Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ сьомий

Каспар сидів у м’якому кріслі і, прибравши по можливості невимушеної пози, попихкував своєю водяною люлькою. Від диму йому лоскотало в носі, але чхнути не можна було тепер ні в якому разі.

Допитливо дивився він у дзеркало на протилежній стіні, розглядаючи себе і ставного старого лакея, який нерухомо стояв біля оздоблених золотом білих двійчатих дверей.

У Каспара був настрій переможця. Сповнений нетерпіння, він чекав на те, які ще несподіванки і пригоди принесе йому цей день і взагалі життя. «Зрештою, одяг негра був уже не таким поганим», вирішив він, ще раз пильно поглянувши в дзеркало. Його біляві кучері, які він вважав за дівчачі і тому, хоч і марно, намагався розправити за допомогою курячого жиру, були сховані під тюрбаном. А люлька англійця надала йому цілком чоловічої гідності і екзотичного блиску. Його думки жваво кружляли в світі фантазій. От було б діло, коли б він поїхав верхи на верблюді в одязі негра через піски Сахари і дихав би гарячим повітрям пустелі! Але в ту мить, як він ще малював собі подорож по пустелі, на думку йому спали Червоні Лиси з Північної Дакоти, і він у душі попросив пробачення у друзів-індійців за свою провину. Звичайно, йому треба спочатку поїхати до Америки, бо він завинив перед Червоними Лисами. Америка, ах, Америка…

Попихкуючи люлькою, Каспар знаходився в стані напівзабуття. Від тютюнового диму його пойняла втома. Він відчував усе сильніший свист у вухах, і йому раптом здалося, що перед його очима закрутився лакей, закрутилась уся кімната. Каспар опустив повіки, голова його схилилася на грудні.. Тепер він уже був офіцером і їхав верхи на гарячому білому коні. Нелегко йому було триматися в сідлі, такі шалені стрибки робив кінь. Гопля, ось він мало не полетів сторч головою. Із страхом він вчепився за гриву, але руки на цей раз відмовились йому служити. Одночасно він відчув пекучий біль у грудях і тоді сам побачив, як упав з коня. Капітан Еммеріх нахилився над ним, сльози лилися з очей друга, і він з докором промовив: «Молочний зуб, Каспаре! Люльку, дюбук!»

Каспар відчув, що його штовхають і торсають. Повільно, насилу переборюючи дрімоту, він розплющив очі. Хтось стояв перед ним і ляскав його по плечу.

— Гей, прокинься, негр! Ти повинен принести водяну люльку!

— Самбо, твій сер кличе тебе! — прокричали одночасно два інших голоси.

Каспар підвів очі і нерухомо втупився в довгасте лагідне обличчя старого камер-лакея. Другий, молодий лакей з карими, вирлоокими очима і фельдфебель стояли позад старого.

— Мерщій! Що трапилось? Ти що, глухий? Полковник Фаукітт звелів принести водяну люльку і з нетерпінням її чекає.

— Хлопчина навіть не хоче поворухнутись.

— Може, він нас не розуміє?

Обидва лакеї вражено глянули один на одного. Потім знизали плечима і похитали головами. Нарешті вони знову, жваво жестикулюючи, звернулись до Каспара: вони показували на водяну люльку, і молодий лакей корчив гримаси, начебто він курив. Лиш тепер Каспар опам’ятався. Лиш тепер йому стало ясно, що тут відбувається. На його обличчі промайнула лукава посмішка. Комедія починала його розважати. Молодий лакей промекав, насилу видавлюючи слова:

— Гей, сонько, прокинься! Вставай!

В ту ж мить Каспар відчув, що його ухопили за ноги й плечі і досить неласкаво підняли вгору; він ледве встиг рвонути до себе водяну люльку. «Гей, люди, чого це ви мене так ніжно схопили?», вирвалося у нього. Одразу ж Каспар схаменувся і ладен був собі відкусити язика за свою необережність. Лакеї, які несли хлопця через високі білі двійчаті двері і напівтемну залу з колонами, впустили його. Водяна люлька полковника Фаукітта впала і вдрізки розлетілася. Серед черепків сидів, протверезившись, удаваний негр і розтирав собі лікоть, який він забив під час падіння. Тюрбан сповз з його голови, на обличчі відбився переляк.

Два лакеї і фельдфебель розгублено втупилися очима в цей сюрприз. Потім вони почали перешіптуватись.

— Цей хлопець викликає у мене підозру, — стиха пробубонів фельдфебель. — Та й взагалі вся ця історія мені не подобається. Тут щось негаразд.

Раптом карі витрішкуваті очі молодого лакея застигли від страху, коли він випадково глянув на свою білу формену куртку.

— Ой лихо! Негр линяє!.. — Він підняв угору рукав, замащений сажею.

— Що там за шум, Йоган? Нічого не сталось? — пролунав владний голос з глибини розкішного робочого кабінету, на порозі якого трапилося нещастя.

На якусь мить Каспарові і всім іншим перехопило подих. Лише тепер він помітив на відстані якихось десяти кроків похмурого полковника Фаукітта і ще одного чоловіка з величезним яструбиним носом; його білий кучерявий парик і широкі плечі в зеленому сурдуті з камчатної тканини викликали повагу. Це, мабуть, був пан фон Шліффен. Так, звичайно, це був ландграфський міністр! Але куди подівся Еммеріх?

