще ніколи вітер, сніг і мороз не мали такого значення в його житті. В зимові дні він більше полюбляв теплі кімнати Але сьогодні старий фельдшер, як мисливський собака, слідкував за кожною прикметою примхливої погоди. Вже з раннього ранку він стежив за мокрим сірим небом грудня, вивчав формування хмар, напрям вітру. Маленькими кроками пробіг він уздовж Делавер і балансував на брилах льоду, що згромадилися попід берегом. Одного чоловіка, може, й понесе лід, але…

Його думки перебила раптова поява Купша.

— Ти чого тут швендяєш?

— Дихаю повітрям.

На цей раз Купш не мав на думці нічого лихого.

— Щойно до вас понесли свинячі ніжки з квасолею. А також кошики з горіхами, печивом і яблуками. Є навіть горілка. Ти поспішай, а то там без тебе все пожеруть і вип’ють.

— Добре, я вже йду.

Але тільки-но зник фельдфебель, як Шмельцле продовжував свій шлях до Пеннінгтона.

Сторожовий собака з гавканням кинувся на нього. Шмельце здригнувся.

— Стій, хто там?

— Не я. Шмельцле. Фельдшер, — старий був уже біля варти. Він ступив ще кілька кроків, підійшовши до низенької хатини, і зупинився. Лівою рукою Шмельцле пестив собаку, що нерішуче гарчав, праву приклав до капелюха, салютуючи: — Веселого різдва!

Одночасно з Шмельцле до вартового будиночка повернувся з дозору лейтенант Відергольдт з десятьма чоловіками. У них були вкриті льодом вуса і сині замерзлі обличчя.

Сховавши щоки від холоду у піднятий хутровий комір, офіцер нетерпляче прийняв звіт останніх патрулів; усе було спокійно, і єгері заступили на варту. Солдати швидко поставили рушниці і зайшли до хатини, де зразу ж стало шумно.

Тільки собака і єдиний вартовий, юнак з селянським обличчям, мусили терпіти метелицю.

— В тебе є з собою мазь, фельдшер? — запитав вартовий.

— Спочатку прив’яжи собаку, — відповів Шмельцле.

Коли пес був на цепу, фельдшер продовжив розмову.

— Як у тебе справи з опухом? — запитав він і дістав слоїчок з маззю. — Відкрий рота. Тобі не можна виходити надвір у вітряну і сніжну погоду. Чекай, я помащу маззю.

Солдат відштовхнув руку Шмельцле і з огидою сплюнув у сніг.

— Тьху, до біса, яке ж воно гірке.

— Звичайно, сюди домішано бичачу жовч, вона зменшує жар. Тепер запий горілкою. Тобі відразу полегшає.

Після кількох жадібних ковтків хлопець відчув себе краще; пара йшла з його рота, коли він відхилив пляшку.

— Пий ще! Тобі дозволяється! Треба ж відчути, що сьогодні різдво. Звичайно, вдома, у Гессені, було б краще. Зрештою, що ти маєш з війни, яка тебе не обходить, що ти маєш проти людей, які не вчинили тобі ніякого зла?

Солдат підозріло глянув на Шмельцле.

— Якби вони цього не заслужили, то з ними б не розпочинали війну Я надісланий сюди не для того, щоб розбирати, на чиєму боці правда, а для того, щоб боротися за короля

— Вірно, цілком вірно! — змінив тон Шмельцле. — Як на мене бідолаху, то ми знаходимось тут для того, щоб боротися за короля. Для чого ж ще? І чесний солдат не повинен турбуватися про свою руку, ногу чи навіть голову. Все одно всі ми, рано чи пізно, підемо на той світ. Але будь певний! Ніщо в світі не пропадає. Візьми, наприклад, цей сніг. Пізніше він стане водяною парою, а водяна пара утворить хмару, яка впаде дощем. З солдатом ненабагато інакше. Він помирає і розкладається, але черв’яки мають тоді чим годуватися, рідина просякає у землю, а не знову живлення для коріння, можливо, для дерева. — Допитливим поглядом зміряв Шмельцле вартового, що, як божевільний, дивився на небо; промова вплинула. — Так, так, наше життя висить на ниточці — стогнучи, закінчив старий. — Але вище голову, поки вона ціла! Пий і будь веселим!

Коли Шмельцле переконався, що пляшка зовсім порожня, він попрощався з вартовим, побажавши йому веселих свят.

— Гм, з такими хлопцями важко, — пробурмотів він, коли солдат лишився далеко позаду. — Багато таких капустяних голів нічому не навчаться тут.

Але собою він був сьогодні задоволений. Хлопця виведено з строю. А інші пости — пікет на посту через річку Ассанпік, патрулі на дорозі до Прінстона і вартові з будинків, біля яких б’ють тривогу, — з великим апетитом п’ють горілку Шмельцле; весь запас, яким забезпечила його добра Катрін, сьогодні розподілено.

Церковні дзвони тремтіли в морозному повітрі. До Трентона вже було недалеко, і Шмельцле з самозабуттям усміхався до людей, яких зустрічав; чи то до солдата, що перебігав вулицю, чи то до негра, який поспішав до церкви на різдвяну месу, чи то до закутаної старої жінки. Ще проминути кілька будинків, і він буде біля своєї квартири. Вже здалеку старий побачив, що в ній усі вікна яскраво освітлені; багатоголосий солдатський хор лунав на всю вулицю.

