Незвичайна пригода Каспара Шмека

Розділ п’ятнадцятий

Неймовірно швидко, з німецькою діловитістю збудували гессенці свій табір. Життя стало спокійнішим і буденнішим. Навіть солдати розташувалися тепер в наметах.

Фельдфебель Купш, тільки-но зійшло сонце, почав ритися в землі біля своєї домівки. Він посадив помідори і розбив клумби, ніби збирався лишатися тут на довгий час.

Для рядових солдатів така війна могла спокійно тривати й далі. Дозвілля у них було надзвичайно багато; вони прали білизну, грали в карти, ськали в голові один одному, збирали плоди в лісі, співали, лежали, загоряли на пекучому сонці, поки тіло не ставало бронзовим. Так, вони були задоволені, незважаючи на голод, що поширювався, мов епідемія. Незважаючи на комарів, яких називали москітами і які кусали аж до крові. Незважаючи на похорони померлих від цинги — якщо тебе самого не поховали разом з ними. Незважаючи на отруйний плющ, іноземну назву якого вони вимовляли як пфуїзон айвей. Незважаючи на страшну задушну спеку, яка викликає кровотечу і від якої знепритомнів у день прибуття сюди один гренадер і незабаром помер. Незважаючи на ворожість колоністів, які вважали лихом для себе їхнє перебування тут і зневажали їх за незнання англійської мови. Незважаючи на щоденні сутички з бунтівниками. Все було краще, ніж смерть на полі бою.

Але вони знали, що вічно так не може і тривати. Все йшло до битви. Дехто, мов риба в сітці, шукав дірку, через яку можна було б утекти. Але навколо табору тісним кільцем стояла варта і виконувала найсуворіші накази; втеча дорівнювала самогубству.

— Майте терпіння, — часто казав, товарищам Дібольд, — сіно треба косити тоді, коли сонце сяє. Заждіть, хай справа дійде до битви. При першій же можливості перебіжимо до американців.

Усі чекали, палко чекали вирішальної хвилини. Всюди, де тільки збирались солдати, виникали завзяті суперечки. Поширювались всілякі чутки. У старої Катрін, яка вже почала продавати на своєму візку пиво, надвечір наморочилась голова від численних чуток. До того ж на другому кінці табору з’явився інший маркітантський візок і відбивав у неї клієнтів, хоча віскі там не було, а лише «звичайний отруйний напій, який вони тут продають дикунам гарячим та холодним, домішуючи американські напої, що називаються дотті, сенгрі та селабуб і можуть передчасно загнати на той світ», — так пояснювала Катрін юрбі солдатів, які розташувались навколо її візка, освітлені червонуватим полум’ям вогнища.

— Ти можеш дати мені склянку пива в борг? — спитав молодий вродливий солдат. — 3 наступної платні я обов’язково віддам, — він простягнув руку за склянкою.

— Забери лапи! Будеш мацати гусок — це не коштує грошей!

Катрін помішала в горщиках, потім заходилась старанно мити посуд, а її небога витирати.

Рот у Катрін не закривався:

— Мета, дві свинячі ковбаси з капустою! Що, Карл? Хочеш стрічку в косу, а сорочки не маєш?! Тарілка бульйону коштує один крейцер. Так, дві склянки пива! Єфрейторе, краще смердючий оселедець. ніж нічого!.. Ти що хочеш? — остання фраза стосувалась мовчазного Себіша.

— Рому без чаю, — сказав він, хихикаючи, і підсів ближче. — Правда ж, тут добре, пані Катрін? У цьому містечку можна жити.

— Скоро це добро скінчиться. Там, де проходять гессенці, трава більше не росте.

Стара грубо поставила перед ним ром.

Себіш випив склянку одним духом і попросив другу. Але й друга не вгамувала його спраги.

— Дай мені ще одну, та добре наміряй, — його очиці весело блищали. — Так. під час такої диявольської спеки треба багато пити, — запевняв він солдатів, які стояли навколо і потай заздрили йому. — Але не тільки тому я оце зараз випив три склянки. Люди, це скоро вже почнеться! Мені відомо від офіцерів. Ото буде переполох, коли ми змусимо американців, як зайців, тікати.

— Тоді, мабуть, пан офіцерський кухар буде стріляти із столової ложки? — спитала Мета.

Вона підвела свою кучеряву голову і хитро метнула очима на солдатів.

Себіш, розігрітий випитим, розпалився ще більше.

— Мамзельхен, — сказав він ображено, — я не перший день в солдатах. Я був учасником Семирічної війни і в битві під Льойтеном кухонним ножем — гех! — і відтяв голову одному угорському гусарові.

Він люто глянув на глузливі обличчя солдатів, заплатив і подибав звідти, горлаючи військову пісню.

— Бодай би чорт забрав таких хвальків, — пробурчала Катрін. — Я маю досвід. Почати війну легко, але закінчити, о боже!.. І у всіх цих клятих війнах кладуть бідолахи свої голови. Ось яку штуку викинув Брауншвейг із своїми солдатами! Без плащів і черевиків, зовсім обідрані прибули вони у Портсмут. Солдатам було так погано, що англійці позичили генералові Рідезелю п’ять тисяч фунтів, на які він міг би купити хоч найнеобхідніше для них… — Стара зітхнула, і. наповнивши склянку пивом, піднесла її тому хлопцеві, що просив у борг. — На, сину мій, пий, — сказала вона і витерла очі фартухом. — Погана та маркітантка, яка не може хоч раз почастувати.

В цю мить затріщали постріли. Пронизливо зазвучали тривожні свистки. Сигнали горнів, змішані з сильною стріляниною, прорізали темряву. Мабуть, почався наступ. Солдат швидко випив свою склянку і кинувся вслід за іншими. Якась солдатка, мов божевільна, бігла до маркітантського візка. Напівдорозі вона зупинилась, почала плакати і молитись. Потім і вона кинулась на табірну площу, де біля вогнищ метушились солдати. Незважаючи на те, що вже було пізно, ніхто не збирався спати. Можливо, доведеться скоро вирушати.

Саме тоді, коли почалася стрілянина, Купш перевіряв з патрулем пости і в збудженому настрої прибіг до табору. Його зараз же оточили солдати. Він розповів їм, що загін бунтівників на індійських каное беззвучно проплив протоку Нерроус, тихо продерся між чагарником до пікетів полку фон Дітфурта і раптово атакував його. Проте вдалося підтягнути резервний корпус і прогнати ворога. Американці вирвались, зайняли нові позиції, знову почали стріляти, але не витримали багнетної атаки і в дикій паніці відступили.

Себіш радів.

— Я ж казав, що вони тікатимуть, як зайці!

— Любий мій Себіш, я ще ніколи не бачив такої банди опудал, — запевнив його Купш.

Каспар, Анзельм та Фріц Кляйнпауль були виділені у розпорядження корнета, якого надіслали із штабу, щоб докладно довідатись про стрілянину. Обоє друзів крокували пригнічені. Дорога здавалась довгою у нічній темряві. Навкруги не було жодної живої душі. Чулося тільки пронизливе дзвеніння цикад, а з берега, що поріс очеретом і чагарником, біля якого зупинялись іноді ворожі розвідувальні човни, долинало хлюпання та квакання жаб. Тільки Фріца тішило доручення. Всіма правдами й неправдами треба було підкрастися до ворога, як до дичини в лісі Віндгаузен.

Нарешті вони дійшли до будинків варти сусіднього полку, на який щойно було вчинено напад. Сміючись, показали їм солдати кілька щербин в стінах від куль і свої трофеї: п’ять паперових патронів та один черевик без підошви. Анзельм і Каспар з важким серцем дивились на ці жалюгідні речі.

Вони сподівалися, що коли вже все минулося, то їм можна повернутись на свої позиції. Але корнет мав інші наміри. Він вирішив заночувати тут, а рано-вранці продовжувати розвідку. Фріц Кляйнпауль добровільно попросився вартувати, а Каспар і Анзельм простяглися на голій підлозі.

Каспару здалось, що він тільки-но заснув, як його вже розбудили. Анзельм з рушницею через плече нахилився над ним. Фріц Кляйнпауль і корнет чекали вже біля дверей.