Бесіда між обома панами, що сиділи один проти одного у важких з високими спинками кріслах за химерно оздобленим письмовим столом, була такою пожвавленою, що обидва, лиш кинувши короткий, неуважний погляд на двірську челядь, відразу ж знову повернулися до розмови. Негра і водяної люльки, здавалося, зовсім не помітили або вже знову про них забули. З цього скористалися супровідники Каспара і, крадучись навшпиньках, пішли геть звідти.

Каспар все ще ніяк не міг отямитися від переляку. Він боязко покосився очима на двох великих панів, чиї ордени, галуни і зірки виблискували від кожного руху. Лише через деякий час, переконавшись, що на нього не звертають ані найменшої уваги, Каспар почав прислухатись до їхньої розмови.

Полковник Фаукітт, який розмовляв німецькою мовою з дещо помітним іноземним акцентом, іноді підмішуючи англійські слова, розповідав про одне з засідань англійських міністрів в Букінгемському палаці в Лондоні. Його величність король Георг III скликав цю нараду кабінету міністрів, щоб вирішити, яким чином можна втихомирити непокірні американські колонії.

Кінець кінцем визнали, що найкращим буде надіслати сильну армію для придушення повстання. Тому було вирішено вербувати іноземні допоміжні війська.

— А примирення з повстанцями виключається? — спитав Шліффен.

— Цілком виключається! Адже мова йде тепер не про просту відмову сплачувати податки, mon tres cher general[8]. Біля міста Лексінгтон ці колоністи відбили британські війська в справжньому бою і цим самим поставили під сумнів авторитет уряду його величності, короля Британії. Ах, це бунтарство! Ми повинні розпочати війну, Іншого виходу немає…

— Я розумію, я розумію вашу ситуацію, — промовив Шліффен. — Північна Америка — це, зрештою, один з найкращих самоцвітів англійської корони.

І просто відмовитись від такого самоцвіту, як цього, очевидно, вимагають бунтарі… ні, це вже занадто. — Він нахилився до полковника і продовжував приглушеним голосом: — Така вже чернь, мілорд, це дитина, яка не дивиться в майбутнє, а хапається за уявне благополуччя сьогоднішнього дня. Свободи, — кричить вона, — демократії! Нібито при демократії не може бути найнещаднішого рабства. Демократичний деспот-простолюд здається мені ще страшнішим від азіатського деспота. — Шліффен зробив паузу. Коли він знову заговорив, його слова звучали холоднокровно, по-діловому. Він пильно подивився на співрозмовника. — Як сказано, я повністю усвідомлюю необхідність вжити рішучих і дійових заходів. Я дуже добре уявляю собі те скрутне становище, в якому знаходиться зараз його королівська величність в зв’язку з військовим поповненням.

— О ні, не так, зовсім не так, — поспішно запевнив полковник. — Або краще сказати: тепер уже зовсім не так. Ваше превосходительство, мабуть, мають на увазі договір про постачання рекрутів, який ми уклали з ганноверським підполковником Шейтером. Від цього плану ми повністю відмовились і маємо зараз намір вступити в прямі переговори з німецькими князями. Тим більше, що наш посланник в Гаазі, сер Йорке, запевнив, що наші друзі — німецькі князі — мають щодо нас якнайкращі наміри, в чому ми зрештою ніколи і не сумнівались.

— Англія дуже розумно зробила, що послала посередником саме вас, — сказав Шліффен поблажливим тоном, — таку людину, як ви, пане полковник, яка при німецьких дворах почуває себе наче вдома і навіть служила при брауншвейзькому наслідному принці під час Семирічної війни.

— Мені справді дуже приємно відновити свої давні зв’язки. Я дуже ясно пригадую також, mon tres cher general, як я зустрів вас вперше в брауншвейзькій чи, здається, кассельській резиденції. Всі говорили тоном найглибшої пошани про «благородного Шліффена», який володів здібностями як генерала, так і видатного державного діяча, і я після цього загорівся бажанням познайомитись з вами. Ну, а тепер поговоримо про мою місію: мені доручено встановити контакт з князями, які вже були нашими союзниками під час Семирічної війни. Насамперед, звичайно, з Касселем і Брауншвейгом, які для нас є не лише постачальниками людей, але й родичами англійського королівського дому, до певної міри союзниками. Англія переконана, що для неї не становитиме особливих труднощів швидко одержати потрібних їй найманців. Насамперед, звичайно, для нас бажані хороші снайпери. Я прибув, як я вже напочатку згадував, прямою дорогою з Брауншвейга. Герцог прийняв мене надзвичайно ласкаво і відразу ж погодився, звичайно за відповідну оплату, дати в розпорядження його величності прекрасний військовий корпус для служби в Америці. Мова йде про 4300 чоловік. Піхота і драгуни. Так, Брауншвейг має можливість постачати солдатів.

— Comment?[9] — Шліффен, склавши руку лійкою, притулив її до вуха. — Ви сказали, має можливість постачати солдатів. Мілорд, брауншвейзький герцог переживає таку велику фінансову скруту, що він неспроможний придбати ані хорошої зброї, ані військової форми, коли навіть йому й пощастить набрати військо, його борги, певно, сягають 12 мільйонів талярів. Коли я згадую про це, то, звичайно, без будь-якої думки про свою власну вигоду, а лише з прихильності і дружби. — Шліффен зустрівся довгим щирим поглядом з пильними очима свого візаві.

