Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ шостий

Того ж дня Каспарові довелося ще раз піти до готелю «Рай». І трапилось це так.

Була вже дев’ята година вечора, і хазяїн «Золотого якоря» все частіше кидав нетерплячі погляди на двері, а потім на годинник з зозулею, рівномірне цокання якого, здавалось, падало тяжкими ударами на його нерви. Можливо, ще більше, ніж цокання, його дратувала присутність помічника лотерейного писаря Себіша. Цей надокучливий чоловік, який звичайно в цю пору вже давно дибав собі додому, сидів нерухомо перед спорожнілим кухлем пива і чекав із зростаючим задоволенням, чи збудеться його провіщання щодо капітана. О-пів на десяту, коли він, нарешті, вирішив відступити, раптово відчинилися двері.

Але це був не Еммеріх. Це був чоловік в темнокоричньовій лівреї лакея, присланий сюди капітаном. Гемпель непривітно процідив слова привітання.

Чужинець за допомогою жестів намагався розтлумачити ламаною мовою, що йому доручено одержати багаж Еммеріха і доставити його на нову квартиру.

Почувши це повідомлення, хазяїн осатанів од люті. Він вилив на чоловіка кадіб лайливих слів і запевнив, що не випустить його з речами капітана доти, поки той не сплатить свій борг— все аж до останнього пфеніга. Лише помітивши при світлі рапсової лампи виблискуючі сталеві ґудзики з гербом англійського короля, хазяїн «Золотого якоря» трохи полагіднішав. Незадоволена гримаса зовсім зникла на його обличчі, коли він кинув погляд на товстий конверт, який подав йому слуга.

— Це було лише сумне непорозуміння, — раптом пояснив хазяїн і наказав Каспарові, щоб той допоміг вістовому спакувати речі капітана. — Будьте ласкаві, підніміться сходами наверх, — сказав він, покірливо розшаркавшись.

Себіш. якого дуже тішила роль пророка і обізнаної з усім людини, задоволено бубонів.

— А що я казав, Гемпелю? Мине зовсім небагато часу, і капітані Еммеріх стане також і для вас паном капітаном благородного походження, так-так!

— А що ж мені до цього, про мене, нехай він буде хоч і самим генералом! Все одно він вибирається! — відрізав грубо хазяїн «Золотого якоря».

У комірчині капітана було таке безладдя, начебто в ній відбулася битва двох ворожих військ. Англієць роздув ніздрі, понюхав повітря і широко розчинив дахове вікно. Потім він нахилився над пошматованими форменими шароварами Еммеріха, але відразу ж кинув їх знову на землю і сам, розгублений, опустився на ослінчик.

— Гаразд! Гаразд! — заспокоїв його Каспар і заходився сам пакувати всі речі. Кілька англійських слів, яких він навчився від капітана, тепер стали йому в пригоді. Лакей, гадаючи, що Каспар його розуміє, засипав хлопця цілим водоспадом слів.

І наскільки Каспар міг зрозуміти чи здогадатись, йшлося про те, що Фаукігг ще сьогодні хоче засвідчити свою пошану міністрові Шліффєну. Еммеріх як ад’ютант буде супроводити англійського полковника в ландграфський замок, і тому йому негайно потрібні предмети його туалету.

Поки Каспар зв’язував у два вузли злиденне, таке знайоме йому, майно друга, він знову згадав про те, що йому потрібно якомога швидше поговорити з Ем-меріхом. Може, запропонувати англійцеві піднести один з вузлів?

Вістовий зрадів цій пропозиції. Навіть і сам хазяїн «Золотого якоря» погодився з цим. Незважаючи на холод, він вийшов до воріт і дивився услід Каспарові, який брів навпомацки погано освітленим провулком попереду англійця; в правій руці він ніс великий вузол, а в лівій — ручний ліхтар. Довкола них танцювали сніжинки, і лакей мерзлякувато стинав плечима.

Хазяїн трактиру склав руки у вигляді рупора і крикнув:

— Щоб ти мені зараз же знову тут був, Каспаре, чуєш? — Він. звичайно, і в гадці не мав, що вже більше ніколи не побачить ані свого кухарчука, ані свого ручного ліхтаря, — а то він принаймні з ліхтарем не розлучився б так легко.

Тільки-но опинився вузол в готелі «Рай», як англієць пояснив Каспарові, що його місія на цьому закінчується і віті може забиратися геть.

