Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ п’ятий

З своєю бідою Каспар знову вдався, як бувало й раніш, до мансарди капітана. Але Еммеріх ще й досі не повернувся! Що робити? Якщо допомога не надійде і в останній момент, то Адама і студента напевне запроторять в солдати. А в Гессені вважали, що бути солдатом, особливо рекрутом, ще гірше лихо, ніж бути ув’язненим в тюрмі. Що робити, о боже, що робити? Як йому допомогти обом?

Каспар сів на верхньому східці перед дверима Еммеріха і, закусивши нижню губу, поринув у роздуми, його настрій ще більше зіпсувався, коли він подумав, що йому самому буде, бо він і досі не відніс листа судовому засідателеві. Ох, ніколи не щастить йому уникнути побоїв! А чи не краще було б втекти звідси світ за очі? Але чи має право він саме тепер покинути «Золотий якір»? Ні, Каспар мусить терпляче очікувати, як було умовлено з Адамом. Каспар повинен поговорити з капітаном — це його обов’язок перед друзями, і тим більше зараз, коли полковник Фаукітт перебуває в Касселі, і Еммеріх за допомогою цього англійця — його колишнього товариша по зброї — можливо, все ще влаштує на краще.

Думки кухарчука раптом обірвалися з кімнати трактиру до нього долинув знайомий голос. Він витягнув довгу шию і прислухався Так, це був Еммеріх! Гучно лунав його хрипкуватий голос. Що це, мабуть знову не помирив з хазяїном? Знову зчинилася сварка? Що б там не було, Каспар вирішив негайно повернутися в кімнату трактиру. Лише на якусь мить він зник на горищі, щоб хоч як-небудь наспіх підготуватись до побоїв, якими, певно, знову почастує його хазяїн. Каспар засунув у штани стару сковороду, набив під неї і за спину куртки соломи і, нагостривши вуха, спустився крадькома вниз по сходах.

Спочатку, вирішив хлопець, сховаюся в кухні, щоб довідатись, наскільки великий гнів пана Гемпеля.

Але Гемпель здебільшого був там, де його найменше можна було сподіватись. Ледве просунувши носа у двері, Каспар одразу потрапив до рук хазяїна. Так нестерпно очікувати неминучих побоїв, що вже краще самому підійти до хазяїна і одразу вирішити свою долю.

— Пане хазяїн, — пробелькотів він, — я не відніс листа про капітана Еммеріха судовому засідателеві. Саме тому…

— Саме це ти дуже добре зробив, — обірвав на слові приголомшеного Кас-пара хазяїн, що якраз порався біля великої плити. — І зараз же скоч до шевця по чоботи для пана капітана!

— Що-о-о? — Каспар, не хотів вірити своїм вухам.

— Ще додай сала до смаженої яловичини, Гемпелю! — пролунав владний голос через двері з трактиру. — І добре підсмаж, зрозуміло? І вина до соусу, та найкращого там!

Вражений Каспар обернувся. У дверях стояв, широко розставивши ноги, біля вічних завсідників — Купша і Себіша, які робили вірнопіддані обличчя — до невпізнання змінений капітан Еммеріх. На ньому був новісінький мундир з блискучим орденом; волосся було напудрене, коса зв’язана шовковим бантом; його гладке обличчя аж сяяло від задоволення.

— How do you do, sir? — бовкнув Каспар, трохи отямившись від радісної несподіванки.

— It couldn't be better[3], ха-ха, — почулась відповідь, і Еммеріх самовпевнено ляснув себе по халяві нагаем, яким він останні роки звичайно лише вибивав свої штани, і повернувся до Каспара спиною.

— Отже, ви вирішили, пане капітан, їхати до Америки? — запитав хазяїн «Золотого якоря», перевертаючи зарум’янене м’ясо на сковороді і щедро доливаючи туди вина, так що воно аж шкварчало і парувало.

— А чому б І ні? — відказав Еммеріх. — Ви що, вважаєте цю ідею поганою, га? Або взагалі ви щось маєте проти цього, га?

Купш і Себіш просунули свої голови в кухню і з напруженою цікавістю дивились на хазяїна трактиру.

Гемпель витер фартухом піт, що виступив у нього на обличчі.

— Ох, прошу, нічого, зовсім нічого, пане капітан. Але тільки… що будете ви там… в Америці… Я думаю, чи є позиція там… вибачайте… надійною?

