Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ тринадцятий

Часто протягом багатомісячної подорожі Каспар і його друзі намагались пригадати слова Мірабо. «Чи ж знаєте ви, на який народ збираєтесь напасти? Чи знаєте ви, яка сила таїться в боротьбі за свободу? Ви не знаєте цього, сліпі люди…»

Каспар поспішно розгорнув палітурку щоденника і витяг листівку. О, тут стояли речення, які пояснював їм Анзельм і. читаючи їх уголос, підкреслював. «Ви не знаєте її, сліпі люди, вам здається, що ви вільні, в той час, як ви плазуєте перед ненависною владою свавілля. Ви не знаєте її. Аджеж заради примхи і зажерливості тирана ви піднімаєте зброю проти людей, які мають великі заслуги перед усім людством, бо обстоюють його справу і готують йому притулок… Німці! Хто вам прищепив цю запеклу войовничість, цю жадобу вбивати і огидну відданість тиранії? Цю вірність своїм князям, про яку згадували ще ваші предки; цю звичку підкорятися, не думаючи, що є обов’язки святіші за покору і важливіші, ніж всі інші; цю легковірність, яка велить вам в усьому керуватись наказами деяких тупоголових і честолюбних людей, — от в чому полягають ваші помилки. Але ви станете злочинцями, якщо не зупинитесь на краю безодні».

Купш і Себіш постали перед очима Каспара. І не тільки вони двоє. Ой, як мало було тих, які наважувалися самостійно думати і знали, в чому полягають їх людські обов’язки. Каспар, зітхнувши, читав далі; щоки його розгорілися, вуха пашіли: «Людина в усьому світі має право на щастя. Це найвищий закон, це найсправедливіший вердикт. Колоністи не виїжджають, а обробляють дикі землі, зміцнюють могутність і збільшують славу метрополії для того, щоб вона їх же самих пригноблювала. А якщо їх пригноблюють, то вони мають право скинути ярмо, бо ярмо зроблене не для людей… Тікайте з землі, що заплямована деспотизмом! Через море тікайте до Америки! І обійміть там своїх братів, захистіть цей благородний народ від нещадного хижацтва його переслідувачів. Поділіть з ним щастя і помножте його силу. Допоможіть йому вашою працьовитістю, розділіть з ним його достаток і збільшуйте багатство країни. Ось у чому полягає мета суспільства, ось у чому обов’язок людини, якій природою призначено любити свого ближнього, а не вбивати його».

Схвильований Каспар зупинився. Не дивно, що офіцери так пильно полювали на листівки. Пронизливі крики і зойки солдатів, яких шмагали за те, що вони хотіли приховати листівки, годинами лунали у ті дні з «Мері Елізабет», сповнюючи все далеко навколо жахом. Ще кілька тижнів після того, як були знайдені перші листівки, унтер-офіцери і донощики переслідували кожного, хто викликав хоча б найменшу підозру якимсь словом або вчинком. І Себіш також чатував на «винних», як чорт на бідну душу.

— Від самого сніданку я тебе не бачив, де це ти пропадав? — піддав він Каспара у перший же вечір перехресному допиту. — Ой Каспаре, Каспаре, ти мені не крути, бо я все одно виведу тебе на чисту воду! Чи не краще тобі в усьому признатися і очистити свою совість, бо ж однаково ми про все дізнаємось, і тобі буде далеко гірше

Але Каспар уперто твердив, що він увесь час пролежав на палубі, гріючись на сонці, і нічого не знає про листівки. Він ще й тепер виразно уявляє собі, як недовірливо зіщулились тоді очі Себіша.

— Тебе підвищать у чині, мій хлопче, коли ти допоможеш нам напасти на слід, — спробував Купш і собі умовити Каспара. Але Каспар затявся на своєму і нічого не сказав.