— Мені здається все-таки, що ви, вельмишановний пане міністр, несправедливо ставитесь до Брауншвейга. Перебуваючи там, я щоранку був присутній на параді і бачив численні війська, прекрасно вимуштрувані. Вони бездоганно володіють своєю зброєю, проводять стройове навчання так вправно, що навряд чи й годинник може краще йти, і марширують, і повертаються дуже добре. Також і військова форма досить охайна. Якщо і решта солдатів мають такий вигляд, то можна моєму суверенові побажати удачі у вигідній торгівлі. Я з Брауншвейгом вже визначив умови договору і везу з приводу цього листа…

Десь скрипнула підлота. Хтось наближався до робочого кабінету. Серце Каспара шалено застукало, він одразу впізнав ходу Еммеріха. І от капітан уже підійшов до письмового столу, дзвінко пристукнув підборами і передав Шліффену офіційного листа, в читання якого той одразу і заглибився. Каспар напружував усі сили, щоб залишатися спокійним. Із страхом стежив він за своїм другом-капітаном, який сів за невеличким столиком, недалеко від обох учасників переговорів, і почав поратися коло воронячих пер, складаних ножиків, ножиць для паперу, туші та стрічок для пакетів. Каспарові здалося, що Еммеріх за сьогоднішній день уже вдруге змінився. Справді, в цьому офіцерові в чоботях із шпорами вже нічого не нагадувало того капітана, що коротав голодні дні в «Золотому якорі», але разом з тим зникла і та хвацькість, якою він хизувався перед самим від’їздом із старого готелю, а потім у «Раї». У нього тепер був вигляд вишукано одягненого лакея, в кожному русі якого і в кожній складці обличчя просвічувала повага до його високих начальників.

Тим часом Шліффен закінчив читати листа.

— Гм, — пробурмотів він, — вашого брауншвейзького постачальника солдатів, здається, ніщо так не турбує, як бажання залучити до цієї справи і мого князя. — Він злісно посміхнувся і потім продовжував серйозніше: — Я вважаю, мілорд, що вам зараз не слід було домагатися аудієнції з ландграфом, та й взагалі це тепер неможливо. У найсвітлішого князя надзвичайно поганий настрій і дуже мінливі душевні пориви. Ось уже кілька днів вони нікого не приймають.

— Чи справді зовсім неможливо домогтись прийому? — на обличчі Фаукітта не лишилось і сліду від усмішки.

— На жаль, це так. Принаймні поки що. Проте, коли ви захочете чекати… А втім, ви можете також зі мною все обговорити. Я навіть думаю, мілорд, що це буде вигідніше для вас. І саме тому, що найсвітліший князь дуже прихильний до своїх солдатів. Вони для нього єдина втіха на старості років. Треба підійти до найсвітлішого князя обережно і крок за кроком підготувати його до справи, яку ви маєте намір здійснити. Між іншим, скільки солдатів вам потрібно?

— Від десяти до дванадцяти тисяч чоловік, — сказав Фаукітт непевно, — але якщо ця кількість для вашої країни буде занадто великою… — Він з сумнівом поглянув на Шліффена.

Проте той відповів так, ніби йшлося про щось зовсім звичайне:

— Я вважаю, що таку кількість війська можна було б підготувати до відправки, скажімо, щонайпізніше у квітні. Якщо тільки, само собою зрозуміло, буде на де згода найсвітлішого князя. Зрештою, і серед дворян могли б ми знайти на офіцерські посади теж достатньо кваліфікованих людей.

Останні слова у Фаукітта викликали задоволення, а у другої присутньої там особи, капітана Еммеріха, зовсім інше почуття. Каспар ясно побачив, як здригнувся Еммеріх, почувши зауваження про офіцерів з дворян. Шия капітана, здавлена вузьким коміром мундира, надулася і почервоніла, і дивна улеслива посмішка застигла на обличчі. Каспарові стало його жаль.

Тимчасом міністр говорив далі:

— Наш військовий устрій поставлено з часу останньої війни знову на відмінну ногу. В наших цейхгаузах повно всього. А які у нас казарми! Наші рекрути міцні, здорові люди. Ах, взагалі наші війська, мілорд! Від Англії до Греції немає в Європі такого поля бою, де б не відзначилися гессенські піхотинці. Ну, та про що тут багато розповідати. Адже Англія добре знає наших хлопців!

Фаукітт був захоплений.

— А хороші стрільці теж є у ваших військах? — спитав він жваво.

— О, зрозуміло! Кращих мисливців і лісовиків не знайдете в цілому світі, пане полковник!

— Чудово! — Фаукітт розцвів. — Мені справді пощастило, пане міністр, що я зустрівся саме з вами, з такою прекрасною, люб’язною, розумною людиною…

— Ох, прошу, прошу! Звичайно, ми не можемо заплющувати очі на певні труднощі. От, наприклад, мені спало на думку, що нашому лісному відомству, яке поставлятиме вам єгерів, буде завдано великої шкоди! — Шліффен почухав голову під париком.