Якою рідною, простою і гарною була ця стара мелодія! Тільки тепер відчув Шмельцле різдво. Може, від холоду йому виступили сльози на очах? Стиха він почав підспівувати:

Старий фельдшер дійшов до квартири. Але він не зайшов всередину, навіть не зупинився. Навпаки, він попрямував до будинку дубильника Ван Дасселя, тихенько мугикаючи пісню, яку закінчив зітханням:

— Я ж хочу поглянути, що там робиться, — бурмотів Шмельцле. В будинку Ван Дасселя були розквартировані Ралль і Еммеріх, і фельдшер знав, що хазяїн запросив сьогодні на вечерю офіцерів разом з чотирма американськими друзями, вірнопідданими його британської величності. Шмельцле випадково дізнався про це кілька днів тому.

А вчора, коли він збирався підрізати вуса полковникові, приїхав один з друзів Ван Дасселя. Глянувши на чужого пана, старий так розхвилювався, що мусив відкласти ножиці. Незважаючи на елегантне вбрання, вусики франта і окуляри в золотій оправі, Шмельцле впізнав у незнайомцеві схожому на мулата, смаглявого матроса, який тоді на «Мері Елізабет», повернув їм щоденник і відрекомендувався американським патріотом.

«Що означав цей візит? І як би непомітно підійти до незнайомого?» Захоплений цією думкою, Шмельцле заходився коло вусів Ралля, і коли полковник випадково глянув у ручне дзеркальце, то одчайдушно закричав:

— Щоб тебе дідько вхопив, ти занадто коротко підрізав вуса! Зіпсував мені всю фізіономію!

Старий голосно засміявся, пригадавши шаленого від люті Ралля. Але вчора вранці, коли він підрізав вуса полковникові, йому було не до жартів. На щастя, полковникові доповіли, що його хоче бачити якийсь житель міста. Це був пан Валь, маленький худий чоловік, який без зайвих слів схвильовано сказав:

— Пане полковнику, майте на увазі, на вас готують замах!

Все ще розлючений, Ралль накинувся на нього.

— Турбуйся про свої власні справи! Нехай тільки поткнуться!

Шмельцле скористався з цього маленького скандалу і, швидко попрощавшись, вийшов. Перед дверима полковника він зустрів Ван Дасселя, розговорився з ним і запропонував йому поголити пана, який тільки що приїхав. (Шмельцле добре обміркував це, і дійсно все вийшло гаразд. Ван Дассель був дуже радий).

Тремтячи від хвилювання, фельдшер поспішив на верхній поверх. Переконавшись, що їх ніхто не підслухує, він відрекомендувався, нагадавши давньому знайомому про спільну подорож на «Мері Елізабет» і про щоденник Каспара з листівкою, через яку вони всі мало не потрапили на шибеницю. Відбулося тихе і радісне вітання. Намилюючи щоки своєму таємничому клієнтові, Шмельцле пошепки відповідав на його запитання про стан у Трентоні. Ралль так сильно зневажав американців, що рідко коли відвідував який-небудь пост, і взагалі не турбувався про службу; він і Еммеріх в однаковій мірі постійно пиячили і щоночі бували небоєздатними.

Американець був дуже задоволений цим повідомленням. Перед прощанням він попросив фельдшера виконати одне важливе доручення: потурбуватися про те, щоб у святкові дні гессенським вартовим не бракувало горілки.

Після цієї зустрічі Шмельцле більше не бачив таємничого гостя Ван Дасселя. Старого мучило те, то йому ні з ким було поділитися: американець просив його мовчати. До того ж різні думки не давали спокою. Він розмірковував, робив певні висновки і зрештою почав турбуватися про погоду. То він бажав, щоб Делавер вкрилась міцним шаром льоду; то він боявся такого льоду, який міг би послужити гессенцям шляхом до Філадельфії…

Фріц Кляйнпауль сплющив свого червоного від морозу носа, притулившись до вкритої льодом круглої шибки вікна на першому поверсі будинку дубильника, щоб побачити сяючу сотнями свічок ялинку, яка сягала майже до стелі. Коли Шмельцле зненацька підійшов до нього, Фріц відсахнувся. Але тут же впізнав старого і продовжував відбувати свою варту, незважаючи на те, що вже тремтів від холоду.

— Сьогодні б у Віндгаузені бути, Шмельцле! — сказав він, сповнений смутку за рідним краєм. — Я завжди розшукував у лісі найбільшу ялину для пана міністра і одну для лісництва.

Товариство, яке зібралось у святковому залі, мало вже від’їжджати. Ралль, Еммеріх, фон Барделебен і якийсь немолодий офіцер, майор фон Дехов з трентовського гарнізону, а також багато інших високих військових осіб із сусідніх місцевостей, кілька дам і четверо панів у цивільному вбранні прощалися з хазяїном. Почувся сміх, тому що Еммеріх сказав одній дівчині щось жартівливе. Його гладке червоне обличчя сяяло, коли він зробив реверанс одній літній дамі, яка крокувала, наче гвардієць, і перша підійшла до дверей. Всі пани, здавалось, були напідпитку.

