Париж двадцятого століття

Розділ XIII У якому йдеться про те, як легко митець може померти з голоду у XX сторіччі

Становище юнака суттєво змінилося. Скільки б людей на його місці впали у відчай, якщо б не ставилися до ситуації, що склалася, так, як він; справді, Мішель більше не міг розраховувати на допомогу дядькової родини, але він нарешті почувався вільним; його спровадили, виставили за двері, а він відчував, що виходить із тюрми; йому віддячили, звільнивши, а він знаходив тисячі причин для того, аби висловити їм вдячність. Його не надто вже й хвилювало, що з ним буде далі. Він вірив, що здатен на все, аби лише залишатися на волі.

Кенсоннасові довелося докласти зусиль, аби його заспокоїти, та він добре подбав про те, щоб угамувати збудження Мішеля.

— Ходімо до мене, — запропонував він, — треба вже лягати.

— Лягати, коли сходить сонце! — відказав Мішель, жваво жестикулюючи.

— Метафорично — воно сходить, згоден, — погодився Кенсоннас, — але фізично — зараз ніч; тепер уже ніхто не лягає просто неба; до того ж і неба з гарними зірочками більше немає; астрономи вивчають тільки ті зірки, яких ми не бачимо. Ходімо, побалакаємо про те, що сталося.

— Не сьогодні, — пролунала відповідь Мішеля, — ти будеш розказувати мені нудні речі; всі вони мені вже відомі! Або думаєш, я чогось не знаю? Невже ти хочеш сказати невільникові, що сп’янів від перших своїх годин на свободі: «Знаєте, друже, тепер ви помрете з голоду!»

— Твоя правда, — погодився Кенсоннас, — сьогодні я мовчатиму, а от завтра!

— А завтра — неділя! Чи ти хочеш зіпсувати мені святковий день?

— Ага, то так! Отже, ми більше не зможемо поговорити.

— Та зможемо, зможемо! Днями.

— Стривай-но! Є ідея! — вигукнув піаніст. — Якщо завтра неділя, чому б нам не піти у гості до твого дядька Гюгнена? Я був би зовсім не проти познайомитися з цим чесним чоловіком!

— Із задоволенням! — зрадів Мішель.

— Гаразд, але ти дозволиш нам утрьох знайти вихід із ситуації, що склалася.

— Еге ж! Це мені до смаку! — погодився Мішель. — Тоді ми вже точно щось придумаємо!

— Гай-гай! — зітхнув Кенсоннас, хитаючи головою замість відповіді.

Наступного дня Кенсоннас рано-вранці вже сидів у газ-кебі; він заїхав за Мішелем, той чекав на нього; юнак вийшов з дому, скочив у машину, і водій рушив з місця; спостерігати за тим, як керують цим автомобілем без видимого, здавалося б, двигуна, було справжнім задоволенням; Кенсоннас віддавав явну перевагу цьому засобові пересування над залізницею.

Погода стояла чудова; газ-кеб їхав вулицями, що ледве прокинулись, вправно лавіруючи містом, легко долаючи підйоми та раз-по-раз розвиваючи бітумними шосе надзвичайну швидкість.

За двадцять хвилин вони вже зупинилися на вулиці Кайу. Кенсоннас розрахувався з водієм, і двоє друзів швидко опинилися перед помешканням дядька Гюгнена.

Той відчинив. Мішель кинувся дядькові в обійми, тоді відрекомендував йому свого друга.

Пан Гюгнен сердечно привітався з піаністом, усадив гостей до столу і запросив разом поснідати.

— Правду кажучи, дядечку, — мовив Мішель, — у мене є план.

— Про що ти, синку?

— Хочу на цілий день відвести вас за місто, на природу.

— На природу! — здивувався дядько. — Але природи вже немає, Мішелю!

— Це точно, — підтримав Гюгнена Кенсоннас, — де ти збираєшся її шукати?

— Здається, пан Кенсоннас поділяє мою думку, — сказав дядько.

— Цілком, пане Гюгнене.