— Про це ми вже потурбуємось, вельмишановний пане міністр. Гессен не повинен зазнати жодних збитків. Моє слово честі кавалера на підтвердження цього! Найголовніше для нас — швидка поставка солдатів.

— Тепер швидкість залежить від умов. Яку угоду уклали ви з Брауншвейгом?

— Та, mon tres cher general!.. — Фаукітт замовк, застуканий зненацька. — Умови угоди є взагалі такою ж таємницею, як і секрети алхімії. Але вам я скажу чисту правду. Ми заплатили герцогові за кожного піхотинця тридцять крон з грошей для вербовки. За кожного вбитого буде заплачено ще раз вербувальними грошима, а троє поранених рахуватимуться, як один убитий. Тяжко поранені і непридатні до служби будуть доставлені за королівський рахунок назад в гирло Ельби та Везера. З дня підписання договору Брауншвейгу буде виплачено субсидію. Субсидія діятиме до того часу, поки брауншвейзькі війська служитимуть Англії, і вона дорівнюватиме щорічно 37,5 крон за голову… — Фаукітт обернувся до капітана і гукнув: — Еммеріх, а дайте-но сюди договір! — Потім він продовжував: — Отже, коли я не помиляюсь, загалом 64 тисячі німецьких крон щорічно, ми можемо зараз подивитись. Але після закінчення кампанії субсидію буде збільшено вдвоє, відповідно до цього вона становитиме… ага… щось приблизно 128 тисяч крон; і це за повні два роки, починаючи з того дня, коли брауншвейзькі війська повернуться на свою батьківщину. Право заміщати вакантні місця залишає за собою герцог. Але застосування військ в Америці визначає його королівська величність Британії.

«128 тисяч крон! 30 крон вербувальними грошима! А за небожа головного лісничого було заплачено лише сім крон, та й ті заховав у свою кишеню його дядько», згадав Каспар. Рюбенкеніг попався тільки за те, що ситно попоїв. А Адама Вейрауха і студента вербувальники просто побили і силоміць забрали з собою. Що за брудна справа! Анзельм мав рацію: бідні піддані повинні оплачувати війну своєю кров'ю і кістками.

Шліффен сидів, насупивши лоба, хитав головою і кілька разів буркнув незадоволено «гм-гм».

Полковник Фаукітт стежив за міністром недовірливо і стурбовано.

— Ні, — бовкнув Шліффен. — Ця винагорода нічого не варта. Що зробиш? Ви лише даремно марнуєте час, мілорд. Ні, ні, ні.

— Як так, прошу? — Англійський посередник був украй спантеличений. Він запнувся — Але я сподіваюся, що ви говорите це не всерйоз…

— На такий договір міг погодитись тільки Брауншвейг. Він зайшов у безвихідь. Але ми? Ні, ні, для нас це зовсім невигідно. Між вашими умовами і тими, яких ми вимагатимемо, дуже велика відстань. Ну, нічого не вдієш, найсвітліший князь і так проти продажу солдатів…

— Ну гаразд, а в чому ж полягають гессенські вимоги?

Ще якусь мить Шліффен втішався занепокоєнням англійця, перш ніж відповів напрямки:

— Його світлість дуже неохоче погодиться послати так багато своїх підданих у таку далеку невідому країну, гм, я фактично не знаю… І наші солдати теж напевно вороже поставляться до цього плану. Навряд чи ваші лорди мають хоча б приблизне уявлення про те, яку велику антипатію відчуває тутешній простий народ до Англії. І я дуже ясно пригадую собі, як ще під час останньої війни деякі зловмисні люди намагалися залякати солдатів англійською службою. Ох, немало є підлих мерзотників, з якими, на жаль, треба рахуватись. А чи не краще було б з цієї причини використати гессенські війська в Ірландії, а не в Америці, пане полковник?

— Ні, про це не може бути і мови! — вигукнув Фаукітт більш збуджено, ніж можна було чекати.

— Ну, якщо це зовсім не підходить, то ми й не будемо на цьому наполягати. — 3 видимим невдоволенням Шліффен пішов на цю поступку, можливо, він зробив це тільки для того, щоб дати англійському посередникові змогу занести на свій рахунок якусь вигоду. Але зараз же услід за цим він з найлюб’язнішим виразом підсунув Фаукіттові новий сюрприз. — Ви щойно говорили про вербувальні гроші, пане полковник, — сказав він. — Але, певно, ви забули при цьому згадати про вербувальні гроші для офіцерів?

— Що таке? Вербувальні гроші для офіцерів? Це щось зовсім нове! Про таку вимогу я взагалі ще ніколи не чув. Адже це становило б майже на двадцять процентів більше видатків… Я ж не маю права займатися марнотратством… — Фаукітт був справді глибоко здивований з цієї вимоги. Він кинув розпачливий, промовистий погляд на свого ад’ютанта. Але Еммеріх — чи випадково це? — дивився на стелю і старанно вертів своїми великими пальцями.

— Хороших офіцерів і солдатів не знаходять на базарі, вельмишановний, — зауважив непохитний Шліффен. — Але якщо ви не бажаєте… ми не так-то вже й зацікавлені у цій справі. В усякому разі для мене особисто було б дуже приємно, пане полковник…

— Ні, ні! — перебив його англієць жалібним голосом. — З-за вербувальних грошей для офіцерів все ж не можна розірвати переговори, пане міністер! Ах, але мені неприємно, надзвичайно неприємно!