Враз лукава усмішка зникла з обличчя Каспара. Він здригнувся від чийогось різкого крику… Сховати листівку в щоденник і засунути коричньовий зошит під дошку було справою кількох секунд. Наступної ж миті Каспар лежав, охоплений звірячим страхом, під носилками для мертвих. Ше раз, тепер зовсім близько. тишу розрізав пронизливий крик, такий жахливий, що Каспар ще ніколи в житті не чув, щоб людина могла так кричати. Біля перегородки, здавалося, двоє чоловіків зчепилися у боротьбі не на життя, а на смерть. З приглушеним тріском тіла ударились об тонку дощану стіну, почувся жахливий стогін і сопіння. Раптом засувка піддалась під могутнім натиском, двері розчинилися, і в приміщення з гуркотом вкотився штурвальний. Слідом за ним увірвався п’яний матрос, у якого кров текла по сорочці. Він сильно рвонув штурвального вгору, блиснув ніж. Зчепившись знову, обидва п’яні вилетіли клубком з перегородки і продовжували свій поєдинок у темряві. Раптом почулося хрипіння і услід за цим крики: «Рятуйте, вбивають!» Серце Каспара стислось, ніби хто схопив його залізними кліщами. Нарешті стало чути, як по палубі біжать люди…

Якусь коротку мить Каспар, паралізований від жаху, нерішуче вглядався в темряву, не знаючи, що робити. Потім кинувся до дверей і зачинив їх. Засувка була зламана. Що буде, коли вони ще раз увірвуться сюди? Що буде, коли його тут викриють? А якщо вони знайдуть тут листівку? З усієї сили Каспар навалився на двері, аж коліна його затремтіли. Він підтягнув ногою нари, підсунув їх до самих дверей і ліг на них.

Тепер йому не лишалося нічого іншого, як сподіватись, що ніхто не пробуватиме відчинити двері перегородки. Серце його шалено калатало.

На кораблі стояв страшенний шум. Лунали команди, пронизливо свистів сигнальний свисток. До цього всього примішувався гомін, крики, зойки. Потім раптом настала тиша. Тільки, здається, посилили варту; Каспар чув, як вона крокувала недалеко від дверей.

Поволі удари серця стихали. Хвилювання вщухало. Каспар спробував спокійно все обміркувати. Йому треба тут терпляче і тихо вичікувати, — щоб не привернути чиєї-небудь уваги. Через те, що висадка на берег напевне не розпочнеться до світанку, то він ще має час вибрати сприятливий момент, щоб утекти з перегородки. Страшенна втома охопила його. І все ж хлопець не міг заснути. Думки, спогади, почуття якимсь нестримним вихором проносилися в голові Каспара.

В його уяві ще раз постала картина, як на початку травня флот залишив Портсмут. Була чудова погода, і 150 транспортних кораблів з 12500 чоловіками на борту під вітрилами попливли з англійського порту. Вітер завзято надимав незліченні вітрила; сонце світило на чистому небі; всі милувались спокоєм і чудовою красою моря, як зненацька англійський провіантмейстер прожогом вибіг на палубу і, наче божевільний, зарепетував:

— Пожежа! Пожежа!

Він хотів націдити з однієї бочки рому, але занадто близько підійшов з свічкою до отвору для чопа і запалив алкогольний газ.

Гессенцям уже здавалося, що вони згорять, потопляться в морі. Вони кинулися з гарячої, наповненої димом середини корабля на палубу; сигнальні постріли про нещастя, що прогуркотіли з мортир далеко по водній поверхні, посіяли ще більшу паніку. Багато хто стрибав у волу, і екіпажі противопожежних суден, які швидко поспішили на допомогу, мусили рятувати їх. Тільки тоді пожежу було загашено.

Через два-три дні після пожежі на «Мері Елізабет» налетів супротивний північний вітер. Маленький юнга капітана з’явився у каюті Еммеріха і міцно прив'язав вірьовками все, що могло впасти.

— Гопля, — пробуркотів Себіш, який саме з Каспаром слав постелі.— Що б це могло означати?