— Я офіцер, Гемпель! — відповів Еммеріх самовпевненим тоном. — Офіцер повинен воювати, чи не так? Це його позиція, ха-ха. Чи вона є надійною, це його мало турбує. Вона повинна бути прибутковою. — Він пожвавішав, розпалився; його щоки з червоними прожилками налилися кров’ю, а попелясті хвацькі вуса погойдувались під час розмови. — А те, що моя посада буде прибутковою, в цьому ви можете не сумніватись, чоловіче. Про це вже потурбується мій старий друг, полковник Фаукітт. Справжній джентльмен, до глибини душі! Тепер я враз і сам можу стати полковником, та що я кажу? Генералом, звичайно! Затримка буде тільки за мундиром, мій любий! Але кожний вправний військовий кравець зможе вмить розв’язати що проблему!

— От, коли ти хочеш знати, що являє собою людина, дай їй владу, — сказав хазяїн шанобливо. Купш і Себіш кивнули головами, цілком з цим погоджуючись.

Капітан, надзвичайно задоволений тим враженням, яке він справив на хазяїна, котрого ще так недавно боявся, запропонував йому поблажливо свою щойно наповнену табакерку.

Хазяїн, уклонившись, взяв одну понюшку і підніс її до носа. Чхаючи і від насолоди охкаючи, він зауважив потім:

— Отже, ви відправляєтесь на війну! Гмм.

Еммеріх зовсім розм’якнув.

— Ох, Гемпелю, знову бути солдатом! Ви знаєте, ще дитиною я найбільше любив грати в солдати! Англійський король знає, що робить, коли набирає німецькі війська. Я вам кажу — американець для німця все одно, що комар, отак роздушиш між пальцями, і його нема! Тільки дайте наїм дістатись на той бік великої калюжі! Тоді ці негідники, які бунтують проти його британської величності, відчують на собі, що значить виступати проти війська під командою таких офіцерів, як я.

Каспар не вірив своїм очам. Куди подівся Еммеріх колишніх днів? Той, приречений на повну бездіяльність, бідолаха, якого він підгодовував убогою мучною юшкою! Злидар, який свої єдині формені штани змушений був щоночі класти під матрац, щоб вони розправилися на ранок? Посеред кухні стояв тепер зовсім інший Еммеріх, схожий на один з героїчних бюстів із сала, що стояли у вітрині аматора мистецтва — м’ясника Шрьодера на Двірцевій площі.

— Пане капітан, ваше благородіє, печеня готова! — повідомив Гемпель покірливо.

— Ану, давайте понюхаємо, — Еммеріх нахилився над сковородою, заплющив очі, чисто як кіт, що муркоче від задоволення.

— Дуже добре, можна ставити на стіл. — Насвистуючи, він підійшов до столу біля кухонного вікна, який був призначений не для гостей, а лише для хазяїна. Він сів тут, начебто саме так воно і повинно було бути, замовив кухлик пива і заходився біля печені.— Ну, то як же, Купш, поїхали разом до Америки? — плямкаючи спитав він через плече фельдфебеля

Купш стояв струнко, витягти руки.

— Слухаюсь, пане капітан, це мене вже починає приваблювати. Але ще питання — чи звільнять мене з гарнізону пана ландграфа. Щоправда, вищого, ніж звання фельдфебеля, я вже, мабуть, не зможу домогтися, — додав він сумно.

— Фельдфебель залишається фельдфебелем. Це ж довготривалий почесний пост, — прискаючи слиною, прийшов на допомогу Себіш.

— Дуже вірно сказано, — зауважив Еммеріх, витерши зворотною стороною руки пивну піну з губ. Його очі зустрілися з Каспаровими, який даремно робив йому знаки, що хотів би з ним поговорити. Еммеріх лише глибоко смачно позіхнув і, одвернувшись, запитав Себіша: — Ти теж поїдеш зі мною? Якщо мене підвищать у чині, будеш у мене чистильником і кухарем. Нам потрібні надійні люди, а не такі негідники, які одразу зникнуть, тільки-но їх обмундирують. От прокляття, оцей сусіда наш Ганновер забезпечує цих мерзотників усіма мислимими вигодами. Зухвала чернь дивиться крізь пальці, коли зустрічає дезертира… Ну, то, Себіш, поїдеш зі мною? Ти ж ще вмієш куховарити?