Коли обоє друзів вийшли надвір, над містечком ще дрімали сутінки. Нічна прохолода ще не поступилась перед денною спекою. Мов розпечене гарматне ядро, стояло сонце там, де, здавалось, небо торкається моря. На деревах, травах і квітах лежала роса. Зігнувшись, вони швидко йшли вперед, поки не досягли пагорба, порослого чагарником. Тут вони лягли на землю і взяли рушниці на приціл. Корнет насмілився ступити ще два кроки в гущавину, щоб краще спостерігати у свій телескоп протилежний берег.

Каспар, якого взяли за зв’язківця для того, щоб передавати повідомлення в штаб-квартиру, не мав рушниці. Він саме думав про це, коли гучний постріл, що, здавалось, пролунав зовсім близько, припинив його міркування. Він відчув себе беззахисним проти куль.

«Хоч би сюди не дістало!». Судорожно припав він до землі, ніби вона його могла захистити, і тремтячими руками затулив вуха. Кілька секунд він лежав смертельно переляканий. Нарешті зважився трохи підвести голову і глянути через чагарник.

Зовсім близько був протилежний берег, який здавався восковою панорамою, забарвленою різноколірними фарбами. Було видно кількох американських вартових, що, як ляльки, в коричньових м’яких капелюхах швидко рухалися туди й сюди. Їх обстрілювали три англійських фрегати, які маневрували в протоці Коли дим розвіявся, здалося, що американців наче вітром здуло. Але насправді вони лише відступили, бо незабаром відгукнулась їхня батарея.

Каспар чітко бачив на фрегатах канонірів, які орудували шомполами, чув шум пострілів і спостерігав білі порохові хмарки по цей і по той бік берега, вибухи на воді і на землі. Він забув про всі страхи. Було так весело, ніби на війні олов’яних солдатиків, тільки набагато цікавіше. Хлопець мимоволі заплескав у долоні від захоплення.

Анзельм зашепотів:

— Чекай-но, буде ще й інше. Війна — це диявольськи огидна річ: більше голоду й страху, ніж слави.

Студент затамував подих. Кроків за двадцять від них шмигнув хтось до берега.

— Стій, хто там? — закричав корнет. — Стій, бо стрілятиму! — він приготував рушницю до пострілу. Невідомий не підкорився; його швидкі кроки віддалялись. — Паліть по ньому скільки влізе!

Один за одним пролунало кілька пострілів.

Анзельм, мов у лещатах, затис рушницю в руці; він не міг, не хотів стріляти.

Корнетові це видалося підозрілим, і він обернувся.

— Чому ти не стріляєш? Кляйнпауль, марш уперед!

Фріц скочив на ноги, пробіг кілька кроків, кинувся на землю і припав до неї вухом. Потім знову підхопився і помчав щодуху вперед, так швидко, як мисливський собака.

— Чому ти не стріляв? — спитав корнет розлючено.

Анзельм намагався виправдатись тим, що тоді, коли він хотів стріляти, з його рушниці випав кремінь.

На обличчі корнета відбилось недовір’я.

— Солдат, який не обеззброює ворога, тільки затягує бій і ставить під загрозу не лише своє життя, але й життя своїх товаришів. Про твою поведінку я буду змушений доповісти!

Він облишив Анзельма і прислухався.

Фріц Кляйнпауль повернувся з полоненим. Але це не був бунтівник, Це був юнак у гессенській формі, Він справив тяжке враження: сурдут його був розірваний, голова в крові, в очах застиг смертельний жах.

— Дезертир! гордо сказав Фріц. — Я піймав дезертира! Хотів, падлюка, у човен сісти і втекти!

Коли вони повернулись у табір, Фріца зустрічали, як героя.

— Я перевернув рушницю, — розповідав він знову й знову, — мені більш сподобалось бити прикладом. Так воно краще дошкуляє. Боже мій, що скажуть дома, у Віндгаузені?

Крім грошей за спіймання дезертира, Фріцу подарували все, що той мав при собі. У солдата було два з половиною таляри грошей — неймовірно велика сума для рядового; з цього зробили висновок, що він уже давно збирався тікати.

— Пощастило, — казали єгери Фріцу. — Але тепер тобі треба всіх почастувати!

— Шість пфенігів можете пропити, — великодушно відповів Фріц.

Недалеко стояв майор Еммеріх і розмовляв з полковником Раллем.

— Кляйнпауль, ох ти ж, бісовий хлопець! — крикнув він. — Нехай усім вам дадуть випити за рахунок полку.

— Аз дезертиром розправа буде короткою, — вирішив полковник. — Зараз його розстріляють.

У цей час до офіцерів підійшов корнет, клацнувши підборами, і друзі злякались, що він доповість полковникові про Анзельма.

— Ти збожеволів! — сказав Рюбенкеніг Анзельму. — Хто не підкоряється наказу, той іде під колеса.

Анзельм тільки знизав плечима.

— Я не міг у нього стріляти. — признався він тихо.

— З нами, бідними людьми, обходяться так безцеремонно, як з худобою, — бурчав Дібольд, — ніби у нас взагалі душі нема; доки ми будемо дозволяти так поводитися з нами?

— Що ми робимо і що з нами трапиться — це залежить не від нас, — відповів, ніби для свого заспокоєння, товстий Рюбенкеніг. — Усе залежить від того, як пощастить на війні: будемо вбивати ми або вбиватимуть нас. Іншого вибору нема.

Анзельм заперечив:

— Ми можемо перебігти!

— Ти знову починаєш? — Рюбенкеніг незадоволено махнув рукою. — 3 твоїми ідеями, мій хлопче, ти не постарієш.

Фельдшер перебив його:

— Від смерті ніхто не втече.

А Дібольд голосно сказав:

— Тому треба жити чесно!

Анзельм нетерпляче обірвав суперечку.

— Всі ці розмови не мають тепер ніякого сенсу. Адже щодня нам втовкмачують, до якої сторони ми належимо. І хто ще не вирішив, куди він належить, хто ще на боці гнобителів, а не пригноблених, той осел і падлюка.

Рюбенкеніг гарячився вже менше.

— Коли війна почнеться по-справжньому, треба стріляти, Анзельм, хочеш чи ні, — сказав він примирливо. — На жаль, ми не можемо самі змінити свою жорстоку долю.

— Я гадаю, що зможу зробити його своїм помічником, — сказав Шмельцле друзям. — Його і нашого наймолодшого. Обом страшно стріляти і вбивати. Гм, а кому не страшно? У мене хоч не стріляють. Останнього разу, коли Себіш голив пана майора, то порізав йому носа, — регочучи, продовжував він. — Еммеріх дуже радий, що я знову звівся на ноги, і йому нелегко буде відмовити мені. До того ж він і так в чималому боргу переді мною.

В наступні дні гренадери щоранку одержували наказ заряджати рушниці бойовими патронами. Це викликало розмови серед старих солдатів.

— Сьогодні щось трапиться! Сьогодні, звичайно, почнеться! — пророкували вони.

Але це було тільки стройове навчання, «що аж шкіра тріщала», як висловлювався Купш. Каспар теж брав участь у навчанні: то як носильник з носилками, коли Шмельцле інструктував виділених йому на допомогу музикантів і барабанщиків, то як барабанщик під час учбової атаки і парадного маршу.

Якщо після навчання Купш був у доброму настрої, він охоче розмовляв з солдатами, гострячи свою шаблю.

— Чи знаєте ви, хлопці, як бунтівники нападають? — питав він. — Та ба, звичайно, ви нічого не знаєте. Можна собі тільки уявити. Слухайте всі, я хочу вам щось розповісти! — І він починав таке, що навіть старим солдатам, які пройшли вогонь і воду, уже від самої розповіді ставало боязко і моторошно. Повертаючись до табору, хлопці мало не мліли від жаху, коли їм треба було пройти коло кущів або гаю. Кожний нишком наставляв вуха, чекаючи вогненного граду і смерті від руки бунтівника, а як тільки виходили на простір, роздивлялись ліворуч і праворуч, куди б найкраще сховатись.

