Командир партизанського загону, відомий Оксані під кличкою Пошукайло, виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. Він був худорлявий, хворобливий на вигляд, одягнутий у пристойний сірий костюм спортивного крою з викладеним комірцем білої сорочки. Якби не ремінь, на якому, на німецький манер, висіла кобура з пістолетом, його можна було б вважати за сільського вчителя чи за представника якої-небудь іншої найзвичайнісінької мирної професії. Він і тримався так, ніби сидів не в землянці, а приймав у себе в скромному кабінеті молодого спеціаліста, який щойно прибув до нього на роботу.
Спершу розмова точилася ввічлива й незначна. Пошукайло розпитував Оксану, чи бувала вона раніше в цих місцях, чи знає історію краю, його особливості, якими мовами володіє. Він усе поглядав і поглядав на Оксану й, хоча в його темних, добре зашторених очах не з’явилося ні подиву, ні розчарування, ні досади й, тим більше, радості, розвідниця зрозуміла хід його думок. Командир загону, очевидно, не був вільний від почуття ревнощів, бо ж справу із зловленою ним лазутчицею передано іншій, спеціально присланій до них з Великої землі людині. Проте зараз його, видно, тривожила не стільки так звана честь мундира, скільки те, що шанси на досягнення успіху малі. Перед ним молоденька дівчина, що ніколи не бувала в цих місцях. Він здогадувався, що Сивий прислав до нього кращу свою розвідницю, але не наділена ж, справді, ця дівчина якимось незвичайно чудесним даром, і що може зробити вона, якщо його люди й сам він нічого не добились від Гелени? Отже, справа безнадійна, і ця дівчина даремно ризикувала, добираючись сюди. Однак…
— Як ви уявляєте собі виконання свого завдання?
Оксана зрозуміла, що її випробовують на самовпевненість і апломб.
Поки що нічого конкретного, — відверто призналася вона. — На першому етапі я підкоряюся вам особисто й нічого не роблю без вашої згоди. Сивий сказав, що ви розробляєте план дій і, можливо, запропонуєте декілька варіантів на вибір. Після цього я дію самостійно, вірніше, на свій страх і риск, однак, при можливості, консультуюся з вами. Зв’язок через вас. Ось вихідні дані.
Командир потер пальцем підборіддя, наче перевіряючи, чи гладенько воно виголене.
— Все це передбачалося на кращий випадок. На превеликий жаль, цього разу випадок такий, що… Коротше кажучи, ми поки що нічого не можемо запропонувати вам.
Он як! Він не має надії на успіх. Було схоже, що Пошукайло щось приховує від неї.
— Вона що-небудь вам розповіла?
— Нічого. В тому й справа. Тільки назвала своє ім’я — Гелена.
— Але, можливо, це кличка?
— Більше нічого не змогли добитися. Я сам допитував. Боюся, що з цього нічого не вийде.
В Оксани з’явилося підозріння, що захопленої в полон розвідниці вже немає живої.
— Ця жінка… жива? — тихо спитала Оксана.
— Звичайно! — здивувався командир і тут же насупився. — А хто вам розповів, що вона пробувала покінчити з собою?
— Ви, — невинно всміхнувшись, відповіла Оксана. — Щойно… Поставивши це питання.
Командир загону нічим не виявив свого збентеження. Побіля очей у нього з’явилися веселі зморшки.
— Чудово, — сказав він, — Але чому ви запитали, чи жива вона?
— Дуже просто, — знизала плечима дівчина, — Я зрозуміла так: ви не вірите в те, що ми зможемо довідатися про таємницю Гелени, а таємницю поховати може тільки смерть. Поки людина жива…
— Це правда, — погодився командир загону. — Що ж, допитаємо її у вашій присутності.
— Як ви гадаєте, чому вона намагалася покінчити з собою?
Пошукайло знизав плечима.
— Фанатичка. Очевидно, були якісь вказівки щодо цього… Дуже налякана.
— Дозвольте, я поговорю з нею наодинці?
Пошукайло кинув на дівчину пильний погляд. Очевидно, вона здалася йому надто самовпевненою, і це засмутило його. Але він сказав цілком коректно:
— Будь ласка. Бажаю вам успіху.
За кілька хвилин Оксана в супроводі ординарця командира загону підходила до низенької землянки, біля входу до якої під могутнім дубом стояв вартовий. Був теплий ранок, окутаний серпанком ліс пронизувало сонячне проміння. Неподалік кувала зозуля, щедро відраховуючи комусь роки життя.
