Париж двадцятого століття

Розділ VIII У якому йдеться про давню й сучасну музику а також про практичне використання деяких інструментів

— Нарешті настав час трішки пограти! — вигукнув Мішель.

— Але не сучасну музику, — відказав Жак, — це надто складно...

— Для розуміння — так, — заперечив Кенсоннас; — для виконання — аж ніяк.

— Як це? — не зрозумів Мішель.

— Я поясню, та щоб ви краще зрозуміли — зроблю це наочно. Мішелю, відкрий піаніно, будь ласка.

Юнак послухався.

— Добре. Тепер сідай за інструмент.

— Що? Ти хочеш, щоб?..

— Сідай, кажу тобі!

Мішель забарабанив по клавішах: з них полилась страшезна какофонія.

— Ти знаєш, що ти зараз робиш?

— І гадки не маю!

— Безвинне дитя! Ти складаєш сучасну музику!

— Отакої! — присвиснув Жак.

— Такі вже зараз акорди! А найгірше у цьому — те, що вчені намагаються дати їм наукове обґрунтування! Раніше всім було відомо, що поєднуватися можуть тільки окремі ноти; але відтоді їх замирили, і більше вони не сваряться: надто порядні, щоб опускатися до такого!

— Але мелодійніше від цього не стало, — зауважив Жак.

— Чого ти хочеш, друже: цього слід було очікувати! Минулого сторіччя такий собі Ріхард Вагнер, хтось на кшталт месії, якого, вочевидь, недорозп’яли, створив музику майбутнього, закони якої живі й понині. У той час вже позбувалися мелодії, а милозвучність виставляли за двері: так будинок і залишився порожнім.

— Але ж, — мовив Мішель, — це ніби позбавляти живопис малюнку та кольору...

— Не зовсім так, — пояснив Кенсоннас. — Ти кажеш про живопис, проте живопис — не суто французький вид мистецтва; він прийшов до нас з Італії та Німеччини, і я страждав би набагато менше, якби знеславлювали саме його! Музика ж, навпаки — дитя нашої утроби...

— Мені здавалось, — втрутився Жак, — що музика пішла з Італії!

— Це помилкова думка, друже мій; до середини шістнадцятого сторіччя у Європі панувала саме французька музика; вчителем Палестріна[35] був гугенот Гудімель. Та що там казати: найдавніші й найнаївніші мелодії за походженням саме галльські!

— А ми дійшли до такого... — зітхнув Мішель.

— Так, синку мій; партитура складається тепер з єдиної, довгої і нескінченно протяглої фрази, і все це пояснюється пошуком нових музичних методів. Репетиції в Опері починаються о восьмій вечора та закінчуються за десять хвилин до півночі; тривали б вони на п’ять хвилин довше — і на дирекцію чекав би штраф або оплата роботи охоронців у подвійному розмірі.

— Невже ніхто не протестує проти цього?

— Синку мій, музику тепер не куштують потроху: її зжирають цілком і повністю! Деякі музиканти боролися, серед них був і твій батько, але відтоді як він помер, не було написано жодного достойного його імені твору! Нас змушують або слухати огидну мелодію незайманого лісу: прісну, безбарвну, невиразну, або продукувати гармонійний ґвалт, зворушливий приклад якого ти нам навів, коли сів за інструмент.

— Сумно! — зітхнув Мішель.

— Жахливо! — додав Жак.

— А ще, любі мої друзі, — вів далі Кенсоннас, — ви, певно, помітили, які у нас великі вуха!

— Ні! — відповів Жак.

— Тоді порівняй їх із вухами античності й середньовіччя, уважно придивись до картин і статуй, а тоді зроби висновки: вони тебе ошелешать! Вуха збільшуються, у той час як зріст стає все меншим: я вже можу уявити, якими ми всі колись станемо! Хочу запевнити вас, що натуралісти марно шукали причину такого виродження! Такими величезними вухами ми завдячуємо лише музиці: ми живемо в добу зашкарублих барабанних перетинок і зіпсованого слуху! Ви ж розумієте, що безкарно Верді або Вагнер до вух не потрапляють: слуховий апарат не може не зазнавати змін.

