Париж двадцятого століття

Розділ XIV Великий Драматичний Склад

У цю добу загальної централізації, що впливала на мислення так само, як і на механіку, в створенні Драматичного Складу не було нічого незвичного; у 1903 році знайшлися люди, тямущі й винахідливі, яким удалося отримати привілейоване право на заснування такого товариства.

Але минуло двадцять років, й організація перейшла до рук уряду: тепер вона виконувала накази Генерального директора, Державного Радника.

П’ятдесят театрів, що їх налічувала столиця, замовляли у неї п’єси на будь-який смак; одні з них майстрували заздалегідь, інші — під замовлення: для такого-то актора або за такою-то темою.

У цих умовах цензура вмерла природною смертю, а її символічні ножиці заржавіли десь у глибині шухляди; зрештою, вони пощербились від тривалого використання, але уряд волів не виділяти коштів на їхнє полагодження.

Директори театрів Парижа та провінції були державними чиновниками; їх призначали на посаду, видавали заробітну плату, потім пенсію й нагороджували відзнаками та орденами згідно з віком і вислугою.

Актори отримували кошти з бюджету, хоча статусу держслужбовців не мали; упередження минулого із кожним днем втрачали свою силу; їхнє ремесло стояло врівні із найповажнішими професіями того часу; їх усе частіше залучали до салонних вистав; вони ділилися ролями із запрошеними і врешті закінчили тим, що їх стали плутати із гістьми; великосвітні пані подавали акторам репліки, й у деяких ролях лунало таке:

«Ви краща за мене, пані, ваше чоло світиться доброчесністю, тоді як я... Я — всього лише нікчемна куртизанка...»

Та інші люб’язні речі.

А один із заможних сосьєтерів[99] «Комеді Франсез» навіть ставив у власному будинку п’єси інтимного характеру за участі синів багатеньких татусів.

Усе це значно сприяло популяризації професії актора.

Створення Великого Драматичного Складу винищило галасливу касту драматургів; члени товариства отримували щомісячну платню, до слова, дуже високу, а держава привласнювала усі прибутки за вистави.

Існувало також вище керівництво Драматургії. Якщо Великий Склад і не продукував шедеврів, то зрештою хоча б тішив публіку простенькими творами; авторів минулого більше не грали; інколи в Пале-Роялі[100] ставили Мольєра, разом із куплетами й дурними жартами панів акторів, проте це було скорше виключенням; Гюґо, Дюма, Понсара, Ож’є, Скріба[101], Сарду, Бар’єра, Меріса, Вакрі масово вилучили з програми; свого часу вони трішки зловживали своїм талантом, аби тепер вести за собою епоху; втім, у добре організованому суспільстві епоха повинна іти, а не бігти; оскільки згадуваний запряг мав ноги й легені, як у оленя, це було небезпечно.

Тепер у всьому панував строгий порядок: так і має бути у цивілізованих людей; драматурги-чиновники жили собі спокійно й не виснажувалися; немає більше цих богемних поетів, цих мерзенних геніїв, які, здавалося б, вічно бунтують проти існуючого стану речей; чи можна було нарікати на таку організацію, що вбивала людську особистість і годувала публіку відповідною для її потреб літературою?

Траплялось таке, що якийсь горопаха, відчуваючи, як у серці палає священний вогонь, робив спроби пробитися до театру; але вхід туди був для нього заборонений через контракти, підписані із Великим Драматичним Складом; тоді поет, якого не зрозуміли, власним коштом друкував якусь хорошу комедію, проте ніхто її не читав, і вона ставала здобиччю цих крихітних створінь з числа Ентомозоерів[102], які були, певно, найосвіченішими людьми свого часу, якщо зжирали все, що їм кидали гризти.

Отже, саме до Великого Складу, що його спеціальним декретом визнали суспільно корисним закладом, Мішель Дюфренуа покрокував, стискаючи в руці рекомендаційного листа.

Офіси товариства були розташовані на вулиці Нев-Палестро й займали приміщення колишньої казарми.

Мішеля провели до Директора.

Це був украй поважний чоловік, сповнений усвідомлення надзвичайної важливості своїх обов’язків; він ніколи не сміявся й залишався геть байдужим навіть до найбільш влучних жартів у водевілях; так, підлеглі кепкували, що на ньому можна випробовувати бомбу; вони докоряли йому в тому, що він тримає їх у дещо військовому режимі; але ж зі скількома людьми йому доводилось мати справу! Комедіографи, драматурги, водевілісти, лібретисти... не рахуючи вже двох сотень чиновників копіювального відділу й цілого легіону клакерів[103]!