Лише вечір належав солдатам. Година перед вечірньою зорею. Але майже всі зразу ж після їжі падали на свої нари і спали, зборені втомою, до підйому. Дехто ще залишався надворі, поки нічний холод не заганяв їх у намети. До таких належав Дібольд. Найбільш йому подобалось лежати на спині, підклавши руки під голову, і всього себе віддавати землі і небу.

— Які там жнива? — промовив він після довгої мовчанки.

Друзі знали, що він говорить про Гессен.

— Минулого року в нас було багато сіна, — сказав Дібольд, — вигін був чудовий.

Він почав мріяти: ось він дома, на жнивах. Утомився від праці, і йому так гаряче, що аж сорочка прилипла до спини. День ясний, повітря прозоре, як скло, навкруги розкинулись тихі долини, залиті сонцем і щедро обділені плодами. Він сидить у холодку горіхового дерева біля Терези, яка на весь Кірхшпіль мала найтовщі коси і найблискучіші зуби. Череп’яний глечик з молоком і великий круглий селянський хліб лежать перед ними у кошику на траві.

Інші солдати теж відчували тугу за рідним краєм.

Згадалася стара пісня, яку знали ще з дитинства. І вони співали; співали, доки у вологій сірій млі не згасло сонце, а вітер не приніс дим першого вогнища.

Дібольд підвівся.

— Буде дот, — сказав він, — ластівки низько літають.

Раптом пронизливо залунали тривожні сигнали. Невже їх справді ведуть у бій?

З усіх кінців було чути барабанний дроб, звуки труб і команду. Люди вискакували з наметів, запрягали коней, хапались за мушкети, натягували на себе ремні. Потім бігли і ставали в стрій з відчуттям якогось внутрішнього ознобу.

Обозні швидко навантажили намети і багаж в парокінні американські візки червоного кольору, якими правили негри. Солдатські жінки з дітьми мовчки стояли в кінці табору і чекали виступу, може назавжди розлучаючись із чоловіками.

Фельдфебелю Купшу, який сьогодні особливо ретельно нафарбував вуса, ряди солдат здалися нестрункими.

— Ця наволоч навіть не може стояти за наказом! — лементував він.

Дощ лив як з відра. Стовбури високих сосон блищали, мов чорний мармур. Солдати зовсім змокли. Але й поворухнутись не можна було, тому що кожної хвилини чекали наказу про виступ.

Поки що залишалось тільки чекати. Спочатку чекали майора, потім наказів для майора. На березі солдати Ралля чекали на човни, в яких мали переправлятися військові частини на Лонг-Айленд. Три дні тривало чекання, потім посадка на судно, короткий рейс через протоку і висадка. В цей час усі цікавились новинами. Щомиті хто-небудь повідомляв якісь незвичайні маловірогідні звістки щодо мети їхньої операції, про передбачувані пригоди, про те, що на Лонг-Айленді знаходяться озброєні британські авангардні частини, які підтримуються гессенськими гренадерами і єгерями.

Рюбенкеніг належав до тих небагатьох, які лишалися спокійними й тоді, як всі інші метушились. Він любовно приміряв міністерські чоботи, високо, ставлячи ноги, щоб не зіпсувати благородне взуття.

— Чекати, — повторював він друзям. — Все ж буде інакше, ніж думається. Або: Qui vivra verra[30]. Це по-французьки і означає, що коли ми не потрапимо під землю, то побачимо, що відбудеться на ній.

Нарешті, коли їх батальйон під охороною двох військових суден висадився на Лонг-Айленд поблизу села Утрехт, солдати довідались від хлопчика з авангарду, що великих боїв взагалі ще не було. Американці лише підпалили кілька амбарів із зерном і без жодного пострілу відступили. Авангард знаходився вже далеко всередині країни, десь праворуч за невеликою горою, де розкинулось містечко Флєтбуш, але й там американців уже не було. Вночі коли-не-коли виникали короткі перестрілки біля форпостів, а одного разу великий загін бунтівників прорвався навіть з гарматами, щоб обстріляти село кулями і картеччю, та гессенська артилерія швидко відкинула нападаючих назад.

Загін зараз же виступив у похід. Крім яблунь і груш, що рясніли плодами, вся місцевість здавалась руїною. Відступаючі американські патріоти, яких гессекці з ненавистю називали паліями, перетворили в попіл хліба на полях. На вулицях скрізь валялась дохла худоба. Серед руїн будинків безладно лежали комоди, стільці, люстра, картини в золотих рамах, битий посуд. Декому з солдатів, які проходили мимо цих знівечених скарбів, кортіло взяти з собою якусь річ. Але треба було продовжувати похід. Увечері прийшли вони нарешті до Флетбуша. Крім кількох будівель, тут усе згоріло.

Каспару стало відомо, що він мусить розлучитися з друзями. Його і Шмельцле відряджали до хірурга в польовий шпиталь, нашвидку влаштований в напівзгорілій шкільній будівлі, що стояла при вході в містечко.

Розлука з товаришами зараз була для Каспара важчою, ніж будь-коли.

— Бувайте здорові! — буркнув Шмельцле, що стояв у задніх рядах.

Анзельм, який ніс носилки в передовій лінії, і Дібольд обернулись до них і закивали головами. Обличчя Дібольда стало серйозним, майже суворим. Чи думав він про те, про що вони домовлялись? Як «хотіли косити сіно, коли сяє сонце», як збиралися перебігти в сум’ятті першого бою? Чи зможе він своєчасно сповістити їх, зв’язатися з ними?

Злидні і людські страждання у шпиталі прикро вразили Каспара, і він тимчасово забув про друзів. Хірург, товстий чоловік з одвислими важкими щоками, лежав у кріслі і хропів; біля його ніг стояла маленька діжечка з горілкою. Коли Шмельцле і Каспар відчинили двері, з тісного переповненого приміщення дихнуло на них гидким смородом. Серед солдатів авангарду, які до цього майже ночували без наметів, було багато хворих на дизентерію, вони мучились від кривавого проносу. Тут же лежало кілька чоловік, поранених під час незначних перестрілок і сутичок. Невистачало лікарів, санітарів, ліків і дієтних харчів, коротше кажучи, невистачало всього. Поранених не перев’язували по три-чотири дні, в їх смердючих, гнійних ранах позаводились черви, яких Шмельцле, що негайно взявся за лікування, виймав пригорщами. Каспар, сповнений жаху, спостерігав, як більшість із цих нещасних у неймовірних муках корчились на голій підлозі, інші зітхали вже востаннє. Серед живих лежали мертві, йому потемніло в очах.

Шмельцле з одного погляду розумів, як почуває себе Каспар.

— Розпалюй швидше вогонь, хлопче, — наказав він. — Перш за все нам потрібен окріп. Клади в нього зонди, пилки, ножі, голки і нитки; це все ти знайдеш у моєму саквояжі. Потім ми поховаємо мертвих; мертві підождуть. Ох, якби моє слово щось важило, то цей п’яниця хірург був би розстріляний.

Старечі очі Шмельцле співчутливо поглядали на змучені обличчя хворих.

«За одного померлого ландграфові відшкодовують стільки ж, скільки за трьох поранених, — спало йому на думку. — Чи не це є причиною того, що ці бідолахи змушені тут загибати? Чекайте-но, ясновельможні панове, батько Шмельцле насолить вам!»

Каспар втомився як собака. Він напружував усі сили, щоб не заплющити очей. Часто хлопець був близький до непритомності, коли бачив кров, що текла з ран хворих, які кричали від жаху та болю. Він щоразу відчував це, коли старий тремтячою рукою водив ножем по ранах. Наскільки краще було б Каспару лишитися в загоні і лежати під дощем куль в окопах, ніж переживати тут все це лихо!

Проте Шмельцле майстерно вмів тримати своїх пацієнтів і помічника в доброму настрої. Даючи ліки чи очищаючи рани, готуючи мазі чи складаючи перев’язочні пакети, він розповідав хворим про своє строкате життя, сповнене пригод, що він їх справді пережив або вигадав для їхньої розваги. Він розповідав про місто Семлін, яке називав раєм на землі тому, що там було три святкових дні на тиждень: християнський, єврейський і турецький; розповідав про чуму в Турції, від якої йому вдалося уникнути смерті, про свою подорож до містечка Банзова, де він мав одружитися з удовою, яка була йому до вподоби, ще й до того ж мала хорошу ділянку землі і власну аптеку. Зрештою, як це часто буває в житті, все спливло за водою.