— Розумієш, Мішелю, — продовжив дядько, — для мене природа — це не лише дерева, рослини, струмки та галявини: це перш за все повітря; а тепер і на відстані десяти льє від Парижа повітря немає! Ми заздрили повітрю Лондона, але завдяки десяти тисячам заводських труб, виробництву хімікатів, штучних добрив, горінню вугілля, токсичним газам та промисловим викидам ми створили повітря, гідне Великої Британії; тому мріяти подихати чимось чистим не варто, хіба що вирушити далеко, надто далеко для моїх старечих ніг! Повір мені: ліпше нам спокійно залишитися вдома, щільно зачинити вікна та якомога краще поснідати!

Сталося так, як того бажав дядько Гюгнен; сіли до столу, поїли, погомоніли про те про се; пан Гюгнен спостерігав за Кенсоннасом, який, не втримавшись, сказав йому за десертом:

— Скажу вам щиро, пане Гюгнене, ваше добре і чесне обличчя так тішить очі у цей час похмурих фізіономій; дозвольте потиснути вам руку.

— Пане Кенсоннасе, я знайомий із вами вже давно; мій хлопчик часто про вас розповідав; я знаю, що ви з наших, і я вдячний Мішелеві за такий приємний візит; він добре зробив, що привів вас із собою.

— Еге ж! Скажіть ліпше, що це я його привів, і ви матимете рацію.

— Мішелю! Що сталося, що тебе повинні приводити до дядька?

— Пане Гюгнене, — продовжував Кенсоннас, — приводити — це м’яко сказано, скорше вже волокти.

— О, Кенсоннас — саме перебільшення!

— Але все ж таки... — мовив дядько.

— Пане Гюгнене, — вів далі піаніст, — уважно на нас подивіться.

— Я дивлюся на вас, панове.

— Мішелю, покрутись-но, щоб твій дядько міг розгледіти нас з усіх боків.

— Дозвольте дізнатись про причину такої вистави? — поцікавився Мішель.

— Пане Гюгнене, чи не здається вам, що в нас є щось від людей, яких нещодавно виставили за двері?

— Виставили за двері!

— О, так! І виставили так, як більше вже не виставляють.

— Що сталося? Невже якесь нещастя?

— Щастя! — скрикнув Мішель.

— Дитя! — мовив Кенсоннас, стенувши плечима. — Пане Гюгнене, ми залишилися просто на вулиці, точніше — на бітумі Парижа!

— Чи це можливо?

— Так, дядьку, — підтвердив Мішель.

— Що ж, врешті, трапилось?

— А от що, пане Гюгнене.

Отож Кенсоннас почав оповідати сумну пригоду друзів; його особлива манера розповідати й дивитися на події і, хай би там як, його рясне філософствування викликало у дядька Гюгнена мимовільну посмішку.

— Однак сміятися тут нема з чого, — мовив він.

— І плакати теж, — додав Мішель.

— Що з вами буде?

— Краще думати не про мене, а про дитя, — завважив Кенсоннас.

— А ще краще, — попрохав юнак, — говорити так, ніби мене тут немає.

— Ситуація склалася така, — вів далі Кенсоннас. — З огляду на те, що хлопець не може бути ані фінансистом, ані комерсантом, ані підприємцем, — як він виживе на цьому світі?

— У цьому й полягає питання, — погодився дядько. — І воно вкрай складне; щойно ви перерахували, пане, три єдині сучасні професії; інших я не знаю, хіба що стати...

— Власником, — продовжив піаніст думку Гюгнена.

— Точно!

— Власником! — вибухнув сміхом Мішель.