Шмельцле сховався за ріг будинку, а Фріц зовсім зник, коли відкрились ворота і все товариство вивалило на вулицю, сміючись і голосно розмовляючи, мовби серед білого дня. В сусідніх будинках запалили світло; стривожені люди, припавши до вікон, із злістю слухали голосну німецьку розмову. Нарешті під’їхало дві пари саней. Вони забрали різдвяних гостей Ван Дасселя і ковзнули великою дугою навколо шести гармат, що стояли перед будинком для параду. Сани ще не зникли в темряві сніжної ночі, як на задніх підвівся один з гостей (в якому Шмельцле впізнав переодягнутого матроса) і закричав:

— See you soon[33]. Скоро ми побачимось на іншому святі!

Хазяїн і чотири офіцери, які залишились, відповіли голосним «До побачення!» і пішли назад у будинок. Ван Дассель зачинив ворота.

Тепер і Шмельцле подався додому.

Ралль, Еммеріх, майор фон Дехов і капітан фон Барделебен зручно влаштувалися у великій затишній кімнаті. Себіш, у якого вже злипалися очі від сну, прибирав посуд і саме хотів вийти в кухню, щоб поглянути на суп, який варився на плиті, і на печеню в духовці — страви, що призначались на завтра, коли Еммеріх наказав йому підкинути дров у камін і приготувати кофе.

— Дрова скінчились, пане майор, — поскаржився Себіш, потираючи гулю на своєму черепі. — Ми вже палимо меблями.

Але Еммеріх, який звик до того, що його розпорядження завжди виконувались без заперечень, не звернув на цей тихий протест жодної уваги. Він виудив з-під столу пляшку і налив трьом офіцерам, які сиділи навколо каміна, «свіжого пального». Ралль і Барделебен прийняли його жарт дружнім сміхом, але майор фон Дехов, відмовляючись, поклав свою тонку руку на склянку.

— Мені треба йти, — розважливо сказав він. — Власне кажучи, я залишився тільки тому, що всі ці дні не мав нагоди, пане полковнику, поговорити з вами у терміновій справі.

— Це треба зробити… — пробурчав Ралль, — зараз?

— Як я вже коротко згадував, учора, пане полковнику, я допитував двох американських дезертирів. Вони повідомили, що Вашінгтон забезпечив свою армію продуктами на три дні. Серед бунтівників ходить чутка, що їх переправлять через Делавер, щоб напасти на наш гарнізон. — Ралль заперечливо підняв свою руку з короткими пальцями, але фон Дехов, не вагаючись, уперто продовжував топким плаксивим голосом:-Пане полковнику, нам треба збудувати укріплення, щоб хоч в деякій мірі бути забезпеченими від нападу.

Еммеріх грубо засміявся, а Ралль загаркавив:

— Що там укріплення! Нехай вони тільки прийдуть! Ми їх зустрінемо багнетами!

— Пане полковнику, якщо це не допоможе, то й не зашкодить, — намагався переконати майор свого набагато молодшого начальника.

— Це дурниці! — Ралль скочив і спересердя штовхнув ослінчик. Він нетвердо. стояв на ногах. — Досі я давав змогу янкі відступати. Коли ж вони ще раз прийдуть, ми їх доконаємо. Треба сподіватися, що нарешті прийде і сам Вашінгтон, щоб я взяв його в полон. Гм, але невже цей запеклий бунтівник насмілиться таке зробити? — Від цієї думки кругла, майже без шиї, голова Ралля, з одвислими щоками, почервоніла від злості. — Тепер, — вів він далі, — мої нові контрзаходи гарантують нам повну безпеку. Ви, здається, не помітили, пане майор, що кожного ранку загін з двома гренадерами відходить на південь міста і вартує там до дев’ятої години. Досі він повертався завжди мирно.

— Цілком вірно, — промекав Еммеріх.

Фон Дехов продовжував:

— Але, панове, загін, який ви надсилаєте на південь, складається з вартових, що повинні пильнувати наш північний фланг У разі нападу ми залишаємось напризволяще.

Ралль перебив фон Дехова.

— Та яка там небезпека! Вони не насміляться напасти: ім’я Ралля викликає у них велику повагу. — Він зухвало продовжував далі: — Всю провінцію Джерсі можна тримати в руках єдиним з’єднанням. Коли ж вони, незважаючи на все, прийдуть і їм вдасться взяти мене, то нехай тоді забирають і мій останній екіпаж.

Еммеріх і фон Барделебен глузливе засміялись. Майор фон Дехов пополотнів. Але він не здавався. Незважаючи на все. йому хотілось ще раз спробувати зламати зарозумілість свого начальника.

— Тепер інше, — сказав він стурбовано, — нашим солдатам невистачає обмундирування, і в першу чергу взуття. Їх чоботи в жахливому стані, що в цю пору року є справжньою небезпекою для здоров’я. Ми повинні були нью-йоркському гарнізону…

— Годі! — Ралль крикнув так голосно і розлючено, що задеренчали чашки з кавою, які вносив, затрясшись від переляку, Себіш. — Це безглуздя! Я і мої солдати побіжимо босі по льоду, якщо треба буде, і коли ви, пане майор, не захочете взяти участі в цьому, можете сидіти спокійно.