Але скоро він мав можливість дізнатися про це. В каюту влетів матрос і наказав Себішу негайно загасити в печі деревне вугілля, на якому він хотів зварити обід для Еммеріха. Паруси і парусні штоки згорнули, верхівки щогол опустили, кінець кінцем закріпили також і кермо. В одну мить небо затяглося чорними, як ніч, хмарами. Раптом всіх осліпило страшне, яскравобіле світло, з оглушливим тріском загримів грім. Хвилі пінились і клекотіли, як у вогні. Еммеріха, який саме піднявся, щоб дати заслати свою постіль, і став у дверях каюти, хвиля, що з усією силою вдарила на палубу, промочила до рубця, і він, перелякавшись, утік в каюту; та ж сама хвиля добралась також до Каспара і Себіша. Ледве вони встигли увійти в перегородку для рядового складу, як матроси задраїли всі входи й люки корабля смолою і варом, забили гвіздками і обтягли клейонкою. Також і дверні люки на верхній палубі закрили, так що у солдатів було таке почуття, немов їх поховали живцем. Без керма корабель кидало на всі боки; він то опускався, то піднімався на високих, як гори, хвилях, що бились об борт і заливали палубу. Пронизливо свистіли боцманські свистки, що перемішувалися з криками моряків, розпачливим плачем жінок та дітей в їхній перегородці, рокотанням дзвонів, далеким приглушеним звуком сигнальних пострілів.

Раптом зовсім поблизу із страшенною силою загуркотів грім; всі втратили рівновагу і розкотилися, як горошини, на всі боки. Кухлі, миски та інше начиння, що не було прибите або прив’язане, загуркотіло вслід за ними. Темне черево корабля сповнилося несамовитими криками, зойками і плачем. Мабуть, крім Кніхтеля-монаха, якому обридло життя, не було нікого, кому б зараз не хотілося краще бути на своїй батьківщині або хоч навіть у Цігенгайні. Ліпше Кніхтель був задоволений.

— Який кінець! — тріумфував він. — Люди, настав нам кінець.

Проте незабаром негода ущухла. Матроси прийшли в перегородки до солдатів, щоб подивитися, чи все там гаразд.

— Більше вітру! Добрячий вітер! — в хорошому настрої вигукували вони, світячи ліхтарями в перекошені від страху обличчя гессенських сухопутних щурів і запевняючи їх, що під час справжнього шторму ще не таке буде.

— Краще вже бути сухопутним гессенським щуром, ніж англійським тюленем, — ще тремтячи усім тілом, буркнув Себіш, коли моряки пішли.

Моряки вірно напророчили. Справді,' в майбутньому були ще гірші шторми, під час яких часто багато кораблів відганяло від флоту, і по кілька днів їх не було видно, ніби вони десь загубилися; одного разу «Мері Елізабет» понесло вітром, наче полохливого коня; при цьому вона занадто близько підійшла до корабля командира ескадри і зламала передню носову частину; іншого разу дала течу, і вода з такою силою ринула в діру, що через кілька хвилин бочки в трюмі плавали, ніби маленькі кораблі. Треба було і вдень і вночі викачувати насосом воду, поки течу в боку корабля сяк-так забили клоччям і залили смолою.

Транспорт проплив під вітрилами мимо Іспанії і Португалії і вийшов в Атлантичний океан. Дні потяглися один за одним нескінченним ланцюгом. Усі, хто знаходився на борту, тужили за землею. Кожна хмара уявлялася їм смугою землі. Вони коротали час за грою в карти, рибною ловлею, співами. Інколи бувала така велика спека, що солдати купалися в чані з солоною водою, а вночі під час штилю лежали на палубі без верхнього одягу. Але більшу частину свого часу вони проводили все ж у своїх перегородках в якомусь байдужому, безнадійному отупінні, страждаючи від паразитів, корости, висипки. Але раптом з цього стану байдужості їх вивів ворог, якого вони почали боятися більше, ніж шторму. Цим ворогом була цинга, яку називали ще скорб утом — жахлива хвороба, від якої чорніли, гнили, розкладались ясна. Жування завдавало такого великого болю, що майже неможливо було їсти. До того ж зуби починали хитатись; їх можна було так легко витягати з щелепів, як шпильки з подушечки для голок. У багатьох мертвіли і розпухали стегна. Після цього здебільшого наставала смерть. Щодня померлих кидали за борт, і гессенці, які часто бували свідками того, як великі риби та ракоподібні чудовиська накидалися на трупи, ледве вони потрапляли у воду, чи не більше жахалися перспективи стати поживою морських страхіть, аніж самої смерті.