Себіш, який своїм непоказним виглядом останніми роками все більше скидався на таргана, помітно пожвавішав.

— О. аби мені тільки дали з чого, а варити я, звичайно, вмію, а не лише сидіти в лотерейній конторі, пане капітан! Я чудовий кухар для високого панства. Я розуміюсь на гарячих і холодних стравах, вмію готувати торти, паштети, солодкі й кислі холодці. Ще за молодих років я навчився цього у «Червоному бику» в Франкфурті. Гай-гай, це були золоті часи, і мені не доводилось голодувати! І пізніше також, коли я був лейб-кухарем його превосходительства, пана генерал-майора Кальтенлебена. І як штаб-кухар під час сілезької кампанії. Я тоді так добре варив, пане капітан, що пани офіцери завжди просили добавки. У них часто аж прищі висипали на всьому тілі, так смачно я варив! Так-так.

— Ну, от і чудово. Отже поїдеш зі мною, якщо я тебе покличу? Чи ще вагаєшся? Себіш, Себіш, якби отак завжди вагалися, то не виграли б жодної битви. Ну то як же? Все ще сумніваєшся? Чи ти хочеш сидіти вдома, як дівиця, що чекає жениха? Ти що, справді не хочеш взяти участь у такій справі? Чи, може, тут заховуються родинні причини, га?

Себіш нервово провів своїми ревматичними руками по вусах і, не знаючи, що відповісти, мовчав.

— Та де там, у нього лише одна дочка, — одразу ж прийшов Купш на допомогу помічникові лотерейного писаря, — але Берта не дуже-то піклується про нього, пане капітан.

— А, одна дочка? Цікаво, цікаво! Скільки ж їй років? Ще молода й квітуча?

Така цікавість капітана дуже полестила Себішу.

— Двадцять один, осмілюсь доповісти. І до того ж гарненька, добре вихована крихітка. Чи не завгодно панові капітану знати… отже… саме тоді, як з'явилося генуезьке лото, моя Берта проходила якось зі мною мимо лотерейного склепу, л лотерейний інкасатор, якраз мій старий знайомий. Завдяки йому я й дістав місце помічника лотерейного писаря. Ну й от… моїй Берті раптом теж заманулося неодмінно пограти. Не піду далі й годі, каже, отака неслухняна крихітка. А ця лотерейна гра таки й справді найспокусливіша і найнебезпечніша з усіх азартних ігор.

— Ну, і що? — буркнув Еммеріх, якому вже почала набридати балаканина Себіша.

— Я тоді, прошу вас, пане капітан, дозволив їй пограти в генуезьке лото. — Голос Себіша звучав здавлено, а потім він на якусь хвильку замовк, щоб зібратися з думками, які безладно роїлися в його голові.— І справді, їй випав головний виграш! Сто рейнталярів! Тоді я послав її в пансіонат, щоб вона набралась там розуму. І правда, це їй пішло на користь. Вона стала такою вихованою і освіченою… грає навіть на спінеті, вміє трохи по-французькому і вишиває, пане капітан. В минулому році вона одружилась з вищим поштовим чиновником, стала справжньою дамою…

— І соромиться свого батька. — доповнив фельдфебель Купш короткий життєвий нарис.

Себіш знизав плечима, покірний своїй долі. Він вважав поведінку своєї дочки цілком правильною, хоча і прикрою для нього самого.

— Ну то як, поїдеш зі мною? — запитав, уминаючи їжу, Еммеріх. — Адже тебе тут ніщо не затримує?

— Так… так-так… цей крок, мені здається, треба добре обдумати, — все ще вагався помічник лотерейного писаря.

— Дурниця! — обірвав його на слові капітан. — Пане хазяїне, — звернувся він до Гемпеля, — печеня була дуже добра. Але це тільки закуска. А яка ж у вас основна страва? Якщо я не помиляюсь, печеня з гуски, га? Щось таке наче пахло. Чи неправда? А як гуска приготована? З начинкою? І до неї ще й сливи? Чудово, я відразу це вгадав, мій ніс мене не підведе. Отже, давай її сюди! Добру порцію, стегенце, так? Між іншим, мені б хотілося викурити люльку! Гей, Каспаре, — гукнув він, — принеси-но мені вогню!