— Я думав, це мій обов’язок… — Фон Дехов був так схвильований, що не міг говорити далі. Він зробив кілька непевних кроків до софи, на якій лежали безладно накидані плащі і капелюхи.

— На добраніч! На добраніч, панове! — пробурчав він. Оддав честь і, зігнувшись, пішов з кімнати, ніби рушив за своєю власною похоронною процесією.

Еммеріх перезирнувся з фон Барделебеном, потім вони глянули на полковника, який щось обмірковував. Веселий настрій його зіпсувався. Обоє не наважувались вимовити й слова. Раптом Ралль прийняв рішення.

— Барделебен, — закричав він, — є у вас чорнило і перо під рукою? Ви готові? Напишіть листа головнокомандуючому лорду Гоу! — Почавши диктувати, полковник грізно заходив взад і вперед. — Le courier qui prendra cette lettre aves…[34] Hi, ні, — закричав він. — Безглуздя, порвіть цей клаптик! На добраніч, пане капітан!

Коли капітан вийшов і Себіш знову забрався в кухню, Еммеріх зробив спробу розвіяти сумний настрій Ралля.

— Цей тюхтій! — вилаяв він фон Дехова. — Треба було йому під кінець так зіпсувати різдвяне свято! Через цю голодну банду американців, які дезертирують зараз цілими батальйонами! Нещастя і сором, пане полковнику, що ми не можемо перейти Делавер, Новий рік ми б святкували у Філадельфії.

Рот Ралля перекосився, губи затремтіли.

— Найбільше мені хотілося б бути на Новий рік удома, за цим великим солоним болотом. Еммеріх, мені так набридла ця проклята служба тут. Полковник Гаркерт не прийшов, певна річ, хоч я спеціально послав вістового з запрошенням у Нью-Брансуік. Я маю досить доказів і жодного сумніву, що пани англійці хочуть відмежуватися від нашого товариства. Звісно, це зворотний бік медалі! Але для того, щоб вести бої за них, ми їм цілком підходимо. Король Георг не вагався б воювати до останнього гессенця…

— Ще одну чашку кави? — запропонував Еммеріх.

Але замість відповіді Ралль вдався за втіхою до пляшки рому, яку випив не одриваючись.

— А на наші сподівання на королівську щедрість також можна поставити хрест, — пробурчав він. — Я вже не думаю більше про прибавки і підвищення! До того ж повсякчасні неприємності з бюро генерального військового комісара! Постійні скарги і донесення, що в списках на виплату у нас записано більше солдатів, ніж їх призвано на військову службу. Поводяться з тобою, як з шахраєм і злодієм, а ти нічого з цього не маєш…

— Зате пан ландграф має більше з цього, — ущипливо промовив Еммеріх. — Гессенець, який затримується в списках тільки на три місяці, приносить його світлості доходу більше, ніж поранений брауншвейзькому князеві.

— Ах, Еммеріх, для мене було б моральним задоволенням, коли б я міг сказати: «більше я вам служити на хочу!» Я хочу геть звідси, хоч і на Південний полюс! Чим далі ми входимо в Америку, тим більше вона мені не подобається. Бачиш дедалі більше лісів і дедалі менше будинків. І все-таки тутешні жителі просто зачаровані своєю землею, вона для них найкраща в світі. Зайдіть у найбіднішу хатину, і там першим питанням буде: «How do you like shis country?»[35] — Ралль підвівся, вийняв з каміна шматок дерева, що тліло, і принадив від нього свою люльку. — Якби не було Ван Дассесля, ввічливого, гостинного і люб’язного, ми жили б тут справді, як у пустині. Більшість населення недоброзичливо ставиться до нас. Не ми до них. Вони до нас! Сміхота!

— Про це я не турбуюсь, — промовив Еммеріх, глузливо посміхаючись. — Хто недоброзичливо ставиться до нас? Тільки наволоч, яка таємно зараховує себе до бунтівної банди Вашінгтона. Чекайте-но, пане полковнику, коли ми прийдемо у Філадельфію, там повинно бути чудесно. Там дійсно добре товариство. — Еммеріх підійшов до вікна, яке виходило у засипаний снігом сад і відкривало далекий краєвид на Делавер. — Всесильний боже! — вигукнув він захоплено. — Що за чудовий краєвид. Гляньте-но, пане полковнику! Небо, як чорно-блакитна величезна мішень з тисячею яскравих пробоїн! І як сніг блищить! Чи не вважаєте ви, що місцевість між Делавер і містом дуже подібна до місцевості між Касселем і Берггаузеном?

Ралль підійшов і завмер, напружено дивлячись у нічні сутінки.

— Справді, — сказав він сонливо. — Це нагадує мені мою колишню квартиру у Вальдау. — Тут він позіхнув, доторкнувшись до рота пальцями. — Котра зараз година, пане майор?

Еммеріх витяг свій золотий годинник з кишені жилета.

— Зараз четверта.

— Прокляття, так пізно! Щось ми тепер ніколи не лягаємо раніше четвертої спати. Чи ваш годинник знову невірно йде?