Шмельцле підвів сухорляву голову. В приміщенні стало тихо. Тільки один солдат ще не спав, його опухле обличчя було зелене, як листя. Надірвані груди часто підіймались і опускались. Навколо рота пінились криваві бульбашки.

Старий загасив світло і вийшов з Каспаром надвір. Уже світало. Жадібно вдихав ривками Шмельцле свіже повітря. Він вивів хлопця на пустинну галявину за шпиталем.

— Тут буде кладовище, — вирішив Шмельцле.

Каспар приніс із льоху два заступи. Мовчки вони почали копати. їхні обличчя обливались потом, боліли спини і руки, але роботи вони не припиняли. Тільки один раз Шмельцле підвів голову і прислухався до канонади за горою.

— Краще було б поховати війну, — пробурчав він.

Гуркіт канонади лунав загрозливо, ніби наступаючий шквал грози.

Пізніше хлопець працював сам, бо Шмельцле був потрібний хворим.

До вечора Каспар зробив цілий ряд могил, на яких, оточені соснами, здіймалися грубі дерев’яні хрести, як останній знак любові товаришів.

Пізно вночі, коли Каспар приліг відпочити, у шпиталі з’явився Анзельм. Він дуже поспішав і мав стомлений вигляд.

— У американців хороша техніка бою, — тихо сказав він. — Вони ховаються за поодинокими деревами, кущами, стінами й скелями. Звідти раптово стріляють, упевнено влучаючи з своїх довгих рушниць на досить далекій відстані, і, навіть відступаючи, зникають так само швидко, як і з’являються. Сьогодні ми мали день відпочинку, але зараз готуємось до наступу. Корпус англійців уже пересувається на Бедфорд, батальйон легкої піхоти, який я тільки що бачив, йде слідом. Дай боже, щоб ми програли бій. Шмельцле, мені потрібна корпія.

Каспар прокинувся. Його тягнув за вуха хірург, налиті кров’ю очі якого Каспар бачив уперше.

— Ось де він! Сплюх! Наточи мені швиденько пилки для кісток і ножі.

Каспар протер очі. Стояв погожий день; світило сонце, але навколо гриміло. Це була канонада, вона чулася зовсім близько. Та Каспар не мав часу довго слухати цей гуркіт. Хірург у закривавленому фартусі, як різник, промчав мимо нього і крикнув:

— Поспіши ж ти, нарешті!

Несподівано почувся голос Шмельцле:

— Осмілюсь доповісти, хлопець усю ніч важко працював, не склепляючи очей! — і вже з сусідньої кімнати він додав: —…тоді, як інші, надудлившись горілки, спали!

Хірург знову закричав; він гримав на солдата, якому осколок ядра роздробив стегно, щоб той нарешті сидів тихо і мовчав.

Каспар був неуважний в роботі, за що одержав кілька ляпасів і тумаків. Усе, що відбувалося з ним і коло нього, хвилювало його менше, ніж гуркіт наростаючого бою. З будь-якого приводу він виходив надвір, щоб кинути погляд па височину, звідки лунали то часті постріли рушниць, то вибухи гармат. Гессенські частини мали вести там бій, але дерева й кущі, пагорки та будівлі заважали йому спостерігати. Якби можна було вилізти на дзвіницю!

Каспар глянув ще раз на височину і кинувся вбік від шпиталю, перед дверима якого скупчився цілій потік хворих і носилок. Він побіг у напрямку до церкви повз руїни й пожарища вздовж розпеченої сільської вулиці. Двері в церкву були прочинені. Всередині пахло, як у казармі. Рожеве проміння, що пробивалося крізь церковні вікна, освітлювало розкидану на підлозі солому. Забута кимсь гессенська гренадерська шапка стирчала на голові дерев’яного святого. Тут, певно, ночували їхні солдати. Кроки Каспара гучно лунали у великому холодному приміщенні. Двері до дзвіниці зловісно завищали. Сходи скрипіли. Каспар піднявся нагору; серце його шалено калатало.

Він штовхнув засноване павутинням вікно дзвіниці — з нього все було чудово видно на всі боки. Його очам відкрилась панорама бою. Здавалось, рукою дістанеш — так близько простяглися, залиті палючим сонцем, американські окопи, що навскіс прорізували вузький берег острова. До окопів тяглися три вулиці від пристані. Місцевість була гориста, вкрита густими лісами та чагарниками, перетята болотами і вузькими ярами.

Дедалі сильніше лунали звуки бою, що точився на флангах, але за пороховим димом майже нічого не можна було розглядіти. Виднілись тільки резерви, які повільно просувалися по двох вулицях. Середня вулиця кишіла частинами в гессенській формі. Сонячне проміння виблискувало на тисячах багнетів. Каспар міг точно розпізнати гренадерів, сформованих у три загони. Перед ними марширували частини єгерів. Гессенці підходили до окопів усе ближче й ближче.

В строгому порядку, з прапорами, що майоріли на вітрі, перші ряди майже досяглі підніжжя. Тепер залишалося зійти на гору. Солдати поволі витягали гармати по стрімких схилах, підпирали важкі вози. Як це могло статися, що американці так безперешкодно дали їм прорватись?

Раптом земля здригнулася від гулу гармат, задрижали вікна від пострілів, і Каспар почав тремтіти. Від стрілянини розляглась далека луна. Багато гессенських солдатів упало і лишилось лежати, мов колоди. Інші йшли, як у Карельському лісі, не звертаючи уваги на зливу куль, жодним пострілом не відповідаючи на ворожий обстріл. Досягнувши вершини, вони зімкнули свої ряди і кинулись в атаку, випустивши два залпи з мушкетів, заряджених під час маршу. Дим почав вкривати їхні ряди.

Коли пороховий дим розсіявся, Каспар побачив, що на правому фланзі наступають на американців британські драгуни і легка піхота. Ворог опинився між двох вогнів. Він не міг більше триматись, і Каспар помітив, як серед людей, затиснутих в укріпленнях, зчинилося велике замішання. Пролунав залп з рушниць.

Кілька секунд у повітрі непорушно стояли димові хмари, згодом їх розірвав вітер, той самий вітер, що розносив звуки барабанів і свистків, які кликали на штурм, і луну гессенського ура: «Шуррі! Шуррі!» хрипкий крик воїнів — ознака того, шо з багнетами наперевіс вони йдуть уперед.

— Шуррі! Шуррі! — кричав Каспар у самозабутті.

Але наступної ж миті він отямився від свого захоплення. На його щоці горів ляпас.

Анзельм стояв коло нього. Хлопець ще ніколи не бачив друга таким злим. Ляпас від його руки був набагато дошкульніший за ті побої, які він терпів від свого хазяїна Гемпеля. Каспар відчув, що його очі стали вологими від сорому. Він не був більше кухарчуком із «Золотого якоря», що міг, як зачарований, з розчервонілими вухами гнатися за солдатами, коли ті з барабанами і полковою музикою ішли по вулиці.

— Вибач, Анзельм, — попросив він тихо.

Друг відштовхнув його рукою.

— Рюбенкеніг тяжко поранений, — сказав він приглушено. Ходімо швидше, нам треба його забрати.

Жах пройняв Каспара. Разом з Анзельмом побіг він у напрямку битви, яка все ще тривала. По дорозі вони наздогнали багато лікарів І фельдшерів, які так само йшли до місця битви, на висоту Гвіани. Раптом Каспар пригадав, що друзі домовились разом утікати. Що ж вийде тепер з втечі? Що ж буде без Рюбенкеніга? Бідний Рюбенкеніг не зможе ж… Ні, ні, ні, це не мусить, не повинно статися!

