Париж двадцятого століття

Розділ XV Злидні

Під час роботи у Великому Драматичному Складі, з квітня по вересень, у ці довгі п’ять місяців розчарувань і відрази, Мішель не забував ані дядька Гюгнена, ані свого викладача Рішло.

Скільки вечорів, що він вважав їх одними з найкращих у своєму житті, він провів у гостях в одного та другого! З професором він говорив про бібліотекаря; з бібліотекарем він говорив не про професора, а про його онуку Люсі, та ще й як говорив, із яким почуттям!

— Очі у мене вже не дуже, — якось сказав йому дядько, — але здається, я бачу, що ти її кохаєш!

— Так, дядечку, до нестями!

— Кохай її до нестями, але одружись із нею, як людина тямуща, коли...

— Коли? — тремтячи, перебив Мішель.

— Коли ти матимеш становище в суспільстві; зроби це для неї, а як не для неї — то хоча б для себе!

Мішель нічого не відповідав на ці слова; його охоплювала глуха лють.

— Але чи кохає тебе Люсі? — запитав дядько Гюгнен іншим разом.

— Не знаю! — відказав Мішель. — Нащо я їй потрібен? У неї нема причини мене любити!

І того вечора, коли йому поставили таке запитання, юнак, здавалося, був найнещасливішою людиною на світі.

Однак дівчина навряд чи замислювалась про те, чи мав бідний юнак становище у суспільстві. І справді, її це не турбувало; вона потроху звикала до зустрічей із Мітелем, звикала вислуховувати його, коли він був із нею, та чекати на нього, коли його не було; молоді люди гомоніли про все й ні про що. Старі дозволяли. Навіщо заважати їм любити один одного? Але про любов закохані не говорили. Вони говорили про майбутнє. Мішель не наважувався порушити складне питання теперішнього.

«Настане день, коли я так кохатиму вас!» — казав він.

Люсі тонко відчувала: це лише питання часу, на яке поки що не треба шукати відповіді.

До того ж юнак повністю скорився своїй поезії; він знав, що його слухають, його розуміють, він відкривав серцю дівчини усього себе! Поруч із нею він ставав собою; проте віршів для Люсі він не писав; він був на це неспроможний, адже любив її надто сильно; він не міг збагнути, як можна поєднати риму із коханням, як можна віддавати почуття на поталу вимогам якоїсь цезури.

Однак його найпотаємніші думки мимоволі насичувались поезією, і коли він читав Люсі вірші, вона слухала так, ніби сама їх написала; здавалося, вони завжди відповідали на якесь глибоко заховане питання, яке вона нікому не наважувалась поставити.

Одного дня Мішель сказав, пильно вдивляючись у дівчину:

— День наближається.

— Який день? — спитала вона.

— День, коли я вас покохаю.

— Ах! — зітхнула Люсі.

Згодом час від часу він повторював: «День усе ближче».

Нарешті, одного чудового серпневого вечора, Мішель зізнався, беручи дівчину за руку: «Він настав».

— День, коли ви мене покохаєте, — прошепотіла Люсі.

— День, коли я вас покохав, — мовив Мішель.

Коли дядько Гюгнен і пан Рішло помітили, що молоді дійшли уже до цієї сторінки свого роману, вони сказали їм так:

— Досить читання, діти, згортайте книжку! А ти, Мітелю, працюй за двох!

На тому й відсвяткували заручини.

Цілком очевидно, що у такій ситуації Мішель не розповідав про свої неприємності. Коли його питали, як там у нього справи з Великим Драматичним Складом, він відповідав ухильно: усе не ідеально, треба звикнути, але у нього вийде.

Старих така відповідь задовольняла; Люсі здогадувалась про страждання Мішеля й підтримувала його, як могла, але з певною стриманістю: вона відчувала, що зацікавлена у цій справі.

Якими ж глибокими були відчай і розчарування юнака, коли він знову став іграшкою у руках долі! Він пережив жахливі хвилини, коли життя розкрило йому свої справжні сторони, з усіма своїми труднощами, зневірою, іронією. Він відчув себе ще біднішим, непотрібнішим, самотнішим, ніж будь-коли.

«Навіщо я цьому світові, — думав він, — мене ніхто сюди не запрошував! Треба йти звідси!»

Його втримала думка про Люсі.

Він побіг до Кенсоннаса; той пакував дорожню сумку, настільки крихітну, що на неї згорда дивився б навіть спальний мішечок для немовлят.

Мішель розповів про свою пригоду.

— Це мене не дивує, — відказав Кенсоннас, — ти не створений для колективної співпраці. — Що ти робитимеш?

— Працюватиму сам.

— А! Отже, ти із сміливців? — запитав піаніст.

— Побачимо. Але куди ти збираєшся, Кенсоннасе?

— Я іду.

— З Парижа?

— Так, і навіть більше того. Добре ім’я французів створюється зовсім не у Франції; це закордонний продукт, який сюди імпортують; я зроблю так, щоб мене імпортували.

— Але куди ти ідеш?

— У Німеччину: дивувати цих любителів пива й курців люльок! Ти ще почуєш моє ім’я!