— Саме так! Він ще кепкує! — вигукнув Кенсоннас. — І з непробачною легковажністю ставиться до цього прибуткового та почесного заняття! Бідахо, ти колись замислювався над тим, що означає слово «власник»? Але ж, сину мій, за цим словом ховається неймовірне! Тільки задумайся про те, що проста смертна людина, як ти, з плоті і крові, народжена такою ж простою смертною жінкою, володіє ділянкою земної кулі! Що ця ділянка земної кулі належить йому по праву, так само, як і голова, а інколи й більше! Що ніхто, навіть Господь Бог, не може відняти у нього цієї ділянки земної кулі, яку він передасть своїм спадкоємцям! Що він має право цю ділянку землі копати, перекопувати, забудовувати, як йому заманеться! Що повітря, яке її огортає, вода, що її живить, — усе це його! Що він може спалити своє дерево, випити свої струмочки, з’їсти свою травичку, якщо це йому до смаку! Що кожного дня він думає: часточка цієї землі, що її створив Господь у перший день творення, належить мені; ця площа півкулі — моя, моя власна, з шести тисячами туазів придатного для дихання повітря, що над нею, з півтораста тисячами льє земної кори, що під нею! Що, зрештою, ця людина — власник території до самого ядра земної кулі, і володіння ці обмежені тільки володіннями співвласника з іншого її боку! Але якщо тобі так смішно, моє гідне співчуття дитя, це означає, що ти ніколи не підраховував, що людина, яка володіє одним-єдиним гектаром землі, насправді є господарем, абсолютно повноправним, зауваж, господарем, конуса, що містить у собі двадцять мільярдів кубічних метрів, і все це — його, лише його, й тільки!

Кенсоннас був майстром змалювання! А його жести, його інтонація, міміка! Усе це справляло враження, неможливо було не уявити: ось людина, яка знайшла своє місце під сонцем, ось власник!

— О, пане Кенсоннасе, ви неймовірний! — вигукнув дядько Гюгнен. — Ви викликаєте бажання стати власником до кінця своїх днів!

— От бачите! Невже я не маю рації, пане Гюгнене! А це дитя лише сміється!

— Так, сміюся! — відказав Мішель. — Адже ніколи не буду володіти навіть одним кубічним метром! Хіба лише випадок...

— Що? Випадок? — перебив його піаніст. — Ти вживаєш це слово, але ти не розумієш його!

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що «випадок» — це арабське слово, і воно означає «складний»! І нічого більше; отже, в цьому світі є лише складнощі, які треба перебороти! А якщо підійти до цієї проблеми з наполегливістю і розумом, то все вийде!

— Саме так! — підтримав музиканта дядько Гюгнен. — То як, Мішелю, що ти про це думаєш?

— Дядечку, я не настільки амбітний, і Кенсоннасові двадцять мільярдів мало мене хвилюють!

— Але ж один гектар землі дає від двадцяти до двадцяти п’яти гектолітрів зерна, а з одного гектолітра зерна можна випекти сімдесят п’ять кілограмів хліба! Півроку харчування за умови вживання одного фунта на день!

— О! Харчуватись, харчуватись! — скрикнув Мішель. — Завжди одна й та сама пісня!

— Так, синку мій! Це пісня хліба, яку часто наспівують із сумною мелодією!

— Але зрештою, Мішелю, — спитав дядько Гюгнен, — що ти збираєшся робити?

— Якщо б я був абсолютно вільним, дядечку, — відказав юнак, — я волів би втілити в життя одне означення щастя, про яке я десь вичитав: за цим означенням, щастя можливе за чотирьох умов.

— І яких саме, можна дізнатись? — спитав Кенсоннас.

— Життя на природі, — відповів Мішель, — кохання жінки, відмова від будь-яких амбіцій і творення нового.

— Ну, тоді Мішель уже виконав половину програми! — сміючись, зауважив Кенсоннас.

— Як це так? — здивувався дядько Гюгнен.

— Життя на природі? Його виставили на вулицю!

— Із цим згоден, — мовив дядько.

— Кохання жінки?..

— Це опустимо, — зашарівся Мішель.

— Добре, — глузливо відповів дядько.

— Що стосується двох інших пунктів, — вів далі Кенсоннас, — то це вже складніше! Як на мене, він достатньо амбітний, аби повністю відмовитися від будь-яких амбіцій...

— Але творення нового! — із запалом скрикнув Мішель, підіймаючись з-за столу.

— Цей хлопець на таке здатний! — згодився Кенсоннас.