— А цей чортяка Кенсоннас уміє наводити жаху! — вигукнув Жак.

— А втім, — заперечив Мішель, — в Опері ще грають шедеври минулих часів...

— Я знаю, — погодився Кенсоннас, — зараз навіть хочуть зіграти Орфея у пеклі Оффенбаха[36], з усіма речитативами, що їх увів у цей шедевр Гуно[37]: можливо, це навіть принесе дещицю грошей, адже там буде балет! Чого потребує сучасна просвітлена публіка, любі мої друзі, так це танців! Коли думаєш, що всю цю величну споруду було збудовано за двадцять мільйонів, і все це лише задля того, аби там вистрибували якісь дівки — одразу виникає бажання народитися від одної з таких створіннячок! Гугенотів скоротили до одного акту, і ця тепер уже невеличка п’єска — лише інтермедія до модного балету! Трико танцівниць тепер ідеально прозорі, як того вимагає природа, і це тішить наших фінансистів; зрештою, Опера стала всього лише філією Біржі: там так само верещать, справи обговорюються вголос, а про музику — зась! Між нами, мушу сказати, що виконання залишає бажати кращого.

— Це вже точно, — погодився Жак, — вокалісти іржуть, пищать, волають, верещать: словом, роблять все, що завгодно, тільки не співають. Справжнісінький звіринець!

— А щодо оркестру, — продовжував Кенсоннас, — то він занепав ще відтоді, коли інструмент уже не міг прогодувати виконавця. Ось вам абсолютно непрактична професія! О! Якщо б тільки можна було витрачену на натискання педалей силу використати для вичерпування води із вугільних шахт! Якби тільки повітря, що виривається з офіклеїдів[38], могло рухати млини Товариства Катакомбі Якби лише поперемінний рух тромбонів можна було б застосувати у механізованому лісопильному виробництві! Тоді вже музиканти розбагатіли б, і була б їх незліченна кількість!

— Ти жартуєш! — вигукнув Мішель.

— Чорт забирай, — серйозно відповів Кенсоннас, — я б не здивувався, якби якийсь великий винахідник одного дня придумав би таке! Дух винахідництва у Франції так чудово розвинуто! Зрештою, це єдиний дух, що у нас залишається. І прошу вас повірити, що він аж ніяк не слугує для розмаїтих і цікавих розмов! Але хто у наш час думає про те, щоб зацікавити співрозмовника? Набридаймо один одному! От і всі правила!

— Невже цьому ніяк не зарадити? — спитав Мішель.

— Допоки пануватимуть фінанси і машини — аж ніяк! А особливо — машини!

— Чому так?

— А тому, що фінансами принаймні оплачуються шедеври, а їсти треба завжди, навіть коли ти геній! Генуезці, венеційці, флорентійці в часи Лоренцо Медічі, банкіри та негоціанти: усі вони підтримували мистецтво! Але сучасні прихильники механіки чхати хотіли на те, що якісь там Рафаелі, Тіціани, Веронезе, Леонардо взагалі існували! Конкуренцію їм склали б механічні пристрої, і вони померли б із голоду! О, машини! Є причина жахатися винахідників з їхніми відкриттями!

— Втім, ти музикант, Кенсоннасе, ти працюєш! — заперечив Мішель. — Ти проводиш ночі за своїм піаніно! Чи має це означити, що ти відмовляєшся грати сучасну музику?

— Я? Тільки цього бракувало! Я граю її, як і всі! Стривай-но! Щойно я завершив одну дрібничку на смак нашого часу, і я вірю в успіх, якщо тільки зможу знайти видавця.

— І як ти її назвав?

— Тілор’єна, або Фантазія на тему Перетворення карбонатної Кислоти на Рідину.