— На жаль, я не можу вас уберегти від дальших неприємностей, пане полковник. Поміркуйте ще над цим, може, взагалі краще вважатимемо, що ця розмова не відбулась між нами… Ну, як ви бажаєте…' Ви записали? — спитав він Еммеріха. — Пункт другий: вербувальні гроші для офіцерів… Щождо вербувальних грошей для солдатів, то про 30 крон, звичайно, не може бути й мови! Це ж смішно, це зовсім нічого не варто. Людина коштує на сьогоднішній день більше, ніж ваші тридцять крон. Задаток і оплата мають бути значно вищими, щоб приманювати рекрутів, чи не так? Ми повинні за кожного солдата одержати, ну, скажімо, принаймні на п’ятнадцять крон більше. Адже подумайте про те, що ми, окрім рекрутів, мусимо ще придбати сідла, шаблі, пістолети, шпори, чоботи і т. д.

Фаукітт зробив плаксиву міну святого.

— Ви стаєте все дорожчим, топ tres cher general! Починаючи з 1702 року ви, гессенці, весь час підвищуєте свої вимоги. Солдат десь одразу загине, а за нього плати так багато! Ой, ви ставите мене в жахливе становище! Вдома мене за це не погладять по голівці.

— Гроші течуть не з королівської казни, а сплачуються тільки парламентом, — спробував умовити його Шліффен. — А для парламенту Гессен справді не зобов’язаний нічого дарувати.

— В парламенті почнеться справжнє пекло!

— А ви дайте їм в парламенті досхочу накричатись. Також і вмілий хірург не може ампутувати хворого, щоб він не кричав. Але медик повертає йому здоров’я і життя. Що, неправду я кажу?

Фаукітт лише наважився ще раз стиха заперечити:

— А що буде, коли Брауншвейг про це дізнається?

Шліффен, усміхаючись, закивав головою:

— Підступні і заздрісні всюди пробивають собі дорогу. Але ми ж не повинні дзвонити про це на цілий світ. Від мене не дізнається про це жодна душа. Заспокоїлись? Але все ж я вам дуже співчуваю, мілорде. Ох, така вже доля міністрів — нізащо зносити образи… Зрозуміло, і у нас тут народ знову лементуватиме «рятуйте», що, бачите, знову торгують солдатами. Але ж цю торгівлю, освячену традиціями, вже запроваджено так давно. Ще за часів Ксенофона грецькі воїни служили за плату у перського царя. Найсвітліший князь, віддаючи в найми солдатів, лиш іде по стопах своїх попередників. Але вони не зменшували, так як його світлість князь, податків і не робили для країни жодного добра.

- І все ж зчиняється цей дурний галас про прибутки ціною людських жертв! Гессенці все одно мандрували десь би по чужих країнах і пропадали б, не приносячи державі жодної вигоди… — Шліффен раптом замовк і втупився якимсь відсутнім поглядом у підлогу. Захищаючи торгівлю солдатами, він зайшов далі, ніж це було вигідно для справи.

— Я нагадую ще один важливий пункт»— після короткої паузи продовжував він, — не питання грошової валюти. Нам треба встановити, що всі суми оплачуватимуться банковими кронами.

— Банковими кронами? Але як же це? Це ж майже вдвоє більше, ні, на це я не можу погодитись. Брауншвейгцям ми платимо тільки німецькими кронами.

— Гессенці не брауншвейгці, пане полковник!

— Але солдат все одно залишається солдатом, — лементував Фаукітт.

Шліффен скочив з місця і заходив перед письмовим столом туди й сюди, вп’явшись очима в золоті пряжки своїх черевиків. Фаукітт з боязким виразом слідкував за кожним кроком свого, величезного на зріст, огрядного супротивника. Шліффен зупинився і зверху вниз подивився на англійця.

— Гессенці могли б досить довго тягнути переговори і, зрештою, перекинутись на бік того, у кого був би успіх. Але ні, цього ми не хочемо, не хвилюйтесь! Справа короля Георга для нас така ж близька, як і наша власна. — Голос Шліффена звучав хрипко, а сірі очі іскрилися вологим блиском.

У Фаукітта знову спалахнула надія. Збентежено і недовірливо він вдивлявся в грубе, з великим яструбиним носом, обличчя Шліффена.

Шліффен продовжував:

— Все вийде на добре, ось побачите, мілорде, при наявності доброї волі і взаємної люб’язності. Наприклад, я хочу зовсім випустити з брауншвейзького договору параграф про відшкодування за вбитих і поранених, хоч це і завдасть нам великих фінансових збитків! Але для наших солдатів є справою честі пролити свою кров і навіть віддати життя в боротьбі за короля, і це не оплачується грішми. Але в питанні субсидій і вербувальних грошей я не можу поступитися. Ви повинні все ж врахувати І таке велике віддалення. І, будь ласка, не забудьте й тієї обставини, що внаслідок нового набору ви одержите війська в повному складі, і вони ляжуть новим тягарем на князів, що проводили набір, коли завдяки якій-иебудь події війна скоро закінчиться…

Фаукітт прислухався.

— Ви гадаєте, що ця війна не довго триватиме?