— Бідне дитя, — сумно зітхнув Гюгнен.

— Дядечку...

— «Ти нічого не знаєш про життя, і все життя треба вчитися жити», — сказав Сенека; благаю тебе, не дай безглуздим надіям ввести тебе в оману, подумай про перешкоди!

— Отож-бо воно і є, — вів далі піаніст, — не все так просто на цьому світі! Тут треба, як і у механіці, розумітися на середовищі та взаємодії! Взаємодії з друзями, ворогами, нав’язливими людьми, суперниками! Середовищі жінок, родини, суспільства; вправний інженер має враховувати все!

— Пан Кенсоннас має рацію, — погодився дядько Гюгнен, — але уточнімо іще таке, Мішелю; донині ти не досягнув успіху у фінансовій сфері.

— Саме тому я хочу орієнтуватися на свої смаки і здібності!

— Твої здібності! — вигукнув піаніст. — Знаєш, зараз ти нагадуєш сумне видовище поета, який помирає з голоду, але все ще плекає надію!

— Цей диявол Кенсоннас усе перетворює на жарт! — зітхнув Мішель.

— Я не жартую, я аргументую! Ти хочеш стати митцем у той час, коли мистецтво вже мертве!

— Ба! Мертве!

— Мертве! І поховане разом з епітафією та похоронною урною з прахом! Приклад: ти художник? Ну то живопису більше не існує; картин більше нема, навіть у Дуврі; минулого сторіччя їх так майстерно відреставрували, що всі вони злущилися; зі «Святого сімейства» Рафаеля залишилася лише рука Діви Марії та око Святого Йоана, а це, погодься, небагато; від «Весілля в Кані Галілейській»[91] залишився один лише смичок, що висить у повітрі, граючи на летючій віолі[92]; цього замало! Тіціани, Корреджо, Джорджоне, Леонардо, Мурільйо[93] і Рубенси страждають нині від захворювання шкіри, яке передалося їм через контакт зі своїми лікарями, й вони від цього помирають; у розкішних рамах ми маємо тепер лише невловимі тіні, розпливчасті лінії й роз’їдені, потемнілі, невизначені кольори! Картини залишили тліти, і художників разом із ними; ось уже п’ятдесят років не було жодної виставки! І це чудово!

— Чудово? — здивувався пан Гюгнен.

— Без сумнівів, адже минулого сторіччя той самий реалізм розвинувся настільки, що більше його неможливо було терпіти! Подейкують навіть, що якийсь Курбе[94] під час однієї з останніх своїх виставок здійснив один акт, безперечно, один із найбільш гігієнічних, але водночас і найменш елегантних у житті! Пташки Зевксіса за мить би розлетілися!

— Який жах! — зітхнув дядько.

— Зрештою, він був з Оверні, — відказав Кенсоннас. — Отже, у двадцятому сторіччі немає більше ані живопису, ані художників. Може, є хоча б скульптори? Їх ненабагато більше, відтоді як прямісінько посеред двору Дувра поставили музу промисловості: така собі кремезна мегера, що всілася на циліндр автомобіля; на колінах вона тримає віадук, одною рукою відкачує повітря помпою, іншою — роздмухує міхи, на шиї у неї — кольє з маленьких локомотивчиків, а в зачіску вбудований громовідвід!

— Правду кажучи, я хотів би подивитися на цей шедевр! — сказав пан Гюгнен.

— І він того вартий, — погодився Кенсоннас. — Отже, скульпторів нема! Може, є музиканти? Мішелю, ти знаєш мою думку з цього приводу. Ти скажеш мені про літературу? Але хто зараз читає романи? Судячи зі стилю, їх не читають навіть автори! Ні! Усе це скінчилось, минуло, сконало!

— Але все-таки, — заперечив Мішель, — є ще професії, які межують із мистецтвом!