— Думаю, що ні, — пробубонів Еммеріх зніяковіло, послухавши, чи йде годинник. — От коли ми повернемося в Кассель переможцями, я випрошу у пана фон Шліффена кращий годинник. Знаєте який? Будильник з кассельського музею. Ви його бачили? Це Паллада, на грудях у якої знаходиться циферблат, а в череві — механізм. У правій руці вона тримає пістоль, який під час бою будильника робить — «пафф» і запалює світло. Тисяча чортів!

— Дуже цікаво, — сказав Ралль. Він забув про свою досаду, але відчував себе втомленим, страшенно втомленним. І, кивнувши через плече Еммеріху, пішов до своєї кімнати.

Еммеріх недовго лишався самотнім. Ледве причинились двері за Раллем, як Себіш з цікавістю просунув свою голову.

— Що, неприємності? — запитав він боязко. — Панові полковнику не можна так хвилюватися, чоловікові в його літах, чорт забирай…

— І все через цю наволоч, якій за часів англійського панування жилося дуже добре, — зітхнув Еммеріх, потягнувшись до останньої пляшки.

— Так, так, занадто добре поводитись з підлеглими не годиться, — підтвердив Себіш, але тут же спохватився. — Я маю на увазі безпутних підлеглих. Як-от шибеник Каспар. Пане майор, адже від нього, крім чорної невдячності, ви нічого не мали. Мабуть, вам не лишається нічого іншого, як взяти собі для послуг і за барабанщика якогось мавра.

Еммеріх узяв пляшку, сумно кивнувши головою. Раптом йому стало дуже шкода самого себе. Блакитні очі майора наповнилися сльозами. Він розстебнув жилет і з останнім ковтком, здавалось, солодко проковтнув і свій сум.

Загони Вашінгтона після трудного маршу, який почався по обіді різдвяного дня, досягли, коли почало смеркати, па-рому Мак-Конкіс на Делавері. Через хвороби, полон і дезертирство бійців стало на дві тисячі п’ятсот чоловік менше. Кожний мав з собою триденний раціон і на сорок пострілів бойових припасів.

Незважаючи на жахливу бурю, загонам повстанців вдалося, хоч це здавалося зовсім неможливим, непомітно перебратися на той берег, з якого вони тікали кілька тижнів тому: солдати з вісімнадцятьма гарматами розмістились у невеликих човнах, яким загрожував натиск дрейфуючих крижин. Була четверга година ранку, коли люди вибрались на слизький стрімкий схил і стали в стрій. Заховалися в лісі, який хоч трохи захищав їх від сильного північного вітру. Про відпочинок не можна було й думати Часу було дуже мало; їх план вступити в Трентон до ранку не вдався. Тепер ще лишалась надія на хороший сон гессенців. генералові Вашингтону було відомо про їхню гульню; адже чотири його офіцери, переодягнуті у цивільне вбрання, самі брали участь у пияцтві полковника Ралля.

У Бірмінгамі армія поділилась на дві частини, шоб взяти Трентон у кліщі. Один загін, який вів генерал Салівен, пішов униз, уздовж річки, щоб напасти на місто з заходу, інший же, під командою Джорлжа Вашінгтона, рушив прямо дорогою. Вашінгтон хотів після всіх втрат, відступів і поразок піднести дух свого народу.

Сумнів у перемозі доброї справи почав, напевне, мучити його знову, коли генерал Салівен передав через вістового, то у солдатів змокрів порох.

— Скажи своєму генералові, — відповів розлючений Вашінгтон вістовому, — щоб він використав багнети. Місцевість треба взяти і її буде взято. Ось моє рішення!

Над полями віяв холодний, як крига, вітер. По деревах, дорогах і людях періщив град. Солдати були в жалюгідному становищі. Більшість з них, зранена і зневірена, годилася скоріше для шпиталю, ніж для бою. Вістовий, який ішов з солдатами на деякій віддалі, в дев'яти милях від Трентона, міг керуватися в дорозі червоними слідами на снігу Свобода ступала у рваних чоботях з кривавими ногами.

Коли вартовий зайшов до будинку варти на Пеннінгтонській дорозі, щоб погрітися, солдати спали міцним сном на дерев’яних нарах, тісно притулившись один до одного.

Скрип дверей, важкі кроки вартового розбудили лейтенанта Відергольда, який спав недалеко від груби на єдиному в цій кімнаті ліжку; якось мляво, напіврозплющеними очима стежив він за вартовим, який, видно, жахливо змерз і, щоб погрітися, доторкнувся до залізної грубки, що вже захолола, і, нарешті, розпачливо подивившись навколо, підніс великі червоні руки до масляної лампи, мерехтливе полум’я якої майже згасало. Лейтенант подумав, чи притягти хлопця до відповідальності за порушення дисципліни, але солдат уже вийшов. Відергольдт не чекав чогось несподіваного від ворога; він почував себе цілком впевнено. Перед двома маленькими заліпленими снігом вікнами, як темний густий попіл, стояв уже світанок. Годинник зупинився. Котра це година? Лейтенант, у якого минув уже сон, позіхнув і піднявся. Потім вийшов надвір подихати свіжим повітрям.

Враз перед ним виросли американці. Він кинувся до дверей і щодуху закричав:

— Тривога! Янкі! Ворожий патруль!