Причиною цієї епідемії була зіпсована, пересолена їжа і питна вода, що ставала тим тухлішою, чим довше тривала подорож. Тижнями і місяцями гессенці не бачили нічого, крім води, і все ж вони не мали достатньої кількості її, щоб вгамувати свою спрагу. До того ж від пересоленого м’яса ще. дужче хотілося пити. Англійські солдати принаймні мали змогу купити в буфеті пиво або сидр; на утримання ж гессенців видавались такі мізерні суми і так нерегулярно виплачувались ландграфськими скарбниками, що вони не мали жодної змоги дозволити собі поліпшити харчування.

Хто пив смердючу бурду, що звалася питною водою, мусив затуляти собі носа. Кава мала присмак мулу, чай — варених чобіт. Скоро в запасах води з’явилися довгі, завтовшки в палець черви, так що перед питтям воду треба було проціджувати через хустку або фільтровий камінь. Але багато солдатів, аби не втрачати жодної краплини з свого дорогоцінного раціону води — двох малесеньких черпаків на день — не робили й цього. Ці два черпачки видавалися не лише для вгамування спраги; цією водою треба було і помитись, і розмочити сухарі, і зварити горох, кашу та м’ясо. Багато солдатів перестали вмиватись. На них нападали паразити і короста.

Гессенці сперечалися за кожний ковток дорогоцінної вологи і почали, як тільки траплялася нагода, красти запаси води. Провіантмейстер нарешті знайшов вихід: на ніч забирав з собою на ліжко ключ від крана великого казана і наказував охороняти себе під час сну двом вартовим.

Каспар і його друзі вирішили не піддаватись епідемії. За порадами Шмельцле вони часто приймали солоні ванни, мили ноги теплою морською водою та полоскали рота, розтирали і чистили ясна оцтом, пили морську воду натщесерце. Але кінець кінцем самого фельдшера за кілька днів перед прибуттям здолала тяжка хвороба. І сам він, що так часто, володіючи даром розповідати різні неймовірні історії, розвеселяв своїх товаришів, раптом звалився від цинги, і замість химерних легенд, сповнених дивовижних пригод, з його рота вилітали нарікання і туга за батьківщиною.

Бідний, добрий Шмельцле! Якби не він, то, може, Каспара вже й не було б на світі! Був кінець травня; флот наближався до Азорських островів. Кораблі, здавалося, пливли в морі, як яблука в річці. Каспар сидів спереду на бугшприті і з тугою поглядав на смугу гір, над якими кружляли в ранковому світлі зграї яструбів. Пізніше він міг тільки пригадати, як раптом у нього в носі залоскотала вода, як він став жахливо задихатись, ковтав і ковтав воду, поринаючи все глибше. Він, певне, заснув і скотився в море. Тоді він із жахом зрозумів, що мусить померти. І його охопив великий жаль. Жаль за самим собою і за весь світ. В голові його промайнула Думка, що тепер вже не судилося збутися його палкому бажанню допомогти американським патріотам. Але такий боєць, як Каспар, не повинен загинути! «П’ять пальців діють так само добре, як і гак для човна», раптом почувся йому голос Адама Вейрауха так виразно, немов рибалка був поряд з ним. Так, Адам був біля нього, хоч і знаходився зараз далеко звідси, в Касселі. «Не здавайся, Каспаре, борись!» Каспар почав бити руками й ногами; мало не вмираючи від задухи, він широко відкритими, палаючими очима пильно вдивлявся у зелену, рухливу воду. Зібравши всі сили, він працював руками і ногами. Коли голова Каспара раптом з’явилася на поверхні води «Мері Елізабет» зробила поворот і швидко віддалялася від нього. Каспара відносило кільватером. Його крики про допомогу тонули в стукоті рей та вигуках команди. Корабель ставав усе меншим і меншим. Біля Каспара гойдався його барабан. що разом з ним впав у море. Він ухопився за нього, як за рятівний буй, і втратив свідомість.

