Париж двадцятого століття

Розділ IV У якому йдеться про деяких авторів XIX сторіччя, а також про те, як складно знайти їхні твори

Мішель хутко вибіг на вулицю й кинувся до Книгарні П’яти частин Світу: величезного пакгаузу, розташованого на вулиці Миру; керував закладом високопосадовий державний чиновник.

«Усі надбання людського духу повинні бути тут», — подумав парубок.

Він опинився у просторому вестибюлі, в центрі якого стояв стіл замовлень, що за допомогою телеграфу був з’єднаний із найвіддаленішими куточками крамниці; ціла купа службовців безперестанку сновигала сюди-туди; для того, щоб дістатися верхніх поличок зали, вони ставали на спеціальні платформи, що працювали за системою противаги; цілий натовп покупців атакував книгарню, і носильники ледь не згиналися під тягарем книг.

Ошелешений юнак марно намагався порахувати незліченні томи, що повністю закривали усі стіни, але погляд його губився у безкінечних галереях цього монументального закладу.

«Я ніколи не зможу прочитати всього цього», — подумав Мішель, стаючи до черги. Нарешті він підійшов до віконечка.

— Чим я можу вам допомогти, пане? — запитав службовець, керуючий Відділом Замовлень.

— Мене цікавить повне зібрання творів Віктора Гюґо, — відказав Мішель.

Чоловік здивовано поглянув на юнака.

— Віктор Гюґо? — повторив він. — А що він написав?

— Це один з найвизначніших поетів XIX сторіччя, певно, навіть найвизначніший, — червоніючи, мовив Мішель.

— Ви знаєте такого? — спитав службовець свого колегу, керуючого Відділом Пошуку.

— Ніколи не чув такого прізвища, — відповів той. — А ви впевнені, що його звати саме так?

— Цілком впевнений.

— Художніх творів ми продаємо не так вже й багато... — продовжив службовець. — Втім, якщо ви так впевнені... Рюґо, Рюґо,... — повторював він, телеграфуючи.

— Гюґо, — виправив Мішель. — Пошукайте, будь ласка, ще Бальзака, Мюссе та Ламартіна.

— Це вчені?

— Ні, письменники.

— Сучасні?

— Померли минулого сторіччя.

— Пане, ми намагатимемося зробити все можливе, аби вам допомогти; але, боюсь, шукати доведеться довго і, скорше за все, — марно.

— Нічого, я почекаю, — відповів Мішель.

І, приголомшений, відійшов трохи далі. Отже, славетні імена забуваються так швидко, вони не протрималися й одного століття! Східні мотиви[21], Медитації[22], Перші вірші[23], Людська комедія[24]... Все це загублено, втрачено, невідомо, непотрібно!

Однак у книгарні була сила-силенна книжок, що їх паровими кранами опускали до залів, а покупців біля столу замовлень все більшало. Але один хотів Теорію тертя у двадцяти томах, інший — Повну збірку з питань електричних проблем, третій — Практичний трактат зі змащення тягових коліс, ще хтось шукав Монографію про пухлину головного мозку.

«Що ж це таке? — дивувався Мішель. — Наука! Промисловість! Тут як у колежі, про мистецтво — нічого! На мене дивляться як на божевільного, коли я питаю про художні твори! То, може, я хворий?»

Мішель надовго занурився у роздуми; тим часом пошуки тривали, телеграф безперестанку цвірінькав, імена авторів уточнювались; шукали всюди — по комірках, на горищі; безрезультатно. Треба було з цим змиритися.

— Пане, — мовив нарешті службовець, керівник Відділу Відповідей, звернувшись до юнака, — у нас такого немає. Очевидно, ці автори свого часу були не такими вже й відомими; їхні твори не були перевидані...

— Але ж Собор Паризької Богоматері, — перебив чоловіка Мішель, — вийшов накладом у п’ятсот тисяч примірників!

