Париж двадцятого століття

Розділ XI Прогулянка Гренельським портом

Це був пан Рішло власною персоною. Мішедь кинувся в обійми свого старенького викладача; ще трішки — і він би потрапив в обійми, що їх панна Люсі відкрила для дядька Гюгнена; на щастя, той був до цього готовий і, передбачивши цю милу зустріч, стояв саме там, де треба.

— Мішель! — вигукнув пан Рішло.

— Саме так, — мовив пан Гюгнен.

— Ох! — зітхнув професор, — Що за юкондний[72]сюрприз! День обіцяє бути справді лаентерентним!

— Dies albo notanda lapillo[73], — відповів пан Гюгнен. — Як казав наш любий Флакк[74], — уточнив пан Рішло. — Панно... — пробелькотів юнак, вітаючи дівчину.

— Пане, — відповіла Люсі, граційно присідаючи у реверансі.

— Candore notabilis albo![75], — прошепотів Мішель на превелику радість свого учителя, який пробачив йому цей комплімент іноземною мовою.

Втім, юнак мав рацію; чудовий піввірш Овідія влучно передавав усю принадність, що її випромінювала юна дівчина. Яка виняткова чистота! Панні Люсі виповнилося п’ятнадцять років, і вона була чарівною зі своїм довгим світлим волоссям, що за тогочасною модою вільно спадало на плечі, такою свіжою та чистою, якщо це слово може передати все те, що було в ній юного, справжнього, тільки-но розквітлого; її темно-сині очі, які світилися наївністю, кокетливий носик з маленькими прозорими ніздрями, вологий від роси ротик, дещо недбала вишуканість шиї, акуратні й граційні ручки, елегантна струнка талія: усім цим юнак був зачарований, та від захоплення не міг вимовити й слова. Дівчина була самою поезією; він радите відчував її, аніж бачив; вона вражала серце, а не очі.

Екстаз Мішеля міг продовжуватися вічно; дядько Гюгнен помітив це, тому, запрошуючи гостей сісти до столу, усадив дівчину трохи осторонь від палаючих поетових променів, а тоді вже промовив:

— Друзі мої, скоро вечеря буде готова, а поки побалакаєм. То що, любий мій Рішло, от уже місяць, як ми з вами не бачились. Як там поживають гуманітарні науки?

— Вони відживають! — відповів старий професор. — У класі риторики в мене залишилось тільки три учні! Який тюрпний[76] занепад! Якщо нас звідти виженуть — буде тільки краще!

— Вигнати вас? — скрикнув Мішель.

— Таке питання розглядається серйозно? — спитав дядько Гюгнен.

— Дуже серйозно, — відказав пан Рішло; ширяться чутки, що на підставі рішення, прийнятого генеральною асамблеєю акціонерів, з 1962 навчального року філологічні факультети буде ліквідовано.

«Що з ними буде?» — подумав Мішель, подивившись на дівчину.

— Я не можу в це повірити, — одказав дядько, насупивши брови, — вони не наважаться!

— Наважаться, друже, — відповів Рішло, — і правильно зроблять! Кому є діло до цих греків і латинян, придатних хіба що до того, аби позичити термінам сучасної науки декілька коренів! Учні не розуміють більше всієї краси цих прекрасних мов, і дивлячись на те, яка ця молодь дурна, я відчуваю, як мене охоплює відраза й разом з тим — відчай.

— Як це можливо? — здивувався юний Дюфренуа. — У вашому класі лише три учні!

— Це рівно на трьох більше, ніж потрібно, — відповів професор, і в голосі його відчувалось обурення.

— Ба більше: я думаю, що всі вони — нероби й ледарі, — зауважив дядько Гюгнен.

— Ледарі, яких мало на світі, друже! — погодився пан Рішло. — Ви не повірите, але один із них нещодавно переклав мені jus divinum[77] як jus divin[78]!

— Божий сік! — мовив дядько Гюгнен. — Та це ж майбутній п’яниця!

— А вчора! Буквально вчора! Horresco referens[79], вгадайте, друзі мої, якщо, звісно, наважитесь, як інший переклав такий рядок з четвертої книги Георгій[80]:

immanis pecoris custos[81]...

— Мені здається... — почав Мішель.

— Я червонію по самісінькі вуха, — визнав пан Рішло.

— Ну добре, скажіть вже нарешті, як перекладають цей пасаж цього благодатного 1961 року? — нетерпляче спитав Гюгнен.