Наступна зустріч з Геленою викликала хвилювання в душі Оксани. В ті роки багато жінок навіть сам політ у пасажирському літаку вважали за щось незвичайне, мало не героїчне. Гелена пролітала над лінією фронту, над країнами, заповненими ворожими військами, над сотнями стволів зенітних батарей, які пильно стежать за тим, що робиться в небі. Вже сам по собі цей політ був для неї подвигом. Другим подвигом був стрибок з парашутом на землю, де на Гелену чатувала небезпека мало не на кожному кроці. Гелена не уникнула небезпеки, вона потрапила до рук тих, кого вважає своїми ворогами. Вперта мовчанка, спроба покінчити з собою… Очевидно, вона хотіла накласти на себе руки з-за страху, що вороги зуміють змусити її розповісти про ту мету, задля досягнення якої вона прибула сюди, в тил до німців на Східному фронті. Гелена обирала смерть, як надійну запоруку збереження таємниці. Хто ж вона така, ця жінка, що назвала себе Геленою, в чому полягає таємниця, задля якої вона готова померти, що дає їй силу — ненависть чи любов, жадоба подвигу чи жадоба помсти, сліпий фанатизм чи холодний точний розрахунок?
Оксана відчувала, що їй необхідно одержати відповіді на ці запитання, але ще не знала, яким чином зможе вона зробити це і чи зможе взагалі.
І ось перед нею ця молода жінка. Вона лежить на застелених білим рядном ялинових вітах на боці, підтягти зігнуті в колінах ноги, з руками, зв’язаними рушником за спиною.
— Доброго дня, пані Гелено!
Жінка підвела голову, світло впало на її м’яке, ніжне обличчя. Вона зляно, недовірливо дивилась на несподівану гостю, що заговорила до неї по-польськи, й, очевидно, намагалася пригадати, чи не бачила вона її колись раніше. Впевнившись, що не бачила, мовчки відвернулася. Оксана ввійшла до землянки, присіла навпочіпки й розв’язала полонянці руки. Гелена сіла на рядні й, розтираючи затерплі руки, знову уважно й неприязно подивилась на незнайому дівчину. У неї було ще рум’яне, повне обличчя з покусаними, розпухлими губами, великі сірі озлоблені очі, над якими нависло густе м’яке волосся з каштановим відтінком.
— Я думаю, пані Гелено, вам треба вмитись, — діловим рівним тоном, у якому все ж звучала нотка співчуття, запропонувала дівчина, — Після цього ми з вами зможемо поснідати.
Гелена мовчала, насторожено вивчаючи обличчя дівчини, її руки, одяг. Вона була переконана, що незнайомка з’явилася недаром, і від неї нічого доброго, крім підступу, не можна сподіватися. Оксана підбадьорливо подивилась на неї, запитала з веселим подивом:
— Пані не хоче вмиватися й снідати? Пані не бажає навіть відповідати, коли до неї звертаються? Чому?
Глузливо-ущиплива посмішка з’явилася в очах Гелени.
— Хто є пані? — раптом запитала вона різко. — Полька?
— Ні, — без вагань відповіла дівчина. — Я українка.
— Я так і думала… — задоволено кивнула головою Гелена. — Дякую пані за те, що сказала правду.
— Може, й пані скаже мені правду? Хто пані? Полька?
Гелена затрималася з відповіддю, нарешті промовила твердо:
— Так. Я полька.
— Чудово! — засміялась Оксана. — Домовимося говорити одна одній правду.
— Ні! — очі Гелени розширилися й мовби закам’яніли. — Я нічого не скажу пані. Марні сподівання.
— Чому?
— Тому, що й пані не скаже мені правди.
— Для чого гадати? Спробуймо, я згодна відповісти на будь-яке запитання пані. Припустімо, пані запитує, скільки мені років. Відповідаю — двадцять два. А скільки років пані?
— Добре. — Гелена вп’ялася очима в дівчину. — Хай пані, в такому разі, скаже мені, хто вона така.
— Згодна. Але якщо я скажу правду, пані також скаже, хто вона?
— Так! — майже вигукнула Гелена, відкидаючи рукою волосся, що впало на очі.
— Слово гонору?
— Слово гонору. Богом присягаю. Але тільки правду!
— Вірю, — Оксана щиро глянула в очі жінці. — Я— радянська людина й борюся проти ворогів мого народу — гітлерівців.
— Що? — зневажливо засміялась Гелена. — Радянська… За кого пані мене приймає? За маленьку дівчинку? Звідки тут…
Вона раптом замовкла і з виразом душевного болю на обличчі прислухалась до далекого звуку, схожого на дитячий плач.
— Нащо пані крутить мені голову, — сумно, вже без злості, продовжувала Гелена, — Пані прислали до. мене, щоб вона ніжно й ласкаво пролізла мені в душу, все випитала, довідалася. Даремні надії! Я католичка. Я мовчатиму й терпітиму, як мовчали й терпіли перші християни, не боячись ніякої муки. Мати божа дасть мені сили.
Оксана сіла на низеньку колоду, дістала сигарети, запропонувала Гелені. Та жадібно подивилась на сигарети, але відмовилась.
Оксана запалила.
— Послухайте, пані Гелено, й подумайте над моїми словами. Я скажу вам ще одну правду. І не одну, а відразу дві. Так, мене послали, щоб я, беру ваші слова, залізла пані в душу і про все довідалася. Пані цьому вірить?
— Так.
— Чудово. Тепер ще одна правда. Мені невигідно її відкривати, бо вона настроїть пані проти мене, і я б могла цю правду приховати. Але я не приховаю. Пані — католичка, вона вірить у бога, а я в бога це вірю. Я — атеїстка.