— Хочеться вам вірити, пане, але наразі зі старих авторів, перевиданих у наш час, ми маємо тільки Поля де Кока, мораліста минулого сторіччя; здається, написано чудово, і якщо ви бажаєте...

— Я пошукаю в іншому місці, — відповів Мішель.

— О! Та ви лише змарнуєте час! Якщо вже нема у нас — ви ніде не знайдете.

— Побачимо, — сказав юнак, підходячи до дверей.

— Але ж, пане, — не вгамовувався службовець, який міг конкурувати своїм запалом із продавцем бакалійних товарів, — може, ви хочете ознайомитись із сучасними творами художньої літератури? У нас є декілька збірок, що наробили неабиякого галасу; для поезії вони ще непогано продавались...

— Ах! — полегшено зітхнув юнак. — Отже, у вас є сучасна поезія?

— Звісно. Можемо запропонувати вам, наприклад, Електричні Гармонії Мартійяка, збірку, відзначену премією Академії Наук, Кисневі медитації пана де Пульфаса, Поетичний паралелограм, Зневуглецьовані оди...

Мішель не захотів слухати далі, він вибіг на вулицю, здивований, пригнічений! Виходить, мистецтву не вдалося уникнути згубного впливу сучасності! У царині поезії панують тепер наука, хімія, механіка!

«І все це читають, — збуджено повторював про себе Мішель, біжучи вулицями, — та ще й купують! І автори ставлять свій підпис! І це займає полиці, відведені для літератури! Марно шукати Бальзака, марно шукати Віктора Гюґо! Де ж вони є? Ага! У бібліотеці!»

Мішель щодуху кинувся бігти до Імператорської бібліотеки; вона значно розширилась і тепер займала не одну будівлю, заполонивши майже всю вулицю Рішельє, починаючи від вулиці Ньов-де-Пті-Шам[25] і доходячи аж до Біржевої. Давні стіни Неверського готелю[26] не витримали такої кількості книжок: їх все більшало й більшало. Кожного року друкували тисячі чудових наукових досліджень; видавництва вже не могли впоратися, держава почала видавати за власні кошти: навіть якщо помножити дев’ятсот томів, що їх залишив Карл V[27], на тисячу, все одно цифра, яку ви отримаєте, буде меншою за ту кількість томів, що нині зберігаються у бібліотеці; у 1860 році їх було вісімсот тисяч, зараз — більше двох мільйонів.

Мішель спитав, де можна знайти відділення із художніми творами: службовець відвів його до «сходів ієрогліфів»: каменярі саме реставрували їх, гучно стукаючи теслами.

Опинившись нарешті у залі словесності, юнак побачив, що вона зовсім порожня, й такою, всіма залишеною й тихою, вона здавалась йому кращою, ніж, як колись, наповненою галасливим натовпом жадібних до знань студентів. Інколи туди ще навідувались якісь туристи, аби полупати на порожню залу очима, немов на Сахару, і їм показували столик, за яким 1875 року помер якийсь араб: то було місце, де він провів усе своє життя.

Формальності, необхідні для того, щоб отримати бажану книжку, не були, однак, такими вже й простими; у заяві, що її мав підписати замовник, треба було вказати повну назву книжки, її формат, дату публікації, номер видання та ім’я автора, тобто дізнатися щось більше було можливо лише тоді, коли ти вже вчена людина; до того ж у документі треба було зазначити свій вік, адресу, професію та мету дослідження.

Мішель, підкорившись правилам, передав свою ідеально заповнену заяву бібліотекарю, для чого довелось його розбудити; інші службовці не відставали, страшенно хроплячи на стільцях, що стояли вздовж стін; робота їхня стала такою ж синекурою, як і робота білетера в Одеоні[28].