— О, так! Колись можна було б піти у журналісти, тут я з тобою згоден; це було можливо у часи, коли існувала буржуазія, яка вірила газетам і займалася політикою! Але кого зараз хвилює політика? Зовнішня? Ні! Війни бути не може, і дипломатія вийшла з моди! Може, внутрішня? Повне затишшя! Партій у Франції не існує: орлеаністи[95] займаються торгівлею, а республіканці — промисловістю; заледве можна нарахувати декількох легітимістів, які приєдналися до неаполітанських Бурбонів і видають якусь там Газету, аби було де жалітися і позіхати! Уряд займається своїми справами, немов зразковий негоціант, та й рахунки свої оплачує акуратно; ширяться чутки, що цього року вони навіть сплатять дивіденди! Вибори більше нікого не захоплюють; депутатів змінюють на посаді їхні сини, й вони спокійно, без зайвого галасу, виконують свої обов’язки законодавців, мов слухняні дітки, що працюють у своїх зачинених кімнатах! Можна справді подумати, що «кандидат» походить від слова «кандід»[96]! З огляду на такий стан речей, до чого та журналістика? Ні до чого!

— Усе це, на жаль, правда, — відповів дядько Гюгнен, — журналістика відбула своє.

— Так! Як випущений з Фонтевро або Мелена[97]в’язень; і більше вона не повернеться. Сто років тому нею зловживали, а страждаєм від цього ми; вже тоді ніхто не читав, але всі писали; у 1900 році кількість газет у Франції, політичних, ілюстрованих та інших, сягала шістдесяти тисяч; задля підвищення рівня просвіти у селах їх видавали усіма діалектами й мовами: пікардійською, баскською, бретонською, арабською! Так, панове, існувала газета арабською: «Вартовий Сахари», що її тодішні гострослови називали journal hebrdomadaire[98]! І от уся ця жвава несамовитість газет призвела до смерті журналістики, з тої безсумнівної причини, що читачів стало менше за авторів!

— Але на той час існували ще й місцеві газетки, на яких можна було так-сяк перебутися, — відказав дядько Гюгнен.

— Без сумнівів, — відповів Кенсоннас, — але незважаючи на всі їхні хороші сторони, з ними сталося те саме, що з кобилою Роланда; хлопці, які писали для них статті, настільки перемудрували, що джерело знань скоро було вичерпано; ніхто вже нічого не розумів, навіть ті, хто щось читали; втім, наші милі письменники завершили тим, що просто повбивали один одного, оскільки ніколи до того часу ще не давали стільки ляпасів й ударів ціпками; аби їх витримати, треба було мати кремезну спину й не менш тверді щелепи. Надмірність призвела до катастрофи, й бульварна журналістика відійшла у забуття слідком за серйозною.

— А як щодо критики, яка могла тоді непогано прогодувати? — поцікавився Мішель.

— Я щиро вірю в те, що саме так і було! — відповів Кенсоннас. — Ця царина мала своїх володарів, і деякі з них були дуже талановиті, а хтось навіть продавав свій талант: стільки його було! Пороги великих Владик постійно оббивали; й дехто з них не гидував навіть встановленням тарифів на свої дифірамби, і їм платили, й платили доти, доки одна непередбачувана подія не покінчила із великими жерцями таврувань остаточно.

— І що ж це за подія? — поцікавився Мішель.

— Застосування однієї із статей Кодексу у широких масштабах. Оскільки тепер кожен, кого згадували у статті, мав право відповідати критикові в тій самій рубриці газети, такою ж кількістю рядків, то автори п’єс, романів, праць із філософії та історії почали масово відповідати своїм критикам; кожен мав право на таку ж кількість слів, що їх використав критик, і цим правом користувався; спочатку газетярі намагались опиратися, було організовано судовий процес, вони його програли; аби відповідати новим вимогам, вони збільшили формат своїх видань; але згодом туди втрутились технічні винахідники різних мастей і рівнів; писати про щось, не викликаючи реакції, що її обов’язково треба було помістити в газету, стало неможливо; цим так зловживали, що критику було вбито на пні. Разом із її смертю висохло останнє джерело журналістики.

— Але що ж тоді робити? — спитав дядько Гюгнен.

