Париж двадцятого століття

Розділ V У якому йдеться про лічильні машини, а також про каси, які самі себе захищають

Наступного дня о восьмій ранку Мішедь Дюфренуа прямував до офісів банківського дому Касмодаж і К°; фірма була розташована на вулиці Нев-Друо, в одній із будівель, споруджених на тому місці, де колись стояв Оперний театр; юнака провели у величезний паралелограм, повний якихось дивних апаратів, призначення яких він зрозумів лише згодом. Вони нагадували гігантські піаніно.

Поглянувши у сторону найближчого офісу, Мішель помітив велетенські каси: здавалось, що то справжні фортеці, та ще трішки — і вони будуть оснащені бійницями, щоб умістити в себе гарнізон із двадцяти вояків.

Побачивши ці броньовані каси, Мішель мимоволі здригнувся.

«Вони ніби створені для випробування бомби», — прошепотів юнак.

Один із службовців років п’ятдесяти, за вухом якого, очевидно, ще зранку стирчало гусяче перо, поважно походжав між усіма цими монументальними апаратами. Мішель одразу збагнув, що він належав до родини Рахівників із класу Касирів; цей пунктуальний, акуратний, вічно роздратований, буркотливий і злий чоловічок із захватом наповнював касу грошима, проте видавав кошти із величезним болем; платежі він вважав за крадіжки, а от отримання грошей — за справедливу за це винагороду. Близько сотні конторників, діловодів, переписувачів поспіхом писали й рахували під його високим керівництвом.

Мішель мав до них приєднатися; дрібний канцелярський службовець провів юнака до дверей кабінету поважної особи, яка вже на нього чекала.

— Пане, — звернувся до Мішеля Касир, — заходячи у цей кабінет, ви повинні цілком забути про те, що належите до родини Бутарденів. Це наказ.

— Я тільки про це і мрію, — відповів юнак.

— Розпочнемо ваше навчання з машини №4: поки що ви будете працювати з нею.

Мішель обернувся: вона стояла тут. Це був лічильний апарат.

Давно минув той час, коли Паскаль сконструював свою знамениту лічильну машину: тоді її вважали дивом! Згодом архітектор Перро, граф Стаунхоп, Тома де Кольмар, Морель та Жейє запропонували її удосконалити, і зміни ці були, без сумніву, на краще.

Банківський дім Касмодаж володів справжніми шедеврами; лічильні апарати направду виглядали як гігантські піаніно; просто натискаючи клавіші, ви одразу отримували необхідні цифри: машина сама обчислювала кінцеву суму, залишки колишньої каси, суму прибутку від фінансових операцій, середній коефіцієнт доходів, пропорції, розрахунки з виплати боргів і отримання прибутку, і все це — на нескінченний період і за всіма можливими відсотковими ставками! Нема нічого кращого за ці машини, що з легкістю побили б самого Мондьо і...[30]

Треба було лише навчитися грати, тож тепер на Мішеля чекали уроки правильної постави пальців.

Як бачимо, банк, у якому доведеться працювати юнакові, використовує усі існуючі на той час технічні досягнення.

Зрештою, через величезну купу справ і силу-силенну кореспонденції просте офісне приладдя мало надважливе значення.

Кореспонденція дому Касмодаж налічувала не менше трьох тисяч листів на день, що надсилались у всі куточки світу. Машина Ленуара потужністю у п’ятнадцять кінських сил безперестанку копіювала листи, над якими щоденно працювали п’ятсот банківських службовців.

Однак система електричного телеграфу повинна була б значно зменшити кількість листів, оскільки останні удосконалення дозволяли відправнику спілкуватись безпосередньо з отримувачем; таким чином, таємниці листування нічого не загрожувало, і найбільш важливі справи обговорювались дистанційно.

Кожний банк мав особисті телеграфні проводи. Функціонували вони за системою Вітстона, якою в Англії користувалися вже давно. Курси всіх незчисленних валют, що котувалися на вільному ринку, автоматично висвічувались на циферблатах у Біржових центрах Парижа, Лондона, Франкфурта, Амстердама, Турина, Берліна, Відня, Санкт-Петербурга, Константинополя, Нью-Йорка, Вальпараїсо, Калькутти, Сіднея, Пекіна, Нуку-Хіви[31].

До того ж фотографічний телеграф, винайдений минулого сторіччя професором Джованні Казеллі з Флоренції, дозволяв надсилати на великі відстані факсиміле будь-якого тексту, автографа або малюнка, що давало змогу підписувати векселі й контракти на відстані п’яти тисяч льє.

