Розділ третій

Дзвони па церкві вже пробили три години пополудні, коли перед Каспаром показався «Золотий якір». Він зупинився. Краплі поту котилися по його розпаленому обличчі. Каспара вже не дуже лякали побої, якими почастує його хазяїн. Далеко страшніші думки тепер не давали йому спокою. Чи зможе Адам вирватися з пастки? Треба поспішати, бо час, здавалося Каспарові, летить з якоюсь невтримною швидкістю. Що робити, коли ув’язнених уже вивезуть куди-небудь з шинку? Чи не будуть тоді марними всі його спроби відшукати друга?

Каспара невідступно переслідувала думка про те, кому б він міг довіритись з своєю бідою Хазяїнові, напевно, ні, він швидше нашкодить, ніж зробить щось корисне. Також і від завсідників нема чого сподіватися допомоги. Скоріше вже капітан Еммеріх міг би щось слушне порадити. Та чи ж захоче він допомогти? Чи зрозуміє, як несправедливо обійшлися з Адамом і ремісником? «Те, що становить для Еммеріха щастя, для нас є нещастям», вчувався Каспарові застережливий голос Адама. Чи мав Адам рацію? Ні, Каспар не може і не хоче втратити свою віру в капітана. Адже Еммеріх так часто називав його своїм другом.

Думки Каспара обірвались. Хазяїн трактиру схопив його в сінях за комір і вп’явся в нього розлюченими очима:

— Ах ти, шибенику, та знаєш, що я з тобою зроблю?

— Я зовсім не знаю, пане, чого вам треба від мене? — сказав Каспар, намагаючись стримати тремтіння свого тіла.

— Ах, то ти нічого не знаєш… ти не знаєш? — Гемпель важко засопів. — Я зараз допоможу тобі пригадати. Де це ти, негіднику, ганяв?

— Біля… біля… — Каспар зніяковіло похнюпив голову.

— Довго я чекатиму? — Гемпель схопив хлопця за вухо.

— Внизу, біля річки, пане.

— Внизу, біля річки! У капітана, нагорі! Завжди він десь тиняється, замість того, щоб діло робити. А чия це на тобі куртка?

Каспар тільки тепер помітив, що він ще й досі в Адамовій куртці. Хлопець закусив губу і мовчав.

— Чия куртка, питаю, паршивий мерзотнику? Ти ще кінчиш у сточній канаві. якщо так робитимеш і далі. Або на шибениці. Що тобі, заціпило? Кому належить куртка? Дивись мені в очі, коли я з тобою розмовляю!

Але Каспар уперто і гордо дивився повз хазяїна, так, як повинен дивитися на своїх ворогів Червоний Лис. Коли б тільки хазяїн його ще довше не затримував і нарешті дозволив би йти!..

Із залу трактиру почулися вигуки єдиного відвідувача, який вимагав розрахуватися з ним. Терпець Гемпелю урвався. Він щосили затряс Каспара, горлаючи — Хто не хоче слухатись, хай на собі відчує. Отак! Отак! Отак! — Кілька коротких гучних ляпасів. — Отак! Отак!

Каспарові хотілося розревтись. Але він, зціпивши зуби, стерпів біль. У голові гуділо, щоки пашіли. Від сорому затьмарилось в очах.

— Ану, ти ще довго опиратимешся? Постривай-но, ти ще в мене заспіваєш. А тепер марш!

З цими словами хазяїн «Золотого якоря» втягнув Каспара, який все ще опинався, за вухо в контору і дав йому листа, що лежав уже готовий на письмовому бюро. — Зараз же йди до боргового суду і віддай цього листа засідателеві, та не забудь передати від мене глибокий поклін, зрозумів? Скажеш, що я його прошу прийти зараз же. Нехай такий великий пан Еммеріх ще сьогодні ввечері зволить стати за швейцара у сторожа тюремної башти. І запам’ятай одне: я переламаю тобі всі кістки, якщо ти нарешті не виправишся!