— Хто б міг подумати? — здивовано скрикнув Мішель.

— Слухай і вирішуй сам, — відказав Кенсоннас.

І він сів за піаніно, скорше накинувся на нього. Під його пальцями, руками, ліктями нещасний інструмент видавав якісь неможливі звуки; ноти наштовхувались одна на одну й тріскотіли, мов град. Жодної мелодії, жодного ритму! Музикант волів змалювати останній дослід Тілор’є, що коштував йому життя[39].

— Ну як? — викрикував він. — Слухайте! Розумійте! Дивіться на останній дослід великого хіміка! Ви вже увійшли в його лабораторію? Відчуваєте, як випаровується карбонатна кислота? Тиск піднявся уже до чотирьохсот дев’яноста п’яти атмосфер! Циліндр хитається! Обережно, обережно! Апарат зараз вибухне! Рятуйся хто може!

У цей момент Кенсоннас відважив по клавішах здоровезного стусана, імітуючи в такий спосіб вибух.

— Уф! — видихнув він. — Невже це недостатньо схоже на вибух? Невже це недостатньо красиво?

Мішель, ошелешений, не міг вимовити й слова. Жак не втримався від сміху.

— І ти покладаєш на це надії? — спитав Мішель.

— Звісно, ще й які! — відказав піаніст. — Це у дусі часу, зараз усі довкола — хіміки! Мене зрозуміють. Однак самої лише ідеї замало, треба ще подумати про виконання.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Жак.

— Я хочу сказати, що дивувати епоху збираюся саме своїм виконанням.

— Як на мене, цей уривок ти граєш неперевершено! — висловив свою думку Мішель.

— Та годі тобі! — мовив музикант, знизавши плечима. — Я вивчаю її три роки й досі не знаю і першої ноти!

— І що ж ти хочеш зробити?

— Це вже моя таємниця, діти мої, нічого у мене не питайте! Ви назвете мене дурником, а тоді я впаду духом. Але можу запевнити вас: талант усіляких там Лістів, Тальбергів, Прюданів і Шульгоффів буде значно перевершено.

— Ти хочеш грати на три ноти за секунду більше, аніж вони? — пожартував Жак.

— Аж ніяк! Я збираюсь винайти абсолютно новий спосіб гри на піаніно, спосіб, що вразить публіку! Який саме? Цього я сказати вам не можу. Тоненький натяк, одне-однісіньке необачне слово — і моя ідея вкрадена. За мною кинеться нице стадо імітаторів, а я хочу залишатися єдиним. Але це потребує надлюдських зусиль! Коли я буду повністю у собі впевнений — зароблю купу грошей, і прощавай, Бухгалтерія!

— Ти збожеволів, друже, — одказав Жак.

— Помиляєшся, Жаку! Я всього лише нерозважний, а це все, що потрібно для успіху! Але повернемося до приємніших речей, спробуємо хоч на мить відтворити те чарівне минуле, для якого ми були народжені. Друзі, ось правда музики!

Кенсоннас був надзвичайним артистом: він грав проникливо, і відчувалось, що він чудово розуміється на всьому тому, що з минулих сторіч передалося сторіччю теперішньому, хоч воно й не хотіло нічого приймати! Він почав із самого зародження мистецтва музики, швидко переходячи від одного маестро до іншого, а те, чого бракувало у його виконанні, він цілком компенсував своїм доволі різким, але зрештою приємним голосом. Він виклав своїм зачарованим друзям усю історію музики, починаючи з Рамо і закінчуючи Люллі, Моцартом, Бетховеном, Вебером, основоположниками мистецтва, плачучи над лагідними інспіраціями Ґретрі й переможно проносячись неперевершеними сторінками Россіні та Мейєрбера.