Таким чином, телеграфічна мережа покривала всі континенти та океани; Америка перебувала тепер на відстані секунди від Європи, а в результаті урочисто проведеного досліду, що його було здійснено в Лондоні 1903 року, двоє експериментаторів зв’язались один з одним, змусивши свої депеші облетіти всю земну кулю.

Цілком очевидно, що у цю ділову добу використання паперу повинно було збільшитись у непередбачуваних пропорціях; сторіччя тому Франція виготовляла шістдесят мільйонів кілограмів паперу, а зараз — споживала вже більше трьохсот мільйонів; однак приводу для хвилювання не було: паперу вистачить на всіх, адже його успішно виробляли з алжирської ковили, алое, топінамбура, люпину та інших дешевих рослин; механізми, створені за системою Ватта і Бюргеса, за дванадцять годин перетворювали стовбур дерева на чудовий папір; дерева використовували тепер не для опалення, а для друку.

Дім Касмодаж одним із перших перейшов на папір із дерева; перед тим як друкувати на ньому векселі, акції й купюри, його змащували галовою кислотою за методом Лемфедера, захищаючи таким чином від дії хімічних реактивів фальсифікаторів; разом із розвитком бізнесу збільшувалась кількість зловмисників: треба було вживати необхідних заходів...

Таким був банківський дім Касмодаж, у якому велися грандіозні справи. Молодий Дюфренуа мав відігравати там найскромнішу роль: обслуговувати лічильну машину; того ж дня юнак взявся до виконання своїх обов’язків.

Ця механічна робота була для хлопця надзвичайно важкою; він не мав у собі священного вогника, і апарат доволі погано слухався його пальців; зусилля юнака виявилися марними, адже спливав уже місяць навчання, а він робив більше помилок, ніж у свій перший робочий день, при цьому Мішель ледь не божеволів від напруження.

Однак поводилися з ним суворо, намагаючись з коренем вирвати паростки незалежного духу та мистецькі здібності; жодної неділі, жодного вечора не залишалось у юнака для дядька, і єдиним, що могло його втішити, було секретне з ним листування.

Згодом Мішеля охопив відчай і відраза; він був не здатний більше виконувати цю нудну й одноманітну роботу.

Наприкінці листопада між паном Касмодажем, Бутарденом-сином і Касиром відбулася така щодо того розмова:

— Цей хлопчина — украй нездалий! — почав банкір.

— Не можу з цим не погодитись, — підтримав його Касир.

— Раніше таких називали митцями, — мовив Атаназ, — тепер — божевільними.

— Машина в його руках стає небезпечною, — провадив далі банкір, — замість віднімання він тисне на додавання! Та що там: він не може обчислити й п’ятнадцяти відсотків прибутку!

— Це жалюгідно, — погодився кузен Мішеля.

— Але нащо тоді його наймати? — втрутився Касир.

— Він уміє читати? — спитав Касмодаж.

— Скорше за все, — відповів Атаназ, проте у голосі його відчувалась невпевненість.

— Можна спробувати його на Великій Книзі; він диктуватиме Кенсоннасу, тому якраз потрібна допомога.

— Ви маєте рацію, — підтвердив кузен; — він здатний лише на це: диктувати, адже й почерк у нього жахливий.

— І це у той час, коли всі вміють чудово писати! — зітхнув Касир.

— Якщо він не впорається з новими обов’язками, то годен буде хіба лише офіси підмітати!

— Та й це хтозна, — провадив кузен.

— Хай заходить, — мовив банкір.

Мішель постав перед грізним тріумвіратом.

— Пане Дюфренуа, — мовив директор, скрививши губи у найпрезирливішій зі своїх посмішок, — ваша бездарність, що її визнають усі працівники банку, змушує мене зняти вас з управління машиною №4; результати, які ви отримуєте, — причина незліченних помилок у наших документах; більше так тривати не може.

— Мені прикро, пане...— пролунала холодна Мішелева відповідь.

— Це вже не має значення, — суворо перебив його банкір, — відтепер ви будете працювати на Великій Книзі. Мені сказали, що читати ви вмієте. Ви диктуватимете.

Мішель не відповів: йому було байдуже. Велика Книга, Машина... вони варті одна одної! Спитавши, коли треба розпочинати, юнак вийшов з кабінету.

— Завтра, — відповів Атаназ; пан Кенсоннас буде проінформований.