— Зараз! Зараз! Йду вже! Але літати я теж не можу, мій пане!

Гемпель відпустив кухарчука і з роздратованим виглядом побіг, спотикаючись, у зал трактиру, звідки знову залунав нетерплячий голос відвідувача.

Двері зачинилися. Напруження спало. Каспар голосно зітхнув. Його провина зійшла йому легше, аніж він міг сподіватися. А те, шо він повинен віднести листа до судового засідателя — це щасливий збіг обставин. Адже він зможе попередити капітана і за цю послугу має право розраховувати на пораду і допомогу.

Голосно насвистуючи, Каспар вийшов із «Золотого якоря». Це він робив наперекір хазяїнові, який з досадою ще раз міг переконатися в тому, що його виховні заходи анітрохи не вплинули на упертого кухарчука. Вже майже дійшовши до воріт, хлопець пригнувся і, ставши рачки, поповз мимо вікон трактиру, а тоді уздовж стіни. З обережності він ще раз оглядівся навкруги і тільки тоді підвівся. Спритно, як гусениця, видряпався угору по ринві і, переплигнувши через покрівлі кількох сараїв, дістався до капітанової мансарди тим самим шляхом, що був причиною знівечення формених шароварів Еммеріха.

Каспар нетерпляче постукав у вікно. Але відповіді не було, і він, уткнувшись носом в шибку, зазирнув всередину мансарди. О жах, Еммеріха в ній не було! Тільки тоді Каспар помітив, що слухове вікно не було замкнуте на засувку, а лише прихилене і, певно, з нього капітан вилетів, як голуб з голуб’ятні. Це відкриття так спантеличило Каспара, що він втратив опору і покотився по даху. На щастя, він встиг ухопитися за ринву. Якусь хвилину Каспар сидів, дригаючи ногами. Потім зробив триметровий стрибок униз на брук і щодуху побіг, не оглядаючись.

Де ж міг подітися капітан? Каспар побіг до торговця тютюном, клієнтом якого Еммеріх був уже протягом кількох років. Але в тютюновій крамниці капітана не бачили вже кілька днів. Може, він пішов до Щепке — швейцара «Карельської газети», щоб проглянути іноземні газети? Так, звичайно, там Каспар його обов’язково знайде. Але сподівання знову не збулося. Кофейня на Королівській плоші, яку тримав колишній постачальник фуражу і хороший знайомий капітана, — була останньою надією кухарчука. Але і ця надія виявилась марною: Еммеріх і тут не показувався.

Задзвеніли дзвіночки, зацокотіли копита, прогриміли колеса. Велика, каштанового кольору карета з красивою дугою, багато оздоблена золотим багетом, проїхала мимо Каспара.

— Вйо! — крикнув різким верескливим голосом пихатий кучер. Біля нього на козлах сидів юнак в окулярах; на ньому був мундир із шнурівкою, високі чоботи і яскрава студентська шапка. «Вйо!» Шестеро поштових коней бігли так швидко, що з-під їхніх копит аж іскри летіли.

Відкривши од подиву рота, Каспар пильно дивився услід пишній дорожній кареті, яка під’їжджала до готелю «Рай». З готелю вибіг, низько кланяючись, хазяїн, за ним слідом вискочило кілька коридорних і вилетів, дзвякаючи, рябий пінчер. Кілька прохожих зупинилися, здивовані. Тим часом Каспар також прибіг до готелю «Рай» і спритно гулькнув у перший ряд натовпу цікавих, що помітно зростав.

Саме в ту хвилину розсунулись цупкі шкіряні завіси високої карети. З середини карети, оббитої жовтим оксамитом, показалося похмуре обличчя старого пана з довгими вусами і клиноподібною борідкою.

— Посланник з Туреччини? — прошамотіла беззуба бабуся, що стояла біля Каспара.

— А може, французький принц? — висловив припущення учень булочника.

