Париж двадцятого століття

Розділ IX Візит до дядька Гюгнена

З того пам’ятного вечора молоді люди тісно заприятелювали; вони створили свій власний маленький світ у величезній столиці Франції.

Мішель проводив увесь час за Великою Книгою. Здавалося, він повністю змирився зі своєю долею, проте для повного щастя йому бракувало одного: побачити дядька Гюгнена; з ним він мав би справжню родину: Гюгнен — за батька, двоє друзів — за старших братів. Проте він часто надсилав старому листи, і той охоче відповідав.

Так сплинули чотири місяці; у банківському домі Мітелем були задоволені; двоюрідний брат уже не зневажав юнака так сильно; Кенсоннас його вихваляв. Вочевидь, хлопець знайшов свій шлях у житті: він народився диктувальником.

Закінчилась зима: з нею доволі успішно боролися калорифери й газові каміни.

Настала весна. Мітелеві дозволили один вихідний день, неділю; він вирішив присвятити її дядькові Гюгнену.

О восьмій ранку він із радістю в серці вийшов з будівлі банківського дому, безмежно щасливий від того, що має можливість трохи подихати киснем десь подалі від ділового центру. Погода стояла пречудова. З’являлися перші весняні квіти, продавчині сперечалися про те, у кого кращий букет; Мішель відчував себе живим.

Дядько мешкав далеченько; він змушений був знайти дешевше житло.

Юний Дюфренуа попрямував до станції метро Мадлен, купив квиток, дістався другого поверху вагона; пролунав сигнал відправлення; потяг піднявся бульваром Мальзерб, залишаючи праворуч масивну споруду церкви Святого Августина, а з лівого боку — парк Монсо, що його по всьому периметру оточували чудові будівлі, перетнув першу, а трохи згодом і другу лінію залізничної колії; нарешті зупинився на станції Порт Аньєр, недалеко від старовинних укріплень.

Перша частина подорожі була завершена: Мішель жваво стрибнув на землю, далі покрокував вулицею Аньєр[40] до вулиці Повстання, звернув праворуч, пройшов під мостом залізниці, що вела до Версаля, й опинився нарешті на розі вулиці Кайу[41].

Перед ним стояв скромний на вигляд будинок, високий і, здавалося, густозаселений; Мішель звернувся до консьєржа, аби дізнатись, де можна знайти пана Гюгнена.

— Восьмий поверх, двері праворуч, — відказала ця високопосадова особа; адже консьєржів призначав на посаду лише уряд, і вони були кимось на кшталт чиновників.

Юнак подякував, зайшов у підйомник і вже за мить опинився на сходовому майданчику восьмого поверху.

Він подзвонив. Пан Гюгнен сам відчинив хлопцеві двері.

— Дядечку! — вигукнув Мішель.

— Дитя моє! — зрадів старий, широко розводячи руки для обіймів. — Нарешті ти прийшов!

— Так, дядьку! І мій перший вільний день — для вас!

— Дякую, мій любий синку, — відказав пан Гюгнен, запрошуючи племінника увійти. — Який я радий тебе бачити! Сідай, сідай, і скинь ти вже цього капелюха! Влаштовуйся зручніше, почувайся як вдома! Ти ж залишишся, правда?

— Я приїхав на цілий день, дядечку, якщо це, звісно, не завдасть вам клопоту.

— Та що ти таке кажеш! Мені? Завдасть клопоту? Дитя моє, увесь цей час я чекав на тебе!

— Ви на мене чекали! Однак у мене не було навіть часу вас попередити! Я приїхав би раніше, ніж ви отримали б мого листа!

— Я чекав кожної неділі, Мішелю, і твоя порція сніданку завжди стояла тут, на столі, як і тепер.

— То як же так?

— Я не сумнівався в тому, що рано чи пізно ти завітаєш до свого дядька. Щоправда, як бачиш, це сталося пізно.

— Я не мав часу! — поквапився запевнити дядька Мішель.

— Мій любий синку, я це чудово знаю, тому не ображаюся на тебе, в жодному разі!

— Який же ви тут, певно, щасливий! — сказав Мішель, із заздрістю кидаючи погляд на дядькову кімнату.

— Ти маєш на увазі моїх давніх друзів, мої книжки! — усміхнувся дядько Гюгнен, — це чудово, так, це чудово! Але почнемо зі сніданку; ми побалакаєм про це пізніше, тим паче, я обіцяв тобі, що не буду вести з тобою розмов про літературу.

— Але дядечку! — благальним тоном промовив Мішель.

— Та добре вже, не про це зараз мова! Краще скажи мені, чим ти займаєшся, як у тебе справи на роботі? Може, твої погляди?..

— Вони не змінилися, дядьку.

— Чорт забирай! Тоді до столу, синку! Але, здається, ти не обійняв мене, Мішелю!

— Обіймав, дядечку, вже обіймав!

— Тоді давай іще раз, племінничку! Зайві обійми мені аж ніяк не зашкодять: я ще не снідав; це навіть викличе апетит!

Мішель радо обійняв дядька, і тоді вже вони обидва сіли до столу.

Проте юнак ніяк не міг втриматися від того, щоб постійно оглядати все навкруги: у дядьковій квартирі багато що викликало зацікавлення у його поетичній душі.