— Чесно кажучи, так. Звичайно, все залежатиме від ведення війни і від тих сил, які будуть у розпорядженні його величності. Якщо по-справжньому вдарити, то, на мою думку, можна вмить покінчити з цією справою. Я ставлюсь вороже до всіляких підступів і вивертів, пане полковник, і тому кажу прямо і відверто, що брауншвейзькі умови дійсно завищені. Коли ж ми припустимо, що повстання в Америці буде придушено скоро, то це ж просто нахабство вимагати протягом двох років після повернення додому подвійних субсидій. Я ж, чесна людина, кладу свої карти на стіл відкритими. Для нас гроші — це найголовніше. Я лише вимагаю, щоб після закінчення війни субсидія виплачувалась ще один рік, але, певна річ, ми повинні б були одержувати подвійну субсидію протягом недовгочасної перестрілки з американцями. Чесно чи ні? Що ви скажете?

Шліффен зупинився перед англійцем і зробив на обличчі таку гримасу, нібито він приносив якусь жертву.

Даремно полковник Фаукітт докладав усіх зусиль, щоб зменшити субсидію.

— Ну гаразд, на мою думку, вимогу подвійної субсидії буде схвалено, — сказав він нарешті засмучено. — Все ж таки скажіть мені цілком відверто, чи справді ви вважаєте, що брауншвейзький договір такий невигідний? Це було б жахливо! А зрештою, де ж цей договір, пане капітане?

— Не знаю, на жаль, я не міг його знайти, — прогаркавив Еммеріх. — Може, він у плащі пана полковника? — Еммеріх підвів запитливо брови.

— Прокляття! — Фаукітт скочив з місця і розгніваний прожогом кинувся з кабінету.

Одутлі щоки Еммеріха почервоніли, коли він з невимовною хитрістю дивився услід своєму начальникові.

Потім він повагом відкашлявся, поквапно витяг з своєї форменої куртки згорток паперу і вдарив лунко об стіл,

— Що це таке? — запитав неуважно Шліффен.

Брауншвейзький договір, ваше превосходительство, — заявив Еммеріх. Він випнув наперед груди, від чого у нього утворилось подвійне підборіддя. — Я весь час нетерпляче очікував нагоди, щоб віч-на-віч поговорити з паном міністром. — Еммеріх сяяв від старанності.

— Що таке? Я не розумію… Адже ж ви ад’ютант полковника Фаукітта…

— Поки що ад’ютант, ваше превосходительство, — багатозначно відповів Еммеріх гучним голосом. — Пане генерал, для мене було б справжнім щастям битися офіцером в гессенських рядах…

Здивований і зацікавлений, Шліффен тепер вперше уважно глянув на капітана. Його обличчя поступово прояснилося.

— Он як! Ну, побачимо! Все ж ми не можемо забігати наперед, ви розумієте…

Саме в цю хвилину знову з’явився полковник Фаукітт. Він був роздратований і, здавалося, ладен ось-ось посваритися; його очі недовірливо поблискували з-під прищулених повік. Можливо, він чув останні слова Шліффена, і в нього могла прокинутися підозра.

— Договору я не знайшов у плащі, — буркнув він Еммеріхові. — Що це означає?

— Я його тільки що знайшов тут, на письмовому столі, серед паперів. Ми саме хотіли якраз піти попросити пана полковника… — сказав Еммеріх. Він крадькома усміхнувся, відкашлявся, але посмішка все одно ховалася в куточках його рота, хоч у застиглих очах з’явився переляканий, збентежений вираз.

— Договір знайшовся тут серед документів, — прийшов Шліффен па поміч Еммеріхові, промовивши з цілковитою впевненістю. — Я його, мабуть, помилково сунув у свої папери. А втім, мені здається, пане полковник, що для нас найкраще взагалі не брати до уваги цей нещасливий договір. Головне полягає в тому, щоб ми порозумілися, чи не так? В даному випадку також мова йде про значно більшу і важливішу поставку військ. Я вважаю, що Гессен зміг би дати приблизно п’ятнадцять піхотних полків, чотири гренадерських батальйони, дві фельд’єгерських роти і три роти польової артилерії. В полку 21 офіцер, 60 унтер-офіцерів, 22 музиканти, 530 рядових… — Останні слова Шліффен лиш промимрив, бо, швидко черкаючи пером, почав робити підрахунки. — Отже, разом це становило б приблизно 12500 чоловік. До цього ми ще, може, могли б виділити якусь кількість солдатів з ландграфських гвардійських полків. Але поки що точно цього не можу обіцяти. Гм, побачимо. Будемо сподіватись, що найсвітліший князь також і на це погодиться.

— Коли б ваше превосходительство поклопотались про це, — сказав Фаукітт настійливо. — Цим самим ви б зробили його британській величності справжню послугу, і я переконаний, що королівська вдячність…

— Я докладу всіх зусиль, щоб завоювати доброзичливість князя, в цьому ви можете на мене покластися, пане полковник. Якщо мені пощастить схилити найсвітлішого князя на наш бік, було б дуже корисно одержати відповідну суму задатку, щоб негайно розпочати вербування, а разом з тим закупку обмундирування і виплату грошей!