На прохання Каспара — провести його до Еммеріха, лакей пояснив, уже трохи нетерпляче, що капітан на службі і не може ні з ким розмовляти. Одначе Каспар твердо вирішив будь-що домогтися свого. Він почав, не звертаючи жодної уваги на слова й жести лакея, розшнуровувати вузол Еммеріха. Куди ж подітися з цим мотлохом? Але й лакей, якому вже набридло розкладати речі, був зовсім не від того, щоб зіпхнути цю роботу на хлопця, і подав йому знак. Каспар зрозумів і пішов у високу, оббиту шпалерами кімнату слідом за англійцем, який звелів йому розкласти речі на великому ліжку, що стояло посеред приміщення.

Саме в цю хвилину лакея покликали. і він прожогом вилетів з кімнати.

Каспар полегшено зітхнув. Він швидко оглядівся навколо. Чи тут живе капітан? Чи це його ліжко? Чи це, найімовірніше, та незатишна кімната для слуг, які бувають на кожному постоялому дворі для проїжджих чужинців? Про це свідчило багато дечого. Окрім ліжка, тут стояло ще поламане шкіряне крісло, старезна дубова шафа і велика зелена кахляна піч, залізні дверцята якої пашіли жаром. Еммеріх, певно, жив у сусідній кімнаті, куди побіг лакей. Але в ній було зовсім тихо.

Каспар почав розкладати на ковдрі мотлох Еммеріха. Яке обличчя зробив би його друг, якби він зараз, нічого не підозріваючи, зайшов сюди? Каспар посміхнувся. Ох, він все ж таки дуже любить Еммеріха і навіть не може собі уявити, як би йому було без нього в «Золотому якорі». Каспар голосно зітхнув. Треба сподіватися, що недавно призначеному ад’ютантові англійського полковника не нашкодить ця жалюгідна виставка побитих гіпсових люльок, подертих сорочок, украй зношеної форменої одежі, розхитаних болванок для париків, пожовклих листів і старих ломбардних квитанцій. Справді, погана візитна картка для такого великого пана, якого за прошено до ландграфського замка.

Раптом його охопило дивне почуття, йому здалося, наче чиясь невидима рука провела по його спині. Одразу ж йому стало ясно, що він був не сам у приміщенні, а хтось стояв за його спиною. Одним махом він повернувся — і впізнав негра, якого бачив, коли той вилазив з коляски Фаукітта. Чорношкірий малюк в червоній лівреї стояв перед кахельною піччю і, запалюючи папірцем для закурювання якусь дивовижну люльку, ввічливо вклонився.

Каспар підступив ближче і з цікавістю розглядав люльку, подібних до якої він ще ніколи не бачив. Можливо, це була східна водяна люлька полковника, про яку йому розповідав Еммеріх.

Сліпучобілі зуби негра заблищали в посмішці.

— Дюбук, дюбук, — сказав він, намагаючись щось пояснити і, глибоко затягнувшись, показав на люльку.

Блакитнувата хмаринка диму знялася в повітрі перед здивованими очима Каспара. A-а, то, певно, слово «дюбук» означало люльку, яку полковник мав звичку курити під час важливих нарад або напружених роздумів.

— Colonel Faucitt here? And…[4] От дідько, як же зветься капітан по-англійськи? Каспар ніяк не міг пригадати. — А, от що, — він узяв просто старий мундир Еммеріха з ліжка і приклав його собі до грудей.

Негр пильно подивився на нього і кивнув. Потім він поклав люльку обережно на підвіконня, поспішно задріботів до шафи і відчинив дверці з дзеркалом на внутрішній стороні. Каспар побачив ці-лий ряд барвистого одягу з оксамиту і шовку. Ряд здавався вдвоє довшим, бо відбивався у дверцях шафи. Це, певно, гардероб негр а. Але де ж має мешкати Еммеріх?

В той самий момент, коли Каспар думав про капітана, він почув Його владний голос. «Самбо! — кричав Еммеріх! — Самбо! Вина!» Але його голос доносився не з сусідньої кімнати. Очевидно, полковник Фаукітт мешкав з своїм новоспеченим ад'ютантом в якихось інших кімнатах, розташованих на тому ж поверсі.

Самбо, який саме хотів переодягтись, прислухаючись, підвів голову. А тоді похапцем зачинив шафу й побіг, чудно коливаючись, у сусідню кімнату. Потім одразу ж повернувся з графином для вина та чарками.