Розбуджений так раптово, бібліотекар поглянув на зухвалого юнака; прочитавши заяву, він помітно здивувався; потім довго роздумував; нарешті, нагнавши на Мішеля неабиякого жаху, направив хлопця до службовця нижчого рівня, який самотньо працював біля вікна за невеликим столиком.

Мішель підійшов до літнього чоловіка років сімдесяти, з живими очима і жвавою усмішкою; в нього був вигляд ученого, який знає, що нічого не знає. Скромний службовець взяв у хлопця заяву й уважно її прочитав.

— Ви питаєте авторів дев’ятнадцятого сторіччя, — задумливо мовив він, — що ж, для них це велика честь; це дозволить нам змахнути з книжок пилюку. Отже, пане... Мішель Дюфренуа?

Прочитавши ім’я юнака, старий швидко підвів голову.

— Ви Мішель Дюфренуа! — скрикнув він. — І чому я одразу на вас не поглянув?

— Ви мене знаєте?

— Звісно, я вас знаю!

Чоловік не міг сказати більше ані слова; емоції повністю поглинули його; усміхаючись своєю доброю усмішкою, він протягнув Мішелеві руку, і той довірливо й сердечно її потиснув.

— Я твій дядько, — опанувавши себе, мовив нарешті старий, — твій дядько Гюгнен, брат твоєї бідолашної матері.

— Дядьку! Це ви! — вигукнув зворушений юнак.

— Ти не знаєш мене! Але я тебе знаю, синку! Я бачив, як ти отримував нагороду за чудовий вірш латиною, я там був! Моє серце шалено калатало у грудях, але ти цього не відчував!

— Дядечку!

— Помилки бути не може, синку мій, я точно знаю! Я спеціально завжди тримався осторонь від тебе, щоб не завдати тобі прикрощів у родині тітки, але я день за днем, хвилину за хвилиною спостерігав за твоїм життям, твоїм навчанням! Я казав собі: не може бути, щоб дитині моєї сестри, синові великого митця, не дістався у спадщину батьків поетичний талант, і я не помилявся, адже ти прийшов сюди, до мене, прийшов за нашими великими поетами! Так, синку мій! Я дам тобі ці книжки! Ми прочитаємо їх разом! І ніхто нам не заважатиме! Це не їхня справа! Дай я тебе обійму, обійму вперше за все життя!

Чоловік стиснув Мішеля в обіймах, і тої миті хлопець відчув, ніби народжується наново. Ця мить була найкращою у його житті.

— Але ж, дядьку, — спитав він, — як ви могли слідкувати за моїм життям?

— Любий синку, у мене є хороший приятель, який дуже тебе любить: це твій викладач, пан Рішло, й від нього я дізнався, що ти — один із наших! І я міг у цьому переконатися: я читав твої твори з латинського віршування; доволі складна тема, хоча б, наприклад, через власні імена: Маршал Пелісьє на Малаховому кургані[29]. Однак давні історичні теми популярні й досі, тому, як на мене, ти непогано впорався!

— О! — тільки й зміг вимовити Мішель.

— Насправді, — продовжував старий учений, — ти зробив два довгі і один короткий склад у прізвищі Пелісьєрус та один короткий та два довгі у назві Малахов, і ти вчинив абсолютно правильно! Ось послухай! Я запам’ятав ці рядки:

— О, моє дитя, як часто я волів допомогти, підбадьорити тебе в хвилини натхнення, але не міг цього зробити через цю родину, яка мене зневажає, але яка, врешті-решт, оплачує твоє навчання... Але відтепер ти приходитимеш до мене, приходитимеш часто!

— Щовечора, дядьку, кожного вільного вечора!

— Але ж твої канікули...

— Які там канікули! Із завтрашнього дня я працюю у банківському домі мого кузена!

— Ти! У банківському домі! — здивовано скрикнув старий. — Ти! У справах! Але ж правда... Ким би ти став? Бідний стариган нічим не зміг би тобі допомогти! О! Дитя моє, із твоїми ідеями, твоїми здібностями ти народився надто пізно, я не наважуюсь сказати зарано, адже судячи з того, що відбувається, бодай крихта надії на майбутнє марна!