Анзельм теж, здається, думав про Рюбенкеніга; він сказав, ніби закінчуючи Каспарову думку:

— Ні, ні, ми не можемо залишити його. Ми повинні чекати…

Їм треба було поспішати, а просуватися вперед дедалі ставало важче. Вулиця похило спускалась на північ і за кілька кроків унизу вклинилась в чорний мовчазний ялиновий ліс. Дороги були забиті возами з амуніцією, гарматами, санітарними повозками, з яких чувся стогін поранених, похідними кухнями, обозами, навантаженими наметами і табірним майном. Погоничі покидали упряжки, а тварини від гуркоту ядер сполошилися і, натикаючись одна на одну, розбіглися в різні боки.

— Гляньте-но, ось вони!

Фельдшер, що йшов попереду, звернув увагу друзів на групу людей, які мовчки йшли на гору під охороною гренадерів. Це були американські полонені в обшарпаній, подертій на шматки уніформі; більшість в одних тільки чорних, білих або фіолетових льняних куртках та сорочках на іспанський лад; деякі босоніж, в злиденній селянській одежі, з продовольчими торбинками і великими пороховими рогами за плечима.

Гренадери змусили переможених відчути ганьбу поразки. Вони запрягли американців у гармати і поганяли, як бідних в’ючних тварин. Полоненим було важко тягнути, бо дорога йшла вгору. Коли вони трошки відставали, залізні чудовиська котилися назад і загрожували розчавити задніх колесами і всією своєю вагою злетіти зі схилу.

— Я більше не можу, — поскаржився чийсь захеканий голос.

Один з гренадерів з тупими очима підскочив до полоненого і почав його бити прикладом по голові.

При цьому він, мабуть, мало думав.

Кілька фельдшерів зупинились і злорадно поглядали на американців.

— Боже, це ж опудала! — закричав один з них.

— Цих каналій, мабуть, обдурили, сказавши, що ми їх усіх перевішаемо, — пояснив гренадер, що проходив мимо. — Під час дикої втечі до Бруклін-Феррі чимало їх потрапило в болото і здохло там. У лісах їх повно, майте на увазі, вони лукаві! І більшість із них такі боягузи, що краще дадуть себе застрелити, ніж проситимуть помилування.

— Дуже дивний доказ полохливості,— пробурмотів Анзельм.

Друзі дістались до укріплень Гвіани і попрямували на останній пагорб. Зійшовши на вершину, вони побачили цілий натовп полонених, що, як зграя коників, ворушились на спустошеному полі. В загородженнях, вовчих ямах, окопах і біля земляних валів тривали ще сутички. З навколишніх лісів чулись поодинокі постріли. Все більше й більше можна було побачити поранених гессенців і американців, які, ойкаючи і стогнучи, лежали край дороги, як мертві птахи.

— Ради бога, друзі, — кричав один, — дайте мені хоч краплю води, мене палить від спраги!

— Де ж Рюбенкеніг? — занепокоєно спитав Каспар.

— Скоро ми будемо коло нього.

Вони минули польову кузню, в якій підковували коня. Недалеко з свистом пролетіла зграя качок; Каспар чув, як вони опустилися на ставок. Анзельм раптом відскочив убік. Сліпа куля пролетіла над його головою і вдарилась об землю; грудки розлетілися в різні боки. Обоє друзів з жахом простували далі. За мить по дорозі, що вела через густий лісок, їх до глибини душі вразила страхітлива картина. Каспар наштовхнувся на американця, який з відкритими очима нерухомо притулився до берізки. Оглянувши його, він з жахом виявив, що чоловік мертвий і прип’ятий до дерева таким багнетом, які носили єгері. По виразу обличчя чоловіка можна було судити, що він боровся до останньої хвилини. Брови його насуплені, кулаки войовничо стиснуті, рот напіввідкритий.

— От варвари! Підлі варвари! — студент, глибоко вражений, зупинився перед мертвим.

Він поклав руку Каспарові на плече і потягнув його далі. Глибше в лісочку, де, напевне, відбувався багнетний бій, Анзельм побачив чимало прип’ятих до дерева людей, що померли в муках, і йому захотілося позбавити Каспара від цього страшного враження.

Вони пройшли повз клен, в гіллі якого стояв на колінах мертвий вартовий з полку Ралля; його обличчя, як уві сні, було звернене до неба. Мертвих траплялося все більше й більше, застиглих і нерухомих, як залізо.

Хлопець насилу переставляв ноги. Він почував себе хворим, ніби під час першого морського шторму, який довелось йому пережити на «Мері Елізабет», тільки тепер було ще гірше.

Поле бою, яке простягалося навколо укріплень, було вкрите покинутою поламаною зброєю, кривавим ганчір’ям і шматками різної одежі. Навіть черевики, капелюхи і хлібні сумки лишили американці напризволяще, щоб полегшити собі втечу. Серед цього хаосу на пеньках, на камінні або просто на голій землі сиділа навпочіпки партія полонених. Вони здавалися зовсім знесиленими і, очевидно, чекали, що з ними зроблять переможці.

Прибіг фельдфебель Купш.

— Гренадери, як ви можете терпіти цих собак? Чому ви їх не повбивали?

— Еге, якби ми знали, пане фельдфебель… — непевно почулося з боку солдатів.

Розлючений Купш витяг шаблю і наніс одному полоненому кілька ударів тупим боком клинка по голові.

— Така падлюка не має, мабуть, ніякого разуму в черепі? Зрадник батьківщини! Багнетом його в кишки, кулі шкода! Ось, маєш! Так треба з ними обходитись, а то вони ще подумають, що перебувають на відпочинку.

Деякі полонені намагалися захистити себе від гренадерів, то налетіли на них; інші впали навколішки і благали помилування; решта зі стогоном розбіглася в різні боки, але гренадери і єгері, що проходили тут, знову зігнали їх докупи.

Фріц Кляйнпауль на чолі своїх друзів з захопленням наслідував приклад Купша. Фріц був поранений, і його ліва рука лежала на перев’язці, але права була здорова. Він вдерся в гущу полонених і бив їх кулаком в обличчя.

— Ти, собако, ще нічого не одержав від мене! — бурчав він, сповнений ненависті.

Його очі випнулися з орбіт, білки стали величезними і налились кров’ю: він підбіг до молодого полоненого, волосся якого, обличчя і комір сурдута були залиті кров’ю, і щосили вдарив його прикладом рушниці по свіжих ранах, Фріц злорадно закричав, коли той скорчився і новий потік крові залив йому обличчя.

Еммеріх і Ралль із своїми ад’ютантами, як і деякі офіцери з штабу фон Гайстера, що об’їжджали поле бою, були свідками цієї сцени. Гладке обличчя Еммеріха сяяло від задоволення.

— Солдати, король платитиме нам цілий рік за такий день, як цей, — по-військовому, в ніс прогаркавив він. — Чим швидше ми переможемо, тим швидше зможете ви повернутись додому.

Фельдфебель Купш виструнчився перед офіцерами для рапорту:

— Пане полковнику! Пане майор! Фельдфебель Купш покірливо доповідає, що в полон захоплено шістдесят американських бунтівників і здобуто ворожі знамена!

На його знак єфрейтор поклав перед начальством здобутий в бою прапор. Задоволено дивились усі на червоний одамашок, на якому були вишиті слова: «Свобода або смерть!»

Спільна перемога зблизила солдатів і офіцерів. З інтересом слухали вони, про що говорив балакучий фельдфебель.

Ми полонили чимало так званих полковників, старших лейтенантів, майорів та інших офіцерів. Але тільки дехто з них в обмундируванні, інші всі виглядають, як набрід, що позбігався з різних кінців. І вони, звісно, без звання, звичайні кравці, шевці, перукарі, трактирники і таке інше. Декого мої гренадери вже почастували палицями, бо вони не визнають таких людей за офіцерів.

— Вони, звичайно, хотіли б краще потрапити до рук англійців, — посміхаючись, сказав лейтенант артилерії.

Але Еммеріх був іншої думки:

— Червоносурдутники теж не дуже церемоняться з цими злодіями і постійно закликають нас робити те ж саме.

Він стояв у своїй улюбленій позі, розставивши гладкі короткі ноги, і поглядав на гренадерів. Всупереч усім наказам вони несли шаблі на грудях, а їх важкі суконні сурдути були розстебнуті, бо стояла страшенна спека. Він вирішив пробачити їм це завдяки здобутій перемозі.