Так, адміністрація забезпечувала ними театри, відповідно до характеру представлених п’єс; ці панове, добре виховані люди, переймали в мудрих викладачів делікатне мистецтво оплесків та вираження цілої гами людських емоцій.

Мішель показав лист від Кенсоннаса. Директор вголос його прочитав, тоді мовив:

— Пане, я добре знайомий із вашим заступником і радо б йому допоміг; він запевняє мене у ваших літературних здібностях.

— Але пане, я ще нічого не написав! — скромно заперечив юнак.

— Тим краще, для нас це тільки перевага, — запевнив його Директор.

— Щоправда, у мене є деякі нові ідеї...

— Це зайве, пане: з новими ідеями нам нема чого робити; у нашій справі особистість повинна цілком зникнути; вам треба розчинитись у широкій масі, що продукує посередні твори. От тільки я не можу зрадити встановленим правилам; аби вас прийняли, вам необхідно скласти іспит.

— Іспит? — здивувався Мішель.

— Так. Письмовий твір.

— Гаразд, пане, я цілком у вашому розпорядженні.

— Чи готові ви скласти іспит уже сьогодні?

— Як побажаєте, пане Директоре.

— Отже, зараз.

Директор віддав розпорядження, й за мить Мішель уже сидів у якійсь кімнаті з пером, папером, чорнилом і темою твору. Його залишили наодинці!

Яким же було його здивування! Він очікував на те, що йому доведеться коментувати якийсь історичний текст, розглянути п’єсу або проаналізувати шедевр античної літератури. Дитя!

Йому треба було вигадати несподівану розв’язку для заданої п’єси, гумористичну пісеньку про рахунки, та ще й каламбур!

Мішель зібрав докупи усю свою сміливість й зробив усе, що було в його силах.

Загалом його робота була слабкою і незавершеною; юнакові бракувало навичок, або, як казали раніше, письменницької майстерності; розв’язка залишала бажати кращого; гумористична пісня виявилась надто поетичною для водевілю, а каламбур взагалі не вийшов.

Однак завдяки протектору Мішеля його все ж таки взяли на роботу із зарплатнею у вісімнадцять тисяч франків; оскільки розв’язка виявилася найменш слабкою частиною його іспиту, його призначили в Сектор комедії.

Великий Драматичний Склад — чудова організація.

Вона налічувала п’ять Секторів:

1. Висока комедія й жанрова комедія.

2. Власне водевіль.

3. Історична драма та сучасна драма.

4. Опера й комічна опера.

5. Ревю, феєрії та офіційні виступи.

Трагедію було ліквідовано.

Кожен підрозділ мав своїх фахівців; перелік галузей їхньої спеціалізації дозволить краще зрозуміти механізм цієї величної інституції, де все передбачено, впорядковано, налагоджено.

За тридцять шість годин там могли створити жанрову комедію або ж новорічне ревю.

Мішелеві показали його робочий стіл у першому Секторі.

Там можна було знайти талановитих службовців, що були приставлені до різних відділів: одні займалися Експозиціями, інші — Розв’язками, хтось працював над Відходом акторів зі сцени, хтось — над їх Виходом; були й ті, хто складав рими: високі, якщо замовник неодмінно хотів віршів, або звичайні, для поточних діалогів.

Проте існував іще один специфічний прошарок чиновників, до яких Мішелю і довелося приєднатися: ці службовці, до речі, доволі спритні, мали за завдання переробляти п’єси минулих сторіч, що зводилося до простого їх копіювання або ж до своєрідного «перекручення».

Так, наприклад, керівництво тільки-но здобуло величезний успіх у театрі Жімназ із постановою майстерно перелицьованої п’єси Напівсвіт; баронеса д’Анж перетворилася на молоду й недосвідчену дівчину, яку Наньяк мало не заманив у свої тенета; якщо б не втрутилась її подруга, пані де Жален, колишня коханка згаданого Наньяка, справу було б зроблено; епізод з абрикосами[104], а також змалювання світу одружених чоловіків, чиїх дружин ніхто ніколи не бачив, викликали жваві овації зали.