— «Gardien d’une épouvantable pécore»[82], — відказав старий професор, затуляючи обличчя руками.

Дядько Гюгнен не міг стриматись і вибухнув гучним реготом; Люсі, усміхаючись, відвернулась; Мішель із сумом дивився на неї; пан Рішло не знав куди подітися від сорому.

— Ох, Вергілію! — вигукнув дядько Гюгнен. — Чи міг би ти колись таке уявити?

— Тепер ви мене розумієте, друзі, — продовжував професор, — краще вже не перекладати зовсім, аніж перекладати так! І це ще клас риторики! Якщо нас виженуть — правильно зроблять!

— Що ж ви тоді робитимете? — спитав Мішель.

— А це вже, синку мій, інше питання, та зараз не час про це думати: ми тут, аби трохи розважитись...

— Тоді до вечері! — мовив дядько.

Поки подавали на стіл, Мішель зав’язав з панною Люсі чарівно банальну розмову, повну тих милих нісенітниць, крізь які інколи пробиваються справжні думки; у свої шістнадцять панна Люсі мала повне право бути набагато старшою за Мішеля у його дев’ятнадцять; але вона цим не зловживала. Однак стурбованість щодо майбутнього затьмарювала її чисте чоло, через що вираз обличчя дівчини здавався серйозним. Вона схвильовано поглядала на свого дідуся: у ньому було все її життя. Мішель помітив один з таких її поглядів.

— Ви дуже любите пана Рішло? — спитав він.

— Так, дуже, пане, — відповіла Люсі.

— Я теж, панно, — додав юнак. Люсі трохи зашарілася, розуміючи, що вони з Мішелем були прив’язані до одної людини: спільного друга; це було немов поєднанням її найінтимніших почуттів із почуттями іншого. Мішель відчув це та більше не наважувався кинути на дівчину погляд.

На щастя, дядько Гюгнен перервав їхню розмову чудовими словами: до столу! Сусідній кухар приготував прекрасну вечерю, що її дядько Гюгнен спеціально замовив для такої нагоди. Всі посідали до столу.

Спершу голод запрошених утамував густий суп з смачною вареною конятиною: до вісімнадцятого століття це м’ясо було у великій шані, а у двадцятому знову увійшло в моду; трохи згодом — чудесне бараняче стегно, консервоване у цукрі із селітрою: новий метод, що дозволяв зберігати м’ясо, при цьому збагачуючи його цінними смаковими властивостями; акліматизовані у Франції овочі з Еквадору, гумор та жвавість дядька Гюгнена, ґречність Люсі, яка подавала всім за столом, сентиментальний настрій Мішеля — усе сприяло тому, аби ця родинна вечеря видалась якомога теплішою. Марно гості намагалися її продовжити: усе скінчилась надто швидко, й серце повинно було капітулювати перед сатисфакцією шлунка.

Усі підвелися з-за столу.

— А зараз, — мовив дядько Гюгнен, — треба гідно завершити цей чудовий день.

— Підем на прогулянку! — вигукнув Мішель.

— Так, так! — підтримала юнака Люсі.

— Але куди? — спитав дядько.

— До Гренельського порту, — запропонував юнак.

— Чудово! Левіафан IV саме тільки-но прибув, тож ми зможемо насолодитися цим дивом!

Невеличкий гурт вийшов на вулицю, Мішель узяв дівчину під руку, і компанія попрямувала до кільцевої залізниці.

Знаменитий проект з перетворення Парижа на морський порт нарешті було реалізовано; у це довго не могли повірити; багато хто з жителів, які спостерігали за роботою на каналі, відкрито з нього глузували й наперед засудили проект за абсолютну, як вони вважали, непотрібність. Але десять років тому всі невіруючі мали визнати вже очевидну реальність.

Столиця вже погрожувала перетворитися на щось подібне до Ліверпуля у самому серці Франції; довгий ряд шлюзованих портових басейнів, виритих на широких рівнинах Гренеля та Іссі, мали змогу розмістити тисячу суден найбільшої тоннажності. Здавалося, що промисловість у цій геркулесовій праці досягла межі можливого.

Ідея прорити канал від Парижа до моря була не новою: про це думали й раніше, за минулих століть: скажімо, за часів правління Людовіка XIV або Людовіка-Філіпа. У 1863 році одна з компаній отримала дозвіл вивчити за свої кошти зони Крею, Бове та Дьєппа[83]; але полога територія потребувала численних шлюзів, а також значної кількості водних потоків для живлення; до того ж кількість води в Уазі й Бетюні, єдиних річках, що були доступні на шляху такого каналу, дуже скоро визнали недостатньою, й компанія змушена була припинити роботи.