— Добре. Чудово, Полонених офіцерів відправити в головну квартиру генерал-лейтенанта фон Гайстера; солдати будуть відправлені на кораблі. Купш, ти будеш представлений до нагороди великим бронзовим орденом. Розійдись!

Рюбенкеніг лежав, простягнувшись у заростях поблизу дороги, і, здавалося, спав. Ноги його, взуті в блискучі чоботи, лежали у великій калюжі крові.

— Гей, товстун! Рюбенкеніг! — зігнувшись, Анзельм тихенько торкнув його.

Рюбенкеніг розплющив очі і посміхнувся, впізнавши друзів. Потім глянув на свої поранені ноги і зітхнув.

— Зі мною тепер нічого не трапиться.

Він розумів, що доля його вирішена. Все, що станеться тепер, може бути тільки легшим, ніж те, що було.

— Ну, Каспар, Анзельм, як справи?

— Хочеш ковток рому? — запитав студент.

— Не скажу — ні. — Рюбенкеніг випив з помітною насолодою і витер рота.

— Я хочу також і черв’якам принести радість, — пожартував він.

Анзельм нашвидку перев’язав хворому рани і поставив біля нього носилки. Потім покликав Каспара допомогти йому підняти Рюбенкеніга.

— Ще молодим хлопцем, у Потсдамі, я прогуляв півночі, а решту проспав у вуличній канаві, — розповідав товстун, тим часом як обоє друзів докладали всіх зусиль, щоб якомога обережніше підняти його. — Коли я прокинувся, бачу стоїть переді мною генерал і питає: «Свиня, чого ти лежиш на вулиці?» А я йому відповідаю: «Ваша світлість, я не маю карети, яка б одвезла мене додому…» Гопля, взяли!

Рюбенкеніг уже лежав на носилках. Тільки тремтіння ніздрів видавало, як йому боляче.

— Коли я дивлюсь на тебе, Каспаре, — раптом сказав він, — мені здається, що ти мене жалієш. Але не треба мені співчувати. Може, ти глянеш, чи мої чоботи цілі?

Чоботи не були пошкоджені, але обидві ноги нижче колін були прострілені до самих кісток і здавались неживими.

— Коли я знову носитиму хороші чоботи… — пробурмотів Рюбенкеніг.

Раптом його почало морозити. Він натягнув на обличчя шапку до самого підборіддя і всю дорогу до Флетбуша не промовив ні слова.

— Тут нема місця! — крикнув лікар, коли друзі з’явились у шпиталі

Але Шмельцле, який саме пускав одному солдатові кров з обох рук, подав їм знак іти в сусіднє приміщення. Він злякався, коли зняв шапку з голови Рюбенкеніга і побачив його спотворене від болю обличчя. Та коли хворий розплющив очі, старий спробував пожартувати:

— Це добре. Мені якраз треба пошматованих солдатів, щоб лагодити їх.

Він обережно розстебнув Рюбенкенігу чоботи і з допомогою Каспара спритно стягнув їх з ніг. Потім промив рани, накрив прохолодним полотном ноги Рюбенкеніга і сказав йому:

— Погані справи, друже мій.

До шпиталю прийшли Зеекатц і Дібольд. обидва з чорними від порохового диму обличчями. Вони тихо розповіли Анзельму, як чимало солдатів, незважаючи на команду офіцерів, дезертирували в загальній метушні і як їм легко було зникнути. Зніяковіло вони подивились на Рюбенкеиіга.

— Тепер ти спокійний чоловік, — намагався втішити хворого Дібольд, — Ти хоч певний, що повернешся додому.

— Я не хочу, — буркотливо сказав Рюбенкеніг, думаючи про зауваження Шмельцле.

— Ти що, хочеш тут лишитись? Тобі тут подобається? — спитав здивований Зеекатц.

Подумавши трохи, Рюбенкеніг відповів:

— Мені там не подобається.

Шмельцле, який, добре вимивши руки, розкладав зонди, ножі й пилки, промовив:

— Так, можливо, краще лишитися тут. Що ми знайдемо дома, коли після довгих років повернемось туди? Ми вже не ті, що були, а наші домашні, до яких ми сьогодні прагнемо… — Раптом він замовк. Увійшла дружина гессенського майора в супроводі молодих офіцерів; вона обдаровувала поранених маленькими пакетами тютюну і кількома втішними словами.

Дама зупинилась і коло Рюбенкеніга.

— Що у тебе? — запитала вона.

Товстун глянув на неї очима, сповненими ненависті. Він ледь помітно посміхнувся.

— Гойдалка.

— Ти невірно мене зрозумів. Я питаю: чого ти тут лежиш?

— Бо мене зробили солдатом, ваша світлість.

— Е…. ні, ні, дорогий чоловіче, я я питаю: де ти був поранений?

— Не в Гессені. Там би зі мною такого не трапилось.

— Ради бога, що тобі сказав лікар?

— Мені потрібні здорові солдати, тут для тебе місця немає.

Дама кусала собі губи від люті. Вона хотіла ще щось заперечити Рюбенкенігу, але роздумала і вибігла раптом з кімнати в супроводі безпорадних офіцерів.

Анзельм засміявся.

— Якби Рюбенкеніга не було, його треба було б комусь винайти.

— Ну, тепер треба починати процедуру! — нагадав фельдшер.

Вони поклали Рюбенкеніга на операційний стіл.

— Гей, мої чоботи! Дайте сюди мої чоботи! Поставте їх тут коло мене на табуреті.

Шмельцле подивився на чоботи, потім на Рюбенкеиіга, не наважуючись сказати правду. Мовчки він перев’язав йому стегна і нарешті промовив:

— Рюбенкеніг, любий. Я мушу ампутувати тобі обидві ноги. Щоб запобігти гангрені…

— Ти що, збожеволів? Ампутувати? — Рюбенкеніг перелякався на смерть. — Що ж я буду… що я буду робити без ніг?

Каспар благально дивився на фельдшера, ніби той міг зробити чудо. А Шмельцле наполягав:

— Так повинно бути. М’якосердий лікар робить рани гнилими. Можеш віддати чоботи шпитальному служникові Мартлу. Одержиш дерев’яні ходулі і не знатимеш лиха. — Він дав Рюбєнкенігу випити порядну порцію горілки і підбадьорив його: — Ми не дозволимо зупинитись машині життя.

Навколо операційного столу зібрались товариші Рюбенкеніга, що прибігли сюди або із співчуття, або з цікавості, і багато хворих із шпиталю, які не хотіли лежати. Рюбінкеніг не дозволив себе ні тримати, ні прив’язувати. Від хвилювання, гарячки і горілки щоки його пашіли, і він виглядав досить жвавим. Коли Шмельцле почав уже водити ножем по тілу, він, здається, ще не збагнув того, що назавжди втрачає ноги. Замріяно розповідав Рюбенкеніг про той час, коли він успадкував добрячу суму грошей і до останнього пфеніга прогуляв їх із своїми товаришами по чарці. Жили вони в одному заїзді, мовляв, як пани, їли й пили, аж боки їм розпирало, ранком грали в кеглі, після обіду в пікет, а вночі відвідували театри.

— Ей, коли вже ти як слід почнеш? — перебив він раптом себе самого.

— Він нечутливий, як камінь, — сказав один гренадер, сповнений поваги до Рюбенкеніга. — І, здається, такий живучий, як дощовий черв’як. Не я буду, коли його Ноги не виростуть згодом самі.

Рюбенкеніг голосно зітхнув.

Шмельцле хотів навести його на інші думки.

— Гм, тобі подобалось ходити в театри? — запитав він. — Тобі треба було бути в Римі, коли я там практикував. Ми теж влаштовували комедії, щоб привернути пацієнтів. — Шмельцле зробив маленьку паузу і взяв пилку. — Ах, Італія — чудова країна для фельдшерів і цирульників! Це я зрозумів з першого ж дня, коли зустрів процесію біля собору Петра. Ой, ці мозолі дворянства! І ці затверділі як ріг ноги босих монахів, які лазили по сходах собору. Друже, на цьому можна було заробити!