Переробили також і Габріель: не знаю, за яких обставин уряд був зацікавлений у тому, щоб змилуватись над дружинами повірених. Жульєн збирався вже втекти від домашнього вогнища зі своєю коханкою, коли до нього кинулася його дружина Габріель; вона змалювала йому таку страшну картину невірності, де він буде бігати по полях, пити поганеньке вино й спати на вологих простирадлах, що він одразу ж відмовився вчиняти такий злочин з високих міркувань моралі, а потім мовив: «О, мати родини! О, поетка! Я кохаю тебе!»

Ця п’єса, що її назвали «Жульєн», навіть була нагороджена Академією.

Проникаючи у таємниці цієї потужної інституції, Мішель відчував, немов його морально знищують; але юнакові треба було заробляти гроші, й незабаром йому доручили важливу роботу.

Він повинен був переробити Наших близьких Сарду.

Горопаха працював до сьомого поту; він міг уявити у п’єсі мадам Коссад зі своїми заздрісними, егоїстичними й розпусними подругами; у крайньому разі, доктора Толозана можна було замінити якоюсь акушеркою, а в сцені зґвалтування пані Моріс поламала б дзвіночок пані Коссад! Але розв’язка! Розв’язка видавалася неможливою! Мішель марно ламав собі голову: він ніколи б не наважився зробити так, аби пані Коссад убила ота горезвісна лисиця!

Отже, юнак був змушений відмовитись від завдання й визнати своє безсилля!

Такий результат неабияк розчарував Директора, але юнака вирішили випробувати у драмі; можливо, він згодиться у цій сфері!

За два тижні після зарахування у Великий Драматичний Склад Мішель Дюфренуа був переведений із Сектору комедії до Сектору драми, що розподілявся на велику історичну драму та сучасну драму.

Велика історична драма, у свою чергу, складалася з двох чітко визначених підрозділів; в одному правдивий і серйозний виклад історії хорошими авторами було слово в слово вкрадено; в іншому його було вкрай перекручено й сфальсифіковано, відповідно до аксіоми одного великого драматурга дев’ятнадцятого сторіччя: щоб наробити історії дітей, її треба зґвалтувати.

І їй робили гарненьких діточок, які, щоправда, зовсім не були схожі на матір!

Головними фахівцями історичної драми були чиновники, які займалися неочікуваними розв’язками, особливо у четвертих діях; їм надавали погано продуманий опус, і вони із завзяттям заходились його виправляти; фахівці з довгих тирад, що їх прозвали тирадами вельможних дам, також становили одну з найвищих ланок в адміністрації.

Сучасну драму розподіляли на «драму у фраці» і «драму в робочій сорочці»; інколи обидва жанри перемішувались, але адміністрації такий мезальянс не подобався; це завдавало шкоди навичкам фахівців, й тоді вони легко могли вкласти у вуста якогось франта слова останньої наволочі! А це вже було б замахом на обов’язки фахівців із сховища арго!

Серед службовців були ті, хто займався суто однією сценою: вбивствами через необережність, умисними вбивствами, отруєннями або ґвалтуваннями; одному з тих, хто був відповідав за цю останню тему, не було рівних у мистецтві опускати завісу вчасно; секунда зволікання — і актор або ж актриса ризикували опинитися у вкрай неприємній ситуації!

Цей чиновник, до речі, порядний чоловік п’ятдесяти років, батько родини, поважна і всіма шанована людина, заробляв двадцять тисяч франків, ось уже тридцять років переробляючи оті сцени насильства із незрівнянним умінням та спритністю.

Першим завданням Мішеля в цьому Секторі стала повна переробка драми Амазампо, або Відкриття хініну, значущої п’єси, яка з’явилася 1827 року.

Робота на нього чекала нелегка; необхідно було зробити п’єсу виключно модерною; однак хінін було відкрито вже дуже давно.

Чиновники, що їм доручили очистку п’єси, трудилися в поті чола, оскільки твір був у дуже поганому стані. Стилістичні прийоми у ній були настільки банальними, жарти настільки безглуздими, а композицію настільки підточило тривале перебування на полицях архівів, що легше вже було написати новий текст, але накази адміністрації залишалися категоричними: уряд хотів нагадати людям про це важливе відкриття, особливо у ті часи, коли у Парижі ще подекуди спалахували епідемії лихоманки. Отже, мова йшла про перероблення п’єси під смаки сучасності.