— То ти не зрадив своїй геніальній ідеї?

— Ні! Але поговоримо про тебе; ти боротимешся, це добре: чи є в тебе гроші?

— Декілька сотень франків.

— Негусто! Слухай, я залишу тобі своє житло; воно оплачене на три місяці вперед.

— Але ж...

— Я втрачу гроші, якщо ти не погодишся. У мене є тисяча франків заощаджень; розділимо їх.

— Ніколи! — заперечив Мішель.

— Який же ти бовдур, сину мій! Я мав би віддати тобі все, а я всього лише розділяю! Я винен тобі ще п’ятсот франків.

— Кенсоннасе! — зітхнув Мішель із сльозами на очах.

— Ти плачеш! Що ж, правильно робиш! Це обов’язкова сцена для вистави від’їзду! Не хвилюйся, я повернусь! Обіймемося!

Мішель кинувся в обійми друга, який присягнувся не виказувати свого зворушення й одразу хутко помчав, аби не порушити своєї обіцянки.

Мішель залишився один. Перш за все він вирішив нікому не розповідати про зміни у своєму становищі: ані дядькові, ані дідусеві Люсі. Не треба завдавати їм зайвих клопотів.

«Я буду працювати, буду писати, — повторював він, щоб підняти собі дух, — є ж ті, хто боровся, попри те, що невдячний вік відмовлявся їм повірити! Ми ще побачимо!»

Наступного дня він переніс свій скромний багаж у кімнату друга й одразу взявся до справи.

Мішель хотів опублікувати збірку поезії: непотрібної, але чудової, і він працював без упину, майже голодуючи, розмірковуючи і мріючи; він спав тільки для того, щоб мріяти далі.

Про сім’ю Бутарденів юнак більше нічого не чув; він уникав проходити вулицями, які їм належали, уявляючи, що вони хочуть його повернути! Але опікун навряд чи про нього думав; він тільки зрадів, коли позбувся цього нікчеми.

Єдиним його щастям, коли він покидав кімнату, було відвідати пана Рішло. Мішель тільки для того й виходив; він поринав у споглядання дівчини, черпаючи сили у цьому безкрайому джерелі поезії! Як він кохав її! І, треба зізнатися, як вона кохала його! Ця любов сповнювала його існування сенсом; він не розумів, що для того, щоб жити, необхідно було дещо інше.

Коштів у нього ставало дедалі менше, але про це він не думав.

Візит до професора якось у середині жовтня дуже його засмутив; Люсі була пригнічена, і хлопець захотів дізнатися причину її суму.

У Товаристві просвітницького Кредиту розпочалися заняття; клас риторики не ліквідували, це правда; але можна сказати, що його вже не існувало; у пана Рішло був лише один учень, один-єдиний! Якщо із ним раптом щось станеться, на що буде жити старенький викладач без статків? Однак цього можна було очікувати щохвилини, а тоді вже професора риторики виставлять за двері!

— Я не кажу про себе, — мовила Люсі, — я хвилююсь за свого бідолашного дідуся!

— Але ж я буду з вами! — відповів Мішель.

Проте хлопець вимовив ці слова з такою невпевненістю, що Люсі не наважилась навіть на нього поглянути.

Мішель відчув, як обличчя його червоніє від безсилля.

«Я пообіцяв бути з ними, — подумав він, залишившись на самоті, — і я маю дотриматися своєї обіцянки! Вперед, до роботи!»

Він повернувся до своєї кімнати.

Минуло багато днів; багато хороших думок розквітли за цей час у Мішелевій голові, втілюючись під його пером у прекрасні форми. Нарешті книжку було завершено, якщо тільки таку книжку можна колись завершити. Він назвав свою збірку поезії Сподівання, а в ті часи для того, щоб на щось сподіватись, необхідно було мати неабияку силу духу.

Отже, Мішель пішов по видавництвах; буде зайвим описувати одну й ту саму цілком очікувану сцену, яка відбувалась під час кожної із його божевільних спроб; жоден видавець не захотів хоча б ознайомитись з Мішелевим рукописом; марно було витрачено його папір, чорнило та й самі Сподівання.

Він повернувся у розпачі. Заощадження юнака добігали кінця; тоді він подумав про свого вчителя; він намагався знайти фізичну роботу, але машини всюди успішно заміняли людей; робочої сили уже нема; в іншу епоху він продав би своє тіло якомусь багатенькому синочку, який потрапив під призов до армії, але тепер таким більше не торгували.

Настав грудень, місяць виплати усіх платежів, холодний, печальний, похмурий; місяць, який завершує рік, але не завершує болю, місяць, який є ледь не зайвим для будь-кого. Найстрашніше слово французької мови закарбувалося на обличчі Мішеля: слово «злидні». Одяг його полиняв і потроху осипався, мов листя дерев на початку зими, однак із настанням весни він не виросте знову.

Мішель став соромитись самого себе; його візити до професора порідшали, та й до дядька так само; він переживав скруту; він пояснював свої нечасті відвідини важливими справами на роботі, ба навіть відрядженнями; він міг би викликати співчуття, якби у цю сповнену егоїзму добу співчуття не було заборонено.