— Які ж ви там комедії влаштовували? — поцікавився Рюбенкеніг, хоч обличчя його перекосилось від болю.

— Гм, одна особливо нам подобалась: в ній був розіграний судовий процес. Суддя, що сидів на судейському стільці із скіпетром у руці, дався на підкуп. Тут же він обмінявся з арлекіном одягом, дурень сів на його місце і присудив його до шибениці. Ай, люди, це був успіх! Потім виступала гарненька панночка, що звалася Діндонетта і була гладка, як туркеня. Дамочка танцювала на канаті…

— Танцювала? — повторив Рюбенкеніг тонким голосом. Підвівши голову, він раптом побачив, що його права нога трималась тільки на самій жилці.— Моя нога! — закричав він. — Дай мені спокій, Шмельцле! Пусти мене!

— Тихо! — благав його фельдшер. — Адже шибениця ще гірший інструмент. Зараз все буде готово!

Рюбенкеніг замовк, наче ягня перед стрижаєм. Він міцно зціпив зуби і почав сильно тремтіти.

Шмельцле все більше хвилювався; він також тремтів, а ножем водив так непевно, ніби дитина бритвою.

Рюбенкеніг плакав, Рюбенкеніг ридав. Раптом він так страшенно закричав, що навіть гренадерам, які звикли до горя і часто зустрічалися віч-на-віч зі смертю, зробилось моторошно.

Вони мовчки і безпорадно дивились на Рюбенкеніга, який, очевидно, втрачав присутність духу.

— Я б не хотів потрапити під його ніж, — почулося серед солдатів. — Краще ще раз під град куль, не обов’язково ж куля влучить.

Рюбенкеніг онімів. Обидві його ноги лежали в кадобі.

Шмельцле перев'язав кульші і зітхнув.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Біль подолано. Як ти себе почуваєш, дорогий мій Рюбенкеніг? Тобі ще боляче?

— Так, Шмельцле! — скаржився оперований. — Так! Я навіть не знав, яким я був здоровим! Що я тепер, безногий каліка, робитиму?

— Не плач, тобі не треба буде чистити чоботи, — намагався втішити його Дібольд.

Натовп коло Рюбенкеніга розімкнувся. Майор Еммеріх прийшов відвідати своїх хворих гренадерів.

— А, Шмельцле, ну що тут? — спитав він ласкаво і підійшов ближче. — Ампутація, так? Як почуває себе пацієнт? — Еммеріх нахилився до Рюбенкеніга, жвава посмішка грала на його устах. На, чоловіче, ось тобі срібний таляр.

Рюбенкеніг гнівно відштовхнув руку Еммеріха.

— Ви, певно, гадаєте, що я згубив пару чобіт? Краще б я лишився вдома, то у мене були б цілі ноги. Ой, які ми дурні! Проливаємо кров заради чужих панів, як найманці без плати. А що завоюємо? Шість футів землі для безславної могили.

Рюбенкеніг обернувся до стіни, з прокляттям вимовивши ім’я графа.

Ще довгий час після того, як пішов Еммеріх, ніхто не наважувався голосно говорити. Рюбенкеніг дрижав у гарячці.

— Він помре, — прошепотів фельдшер, негайно оглянувши його. — Він дуже страждає. Помирати також треба вміти. В цьому ми всі учні й майстри.

Раптом двоє поранених, у яких були майже хлопчачі голоси, почали співати рекрутську пісню:

— Люди, люди, киньте співати, — збентежено просив Анзельм.

Але нічого дивного не було в тому, що хтось мав померти; ті, що лишались живі, мирилися з цим. Два-три голоси перейшли на сумну мелодію:

— Вони співають мені на смерть, — звернувся Рюбенкеніг напівзгаслим голосом до друзів, які навпочіпки сиділи навколо його постелі. — Повірте мені, я радий, що вмираю… Я для вас був би тягарем, як важкий ранець, що тре плечі. Не хитайте головами! — Насилу дотягнувся вій рукою до коричньовий шкіряних чобіт, що стояли у нього у головах. Він віддав їх Каспару: — Носи їх, — нехай тобі пощастить більше, ніж мені! Ти молодий. Може, ти повернешся в них з війни…

Погляд Рюбенкеніга був скерований кудись углиб. Він приєднався до пісні:

Голос його тремтів, як полум’я згасаючого вогнища:

Раптом Рюбенкеніг перестав співати. Обличчя його стало свинцевого кольору. Голова враз упала назад. Очі закотилися під лоба.

— і ти так любив життя! — тихо сказав Шмельцле, закриваючи йому повіки. Фельдшер боровся з риданнями, кусаючи собі губи. — Хіба не краще було б, якби це трапилося зі мною? Я старий. Але смерть не робить вибору…

— Каспар тут? A-а, ось він.

Каспар, приголомшений горем, ридаючи і стогнучи, сидів у кутку, коли в шпиталі з’явився Себіш. Хлопцеві треба було зараз же йти з кухарем. Полковник Ралль і майор Еммеріх влаштували для полонених офіцерів-бунтівників обід, і там тепер було навалено цілу гору брудного посуду.

— Я б з ними не так обійшовся… — пробубонів Себіш.

Він не дав Каспарові попрощатися з мертвим; хлопець мало не забув чоботи Рюбенкеніга.

До головної квартири під’їжджали повозка з провізією та маркітантський візок, проходили солдати з завойованими гарматами і гаубицями. Перед будинком стояв цілий взвод полонених, на чолі якого було до двадцяти дуже здорових і великих людей, що відрізнялись від інших ще й бездоганною блакитно-червоною формою та хорошими рушницями. Каспар прислухався: люди говорили по-німецьки!

Себіш штовхнув Каспара:

— Так, так, слух тебе не ввів в оману. Це люди з полку генерала Стерлінга, про якого так багато говорили. Червоно-сурдутники зустріли їх у лісі, але не стріляли, гадаючи, що вони гессенці. Ця помилка коштувала їм полковника Гран-та і ще багатьох офіцерів та вісімдесят солдатів. Ото треба знати, кому довіряти! Американським німцям сьогодні не можна вірити, вони підтримують цю бунтівну наволоч!

Повз ординарців, фельдфебелів і профосів, що охороняли бунтівників-офіцерів, Себіш і Каспар пройшли до приміщення в колишній ратуші, що було схоже на залу. Там за довгими столами, здається, в повній згоді, один коло одного сиділи, їли й пили англійці, гессенці й американці. Королівські офіцери намагались випитати у своїх сусідів по столу: яка сила у бунтівників, де стоїть Вашінгтон, як влаштовано головні укріплення, як вони блоковані?

Каспар помітив полковника Ралля, який під час загального галасу нахилився до фельдфебеля Купша, що повідомив його про прибуття полонених з полку генерала Стерлінга.

— Зараз же приведи офіцерів сюди! — наказав Ралль.

Незабаром у дверях з’явився американський полковник, рука його була на перев’язці. З першого ж погляду він викликав цікавість і симпатію у Каспара. Спокійно і гідно пройшов цей полковник через зал у супроводі свого штабу.

Еммеріх підвівся і ступив кілька кроків йому назустріч.

— Майор Еммеріх! — гаркнув він.

— Полковник Штурц! — Широким жестом непошкодженої правої руки американець рекомендував інших офіцерів: — Капітан Бреден, лейтенант Бушбек, лейтенант Візенталер…

Еммеріх перебив його:

— У вас, бунтівників, кожен солдат може бути офіцером?

Гессенці підтримали зауваження Еммеріха глузливим хихиканням. Деякі англійські офіцери зашушукались. Мовляв, Еммеріх трохи далеко зайшов у своїх зауваженнях. Незабаром накрили стіл для американських німців. Після того як вони сіли, підвівся англійський полковник і проголосив коротку промову. Перший вирішальний бій виграно, і англо-гессенська армія втратила лише дев’ятнадцять офіцерів та біля чотирьохсот солдатів, тоді як втрати американців перевершують три з половиною тисячі солдатів, а про рушниці, вози і шанцьове обладнання нічого й говорити. Тому він закликає американців до згоди, інакше їх повстання задихнеться в ще більшій різанині.