Коли почулося слово «виплата», Фаукітт схопився як ошпарений:

— Гроші цього разу ми виплачуватимемо самі. Війська повинні одержувати своє утримання в такому ж розмірі, як і англійці. Я прошу внести в договір окремий пункт відносно видачі оплати. А то знову могло б мати місце таке саме шахрайство, як і минулого разу…

— Яке, прошу? — накинувся на нього Шліффен.

Але Фаукітт не злякався. Озлобленість, яка накипіла в нього під час украй невигідного для Англії ходу переговорів, нарешті знайшла свій вихід.

— Я з усією енергією наполягатиму на тому, щоб виплата утримання провадилась англійськими військовими скарбниками, — прокаркав він розлючено. — Адже ж вам добре відомо, що раніше були випадки, коли від найманців утаювали різницю між нашого і гессенською платою і привласнювали її собі. Тепер цього я не можу допустити ні в якому разі, бо для нас дуже важливо, щоб солдати з охотою несли свою службу в Америці…

— Що означає: «Цього не можна допустити». Але, прошу вас, ви ж не насмілюєтесь цим сказати, пане полковник, що найсвітліший князь затаює гроші? — загримав Шліффен. Його обличчя стало червоним і суворим. — Чого вам треба взагалі від нас? Будь ласка, не забувайте, що ви нас просили поставляти вам військо, а не ми самі вам нав’язувались!

Фаукітт цього разу не залишився в боргу перед міністром. Між ними зав’язалась запекла суперечка, і обидва державні діячі забули про всякі правила ввічливості.

Шліффен, здавалося, був зовсім не-підготовлений до такого непокірного поводження Фаукітта.

— Я, безумовно, визнаю, що під час останньої війни гессенським солдатам довелось зазнати чимало лиха через ганебне шахрайство, — спробував він, нарешті, заспокоїти його. — На жаль, ми все ж мусимо відмовитись від якогось особливого пункту в договорі, бо це б могло, напевне, викликати незадоволення найсвітлішого князя. Але ви можете цілком покластися на те, mon tres cher аті[10], що гессенці цього разу будуть утримуватися так само добре, якщо не краще, ніж у 1745 році, коли вони були в Англії. Все ж плата повинна видаватись безпосередньо військовими скарбниками ландграфа. Від цього я нізащо не відступлюсь. — Шліффен усміхнувся самими губами, але очі його залишились серйозні.

Капітан Еммеріх ледве стримував себе, щоб не розреготатися вголос, І обличчя його зробилося червоним, як рак.

Нарешті Фаукітт поступився. Все ж він залишав за собою право перевірити боєздатність військ перед їх прийняттям, бо, як він сказав, під прапори може стати більше бродяг і різних пройдисвітів, ніж цього б воліла Англія. Шліффен усе пообіцяв, і втомлений англієць замовк.

Тепер бесіда зробилася дуже чемною. Говорили лише про незначні речі, причому розмову вів невтомний Шліффен. Але й під час цієї самої мирної розмови вій не міг пропустити нагоди, щоб не полаяти ділових конкурентів Гессена, Один якийсь на ім’я Делізле, що видає себе за ліценціата[11] медицини та великого чародія і запевняє, що володіє філософським каменем, зупинився у герцога Брауншвейзького, і Шліффен хотів би знати, чи справді під час спроб алхіміка вилетіла через димар, а також потрапила до кишені хитрого шарлатана величезна сума грошей. Зате міністр захоплено вихваляв міланського кавалера і вченого, якого найняв на службу гессенський ландграф Фрідріх. Шліффен запевняв, що сам був присутній, коли цей світоч алхіміків з трьох розтоплених куль, галуну, селітри, таємничого порошку і двох краплин олії виготовив в залізному панцирі золоту пластинку, яку він подарував ландграфові Фрідріху.

— Гессенці скоро будуть купатися в золоті, пане полковник. І тоді у його світлості князя буде тільки одне бажання — будь-якими способами полегшити долю своїх підданих. Отже, для наших добрих гессенців відкриваються тепер чудові перспективи.

Шліффен говорив з захопленням:

— О, найсвітліший князь! Він наш дорогоцінний діамант — справжній батько своєї країни! Хіба б у нас була без нього така велика кількість казарм і церков, шкіл, шпиталей, наших чудових виховних закладів для дворянських дітей обох статей, і навіть виховний будинок для підкидьків! В нашому музеї міститься обсерваторія, бібліотека, різноманітні рідкісні речі.

В такому ж дусі точилася розмова ще кілька хвилин, поки полковник Фаукітт не глянув на годинник і почав ввічливо прощатися:

— До побачення, ваше превосходительство. Було дуже приємно. І, будь ласка, не забудьте: пунктуальна поставка.

— Гарантую. І пунктуальна оплата, ха-ха-ха!

Вони обнялися і холодно поглянули один на одного через плече. Еммеріх скорчив всезнаючу задоволену гримасу, по-військовому пристукнувши підборами. Потім він еластичною ходою пішов у сусідню кімнату, щоб принести плащі.

— Але про дюбук ми все ж забули, — нагадав Шліффен англійцеві.— Про ваш знаменитий дюбук і про негра з «Тисяча і одної ночі». Ну, то як?

— А й справді! Самбо! Самбо! Куди ж це подівся негр?

По спині Каспара пробіг мороз, коли мова торкнулася негра. Він сховався за портьєру і стояв там, витягнувшись як струна.