Зима з 1961 на 1962 рік видалась особливо жорстокою; своєю тривалістю та суворістю вона перевершила зими 1789, 1813 і 1829 років. Холоди у Парижі настали 15 листопада, та до 28 лютого морози не слабшали ні на мить; висота снігу сягала сімдесяти п’яти сантиметрів, а товщина криги на ставках і деяких річках — сімдесяти сантиметрів; за два тижні стовпчик термометра впав до двадцяти трьох градусів нижче нуля. Протягом сорока двох днів Сена залишалася скутою кригою, а навігацію було повністю припинено.

Такі жахливі морози спіткали всю Францію і значну територію Європи; Рона, Гаронна, Луара, Рейн були вкриті кригою, Темза замерзла до самого Грайвзенда, на шість льє нижче від Лондона; порт Остенде[105] був вкритий настільки товстим шаром льоду, що по ньому могли пересуватися вози, а Великим Бельтом[106] проїжджали авто.

Суворою зима видалася навіть для Італії, де випало чимало снігу, Лісабона, де заморозки тривали чотири тижні, Константинополя, життя у якому повністю зупинилося.

Низькі температури трималися так довго, що це призвело до фатальних катастроф; багато людей повмирало від переохолодження; зміни на підприємствах довелося поскасовувати; по ночах люди замерзали на вулицях. Машини їздити не могли, потяги припинили свій рух; їхньому пересуванню заважав не лише сніг: машиністам неможливо було залишатися на своїх локомотивах, не змерзнувши до смерті.

Значних збитків лихо завдало сільському господарству; виноградники, каштанові, фігові, тутові, оливкові дерева Провансу пропадали у великій кількості; стовбури дерев за мить розтріскувалися по всій довжині; жоден кущ дроку або вересу не встояв під снігами.

Річні врожаї зернових та сіна було повністю знищено.

Можна лише уявити, які страшенні лиха випали на долю бідного населення, незважаючи на всі заходи, що їх ужила держава задля того, щоб їх полегшити; всі наукові ресурси були безсилими перед таким натиском природи; наука зуміла приручити блискавку, подолати відстані, підкорити своїй волі час і простір, зробити найпотаємніші сили природи доступними для мас, побудувати греблі проти повені, завоювати атмосферу, але боротися з цим жахливим, з цим непереможним ворогом — холодом — вона була неспроможна.

Суспільне милосердя робило трохи більше, але цього все одно було недостатньо, й злидні сягнули свого піку.

Мішель жорстоко страждав; печі він не мав, а ціни на пальне були зависокими. Тож він ніяк не обігрівався.

Невдовзі він був змушений звести своє харчування до найнеобхіднішого мінімуму, опустившись таким чином до вживання продуктів для бідноти.

Декілька тижнів він прожив завдяки чомусь схожому на страву, яка з’явилася у ті часи під назвою «картопляного сиру», що була з відвареного й розтертого тіста; але коштувала вона вісім су за фунт.

Тоді бідолаха перейшов на хліб із жолудів, який виготовляли із крохмалю цих висушених плодів дуба; його називали «хлібом нестачі».

Але за цих суворих часів вартість одного фунта такого хліба збільшилась до чотирьох су. Це все ще було занадто дорого.

У січні, найхолоднішому зимовому місяці, раціон Мішеля обмежувався хлібом з кам’яного вугілля.

Наука провела повний і ретельний аналіз цієї корисної копалини, яка, здавалося, була справжнім філософським каменем; вона містила в собі елементи алмазу, світла, теплоти, олії та тисячі інших, оскільки різноманітні їх комбінації давали сімсот органічних субстанцій. Але кам’яне вугілля у великій кількості містить також водень і вуглець: дві поживні речовини, що входять до складу зернових, не кажучи вже про ефірні масла, які надають смаку й аромату найсмачнішим фруктам.

Із цих водню й вуглецю такий собі доктор на прізвище Франкланд створив хліб, і продавали його за ціною два сантими за фунт.

Визнаймо те, що для того, аби померти з голоду, треба було бути добряче розбещеним; наука цього не дозволяла.

Отже, Мішель не помер! Але чи жив він?

Хай там як, але хліб з кам’яного вугілля був усе ж таки не безкоштовним, а якщо буквально не маєш змоги працювати, для тебе два сантими входять до складу франка лише обмежену кількість разів.

Невдовзі у Мішеля залишилася остання монетка. Протягом якогось часу він пильно її роздивлявся, потім зайшовся зловісним сміхом. Під впливом холоду він відчував, що його голову немов стиснув залізний обруч, а мозок починав кам’яніти.

«За два сантими за фунт, — рахував він, — із розрахунку один фунт на день, я маю попереду ще два місяці кам’яновугільного хліба. Але оскільки я ще нічого не дарував моїй маленькій Люсі, краще на останню монету у двадцять су я куплю їй мій перший букет».

Із цими словами неборака вискочив на вулицю, мов божевільний.

Термометр показував двадцять градусів нижче нуля.