Минуло шістдесят п’ять років, і за ідею взялася держава: за системою, що її вже пропонували минулого сторіччя, але тоді цей план було відкинуто через його надмірну простоту й логічність; мова йшла про використання Сени, природної артерії між Парижем та морем.

Менш ніж за п’ятнадцять років цивільний інженер на ім’я Монтане прорив канал, що починався на рівнині Гренель й закінчувався трохи нижче Руана; довжина його була 140 кілометрів, ширина — 70 метрів, а в глибину він сягав 20 метрів; це створювало русло місткістю приблизно в 190 000 000 кубічних метрів; такому каналові ніколи не загрожувало осушення, адже п’ятдесяти тисяч літрів води, що їх переганяла Сена за одну секунду, було із надлишком достатньо для його живлення.

Завдяки проекту Дюпейро у Франції існувала також мережа залізничних колій, побудована на берегових смугах усіх каналів. Потужні локомотиви, що котилися розташованими обіч рейками, без зусиль тягли на буксирі баржі й вантажні судна.

Така система набула широкого використання на каналі Руана, і можна зрозуміти, з якою швидкістю комерційні споруди й державні судна дісталися столиці.

Новий порт був побудований чудово, й незабаром дядько Гюгнен зі своїми гостями вже прогулювалися гранітними пристанями посеред волелюдного натовпу.

Загалом існувало вісімнадцять шлюзованих портів, з яких для урядових суден, що слугували для захисту рибного промислу й французьких колоній, було виділено лише два. Ще можна було побачити моделі старих броньованих фрегатів дев’ятнадцятого сторіччя, якими археологи милувалися, не надто вже на цьому й розуміючись.

Така військова техніка врешті набула неймовірних розмірів, хоча це можна було легко пояснити: впродовж п’ятдесяти років велася сміховинна боротьба між бронею та ядром: проламати або вистояти? Надводні облавки з кованого листового заліза стали занадто товстими, гармати — занадто тяжкими, тому судна просто почали тонути під власною вагою, що й призвело до завершення цього благородного конфлікту саме тоді, коли ядро майже взяло гору над бронею.

— Ось як тоді билися, — мовив дядько Гюгнен, показуючи на одного з таких залізних монстрів, що зараз сумирно покоїлись в глибині портового басейну, — закривалися в цих коробках, і вибір був невеликим: або ти топиш інших, або вони тебе.

— Але чи багато тоді важила особиста відвага? — зауважив Мішель.

— Відвага була знищена разом із гарматами, — сміючись, відповів дядько, — билися машини, а не люди; звідси — шлях до припинення воєн, що ставали смішними. Я ще можу зрозуміти, коли сходилися врукопашну, коли вбивали супротивника голими руками...

— Ви кровожерний, пане Гюгнен! — завважила Люсі.

— Аж ніяк, моє любе дитятко: я лише розсудливий, наскільки взагалі можливо бути розсудливим у тій безглуздій справі, про яку ми ведемо мову; у війни була своя логіка; але відтоді як ураження від пострілу гармати сягає відстані восьми тисяч метрів, а ядро масою тридцять шість фунтів на відстані ста метрів убиває тридцятьох чотирьох коней, що повернуті один до одного боками, і шістдесятьох вісьмох людей, — погодьтеся, що особиста відвага перетворилася на розкіш.

— Ви маєте рацію, — відповів Мішель, — машини знищили хоробрість, а солдати перетворилися на машиністів.

Під час цієї археологічної дискусії на тему воєн минулого прогулянка четвірки візитерів серед чудес торговельного порту продовжувалась. Навкруги поставало ціле місто з кабаре, де моряки, що сходили на берег, гуляли й пили на всю губу, вдаючи із себе багатіїв. Звідусіль було чутно їхні хриплі пісні й лайливі моряцькі вигуки. Ці зарозумілі молодики відчували себе як удома в торговельному порту просто посеред Гренельської рівнини, і вони мали повне право галасувати скільки їм заманеться. Втім, вони становили окремий прошарок населення та мали небагато спільного із жителями інших робітничих передмість, та й товариськістю не відрізнялися. Ніби Гавр, що його від Парижа відділяє сама лише Сена.