Водночас з його криком перед хатиною пролунали три залпи… Тільки тепер вартовий почав стріляти. Розбуджені солдати вибігали приголомшені надвір, хапали гвинтівки, які там стояли. Їхнім переляканим очам здавалось, що маса ворогів виростає з-під землі. В метушні, з панічною квапливістю пікет, застуканий зненацька, відступив до міста.

В Трентоні негайно пролунали різкі звуки сигнальних рогів, гучний тривожний дроб барабанів; ударили на сполох дзвони. Запізнілі гуляки бігли по вулицях, кричали, шукали своїх коней. Чути було вже тупіт копит і хриплі крики команди.

Полковник Ралль лежав ще у ліжку, глухий, як камінь. Капітан фон Барделебен не наважувався його розбудити. Надзвичайно схвильований, побіг він до головної варти і наказав лейтенантові і сорока солдатам підтримати пікет. Коли він знову повернувся до головної квартири, Ралль в нічній сорочці і ковпаку, перехилившись через підвіконня, грубо кричав:

— До чорта, що там трапилось?

Його ад’ютант стояв приголомшений.

— Хіба пан полковник не чує стрілянини?

В цей час відчинилось сусіднє вікно. Відчуваючи біду, Еммеріх висунув носа.

— Що, янкі? — пробурчав він. — Прокляття! — і захлопнув вікно.

Ралль так само квапливо відійшов на середину своєї спальні.

Тим часом рота гессенців, яка була розквартирована на Пеннінгтонській дорозі, стривожена пікетом Відергольдта, марно намагалася відрізати ворогові відступ до міста. Після короткого безнадійного опору гессенці відійшли аж до центра. На центральні вулиці Кінг-стріт і Квін-стріт вступили загони Вашінгтона, а солдати генерала Салівена вступили вже на останню з великих вулиць міста Секонд-стріт.

Тільки тепер частина полку Ралля, зібралась недалеко від базарної площі. Нарешті з’явився сам полковник і майор Еммеріх. Лейтенант Відергольдт виступив наперед і доповів Раллю про обстановку.

Полковник летів стрімголов і задихався більше, ніж його кінь.

— Яка сила у ворога? — нетерпляче перебив він Відергольдта.

На це питання молодий офіцер не міг дати точної відповіді, але він знав, що приблизно три батальйони рушили проти нього, і бачив, як два інші вийшли з лісу і зараз, мабуть, уже обійшли їх.

На одну хвилину Ралль втратив самовладання, його червоне обличчя сполотніло. Він механічно зарепетував:

— Шикуйсь! Вперед, руш! Вперед! Вперед!

Він пришпорив коня, і той помчав галопом. Поряд з Раллем погойдувався в сідлі Еммеріх, серце його сильно колотилось.

Ворог виходив навпростець до головної квартири. Деякі гессенські каноніри з власної ініціативи заходились відповідати на обстріл американців. Приглушений гуркіт гармат розбивався об стіни. Але незабаром гавкання кількох гессенських гармат завмерло. В цей час на полі бою з’явилися загони Ралля і відвоювали у противника гармати, які вже вони захопили. Почалася запекла бойня, що навіть обидві сторони не мали часу заряджати рушниці і стріляти. Кололи один одного багнетами, били прикладами, навіть голими кулаками. Повсюди лежали поранені і мертві. Слина у трупів замерзала. їх уже вкривав тонкий шар снігу.

Полковник Ралль кинувся з своїм загоном праворуч, маючи намір ударити в тил ворогові з вулиці, що вела до Прінктона. Але напівдорозі, в садку, засипаному снігом, американські стрільці вчинили йому опір. Під зливою куль ряди гессенців розладнались і повернули назад.

— Що ж тепер? — запитав Еммеріх з безнадійним розпачем. — Весь обоз у містечку…

— Не бійтесь. Трентон ми все одно повернемо, — прокаркав Ралль. Але Еммеріх відчув, що бадьорий голос Ралля не був щирим, полковник у глибині свого серця відчував, що гру вже програно. Вперто вони скерували коней назад до міста, ведучи за собою солдатів, що вже не вірили в успіх бою. Уже коло перших будинків гессенців зустрів вогонь рушниць і картечі. Усього кілька разів вдалося вистрелити гессенським гарматам; незабаром обслуга і коні були побиті. В таку негоду рушниці давали осічку. А багнети не могли на цей раз виручити гессенців, перед ними не було супротивника: американці стріляли з льохів, вікон, дерев, через мури, з дахів.

Ралль зовсім втратив голову.

— Гренадери, вперед! — закричав він пронизливо.

Розмахуючи шаблею, полковник кинувся під дощ куль, як самовбивця в річку. Багато його людей було вбито американськими снайперами. Гессенці остаточно розгубились.

— Рятуйтесь, рятуйтесь, все втрачено! — кричали солдати.

В дикій паніці вони розбігались. Лише Купш продовжував бій з власної ініціативи. Як божевільний, фельдфебель біг вперед і кричав «ура!», поки свинець з рушниці американського снайпера не звалив його на землю. Він тільки скрикнув.

Фріцу Кляйнпаулю відбило картеччю руку. Він був хорошим стрільцем, але самому бути підстреленим — не входило в його розрахунки. В лівій руці він ніс свою мертву праву, показуючи її кожному солдатові.