Дверцята карети відчинилися. Малесенький на зріст чорношкірий слуга в червоній лівреї з заклопотаним обличчям зліз по спущених східцях карети. Потім простягнув руку, щоб допомогти своєму панові.

Пан був ледве на голову вищий від свого слуги. Він тримав перед очима лорнет і з якоюсь буйдужою привітністю розглядав жителів Касселя, як дивляться звичайно на дерева, квіти або райдугу.

— Такому карликові зовсім не потрібна така карета. Мішка з-під борошна досить, щоб без особливих зусиль принести його в Кассель, — сказав розчаровано учень булочника.

Хазяїн готелю «Рай» стояв, зігнувшись у глибокому поклоні, аж на рожевих складках його жирної потилиці виступив піт. Потім він, вклоняючись, провів знатного гостя до дверей.

Якась стара жінка у вилинялій спідниці з червоного сукна звернулася до сина хазяїна готелю, який саме вийшов з будинку, щоб простежити за вивантаженням багажу важного гостя.

— Хто ж він такий, оцей іноземець? Якийсь закордонний дипломат чи міністр, га? Видно з усього, що скоро я знову подамся в мандри із своїм маркітантським візком. Я нюхом чую цих панів. Такий орел мух не ловить.

Молодий хазяїн готелю «Рай» з гордовитим виглядом відмахнувся од неї:

— Якийсь, певно, державний візит, інкогніто… Але краще не докучайте своїми запитаннями. Та, взагалі, вам, жінкам, бракує розуму.

Стара, войовниче взявшись у боки, закричала:

— Чи у нас, жінок, стільки ж розуму, скільки у вас, чоловіків, я не можу, звичайно, сказати. Але що ми не такі дурні, як ви, це цілком точно.

— Ого, а маркітантка зубата!

Жінка, посміхаючись, поглянула навколо себе: на її смуглявому мужоподібному обличчі пролягли глибокі зморшки. Молода вродлива дівчина в полотняному, з блакитними смугами, платті, що стояла поряд з старою, заплескала в долоні, радіючи з такої винахідливої відповіді:

— Браво, тітко Катрін, оце ти йому здорово відрізала! — її злегка підв’язане каштанове волосся кучерями спадало на шию і плечі.

— Постороніться, панове! Будь ласка, розійдіться! — звернувся, втрачаючи терпіння, молодий хазяїн готелю до юрби цікавих.

Каспар навіть і не поворухнувся. Він поглинав очима закордонні солом’яні корзини, дерев'яні коробки і оббиті залізом добротні скрині, що їх витягали слуги з карети і вносили до готелю.

Молодий хазяїн відштовхував од входу цікавих; люди неохоче розсіювались. Вони розходилися групами і обмінювалися фантастичними припущеннями з приводу візиту іноземця. Вони казали, що чорний, як смола, слуга-негр родом з тієї ж самої гарячої пустелі, звідки і Айгретта, мавпа пана міністра Шліффена, а може, з Індії — батьківщини чудового слона Теодора, який колись жив у звіринці і коштував Касселю дорожче, ніж гессенський надвірний радник.

Каспар здивовано озирнувся назад — хтось ляснув його по плечі. Молодий чоловік в окулярах, який нещодавно сидів поряд з кучером на козлах карети, стояв перед ним. Натовп уже розійшовся. Вони були самі біля готелю.

— Ти часом не скажеш мені, де я тут можу знайти дешеву квартиру, щоб переночувати? — В іноземця, якого Каспар тільки тепер міг добре розглядіти, була струнка постать і худорляве обличчя з тонкими рисами; розумна посмішка ховалася в куточках його рота.

— Чо… чо… — запнувся Каспар. — Чого… ви не зупинились в готелі «Рай»? Разом з Іншими?