Шліффен заплескав у долоні.

— Ей, Погане! Приведи сюди негра!

Каспар повернувся на закаблуках, щоб утекти. Але саме в цю мить на порозі з’явились два лакеї і перешкодили йому здійснити цей намір.

— Ну, де ж хлопець? — прокаркав Фаукітт.

Лакеї втягли в кімнату дивовижного Самбо, який відчайдушно опирався. Обличчя його було в плямах, тюрбан сповз набік, і сам він весь трусився.

— What’s that? [12] — Англієць аж онімів від подиву. — Are you crazy? [13] — заревів він потім. — Don’t yon dare… My dear general, I don’t quite understand…[14]

Фаукітт розлютився ще більше, коли удаваний Самбо на зливу англійських слів відповів по-німецькому: «Ваша милість, люлька роз… роз… розбилась».

Міністр Шліффен аж за боки брався від реготу.

— А я й не знав, пане полковник, — видавив він, — що серед негрів теж є німецькі найманці.

Кров ударила в голову Фаукіттові. Щось буркочучи, вїн підійшов до Каспара і крутонув його за вухо.

— Але повірте мені, ваше превосхо дительство, це ж зовсім не він! Слово честі, я нічого не розумію.

За дверима почувся шепіт і якась метушня. Наступної ж миті до кімнати, як на загад, вбіг справжній Самбо, щоб підтвердити слова свого пана. Він швидко нахилився, підняв розбиті частини водяної люльки, дістав якусь запасну частину з свого сурдутика, вмить склав дюбук і подав його англійцеві, схвильовано лопочучи багатослівне пояснення своєї невинності. Фаукітт взяв водяну люльку обома руками і суворо оглянув її з усіх боків. До всього цікавий міністр Шліффен встромив диковину між зуби і зробив першу затяжку. Полковник Фаукітт, негр і обидва камер-лакеї, здається, зосередили всю свою увагу на тому, щоб відгадати, чи сподобається люлька міністрові.

Саме в цей час повернувся Еммеріх. Малесенька іскорка надії знову спалахнула в Каспара. Надія, але не радість… Від того, що він тільки-но почув і побачив, боляче стискалося його серце.

— Капітан Еммеріх, — крикнув він свистячим, приглушеним голосом.

Еммеріх повернув голову в бік Каспара і остовпів. Недовірливо і пильно зміряв він міцну, дебелу постать хлопця Раптова блідість видала, що він, незважаючи на переодягнення, впізнав свого покровителя за часів злиденного животіння в «Золотому якорі». Все ж він удав, ніби зовсім не знає хлопця.

— Широка борода! — Каспар боязко смикнув капітана за рукав.

Еммеріх струснув його, немов хворого чумою.

— Що це все значить? Що ти тут робиш? І в цьому костюмі?

Каспар розпачливо махнув рукою.

— Капітане, ви мусите допомогти! Рибалку Адама вербувальники силоміць схопили на вулиці і забрали в рекрути. І студента також. І ще інших. Вони ж не хотять їхати до Америки. Ох, пане капітане!

— А, сто чортів! — вилаявся Еммеріх, намагаючись приглушити свій голос. — Що за баламутство! Яке мені й тобі до того діло, чи хотять вони, чи ні?

— Але ж Адам мій друг!

— Це дурниця!

Каспар більше не чув, що казав Еммеріх. Його кинуло в жар і в у шах загуло. Втративши віру в Еммеріха, він пильно дивився на його роззявлений рот, настовбурчені біляві вуса і на язик, м’ясистий, як у папуги.

— Відколи ти тут шпигуєш? Відколи, я хочу знати! Ну що, тобі язик відібрало?

Каспара пройняв жах від пронизливого погляду Еммеріха. Огида здавила йому горло.

— Відколи ти тут? — повторив Еммеріх настійливо.

Каспар знизав плечима.

— Я знаю, що був тут не до речі, — сказав він сумно. — Але заради такої справи все ставиться на карту… — Він набрався духу і рішуче продовжував — Все ставиться на карту. І для вас також. Краще вже голодувати в «Золотому якорі», ніж бути підлим.

— Замовкни, ти цього не розумієш, — сказав Еммеріх звисока. — І це не твоє діло, зрозуміло? — Він зробив загрозливий рух.

Вже почали прислухатися Шліффен і Фаукітт.

— Чого треба цьому хлопцеві? — запитав міністр.

Капітан засміявся неприродно і моторошно.

— Він хоче піти в солдати барабанщиком, — відповів Еммеріх з награною впевненістю. — Гаразд, мій хлопче, ти станеш ним. — Він кивнув фельдфебелю, що стояв з лакеями під дверима. — Гей, тут є молодий рекрут! Зараз же відвести!

Каспар злякано глянув на фельдфебеля. Від хвилювання йому аж дух забило.

Шліффен зареготав своїм пронизливим, оглушливим сміхом.

— Але він чомусь зробив кисле обличчя!

Еммеріх намагався попасти в тон міністерському сміхові.

— Це нічого не значить. Рак не нарікає на те, що утопиться, — прокаркав він.

Серце Каспара стискалось від нестерпного болю, немов у ньому була рана чи розколина. Його друг Еммеріх зрадив його, це було ясно.

Не опираючись, він дав себе відвести.