Торговельні доки з’єднувались між собою системою розвідних мостів, що їх у визначений час приводили до руху пневматичні двигуни Товариства Катакомб. Через корпуси суден води було майже не видно; більшість із них працювали на випаровуванні вуглекислоти; не було жодного трищоглового судна, брига, шхуни, люгера чи рибальського баркаса, який не мав би гвинта; вітер одживав свій вік; вийшов із моди; він був більше не потрібен, і старий Еол[84], яким тепер всі гребували, сором’язливо ховався в своєму бурдюкові.

Зрозуміло, наскільки проривання каналів у Суецькому й Панамському перешийках сприяло розквітові дальнього плавання; морські перевезення, позбавлені всілякої монополії й посередницьких пут міністерств, стрімко розвивалися; споруд різноманітного призначення все більшало. Дивовижним, безперечно, було видовище цих пароплавів усіх можливих розмірів й національностей, що їх штандарти майоріли в небі тисячами кольорів; широкі пристані, величезні пакгаузи слугували приміщенням для товарів, які розвантажували за допомогою найвигадливіших механізмів; одні слугували для створення паків, інші — для їх зважування, треті наклеювали етикетки, четверті перевозили готові паки на облавок; кораблі, що їх на буксирі перевозили локомотиви, тихо ковзали вздовж гранітних стін; горами були нагромаджені тюки вовни й бавовни, мішки з цукром та кавою, ящики з чаєм: словом, продукти з усіх п’яти континентів світу; у повітрі витав той специфічний запах, який можна назвати ароматом комерції; барвисті оголошення повідомляли про відплиття кораблів у всі точки земної кулі, і у Гренельському порту, найбільш відвідуваному на світі, лунали всі існуючі мови й говірки.

Вид на Гренельський порт з висот Аркею та Медона[85]був справді приголомшливий; погляд губився в цьому лісі із щогл з піднятими у святкові дні прапорами; на вході в порт височіла вежа, що сигналами сповіщала судна про припливи й відпливи, тоді як електричний прожектор всередині, не надто вже й корисний, здіймався у небо на висоту п’ятсот футів. Це був найвищий монумент на світі, вогні його сягали сорока льє; їх було видно ще з Руанського собору[86].

Уся ця панорама була варта того, аби нею захоплювались.

— Це направду красиво, — мовив дядько Гюгнен.

— Пульхерне[87] видовище, — відповів професор.

— Якщо у нас немає більше ані води, ані морського вітру, — вів далі Гюгнен, — ось хоча б кораблі, яких несе вода й штовхає вітер!

Але де натовп юрмився більше за все, де крізь тисняву вже неможливо було пробитися вперед, — так це на пристані найбільшого доку, що ледь вміщав у собі величезного Левіафана IV, який нещодавно прибув до порту; Great Eastern минулого сторіччя не заслуговував навіть на те, щоб бути його шлюпкою; він приїхав з Нью-Йорка, й американці мали повне право вихвалятися своєю перемогою над англійцями; корабель мав тридцять щогл та п’ятнадцять труб; його машина розвивала потужність у тридцять тисяч кінських сил, з яких двадцять тисяч припадало на колеса і десять — на гвинт; завдяки залізничним коліям з одного його мосту до іншого діставалися за лічені хвилини; якщо подивитися крізь його щогли, можна було насолодитися видовищем обсадженого деревами скверу; під їхньою тінню були висаджені квітники, газони і кущі; елегантні пані та панове могли верхи прогулюватися звивистими алеями; для зведення на верхній палубі таких плавучих парків знадобилося десять футів родючого ґрунту; відстань від Нью-Йорка до Саутгемптона він покривав за три дні; сягав двохсот футів у ширину; щодо його довжини, то красномовним буде такий факт: коли Левіафан причалював до пристані носом, то пасажири з корми мали проходити ще чверть льє, аби дістатися суші.

— Вже зовсім скоро, — мовив дядько Гюгнен, прогулюючись під дубами, горобинами й акаціями мосту, — дійде до того, що збудують той фантастичний голландський корабель, бушприт якого буде вже на острові Маврикій, а кермо — іще на рейді в Бресті!

Чи милувались Мішель із Люсі гігантським лайнером так само, як увесь цей ошелешений натовп? Цього я не знаю; але вони крокували поруч, тихо перемовляючись, а інколи просто мовчали й дивилися в безмежне небо: вони повернулися до будинку дядька Гюгнена, так і не розгледівши жодного дива Гренельського порту!