— Слухайте, — вів Кенсоннас далі, — ось забуті мелодії з Вільгельма Телля, Роберта, Гугенотів; от велична доба Ерольда та Обера, вчених, які пишалися тим, що нічого не знають! Ех! Що робить наука в музиці? Чи може вона втручатись у живопис? Ні, ні та ще раз ні, адже живопис і музика становлять одне ціле! Ось як розуміли велике мистецтво у першій половині дев’ятнадцятого сторіччя! Тоді не шукали нових методів; у музиці немає нічого нового, як і в коханні, і в цьому — чарівний привілей чуттєвого мистецтва: вони є вічно молодими!

— Непогано сказано, — кинув Жак.

— Але згодом, — продовжував піаніст, — декілька амбітних хлопців відчули необхідність дослідити незнані шляхи, внаслідок чого музика опинилася на краю прірви.

— Ти хочеш сказати, — перепитав Мішель, — що з часів Мейєрбера і Россіні нікого не можеш назвати гідним музикантом?

— Саме так! — підтвердив Кенсоннас, сміливо перескакуючи із «ре» у «мі-бемоль». — Я не кажу про Берліоза, голову школи безпорадних, чиї музичні ідеї вилились у сповнені заздрості фейлетони, але ось деякі з наслідувачів великих метрів: послухай Фелісьєна Давида, професіонала у музиці, що його нинішні вчені плутають з королем Давидом, першим арфістом євреїв! Уважно прислухайся до простих та щирих інспірацій Массе, цього останнього музиканта, що писав почуттями і серцем, чия Індіанка стала справжнім шедевром своєї доби! А от і Гуно, блискучий автор Фауста, який помер невдовзі після того, як став священиком Вагнерівської Церкви. А це — майстер мелодійного шуму, герой музичного ґвалту, людина, яка писала величну музику так, як колись писали величну літературу: Верді, автор невичерпного Трубадура, що значною мірою посприяв деградації смаків свого століття. А ось прийшов Вагнерб...

Цієї миті Кенсоннасові пальці, що вже не підкорялись жодному ритму, пустилися блукати незбагненними фантазіями Споглядальної Музики, раптово завмираючи у паузах, щоб потім щезнути посеред нескінченного пасажу.

Із незрівнянним талантом музикант відтворив послідовні етапи історії мистецтва; двісті років музики пробігли під його пальцями, і друзі слухали його, мовчазні й зачаровані.

Аж раптом, посеред чергового сильного напруженого пасажу Вагнерівської школи, у ту мить, коли збита зі шляху думка остаточно губилася, коли звуки потроху поступалися дивному шуму, музичну складову якого вже важко було якось оцінити, під пальцями піаніста народилась проста, милозвучна, сповнена ніжності й чуттєвості мелодія. Це була немов постала після бурі тиша, спокійна пісня після какофонії гарчання й крику.

— Ох! — тільки й зміг вимовити Жак.

— Друзі мої, — вів далі Кенсоннас, — але був ще один митець, невідомий і незнаний, що був генієм музики. 1947 рік, останній подих вмираючого мистецтва.

— І хто ж це? — запитав Мішель.

— Це твій батько, мій улюблений вчитель!

— Мій батько! — вигукнув юнак, майже плачучи.

— Так. Слухай.

І Кенсоннас, відтворюючи мелодії, під якими радо підписалися би Вебер із Бетховеном, здійнявся до вершин свого виконання.

— Мій батько! — повторював Мішель.

— Так! — одказав музикант, із люттю опускаючи кришку піаніно. — Після нього — порожнеча! Хто б зараз його зрозумів? Досить, друзі, досить на сьогодні подорожей у минуле! Подумаймо про сьогодення, і хай панує індустріалізм!

Із такими словами він натиснув на інструменті якусь кнопку; клавіші зникли, й замість них з’явилася уже застелена постіль разом із забезпеченою усім необхідним обладнанням убиральнею.

— От винахід, достойний нашої доби, — мовив він. — Піаніно-ліжко-комод-туалет!

— І нічний столик, — додав Жак.

— Саме так, друже. Повний набір!