— Утопленика не можна грубо торсати або перекидати вниз головою, — почув він потім такий знайомий голос Шмельцле, що доносився ніби через товсту стіну з вати. — Від цього, люди, він може померти, коли ще тільки не мертвий. Щоб повернути утопленику життя, треба розтерти йому руки й ноги щіткою, а тіло обгорнути теплими ковдрами і… — Голос фельдшера став голоснішим, він звучав над обличчям Каспара. Хлопець трохи розплющив очі; його погляд упав на Мету, небогу маркітантки Катрін. Дівчина здригалася від сильного ридання, бо, здавалось, усі спроби повернути Каспара до життя були марними. Нове, дивне почуття щастя заполонило хлопця, він голосно зітхнув і заплющив очі.

— А бодай би я провалився! Він живий, він дихає! — вигукнув незнайомий чоловічий голос. — А ми вже вважали його за мертвого.

— Так, певно, і було б, якби Анзельм не помітив його зникнення, — сказав Шмельцле.

— І якби ти, фельдшере, не умовив капітана, щоб він дав наказ спустити шлюпки, — перебив його на півслові Дібольд, — а це справді було не так легко.

— І якби він не був барабанщиком, — обізвався також і майор Еммеріх. Так, це був він, Еммеріх. Каспар побачив його засмагле, самовдоволене обличчя. — А те, що він барабанщик, а не гренадер, в цьому є частка і моєї вини, так точно! — Еммеріх зареготав. Його регіт нагадував іржання коня. Потім він прогаркавив команду. — Ну, а тепер марш разом з ним в перегородку. Хіба його королівській величності ще не досить завдали збитку хворі на цингу? Фельдшере, ти подбай про те, щоб хлопець скоро знову був на своєму посту, зрозуміло?

Каспар з жахом пригадав, як він тоді день і ніч повинен був лежати біля

Кніхтеля, напівгола постать якого поступово згасала, ледве ворушачись на постелі, ніби вона була із свинцю, Починаючи з Портсмута, монах повністю відрікся від життя. Тільки з допомогою побоїв його можна було примусити встати, вмитись і навіть попоїсти. Лише ром він пив поки що без примусу. Кніхтель завжди лежав з тупим виглядом, про щось роздумуючи, і лише його скляні очі моторошно оберталися в орбітах.

Кінець кінцем всім уже надокучило бити Кніхтеля, і йому дали спокій. Відтоді монах більше не торкався їжі. І хоч нібито не було будь-яких ознак хвороби, проте він ставав усе кволішим і безсилішим. Нарешті інстинкт самозбереження примусив товаришів ізолювати його з їхньої постелі. Кніхтеля забрали в подібну до ящика перегородку, де лежали безнадійно хворі. Незабаром він там і помер. Знайшлося кілька найменш гидливих хлопців, які за пару чарок рому зашили його по-морському в парусину і спустили за борт з ядром на ногах.

— Ну, от і відспівав своє молодий півень, — сказав солдатам Купш, який наглядав за спуском тіла. — Таки доволі дивно, що йому пощастило обдурити шибеницю.

Після похорону друзі сиділи разом, похнюпивши голови. Хто знає, може померлому й краще, він тепер хоча б матиме спокій. А їм загрожує цинга, шторми, спрага, корабельна аварія; а якщо вони, зрештою, і висадяться на землю, їх скрізь підстерігатимуть різні небезпеки, каліцтво, смерть. Анзельм спробував розвіяти сумний настрій своїх друз'в. Вони повинні прагнути надати своєму життю певного змісту, тоді воно стане кращим, світлішим і вартим того, щоб за нього боротись.

— А в чому ж зміст життя? — запитав із сумнівом Рюбенкеніг.

Дібольд, який під час подорожі ставав усе скупішим на слова, відповів:

— Бути вільним!