— Якби я за свою руку помстився ще кільком ворогам, я був би радий, — завивав він.

Вбита й поранена була більшість офіцерів. «Гессенський лев» Ралль впав з коня з двома вогнестрільними ранами. Він скорчився від болю, кишки вилізли йому з живота; проте він вітав смерть, яка зберегла йому сумнівну військову честь.

Недалеко від нього біля воріт лежав тяжко поранений Еммеріх.

— Це ранній кінець для такої хорошої кар’єри! — кричав він. — Я помираю як жертва свого честолюбства і зажерливості мого володаря.

Ледь він закрив очі, як один гессенець став спадкоємцем його золотої табакерки, залишивши годинник мертвому, оскільки куля мушкета так сильно продірявила його, як і власника.

Серед перших, хто ввірвався у місто, був стрункий чоловік з худорлявим обличчям, за зброю йому правила кривава заіржавіла шабля. Поряд з ним крокував, злегка накульгуючи, довгов’язий барабанщик, він невтомно бив по телячій шкірі, незважаючи на дірки від куль у барабані і на плащі, що розвівався на вітрі. Занадто великий капелюх з’їхав йому набік; на високо загнутих крисах сяяли американські кольори: синій, білий і червоний.

Поблизу головної квартири гессенський загін склав зброю і на знак капітуляції опустив знамена.

— Каспар! Касгіар! — пролинув схвильований шепіт в рядах полонених, які впізнали в американському барабанщику свого колишнього товариша.

— І Анзельм тут! Онде з шаблею.

— І Зеекатц. Стоїть ліворуч ззаду. Втрьох вони втекли. Втрьох і повернулись.

З кухні головної квартири вибіг Себіш. У лівій руці він тримав палицю, до якої була прив’язана біла ганчірка — знак капітуляції; в правій кухар розмахував американським триколірним прапором.

— Хай живуть наші визволителі! — кричав Себіш. — Віват, Вашінгтон!! — він хотів говорити далі, але, помітивши Каспара, почав запинатися і змовк. Покірно підійшов ближче.

— Гляньте-но, Каспар! Я завжди казав, що хлопець… піде далеко, — улесливо сказав він. — Так, Каспар, я завжди любив тебе. Чи тепер треба тобі говорити «ви»? Може, ви зможете замовити хороше слівце про мене генералові? Себіш. звісно, готуватиме їжу панам офіцерам! Сніданок уже готовий. Мені здається, я вже бачив пана генерала з вікна. Начебто ввічливий і милий чоловік, не великий і не малий, гарно збудований. Його обличчя відразу викликало у мене любов і пошану Мені треба знайти нового пана. Чорт забирай! Увечері добре поїв, а вранці — труп.

Мовчки дивився Каспар в обличчя свого запеклого ворога, в цю мертвотно-бліду маску брехні, злості й безсилля.

Руки Себіша нервово бігали по вилогах сурдута.

— Нарешті ми, гессенці, звільнені від нудної служби, — сказав він тихо, скоромовкою. — Я завжди був проти цій проклятої війни. Якби нас не примушували, не підганяли зброєю у спину…

— Ми знаємо, ти завжди за переможців, все одно хто вони, — відповів Анзельм глузливо.

— Не може ж бідний кухар пробити головою стіну, — намагався захистити себе старий. — Особисто я завжди був за справу свободи…

— Замовкни, падлюко, кожне твоє слово — брехня! — Стара Катрін, по обидва боки якої були Шмельцле і Мета, протовпилась через ряди солдатів наперед. — Це один з тих панів, які з'являються після бою. З кухарем мені взагалі треба порахуватись…

— Мені теж! — почулося з рядів її друзів, а також полонених.

Ревматичною рукою Себіш боязко провів по вусах.

— Тільки для того, щоб мене обмовити, — продовжувала маркітантка, — він поширив чутки, що я з’їдаю все краще з супів, а решту лишаю солдатам!

Себіш хотів уже сховатись у будинку. як тарган у щілині, але Шмельцле заступив йому дорогу. Дивний, ніби підземний голос, який так лякав колись Себіша, почувся ще раз:

— Себіш, Себіш, пригадай підлоти, за які мусиш відповісти!

Кухар жахливо закричав. Він кинувся тікати, але відбіг недалеко. Ноги його посковзнулись на замерзлій калюжі. Він простягнувся, спробував підвестись, але впав знову. Зламав обидві ноги.

— Заберіть його до шпиталю для полонених! — наказав Анзельм двом гессенцям.

Хвилювання вляглося. Нарешті Шмельцле, Каспар, Анзельм і Катрін змогли кинутись в обійми одне одному. Тільки Мета стояла нерухомо. Вона закутала свої задубілі руки у фартух і безмовно дивилась на Каспара. Каспар також онімів. Вони хотіли так багато сказати одне одному, але зараз жодне слівце не спадало їм на думку. Виникла коротка пауза, але їм вона здалася занадто довгою. Зрештою Каспар наважився. Він ступив два кроки до небоги Катрін і урочисто передав їй маленьку шкіряну коробочку. Мета одразу відкрила її і витягла низку з строкатих скляних пер лип і черепашок.