Каспар підскочив до плити, знайшов скалку і запалив її. Повернувшись, він помітив, що Еммеріх мав при собі свій кишеньковий годинник, який так довго був заставлений. Якраз він чванливо витяг його і з захопленням зауважив:

- Іде, як дзвіночок!

— Такий годинничок — дорога річ, — схвально пробурмотів хазяїн.

— Не менш, як двадцять рейнталярів, — додав гордо Еммеріх, дбайливо заховуючи золотий годинник в кишеню свого мундира. Потім він повернувся па ослінчику, широко розставивши короткі товсті ноги, і звелів Каспарові запалити люльку.

Той весь час тільки й чекав на цей момент і прошепотів капітанові:

— Мені треба з вами негайно поговорити. Віч-на-віч. Зараз же! Зараз!

— Дурниці! — буркнув Еммеріх, з сопінням пускаючи дим. — Що там у тебе таке невідкладне, Каспаре? Дай мені спочатку спокійно попоїсти і випити. Гей, пане хазяїн! Чи є в твоєму домі хороше вино? Гуси важко перетравлюються, то нічого не лишається іншого, як заливати їх вином. Чи є у тебе в погребі неєрштейнське або рейнське, але щоб не молодше 55 року!

— Ану, Каспаре, метнись зараз же до винаря готелю «Рай» за пляшкою кращого вина для пана капітана, — пошепки наказав хазяїн «Золотого якоря». А вголос він додав — Що ти гав ловиш? Швиденько, не барися!

Кухарчук на одну мить затримався біля дверей і нерішуче поглянув на Еммеріха. Той мало не встромив свого помітно почервонілого носа в тарілку і навіть не підвів очей.

— Ну, підеш ти вже, нарешті? — закричав хазяїн. Тоді Каспар вирушив у путь.

Коли кухарчук, задихавшись від бігу, знову з’явився в кухні з пляшкою, на столі перед місцем Еммеріха стояла наполовину з’їдена печеня з гуски, а капітана там уже не було. Гемпель і його обидва завсідники розмовляли з таким запалом, шо зовсім не помітили приходу Каспара.

Незабаром Каспар довідався, що під час його короткої відсутності за капітаном приходив вістовий англійця.

— Ой, щось мені не віриться, Гемпельчику, — зауважив Себіш, багатозначно підморгнувши, — що він взагалі ще покажеться тут у «Золотому якорі». У мене відносно цього тонкий нюх, так, так…

Страх пройняв Каспара, коли він це почув.

— Що, він уже поїхав в Америку? — вигукнув хлопець.

Настрій Гемпеля теж змінився.

— Що? — запитав він глухо лотерейного писаря.

— Ну, та це ж ясно, що він тут був востаннє. «Золотий якір» вже більше не підходить для нього. Хтозна, а може, кухарчук теж до деякої міри має рацію, і пан капітан перебуває вже на шляху до Америки. У всякому разі, ви, Гемпелю, сміло можете провести риску під тим, що він вам заборгував.

— Коли це правда, — закричав хазяїн «Золотого якоря», очі якого аж посоловіли від злості,— то щоб грім побив цього проклятого старого головоріза!

Пляшка випала з рук Каспара.

Гемпель заревів:

— Ще цього невистачало? Дурний, проклятий йолоп!

З червоним од люті обличчям він підступив до кухарчука. Каспар хотів було утекти від цього страховища, що звалось його хазяїном, але спіткнувся об черепок і впав на підлогу. При цьому задзвеніла сковорода, яку він засунув собі в штани. Підозрілий шум не пролетів повз вуха Гемпеля. Він міцно схопив кухарчука за вухо, з тріумфуючим виглядом витяг сковороду за держак з його штанів і почав дубасити Каспара за всіма правилами. Купш і Себіш стояли тут же, підбурювали хазяїна і нишком хихотіли, розважаючись цим видовищем. На щастя, хитрий кухарчук начебто заздалегідь умів усе передбачити; солома в куртці і штанях врятувала тепер його. Втомлений і захеканий, хазяїн «Золотого якоря» нарешті випустив хлопця.

Каспар, від якого не почули ані жалібних зойків, ані голосного плачу, обсмикнув свою курточку і, стиха насвистуючи, хоч у душі в нього все кипіло од ненависті, вийшов з кухні. Гемпель, Купш і Себіш глянули один на одного і похитали розчаровано й здивовано головами.