І талановитим чиновникам це вдалося. То був справжній подвиг, але бідаха Мішель не мав до цього шедевру жодного стосунку; він не подав жодної ідеї; абсолютно не розумів, як можна використати подану ситуацію; він виявився у цій справі цілковитим нездарою. Його визнали неспроможним до такої роботи.

Директорові подали звіт, що свідчив явно не на користь Мішеля, і після місяця роботи з драмою його понизили посадою: тепер він опускався до третього Сектору.

«Я ні на що не здатний! — думав юнак, — не маю ані уяви, ані здорового глузду! Але все ж таки — у який дивний спосіб вони займаються театром!»

І він, розчарований, проклинав цю організацію, забуваючи про те, що колективна праця у дев’ятнадцятому сторіччі вже містила у собі зародки всієї цієї інституції, що її називали Великим Драматичним Складом.

І така колективна праця стала надзвичайно потужною.

Отже, Мішель скотився з драми у водевіль. Тут були зібрані найвеселіші люди Франції; автор жартівливих пісень змагався у вправності з автором дотепів; секцією грайливих ситуацій та сороміцьких слів завідував один люб’язний хлопчина. Департамент каламбурів працював бездоганно.

До того ж існувало ще центральне бюро дотепів, пікантних реплік і нісенітниць; воно постачало свої послуги усім п’ятьом Секторам; адміністрація дозволяла вживання дотепного слова тільки у тому разі, якщо воно не використовувалось протягом бодай вісімнадцяти останніх місяців; за її наказами словники постійно перевірялися, з них вилучали всі словосполучення, галліцизми і слова, що їх, за умови вживання не в основному своєму значенні, можна була б сприйняти двозначно; в останній своїй відомості адміністрація представила у звіті актив із сімдесяти п’яти тисяч каламбурів, з яких чверть були абсолютно новими, а решту ще можна було використовувати. Перші коштували дорожче.

Така раціональна організація праці, багатий резервний капітал і порозуміння у команді стали запорукою неодмінної якості продукції третього Сектору.

Коли керівництву стало відомо про невтішні успіхи Мішеля у вищих секторах, юнакові вирішили доручити найлегше у створенні водевілю завдання; у нього вже не вимагали ані подати якусь ідею, ані підібрати влучне слово; Мішелю була представлена готова сцена, і він мав лише її розвинути.

Мова йшла про написання одного акту для театру Пале-Рояль; в основі його лежала ще нова для сцени ситуація, що, однак, могла стати джерелом найцікавіших театральних ефектів. Стерн уже намітив її у 73-му розділі другої книги «Трістама Шенді», в епізоді із Футаторіусом.

Сама лише назва п’єси красномовно свідчила про її зміст; вона називалася:

Застібки вже свої штани!..

Одразу стає зрозумілим, які повороти приховує в собі пікантна ситуація, в якій опинився бідолаха, що забув виконати це найперше правило чоловічого убрання. Увесь жах його друга, який представляє горопаху у знатному салоні передмістя, збентеження господині дому; додайте до цього спритну гру актора, який щомиті може змусити публіку лякатися того, що... й кумедну паніку серед жінок, які... Така ситуація мала все для колосального успіху!

Однак Мішеля, який спершу намагався якось боротися із цією оригінальною ідеєю, раптово опанував жах. Тоді він розірвав доручений йому сценарій.

«О! Я жодної миті не залишуся більше в цій печері! — подумав він. — Краще вже померти з голоду!»

І він мав рацію! Що він міг зробити? Скотитися до Сектору опери й комічної опери? Але ж він ніколи не погодиться писати безглузді вірші, що їх вимагали сучасні музиканти!

Або опуститися до ревю, до феєрій, до офіційних промов?

Але там у першу чергу треба бути машиністом або художником, аж ніяк не драматургом! Виявляти винахідливість у створенні нових декорацій, і нічого більше! Завдяки фізиці та механіці ця сфера значно розвинулась... На кін примудрялися виносити справжні дерева, що їхні корені були занурені у невидимі ящики, цілісінькі квітники, природні ліси, будували навіть високі кам’яні споруди! Океан відтворювався за допомогою справжньої води в басейні, що його щовечора виливали перед глядачами й наступного дня наповнювали знов!

Чи відчував Мішель, що здатен на вигадування таких речей? Чи мав він у собі щось таке, що могло б розворушити маси, змусити їх наповнювати каси театрів зайвими грошима зі своїх розбухлих кишень?

Ні! Тисячу разів ні!

Отже, йому залишалося лише одне: піти.

Що він і зробив.