— З тими? — Незнайомець кивнув зневажливо головою в бік в’їзду до готелю. — Я розмовляю французькою і англійською мовами і міг би там залишитись. Але я не відчуваю жодного бажання ще й далі виконувати роль секретаря і писаки. Я студент і хочу податися до Парижа, в Сорбонну.

Молодий чоловік відстебнув пряжку ранця, поверх якого стирчала шпага, і почав опоряджати свій одяг, що запорошився і пом’явся в дорозі.

— Досить з мене Брауншвейга і цієї подорожі, — трохи згодом, випроставшись, промовив він з гіркотою. — Краще гордо йти пішки, ніж покірно їхати. Ні, досить з мене бути прислужником у брудній справі, якою займається сер Фаукітт.

— Брудна справа… Сер Фаукітт, сказали ви? — раптом вигукнув Каспар. — Це ж, мабуть, Еммеріха… це англійський полковник Фаукітт?

— Так, полковник Фаукітт, англійський посередник, — підтвердив студент, здивований радісно-переляканим виразом обличчя Каспара. — Англійському королеві потрібне гарматне м’ясо для війни проти його американських колоній. Понад чотири тисячі рекрутів купив Фаукітт в Брауншвейзі. «Людське м’ясо куплено за кілька жалюгідних гіней! О милостивий боже! Німецьких найманців зганяють, як худобу, щоб вони боролися за деспотів проти людей, як їм нічого поганого не заподіяли і які не думають ні про що інше, окрім найсправедливішої справи в світі, — своєї свободи. І кожний феодал німецького регента охоче бере участь у цій огидній справі. Карл Брауншвейзький програв за картярським столом ціле село і поставив на карту півбатальйону солдатів за красиві ноги однієї танцюристки.

— Скажіть, а цей полковник Фаукітт… він приїхав у Кассель також для того, щоб купувати солдатів? — перебив його нетерпляче Каспар.

— Більше ні для чого іншого, мій хлопче.

— Ой… о боже! — скрикнув Каспар. — Тоді бідний Адам загинув! — І він розповів, відповідаючи на співчутливе запитання, що приключилося з його другом, рибалкою Вейраухом. Каспар був радий, що, нарешті, міг хоч з ким-небудь поділитися своїм горем, йому аж одлягло від серця і він відчув себе вже не таким безпомічним і самотнім. — І чого б нам було не піти іншою дорогою, щоб обминути цього вербувальника! — закінчив він зітхнувши.

— Не обминати їх, а зовсім усунути з свого шляху, це було б далеко вірніше, — запально промовив студент. — Ну чого відразу похнюпив голову? Можливо, ми ще знайдемо якийсь спосіб, щоб визволити твого друга. Ти пригадуєш, де знаходиться трактир із завербованими? Нам треба все добре обміркувати. — Він підбадьорливо засміявся. — Таких два хлопці, як ми!

Каспар відчув у себе під ногами твердий грунт.

— Ви підете зараз зі мною в «Золотий якір», там є дешева квартира, — запропонував він. — Під дахом, поряд з капітаном Еммеріхом є одна вільна кімнатка. Я побалакаю з хазяїном. Щождо харчів, то вам уже зовсім не треба буде турбуватись, — додав він з деякою важністю. — Адже ж я там за кухарчука.

Студент, лагідно подивившись на Каспара, не міг утриматись од сміху.

— Згода, мій хлопче, — сказав він.

Каспар крокував поряд з своїм новим знайомим, цілком захоплений ним. З гордим виглядом він ніс його ранець і шпагу і не віддав їх, коли той хотів йому допомогти. По дорозі йому раптом спало на думку, що він забув віднести листа хазяїна в борговий суд. Його рука ще міцніше стиснула ранець, а груди знову здавив важкий тягар. Але Каспар нічим не видав свого хвилювання. І, коли вони увійшли до готелю, його протеже зовсім не помітив, що хлопець знову чимсь стурбований.

— Зачекайте у прихожій. Я зараз же повернуся, — прошепотів хлопець і прослизнув у зал трактиру.

Загрузка...