Тепер Каспар вирішив, що настав час діяти. Використовуючи весь запас знайомих англійських слів, Каспар спробував переконати малого, що йому слід було б одягнутися, а Каспар тим часом замість нього подасть на стіл вино. Але малий уже вирвався і шмигнув з кімнати. Треба сподіватися, що він не побіг скаржитись лакеєві на Каспара.

Хлопець занепав духом. Ой, коли й надалі всі нагоди пройдуть мимо нього так, як щойно ця, то лишається мало надії, шо йому коли-небудь пощастить спіймати Еммеріха. А що тоді? Каспар підпер голову руками і замислився. Ні, треба йому це якось інакше влаштувати, він повинен добитися з капітаном розмови наодинці. Ще дюбук був тут, і поки він тут… Каспар взяв річ між пальці.

І хоч він добре знав, що негаразд так робити, але раз несміло затягнувся. Потім боязко оглянувся на обоє дверей. Але його цікавість і охота до пригод були тепер, як і завжди, сильніші за страх і вагання. Він знову зробив затяжку, а слідом за нею ще одну, велику і глибоку. Від диму у нього аж сльози виступили па очах, але куріння вже починало йому подобатись. Каспар заплющив очі і напустив пахучого густого диму. У нього трохи запаморочилася голова, але це було зовсім непогано, а навпаки, приємно. Каспар ще раз узяв люльку і спокійнісінько задимів. Йому зробилося якось навдивовижу легко на душі. Він швидко оглядівся, прислухався… Потім побіг рішуче до дверей сусідньої кімнати і відкрив їх, навіть не постукавши.

Але в сусідньому приміщенні, що мало вигляд комори, нікого не було. Розчарування Каспара було приглушене тютюновим димом, і наступної ж хвилини він уже про все забув. Якраз у цей момент до кімнати вбіг лакей. Англієць страшенно квапився, щоб помітити настрій Каспара. «Hurry up!»[5] крикнув він, кинувши погляд на речі Еммеріха, а сам почав ритися в шафі. Почухавши за вухом, він сказав, що Фаукітт і Еммеріх зараз від’їжджають, і знову прожогом вискочив з мереживним жабо в руці. В дверях він мало не наштовхнувся на негра, що в цей час хотів вбігти до кімнати. Каспар, який саме знову схопив водяну люльку, перелякано випустив її.

Але у малого не було часу, і він нічого не помітив. Він нетерпляче рвонув дверці шафи, перерив весь одяг і, нарешті, вибрав зелений оксамитний сурдут, золотий тюрбан і накидку з коричньового сукна і поклав усе на крісло.

Каспар відчув у собі досі незнайому йому якусь дивну безшабашну впевненість. В той час, як він стежив з усмішкою за негром, який, присівши навпочіпки, почав нетерпляче розстібати свої черевики, в його голові промайнула неймовірна, навіть божевільна думка. Він побіг до дверей сусідньої кімнати, відчинив їх, просунув голову всередину і потім, обернувшись, крикнув схвильованим голосом: «Самбо! Глянь! Ой!»

Самбо запитливо підняв голову, випростався і підбіг до дверей. Каспар показав таємничим жестом на кімнату. Негр, нічого не підозріваючи, вскочив у неї. Тоді Каспар умить захлопнув двері і защіпнув їх на засувку.

З-за дверей чувся стукіт, крики, жалібні зойки. Але Каспар був невблаганний, хоч йому й дуже шкода було Самбо. Він похапцем зірвав свій одяг і швидко натягнув на себе зелений оксамитовий сурдут Самбо і коричньову накидку. Потім підбіг, до печі і намастив собі сажею з дверцят обличчя й руки. Нарешті він спробував насунути золотий тюрбан, але дивний головний убір ніяк не хотів сидіти на голові; до того ж його біляві кучері весь час по-зрадницькому вибивалися на лоб.

Та ось знову залунав ще голосніше, ніж перед цим, несамовитий лемент негра. Тоді Каспар, щоб заглушити крики Самбо про допомогу, почав співати на все горло пісню Червоних Лисів. Німецька пісня, яка доносилася з кімнати негра, напевне викликала б тривогу в готелі «Рай», тому краще він заспіває пісню, яку ніхто не розуміє. «Ма-ахіс хевіса, наєхьо! Наєхьо!» Індійська пісня надала йому мужності.