Англійці й гессенці почали завзято плескати. Англійський полковник задоволено закивав головою Потім звелів принести вина і всім налити. Тільки тоді він закінчив свою промову, проголосивши здравицю на честь його високості короля Георга III.

Більшість американців пили мовчки. Полковник Штурц навіть відсунув свій келих.

— Що таке? Чому ви не п’єте? — запитав Ралль схвильовано. — Якщо ви й тут хочете бути бунтівником, ми вас розстріляємо!

Тепер і англійці стали уважними. За столом виникло шушукання і загрозлива метушня.

Полковник Штурц підвівся і коротко й спокійно відповів:

— Багато років я був шкільним учителем у цій країні і доклав немало зусиль до того, щоб навчити своїх учнів, що король не буде нашим володарем, коли не буде поважати наші права. Ми вільні люди, І краще я віддам своє життя, ніж зміню свою думку.

Гей, ти що там стоїш, вирячивши очі! Прибирай тарілки! — накинувся Себіш на Каспара, який наче зачарований дивився на американсько-німецького полковника.

«Цього хлопця завжди тягне до найгірших елементів, — думав Себіш, дивлячись на Каспара, коли той мив посуд. — На жаль, йому ніколи нічого не доведеш. Коли б можна було заглянути за його похмуре чоло!»

Лише після того, як американці пішли геть і столи були винесені, Себіш дозволив Каспару прибрати рештки посуду.

Зал був порожній. Останні червоно-сурдутники прощалися з Раллем і Еммеріхом. Обидва з лицемірною відданістю проводжали їх компліментами до самих дверей. Але тільки-но вони лишилися самі, як Ралль накинувся на офіцерів його англійської величності.

— Що за тюхтії! — кипів він од люті.— Замість того, щоб використати замішання американців і вчасно відправити військові кораблі в Іст-Рівер, щоб відрізати цим пройдисвітам відступ і ще сьогодні викурити їх з окопів, сер Гоу зупиняється! Це стратегічний злочин. Та коли щось скажеш, то лише опечеш язика. Ох, так і мусиш тримати язик за зубами і сидіти склавши руки, тоді як пальці так і сверблять розправитися з цими горе-вояками.

— Прокляття, — зітхнув Еммеріх. — Американці тікали, наче якийсь набрід. Вони ж не знають, що таке дисципліна. Чи ви бачили хоч одного бунтівника, який уміє правильно пристукнути підборами? Жоден з них не був на службі. Мін кравець по дрібному ремонту Цігенвальд або трактирник Гемпель з Касселя відігравали б тут, напевно, значнішу роль.

Уявивши собі не, Ралль і Еммеріх глузливо розсміялись і вийшли з головної квартири.

Гессенські частини стали табором просто неба навпроти укріплень бунтівників. Важко було підтримувати вогонь сирими дровами на страшному вітрі Сукняні мундири заскорузли від бруду й поту і не захищали від раптового холоду. День схилявся до вечора. Постаті солдатів ставали темнішими й різкішими, а далі й зовсім зливалися з спустошеною місцевістю.

Подекуди ще тривала перестрілка, спалахуючи, мов блукаючі вогники, в густих лісах околиці. В темряві і загальному замішанні все переплуталось. Майже всі роти були розпорошені. Солдати губили дорогу, спотикались об коріння і кущі, потрапляли у заглибини. Часто не знали, йдуть вони вперед чи назад, де друг, а де ворог. Для тих, хто хотів дезертирувати, було досить нагод здійснити свій намір; скоро вся місцевість була повна білявими «Jajа» — солдатами, які стукали у вікна селянських садиб і просилися стати за наймитів. Дезертирували і англійці; тікали цілі пости і кавалерійські патрулі.

Після гвіанської сутички, в якій була пролита перша гессенська кров, деякі з гессенців щиро зненавиділи ремесло найманця. Один солдат, зрозумівши свою ганебну роль, впав у такий розпач, що першої ж ночі відвів свою дружину й двох дітей у кущі і застрелив їх, а сам утопився в річці.

Однак більшість солдатів складалася з авантюристів, урвиголів і нещасних, які, не розуміючи справжніх обов’язків честі, залишались вірні своєму прапору. Вони, як і їхні пани, по-святковому відзначили цей день. Щодалі від поля битви, то більше зростала їх впевненість у собі. І після своєї легко здобутої перемоги вони вбачали справу американців загубленою і посилали прокляття генералу голодранців Вашінгтону та його армії, що сиділи в мишоловці. Вони вже зараз складали плани на майбутнє, коли війна буде виграна. Дехто хотів організувати експедицію в індійські райони, інші бажали лишитись там назавжди, тоді як ще в інших метою всіх мрій і бажань був близький Нью-Йорк.

Уперше за стільки часу солдатам знову дали м’ясо і портер. За особистим розпорядженням сера Гоу їм видали навіть ром на честь свята перемоги. Кілька п’яних жартівників — колишніх наймитів — зробили з соломи опудала, вбрали їх в капелюхи з м’якими крисами і в обідрані сурдути бунтівників. Потім почепили на них патронташі і прив’язали до рук бунтівницькі прапори. Ці опудала мали означати генерала бунтівників Джорджа Вашінгтона з його штабом. На них зразу ж посипались удари і каміння. Солдати забули за цією розвагою про холод і туман, який, мов дрібний дощик, проникав у всі пори. Вони не припинили гри навіть тоді, коли вітер збивав їх з міг, не вгамувались і тоді, коли пішов дощ. Одному єгерю спало на думку спалити ці солом’яні опудала ворогів. І тут же спалахнуло яскраве полум’я, затріщала солома. Хтось влаштував з пороху фейєрверк, навколо лунали вигуки радощів і помсти. Коли вже вогонь згасав, один із солдатів помітив, що опудало Вашінгтона тільки ледь обгоріло. Його підпалили ще раз, але, на досаду брутальним хлопцям, воно не хотіло займатись. Нарешті сильний дощ зірвав усі їх старання. Один забобонний солдат, охоплений страхом, утік геть. Інші зробили те саме. Радісний настрій наче вітром здуло.

Генерал Вашінгтон і його військова рада побачили, що позицію в Брукліні втримати неможливо, оскільки англійці почали підготовку до блокування своїм флотом Іст-Ріверу. І Вашінгтон вирішив відступити з своїми частинами до Нью-Йорка. Це був рискований захід, який вимагав мужності, маскування і поспішності. Під захистом туману і нічної темряви почалась висадка Не одну годину працювали човнярі з обмотаними веслами; різні човни невтомно перевозили каналом армію патріотів на північний берег.

Лише рано-вранці тридцятого серпня, коли останні човни покинули берег Брукліна, гессенські форпости викрили цей маневр ворога. Повітря було таке прозоре, що можна було бачити людей і навіть колір їх вбрання на вулицях Нью-Йорка, що лежав на протилежному березі. Там зібралися солдати й цивільні, які, витягши шиї, з цікавістю розглядали своїх ворогів.

Гессенці могли тільки обстріляти кілька човнів, які ще були в дорозі. Прямим попаданням вони потопили одне судно, на якому було приблизно двадцять солдатів. А решта досягла мети без жодних втрат.

Частини Гоу негайно вирушили на Бруклін. Солдати натикались на траншеї, окопи і частокіл, але нічого не знаходили там, крім важких гармат, забитих цвяхами і загрузлих в багні, розкиданої амуніції та продовольчих запасів. Усі американці до останнього солдата вибрались з пастки.

Поразка біля Лонг-Айленда була тяжким ударом для армії свободи. Американські патріоти збентежились, і багато з тих, у кого кінчався термін служби повертались додому. Збільшилось дезертирство. З великими труднощами генералові Вашінгтону вдалося втримати своє військо. Особливо зросла небезпека тоді, коли королівські частини захопили весь берег Брукліна і збудували на ньому свої укріплення, а сильний англійський флот, що крейсував біля Лонг-Айленда, на повних парусах обійшов американські батареї і став на якорі на відстані гарматного пострілу од Нью-Йорка.