Був початок липня, коли матрос-юнга, що сидів на самому вершечку щогли, закричав на все горло:

— Земля, о боже, я бачу землю!

Капітан Джонсон тепер видерся сам на мачту, підніс до очей свою підзорну трубу і потім, звіривши своє припущення по компасу та сонячному кругу, запевнив тих, які позбігалися сюди, що перед ними береги Америки; флот уже знаходиться недалеко від Галіфакського маяка. Скоро на всіх кораблях матроси повидряпувалися на щогли і пильно вдивлялися в далечінь, шукаючи землю.

Перекопавшись, одо подорож наближається до кінця, офіцери влаштували бенкет, сервірувати який наказано було Себішу і Каспарові; це було нелегко, тому що море сильно хвилювалось. Наповнюючи келихи, вони повинні були міцно триматися однією рукою за стіл, щоб не втратити рівноваги. Себіш готував пунш, Г один за одним проголошувались тости, коли в офіцерську кают-компанію із запізненням увійшов Еммеріх. Він звернувся до графа фон дер Ліппе і ввічливо запитав, де його місце — на верхньому чи нижньому кінці столу. Злегка підпилий граф, який походив із одного із суверенних домів, зухвало відповів.

— Майор Еммеріх, де ви сидите, там завжди низ.

Це зауваження призвело до пістолетної дуелі, під час якої Еммеріх застрелив графа. Майор уник смертного вироку військового суду, мабуть, тільки тому, що англійці не хотіли втратити ще одного офіцера.

Мертвого графа зовсім інакше поховали, ніж монаха-втікача Кніхтеля.

— Йому віддають більше почестей, ніж сотні живих солдатів, — ущипливо зауважив Анзельм.

Навіть Еммеріх повинен був вишикуватись і стояв на палубі з застиглим, як залізо, обличчям, зніяковіло уникаючи інших офіцерів. Усі були в строю, повітря здригалось від гарматних пострілів. Нарешті труна, покрита національним прапором Гессена, шубовснула в море.

— Ну що ж, смерть не звертає уваги ні на чини, ні на титули, всі підемо туди, — сказав після цього Купшеві гладкий Рюбенкеніг, який досі не міг забути зауваження фельдфебеля під час похорону Кніхтеля. — В труні ти чи в парусині.

Рядовий ти чи фельдфебель, полковник, генерал чи адмірал. Як ви гадаєте, графів акули теж пожирають?

— Заткни пельку! — гаркнув фельдфебель, охоплений безсилим гнівом.

Незабаром після похорону флот раптом повернув від берега і взяв курс на південь. Висланий наперед корабель «Райдуга» повернувся з наказом головного командування йти до Сенді-Гук, поблизу Нью-Йорка, де повинне сконценттруватися все військо.

Каспар задрімав. Він прокинувся з криком. Двері розчинилися, в каюту ринула хвиля і промочила його до рубчика. За стіною в темряві стогнала палуба, гудів і тріщав геть увесь корабель. Здалеку доносився приглушений звук сигнальних пострілів і молотків. Знову й на цей раз усі люки на кораблі позачиняли і позабивали гвіздками. За якусь секунду Каспар уже зовсім прочумався. Одним стрибком він опинився біля дверей і якраз ще встиг прошмигнути всередину корабля мимо двох здивованих матросів. Кулею влетів він у солдатську перегородку.

Анзельм зустрів його запитливим поглядом.

Каспар не встиг вимовити й слова, як почалася така страшенна качка і корабель раптом так штовхнуло, що фельдшер звалився з постелі.

— Ми тонемо! Тепер нам кінець! — заскиглив плаксивий голос з верхніх нар. Це був торговець сиром з Кігцбюгеля, безнадійно хворий на цингу.

— Замовкни! Твій крик нічого не допоможе, — накинувся на нього Зеекатц.

Проте той продовжував, незважаючи ні на що, голосити.

— Маріє й Ісусе, у мене в Кітцбюгелі крамниця, і я торгую сиром! Моя бідна дружина і мої бідні діти! Що мені робити? Тут я загину. Я все відкладав, не витратив жодного гелера з платні. Я мушу повернутись на батьківщину, люди!