— Яка гарна! Такої я ще ніколи не бачила, вигукнула вона.

— Це індійське намисто племені ірокезів. Я одержав його від вождя «Червона громова хмара», який служить у нас розвідником

Зворушена Мета ласкаво поцілувала Каспара.

При цьому вона вся зашарілась, а хлопець залився краскою від самого підборіддя, вкритого білявим пушком, аж до вух.

— У нього вже борідка! — скрикнула вона і зніяковіло засміялась. — Як ти виріс, Каспар! І міністерські чоботи знайшли собі гідного господаря…

Через дві години після нападу на пеннингтонський пікет, після сум’яття, яке не можна описати, Трентон був повністю в руках американців. По вулицях йшли, співаючи, переможні загони молодої вільної держави, які до цього завжди були биті. Але обставини тепер змінились. Перед колишньою головною квартирою Ралля, над якою майорів американський прапор, солдати Вашінгтона в строкатих потріпаних у маршах і боях формах, худі і виснажені, але осяяні перемогою, утворили велике коло. В це коло складали рушниці, патронташі і шаблі гессенські роти. І п’ятнадцять блакитних знамен з гессенським коронованим левом, обрамленим сріблом і золотом, лежали на цій купі. Майже вісімсот чоловік офіцерів і солдатів було взято в полон.

Те, що гессенці мусили складати зброю перед людьми, яких досі вважали за крамарів і селян, було чимсь таким, чого не міг втямити Фріц Кляйнпауль.

— Що говоритимуть про нас у Віндгаузені? запитав він безутішно.

— Дурний, вони радітимуть! — повчав його сусід.

Всі жителі міста, — дорослі й малі, старі й молоді, — прийшли милуватись цим видовищем. Серед натовпу був і один селянський наймит з Пенсільванії, який спеціально для цього перейшов річку, він уявляв собі гессенців чортами в людській подобі і дуже здивувався, коли побачив досить симпатичних чоловіків, які навіть у нещасті дбали про свій зовнішній вигляд і чистоту.

Жителів Трентона, які особисто познайомилися з гессенським окупаційним загоном, не міг, звичайно, обдурити їх зовнішній вигляд. Якийсь обірваний чоловік приколов на вила закривавлену хустку і махав нею перед носом офіцерів, яких вели мимо. Старі жінки почали кричати і загрожувати, що вони задушать всіх полонених, які прийшли до Америки, щоб вкрасти їхню свободу.

— Прокляті гессенці і всі німці! — люто кричали вони. — Проклятий король і благословенний генерал Baшінгтон!

Тоді один офіцер з визвольної армії виліз на гармату і звернувся до схвильованих народних мас з короткою промовою.

— Гессенці, — почав він, — не прийшли сюди по своїй волі. Їх примусили воювати їхні князі. В боротьбі ми не знали пощади, але тепер, коли вони полонені, не будемо вважати їх нашими ворогами. Давайте радіти перемозі, як справжні борці за свободу, і не думати про справедливу помсту. Так, радіймо цій перемозі, бо вона доводить нам І цілому світові, що ми, американці, можемо відстояти свою незалежність. Радіймо, але не спочиваймо на лаврах. У війні щастить тільки тому, хто сам собі дає раду. Від нас — народу — залежить усе, сучасність і майбутнє, свобода сьогодні і щастя завтра. Але тому, що свобода нікому не дарується, а тільки завойовується, то вона лишається тільки у того, хто вірний її духові, хто завжди готовий боротися проти її ворогів, хто завжди готовий повстати за неї, коли вона кличе. Про це ми будемо пам’ятати після цієї і після всіх наступних перемог. Ціна свободи — це пильність повсякчас!

Промовець закінчив під гучні оплески і скочив з гармати на землю.

Деякі жінки були так вражені, що побігли до своїх домівок, щоб принести полоненим горілку і хліб. З кількома гессенськими дітьми переможці вже зав’язали дружбу. Вони любили дітей, тому що любили світ, тому що любили майбутнє. Вони розділили з дітьми ті убогі шматки, які мали, обдарували їх бідними і дивними скарбами, які знаходили в своїх кишенях: яблуком, гарненькою черепашкою, гудзиком від форми. Деякі під веселий сміх товаришів намагались вимовити німецькі слова.

Шмельцле, Каспару, Анзельму і Зеекатцу вдалося протовпитися до промовця. Вони оточили його і міцно трясли йому руки. Цей чоловік в американській формі майора був не хто інший, як смаглявий мулатоподібний матрос з «Мері Елізабет», гість Ван Дасселя. Друзі відчували, що перемога, яка тут святкувалась, не була чужою для них. Вони не були більше найманцями. Вони були солдатами. Солдатами нового світу, вранішня зоря якого світила не тільки берегам і горам, лісам і преріям, селам і містам Америки, але й всім людям на землі

— Ну, Каспаре, — сказав Анзельм, — початок зроблено. Але тільки початок. Це все ще значить — туго затягнути ремінь, зціпити зуби, і, незважаючи на Труднощі, в поті і сльозах, крокувати разом з борцями за свободу… надовго, Каспаре, надовго.

— Я знаю, — серйозно відповів Каспар, — і все-таки я не хотів би помінятися з усім Касселем.