Юнак покинув будівлю банківського дому, розмірковуючи не про свою нову посаду, а про того Кенсоннаса, саме лише ім’я якого наводило на хлопця жах. Ким міг бути цей чоловік? Певно, якийсь старезний дідуган, що поклав своє життя на переписування статей з Великої Книги, вже років шістдесят, не менше, підводячи баланси поточних рахунків, несамовито розраховуючи сальдо й повертаючи векселі! Одне дивувало Мішеля: чому бухгалтера ще не замінили машини.

Однак його, незважаючи ні на що, переповнювала справжня радість: радість від думки про те, що він може нарешті покинути лічильну машину; він пишався тим, що так і не зміг її опанувати; до того ж схожість апарата з піаніно була йому просто огидна.

Замкнувшись у своїй кімнаті, Мішель і не помітив, як ніч оповила його думки; він лежав на ліжку, але заснути не міг; розумом його почали оволодівати якісь привиддя. То йому ввижалась Велика Книга, збільшена до фантастичних розмірів; то йому здавалося, що він відчуває, як білі сторінки здавлюють його, немов висушене листя з гербарію, або ж уявляв себе ув’язненим у корінці книги, що розчавлює його своїми тисненнями з міді.

Він крутився у ліжку в сильному збудженні: його охопило непереборне бажання побачити цей чудесний апарат.

«Це просто хлоп’яцтво, — повторював він про себе, — але так мені буде легше».

Мішель зіскочив з ліжка, відчинив двері своєї кімнати і, виставивши вперед руки, кліпаючи очима, спотикаючись, напомацки попростував до банківських офісів.

Просторі зали були напрочуд темними й тихими: вдень усі приміщення банку наповнював гуркіт грошових операцій, брязкання монет, шелест купюр, поскрипування пера на папері... Мішель навмання просувався, гублячись у цьому лабіринті; він не знав, де саме шукати Велику Книгу; але він ішов далі; йому треба було пройти до зали з машинами; у темряві він їх побачив.

«Вони сплять, — прошепотів він, — вони не рахують!»

Мішель продовжував свою розвідку; тепер він крокував залою з гігантськими касами, безперестанку на них натикаючись.

Аж раптом він відчув, як підлога під його ногами ніби похитнулася; страшенний гуркіт оглушив його; двері зали з шумом зачинились за його спиною; замки й засуви швидко увійшли у свої гнізда; приголомшуючий свист здійнявся з усіх сторін; стовп світла осяяв залу, у той час як Мішель, здавалося, все падав і падав у бездонну прірву.

Відчувши нарешті, як ноги твердо стали на землю, розгублений і наляканий юнак думав тільки про одне: якомога швидше втекти звідти. Але ж ні! Він був усередині залізної клітки.

Тої миті до нього кинулися якісь напіводягнені люди.

— Крадій! — кричав один з них.

— Попався! — волав інший.

— Викликайте поліцію!

Мішель одразу впізнав ці голоси: свідками його катастрофи були пан Касмодаж і кузен Атаназ.

— Ви! — вигукнув один.

— Він! — вигукнув другий.

— Ви хотіли обібрати мою Касу!

— Цього ще не вистачало!

— А може, це сновида? — припустив хтось.

Добре ім’я Дюфренуа було врятоване: цю думку підтримала більшість чоловіків у нічних сорочках. Мішеля, безвинну жертву модернізованих Кас, які самі себе захищають, було звільнено.

Простягаючи руки у пітьмі, Мішель випадково торкнувся цієї неоціненної Каси, чутливої і цнотливої, мов юна дівчина; запобіжний пристрій миттєво спрацював: пересувні плити підлоги розверзлися, освітлення автоматично ввімкнулося, коли зачинились двері. Розбуджені шумом службовці кинулися до клітки, що опустилася в підвальне приміщення банку.

— Це навчить вас, — мовив до юнака банкір, — як прогулюватися там, де вам нема чого робити!

Присоромлений Мішель не знав, що на це відповісти.

— Ех! Який все ж таки чудовий пристрій! — вихваляв машину Атаназ.

— Однак ідеальним він буде тільки тоді, — відказав йому пан Касмодаж, — коли крадій, опинившись у блоці безпеки, за допомогою спеціальної пружини буде доставлений прямісінько до префектури!

«А ще краще — якщо машина автоматично застосує до нього відповідну статтю про крадіжки зі зломом!» — подумав Мішель.

Але він вирішив промовчати, хутко вибігши із зали під гучний і веселий регіт.