— Сьогодні купець — завтра жебрак, — промовив Рюбенкеніг з похмурим задоволенням. — Навіщо заощаджувати, старий? Якщо доля і зглянеться на нас і ми залишимось живими, то бідні люди все одно прийдуть і заберуть від нас своє. Ти не можеш бути певним, що з тебе не здеруть навіть твій незграбний домашній халат.

Житель Кітцбюгеля звісив над краєм нар своє вусате обличчя, зрите великими порами, і глянув вниз на Рюбенкеніга. Позад нього показалася голова Себіша.

— Так, цього разу Рюбенкеніг має рацію, — прокаркав він. — Проте не падай духом, сусіде. Адже доля міністерських чобіт товстуна ще теж невідома. Точнісінько так, як ти можеш позбутися своєї лавки, він збудеться і своїх чобіт, або чоботи його. — Себіш сміявся, аж поки йому в голову не полетіла щітка. Тоді він знітився і одразу ж замовк.

Анзельм притягнув до себе Каспара.

— У тебе щоденник? — прошепотів він. — Чи ще й досі там?

— Що? О боже, Анзельм! — Каспара кинуло в піт. — Він залишився там, я забув про нього. Мені зараз же ще раз треба…

Чути було, як важко, з хрипінням дихав Шмельцле.

— Що? — збентежено спитав Анзельм, хоч і добре усе зрозумів.

— Його не було вже там? — прошепотів Дібольд.

— Він залишив його там, оце-то так, — пробурмотів Рюбенкеніг.

Каспар кинувся з перегородки, услід за ним побігли Анзельм і Дібольд, а потім поплентався також і Шмельцле. Але їм довелося ще довгенько чекати, поки відчинився люк вгорі сходів, що вели до кают. Коли вони нарешті ступили на палубу, негода вже вщухла. Але кораблі були ще мокрі і яскраво виблискували вологою в сутінках. Півострів Сенді-Гук, ніби довгий тонкий, трохи зігнутий палець, виступав у тумані з порослого чагарником і деревом пагористого побережжя. Хвилі прибою ударялись об рівний берег великої бухти і, розкочуючись по світлому піску, майже сягали міста з наметів, що лежало в сірій імлі світанку. На вершині півострова височів сліпучо-білий восьмигранний маяк, вікна якого відливали червонуватим блиском сонця, що тільки-но починало сходити.

Шмельцле ледве стримував радісне хвилювання. Ось тут, перед ними, лежала країна, яка за описами вчених повинна бути у сім разів більшою за Європу! Анзельм підганяв усіх. Але біля дверей перегородки, куди клали мерців, вони зупинилися, немов укопані. Шторм геть зніс частину даху. Група матросів у червоних мундирах під наглядом корабельного унтер-офіцера саме ліквідовувала наслідки шторму. В руках унтер-офіцера був щоденник Каспара, і він перегортав його сторінки. Серце хлопця зупинилось. А ось до наглядача підійшов матрос. Каспар упізнав у ньому того самого, схожого на мулата, смаглявого хлопця, якого він зустрів у перший же ранок їхньої подорожі, коли той розмовляв з Метою; матрос, здається, переклав кілька рядків, і обидва засміялись. Потім матрос узяв коричньовий зошит і пішов геть з палуби.

Друзі пішли слідом за ним.

— Містер, ей, містер! — Каспар смикнув юнака за рукав і запитливим жестом показав на зошит.

Моряк відповів:

— Для мого офіцера, mу bоy[21].

Поки він говорив, листівка вилетіла на підлогу. Каспар хотів за нею нахилитися, але матрос випередив його. Він розгорнув аркуш, вражено свиснув і ламаною німецькою мовою суворо запитав:

— Тобі належить?

— Так, — сказав Каспар нерішуче.

— Ні, це неправда, вона належить нам, — перебили його троє друзів.

Матрос намагався ще й далі зберігти суворий вигляд, але пустотливі вогники в очах його видали.

— Ось! Добре заховай j не розкидайся! — промовив він, повертаючи зошит Каспарові.