Раптом Каспарові видалося, ніби він, окрім несамовитого крику Самбо, чує ще й інший голос. Ага, це ж був лакей! Зверху сюди, здавалось, доносився його нетерплячий крик: «Самбо! Самбо!» А тепер пролунав також владний бас Еммеріха: «Куди подівся Самбо? Ми від’їжджаємо! Що це за шум зчинив там хлопець? Нехай поспішає і щоб не забув водяну люльку полковника!»

«Самбо! Дюбук!» вигукнув услід за цим лакей.

«Yes, yes, yes!»[6] Ще якусь мить Кас-пар затримався в кімнаті, збентежено подивившись на двері комори. «В крайньому разі він матиме що їсти і не помре з голоду», спробував він втішити себе. В душі він попросив вибачення у бідного негра і побажав йому, щоб він якнайшвидше визволився з свого полону.

«Сто чортів! Куди запропастився негр?» почув Каспар голос капітана.

«Осмілюсь доповісти, його вже покликали, — відповів хтось. — Піти ще раз подивитись?»

Охоплений страхом, Каспар перехилився через поруччя гвинтоподібних сходів і побачив поруч з Фаукіттом капітана Еммеріха при шпазі і шпорах; капітан нетерпляче ходив туди й сюди. Про те, що він міг би поговорити з Еммеріхом, навіть думки не могло бути.

— Sambo here![7] — опанувавши себе, вигукнув він зміненим голосом.

Еммеріх подивився наверх. Каспар закусив нижню губу і відскочив назад. Капітан, здавалося, аж кипів од люті, про що свідчив його почервонілий ніс.

Коли переодягнений кухарчук дійшов до останньої площадки сходів, він повернувся і спустився остатніми східцями задом наперед, щоб його не відразу ж впізнали. А чи не долітає сюди згори виття негра?

— Ну, нарешті, він уже тут! — пробубонів Еммеріх.

Тепер усе відбувалося надзвичайно швидко. Ось уже пани сіли в екіпаж. Кучер стримів на козлах, готовий до від'їзду. Лакей вказав удаваному негрові місце позаду на кареті і, низько вклонившись, попрощався з панами. Кучер ляснув батогом, коні рвонули і відразу ж пустилися риссю.

Каспар злякано оглянувся в бік готелю «Рай», але там уже не було нічого видно — скрізь тільки темрява та завірюха. В кареті, куди Каспар міг зазирнути через віконце, сиділи, нічого не підозріваючи, полковник та Еммеріх і з товариським виглядом розмовляли між собою. Каспар бачив тепер похмуре обличчя старого англійця зовсім близько. Він сягав капітанові ледве до грудей. Товсті щоки Еммеріха були яскравочервоні. Він кивав шанобливо, в той час як полковник Фаукітт, певно, щось йому пояснював. Але про що вони говорили, Каспар не міг зрозуміти. Нічого не було чути, крім гуркоту коліс, цокотіння копит та дзвону бубонців. Незабаром екіпаж виїхав з міста і покотив у напрямку до ландграфського замка. Коні побігли повільніше, бо дорога пішла на гору. Мимо потяглися засніжені вигадливі альтанки, кам'яні статуї богів, закриті клумби. В тьмяно освітленій оранжереї ще порався садівник. Крізь вогкі шибки Каспар бачив лаври та кущі олеандрів. Потім коляска в’їхала в могутню дубову алею. В кінці її виднілася з темряви сіра, яскраво освітлена споруда: замок ландграфа. Каспар затягнувся з водяної люльки і прислухався до ударів свого серця: воно стукало сильно, швидко. Приємне почуття якогось самозабуття огорнуло його… Екіпаж зупинився.

Слідом за Фаукіттом і Еммеріхом Каспар піднявся сходами замка, пройшов крізь оббиті залізом ворота з гербом ландграфа: на блакитному тлі красувався оздоблений золотом і сріблом лев. Наче уві сні проминув хлопець ряди камергерів, гофюнкерів та камер юнкорів. Всі вони стояли ніби під гвинтівкою, з фальшивим виразом найглибшої покори на обличчях. В одному з передпокоїв двоє ландграфських слуг звеліли Каспарові чекати. Англійський полковник та його важний ад’ютант пішли далі і більше не оглянулись жодного разу на нього.