Невеличка вітальня, що разом із спальнею й складала всю Гюгненову квартиру, була просто завалена книжками; стіни ледь проглядали за полицями; старенькі палітурки тішили око своїм дещо брунатним від часу кольором. Книжки, що були щільно притиснуті одна до одної, вдиралися й до сусідньої кімнати, проковзуючи під дверима й крізь напіввідчинені внутрішні вікна; їх можна було побачити всюди: на меблях, коминкові, а шафи ледь не тріщали від їхньої кількості; ці безцінні томи зовсім не були схожими на книжки багатіїв, що вони їх акуратно складають в безкінечно розкішних та настільки ж непотрібних нікому бібліотеках; видно було, що ці книжки — у себе вдома, на своєму місці, що вони хазяйнують тут, та, незважаючи на те, що місця замало й доводиться потіснитися, почуваються вони чудово; притому — жодної порошинки, жодного загнутого кутика на сторінках, жодної плямки на обкладинках; було очевидно, що дбайлива рука щоранку приводила їх до ладу.

Із меблів у квартирі були тільки два старі крісла та столик у стилі ампір з двома позолоченими сфінксами й римськими фасціями.

Вікна дядькових пенатів виходили на південь; але високі стіни сусідніх будинків у дворі заважали сонцю потрапляти в кімнати; лише один раз на рік, 21 червня, у день літнього сонцестояння, у разі якщо погода була хорошою, найдовший з променів небесного світила злегка торкався сусіднього даху, хутко проковзував у вікно, сідав на краєчок полиці або корінець книжки; й за мить уже повертався назад, зникаючи аж до наступного року.

Дядькові Гюгнену цей промінчик, завжди один і той самий, був добре знайомий; він з хвилюванням у серці чатував на нього, уважний та непохитний, мов астроном; він купався у його цілющому світлі, встановлював старенький годинник на ймовірний час його появи, не забуваючи дякувати сонечку за те, що воно про нього не забувало.

Цей промінчик став його власною гарматою з Пале-Рояль[42]; от тільки стріляла воно всього лише раз на рік, та й то не завжди!

Дядько Гюгнен не забув запросити Мішеля у гості в цей урочистий день 21 червня, і Мішель пообіцяв, що не проґавить такого свята.

Сніданок тривав: доволі скромний, але приготований від душі.

— У мене сьогодні справжнє свято, — мовив дядько, — я частую гостей! До речі, ти знаєш, з ким ти сьогодні вечерятимеш?

— Не знаю, дядьку.

— З твоїм викладачем паном Рішло та його онукою, панною Люсі.

— Я з нею не знайомий.

— Що ж, племінничку, ви познайомитесь, і, попереджаю тебе, вона прегарна, але сама того не знає! Тож не здумай їй про це казати! — сміючись, додав Гюгнен.

— І не подумаю! — відказав юнак.

— Після вечері, якщо ніхто не буде проти, ми трохи прогуляємося.

— Залюбки, дядьку! Як на мене, чудове завершення дня.

— Що ж, Мішелю, чому ти більше нічого не їси, не п’єш?

— Чому ж ні, дядечку, — відповів Мішель, який уже не мав чим дихати, — за ваше здоров’я!

— І за твоє повернення, синку; коли ти від мене ідеш — мені завжди здається, що ти вирушаєш у довгу подорож! Отак-то воно і є... Але годі про це: краще розкажи мені, Мішелю, як ти, як життя? Настав час поговорити відверто!

— Охоче, дядечку!

Мішель в подробицях повідав дядькові про найнезначніші події у своєму житті, про свій смуток, відчай, лічильну машину, не оминаючи й пригоди з Касою, що сама себе захищає, і, нарешті, про свої найкращі дні, проведені на вершинах Великої Книги.

— Саме там, — промовив юнак, — я зустрів першого у своєму житті друга.

— О! Ти маєш друзів... — гмукнув Гюгнен, насуплюючи брови.

— І навіть двох! — відказав Мішель.

— Це багато, якщо вони тебе зрадять, і достатньо, якщо вони тебе люблять, — повчально мовив добросердий старий.

— Але, дядечку! — із запалом заперечив Мішель. — Вони справжні митці!

— О! Тоді це запорука того, — вів далі дядько Гюгнен, — що люди вони хороші: за статистикою каторг і в’язниць, туди потрапляють здебільшого самі лише священики, адвокати, підприємці, біржові маклери, банкіри та юристи — жодної творчої особистості! Але все-таки...

— Ви з ними познайомитесь, дядечку, і переконаєтеся в тому, що вони порядні та чесні люди!

— Залюбки, — погодився дядько Гюгнен; — я люблю молодь, за умови, якщо вона молода! Коли ж юнаки перетворюються на передчасних дідуганів — це виглядає лицемірно й нещиро!

— За них я можу поручитися!

— З огляду на те, з якими людьми ти спілкуєшся, я можу бути певним у тому, що переконання твої не змінились?

— Ба більше, дядечку: я тільки утвердився у своїх поглядах, — одказав Мішель.

— Ти захряс у гріхах?

— Так, дядьку.

— Тоді, неборако, сповідайся мені у своїх останніх прогрішеннях!

— Охоче висповідаюсь, дядечку!

І юнак палко та натхненно почав декламувати чудові вірші, сповнені сенсу й справжньої поезії.

— Браво! — у захваті вигукнув дядько Гюгнен, аплодуючи небожеві. — Браво, синку! Отже, мистецтво ще існує, ще живе! Ти говориш мовою чудових днів, що вже давно минули! Ох, синку, ти робиш мені таку приємність, і разом з тим завдаєш такого болю...

Обидва вони якийсь час мовчали, не в змозі вимовити й слова.

— Годі, годі вже! — мовив дядько Гюгнен. — Нумо заберемо цей стіл, тепер він тільки заважає!

Мішель допоміг дядькові, і за мить їдальня перетворилася на бібліотеку.

— Ну то що, дядечку? — спитав Мішель.