— Але чому я не можу відмовитись? Чи я не вільна людина?

— Ні! Не вільна! На жаль, пане Бутарден — більше, ніж просто твій дядько: він твій опікун, і я не хочу, я не маю права штовхати тебе на манівці! Ти молодий: працюй, здобувай свою незалежність, а згодом, якщо твої смаки не зміняться, якщо я ще буду на цьому світі, — приходь до мене.

— Але ж ця банківська робота мені огидна! — із запалом вигукнув юнак.

— Я знаю, мій хлопчику, але якби ж у моїй маленькій кімнаті вистачило місця на двох, я би сказав тобі: приходь, разом ми будемо щасливі, але таке життя ні до чого тебе не приведе, а зараз такі часи, що треба неодмінно до чогось приходити. Ні, працюй, забудь про мене на ці декілька років, я дам тобі лише погані поради. Не розказуй нікому про те, що зустрів свого дядька, це може завдати тобі шкоди, не думай більше про старого, який давно б уже помер, якби не його звичка навідувати щовечора старих друзів на полицях цієї зали!

— Коли я стану вільним... — мовив Мішель.

— Так! За два роки! Тобі шістнадцять, у вісімнадцять ти станеш повнолітнім; але не забувай, Мішелю, що у мене ти завжди знайдеш підтримку, пораду і моє добре серце. Ти приходитимеш мене навідувати! — додав старий, суперечачи сам собі.

— Так, так, дядечку! Де ви живете?

— Далеко, дуже далеко звідси! На рівнині Сен-Дені; але залізнична гілка бульвару Мальзерб усього лише за два кроки від мене, тому додому я дістаюсь швидко; маю маленьку холодну кімнатку, але коли ти до мене прийдеш — вона побільшає, а як потиснемо один одному руки — й потеплішає!

Так тривала розмова дядька й племінника; старий учений намагався прекрасні прагнення юнака, якими він водночас захоплювався, звести нанівець, але щоразу слова зраджували старого, виказуючи його справжні почуття; проте він усвідомлював, що митець у сучасному світі — людина декласована, яку всі зневажають і якою нехтують.

Вони говорили про все: чоловік став для Мішеля немов давньою книгою, яку юнак тепер волів гортати, але зрештою старий тільки й міг, що розповідати про минуле.

Мішель розповів дядькові, чому прийшов до бібліотеки, потім спитав про те, чому, на його думку, література занепала.

— Література померла, синку, — одказав дядько; поглянь на ці порожні зали, на ці книжки, поховані під шаром пилу; уже ніхто їх не читає; я тут — мов сторож на кладовищі, де заборонили ексгумацію.

За розмовою час сплинув непомітно.

— Уже четверта! — здивувався дядько. — Треба прощатись.

— Я прийду до вас! — сказав Мішель.

— Так! Ні! Дитя моє! Ніколи не будемо говорити ані про літературу, ані про мистецтво! Прийми ситуацію такою, якою вона є! Перш за все ти вихованець пана Бутардена, а вже потім — небіж дядька Гюгнена.

— Дозвольте мені вас провести! — запропонував Мішель.

— Ні! Нас можуть побачити разом, я піду один.

— Тоді до неділі, дядечку!

— До неділі, мій любий синку.

Мішель вийшов першим, але зумисно чекав на вулиці; він побачив, як старий усе ще впевненою ходою прямує до бульвару; юнак ішов за ним, тримаючись осторонь, до самої станції Мадлен. «Нарешті, — сказав він собі, — я тепер не одинокий на цьому світі!» Юнак повернувся до маєтку Бутарденів. На щастя, цього вечора вони вечеряли у місті, і Мішель зміг спокійно провести у своїй кімнаті перший та останній вечір своїх канікул.