— Що робити? В цьому й питання! Хіба що стати лікарем, якщо не хочеш ані промисловості, ані торгівлі, ані фінансів! Та й то, чорт забирай! Як на мене, хвороби теж застаріли, і якщо медичний факультет не придумає якихось нових, скоро лікарі залишаться без діла! Я вже не кажу про адвокатуру; позовів до суду тепер не подають, радите йдуть один одному назустріч; перевагу віддають поганій домовленості, а не хорошому процесу: так швидше й вигідніше!

— Але ж мені здається, — мовив дядько Гюгнен, — є ще фінансові газети!

— Так, — відповів, Кенсоннас, — але чи захоче Мішель у це вплутуватись, писати для фінансових зведень, вдягати ліврею якогось там Касмодажа або Бутардена, приводити до ладу нікому не потрібні рахунки з продажу сала й рапсу, тривідсоткові кредити, щоденно терпіти звинувачення у помилках, з апломбом пророкувати події, зважаючи на те, що якщо прогнози не справдяться, про пророка забудуть, а якщо справдяться — то пророк зможе справедливо хизуватися своєю проникливістю, чи захоче він, нарешті, трощити за готівку фірми конкурентів задля того, аби якийсь там банкір отримав ще більше користі, що було б ще принизливіше, ніж прибирання його офісів? Чи погодиться Мішель на це?

— Звісно, ні!

— Залишається лише піти до уряду, стати чиновником; у Франції їх десять мільйонів; прорахуй усі шанси на висування своєї кандидатури та ставай у чергу!

— Мені таке рішення видається, певно, мудрішим, — мовив дядько.

— Мудрішим, але безнадійним, — відповів юнак.

— Але що ж тоді, Мішелю?

— У своєму огляді прибуткових професій Кенсоннас, однак, забув згадати іще одну, — відказав цей останній.

— І яку ж? — здивувався піаніст.

— Професію драматурга.

— О! То ти хочеш зайнятись театром?

— А чому б і ні? Хіба театр, говорячи твоєю жахливою мовою, не годує?

— Я не казатиму тобі, що я про це думаю, краще ти все зрозумієш сам! Я дістану для тебе рекомендаційний лист на ім’я Генерального директора Драматичного складу; і ти побачиш усе на власні очі!

— І коли ти це зробиш?

— Не пізніше ніж завтра!

— Згода!

— Згода.

— Ви це серйозно? — здивувався дядько Гюгнен.

— Цілком серйозно, — відказав Кенсоннас, — можливо, у нього все вийде; у будь-якому разі обюрократитись можна завжди: хоч за півроку, хоч зараз.

— То що, Мішелю, ми побачимо тебе за роботою! Але ви, пане Кенсоннасе, розділяєте лихо з цим хлопчиком! Дозвольте поцікавитись, що збираєтесь робити ви?

— О, пане Гюгнене, за мене ви можете не хвилюватись! Мішель знає, що я маю великий проект.

— Так, — мовив юнак, — він хоче здивувати свою добу.

— Здивувати добу...

— Такою є шляхетна мета мого життя; мені здається, що справи йдуть добре, але спочатку я волів би спробувати за кордоном! Бо саме там, знаєте, можна здобути успіх!

— Ти поїдеш! — скрикнув Мішель.

— Так, за декілька місяців, — відповів Кенсоннас, — але ненадовго.

— Щасти вам! — мовив дядько Гюгнен, простягаючи Кенсоннасові, що вже підводився, руку, — і дякую вам за дружні почуття до Мішеля!

— Якщо дитина хоче піти зі мною, — мовив піаніст, — я зможу одразу віддати йому рекомендаційного листа.

— Охоче! — погодився юнак. — Прощавай, мій дядечку.

— Прощавай, синку.

— До побачення, пане Гюгнене, — попрощався піаніст.

— До побачення, пане Кенсоннасе, — відповів старенький, — і хай удача вам усміхнеться!

— Усміхнеться! — повторив Кенсоннас. — Цього замало, пане Гюгнене: я хочу, аби вона реготала!