— Спасибі, ой, спасибі! — викрикнув хлопець.

— Прошу пробачення, ви англієць чи німець? — спитав Анзельм.

— Тому що я німецькою мовою Speake[22],— відповів матрос. Він захитав головою. — 3 сотню слів я схопив на кораблі, а то навчився від дядька в Гонновері. Я не англієць. Я американець. Вільний американець, так точно! Син свободи, так називатись наше об’єднання. Ви, гессенці. запам’ятайте собі це і скажіть також усім товаришам американці зроблять ваше життя нешасний. Ви хоробрі? Добре, ми також хоробрі, і ми багато, багато, і ми знаємо ліс, поле, сховиша. Ви нічого не знаєте тут у країна. І ви прибули для дуже погана справа. А наша справа — дуже хороша справа. Всі чоловіки, жінки вільні мусять бути; жоден король, жоден королівський губернатор не повинен нам робити закони: ми самі повинні обирати суддів, губернаторів; народ мусить робити закони; всі повниш жити в мирі і шасливо. Ми боремось за це!

Анзельм не міг утриматись, щоб не обійняти матроса. Але той швидко відсторонив його і боязко оглядівся на всі боки.

— Обережно! Обережно! Небезпека, — застеріг він.

— Який вигляд має ваша армія? — поцікавився Дібольд.

— Ох, наша армія не така красива, як ваша, — сказав матрос. — Наша армія — визвольна армія Солдат — брат офіцера. Не так, як у вас. У нас барон ні на цент не кращий від містера Сміта чи містера Міллера. Про це ви ніколи не чули, чи не так?

— Так, хто далеко звідси, той нічого про це не чув, — сказав Рюбенкеніг, що теж приєднався до товаришів. — Ох, це все нав’язали нам силою.

Американець кивнув. Потім пильно подивився на всі боки палуби, чи за ним не стежать.

— Сотні років Англія веде війну, щоб скрізь панував англійський король і щоб мати колонії. Але тепер — досить. Скоро великі держави будуть з нами, американцями: Франція. Іспанія, Голландія. Увесь світ допоможе нам Деякі тому, що наш ворог — це їхній ворог; інші тому, що вони знають: майбутнє належить нам. Належить синам свободи.

— Це чудові слова, — сказав Рюбенкеніг, — але у вас, як і в нас, кінець кінцем поплатиться за це маленька людина.

Матрос насунув свою шапку на лоба.

— Гм, — сказав він задумливо, — гаразд, я заплачу, коли мою справу треба оплатити; а ви платите за чужу справу. Ми боремось за нашу країну, наше щастя, наше майбутнє. А ви? Ось! — сказав він серйозно і, витягши з куртки портрет, показав його Каспарові. Інші теж ближче нахилили свої голови. На портреті був зображений вродливий юнак, що опирався на колону. — Це мій брат Чарльз. Англійські солдати підстрелили його під час різанини у Бостоні. Йому ще не було сімнадцяти років. Я тепер замість нього в нашій армії. Я можу виконувати корисну службу на кораблях. Зрозуміло?

— Чоловіче, чого ти раніше не познайомився з нами? — сказав Дібольд із жалем і докором.

— Чого? — Американець хитро посміхнувся. — У німців не узнаєш, хто наймит, а хто князівський слуга. Мене могли б зрадити. Адже ви теж, може, зрадники, чи не так?

— Так теж могло б бути, — пробуркотів Дібольд.

— Можливо, — сказав матрос. Але тепер це не дуже небезпечно. Look![23] — В цю хвилину друзі помітили, що до корабля причалює швидкий темний каное. Хтось тихо по-пташиному крикнув з човна, матрос відповів. — Це мої друзі! Я раз-два — і зникну, — сказав він. — Моя служба тут закінчилась. Отже, до побачення! І якщо ви справді захочете до нас прийти, — закінчив він, — добре запам’ятайте пароль: Freedom’s friend, це означає «друг свободи»! — Промовивши ці слова, він почав спускатися по леєру. Каное відчалив і швидко поплив до берега.