— О-о! — наче стогін вирвалося з грудей Гелени. Вона дивилась на Оксану напіввідкривши рота, з неприхованим страхом.
— От бачите, ви злякались мене, — засмучено промовила Оксана. — Але я сказала правду. Я не збираюся сперечатися з пані про релігію, але пані прекрасно знає, що серед релігійних людей є і негідники, й злочинці. Хіба серед гітлерівців мало католиків, але ж це не перешкоджає їм убивати католиків поляків. І не лише дорослих, а й дітей. Я правду кажу, пані Гелено?
— Правду, але я пані не вірю.
— Як же так? — усміхнулась Оксана. — Пані визнає, що я кажу правду й…
Розвідниця не договорила, помітивши, що Гелена не слухає її. Знову з’явилася туга в очах, знову тривога, біль, радість на обличчі — Гелена знову почула плач дитини. «Вона мати»… — здогадалась Оксана.
— Пані Гелено, скільки років вашій дитині?
Жінка здригнулася й, не змігши приховати свого подиву, видивилась на дівчину. Зрозуміла, як та здогадалась, облизала рузпухлі губи.
— Я попрошу в пані сигарету…
Запалила, жадібно затягуючись димом, сказала розгублено:
— Рік і вісім місяців моїй дитині.
— Вона лишилася там? — тихо й співчутливо запитала Оксана.
— Так… — з легким викликом підвела на неї очі Гелена.
— А чоловік? Його немає живого?
— Так! Пані швидко про все здогадується. Чоловік загинув рік тому. А пані одружена?
— Ні, — сказала Оксана. — Той, кого я кохала, теж загинув. У мене на очах… Пані вірить мені?
— Вірю, — задумливо кивнула головою Гелена. — В це можу повірити. Пані теж могла зазнати багато тяжкого. Війна…
— А в те, що я вам друг, а не ворог, повірити не можете? — з гіркою посмішкою запитала Оксана.
Очі Гелени знову стали холодними.
— Навіщо пані хоче мене обманути? Я ж бачу пані наскрізь, як на рентгені.
— Це було б добре… — повеселіла Оксана.
— Пані хоче, щоб я повірила, що вона радянська… — насмішкувато продовжувала Гелена. — Це смішно. Невже пані вважає мене дурненькою?
Справа поверталася досить дивно. Оксана здогадалася, що крайня ворожість Гелени викликана якимсь непорозумінням, яке необхідно було розвіяти якомога швидше.
— Хто ж я така, по-вашому? — запитала дівчина здивовано.
— Тільки не радянська…
— А хто ж?
Тепер Гелена не приховувала своєї ненависті. Так, вона ненавиділа дівчину, що сиділа перед нею, люто, всією душею, як найбільш небезпечного і погорджуваного свого ворога.
— Хто ж я така? — починала втрачати терпець Оксана.
— Українка! Бандерівка! — вигукнула дівчині в обличчя Гелена.
Це було так несподівано, що Оксана розсміялася.
— Пані Гелено, в такому разі, ми з вами вже друзі, — заявила вона весело. — Вставайте, вмивайтеся й будемо снідати. Признаюся, я вже добре таки зголодніла.
— Так, пані добра артистка, тому її й послали сюди. Хай пані скаже, якщо вона совітка, де вона так добре навчилася розмовляти по-польськи!
— А хіба я добре розмовляю?
— Для українки непогано.
— Дякую, — всміхнулася Оксана й перейшла на англійську, — Де ви жили в Англії? Вам сподобалася ця країна? Правда, що там часто бувають тумани?
Тут уперше на обличчі Гелени з’явилася розгубленість.
— Ви все зрозуміли? — продовжувала Оксана по-англійськи. — Зрозуміли, я бачу по очах. Бачите, я не запитую, де ви проходили підготовку, вчилися радіосправи, стрибали з парашутом і як звуть того, хто послав вас сюди. Мене це Не цікавить. Вставайте, пані Гелено. Будемо снідати.
Оксана подала руку жінці, щоб допомогти їй устати, і вражена Гелена прийняла її руку. Та перш ніж вийти з землянки, вона запитала:
— Пані, скажіть, як ви опинилися тут, серед бандерівців?
— Яких бандерівців? Пані помилилася. Тут радянські партизани.
— Не вірю. Тут не може бути радянських партизанів. Докази?
— О! За цим зупинки не буде. Невже вам не пояснили обстановки перед тим, як посилали?
— Я знаю обстановку… — похмуро сказала Гелена.
Ординарець командира сидів біля дуба, поруч з вартовим, курив. Побачивши, що Оксана виходить із землянки разом з затриманою в лісі парашутисткою, він схопився. Видно, помітив, що дівчина задоволена розмовою, яка відбулася, і по його устах перелетіла схвальна усмішка.
— Звідки ви родом, товаришу? — запитала його Оксана.
— Тутешній… — ухильно відповів партизан.
— Українець?
— Так.
— А ви, товаришу вартовий?
— Те ж саме, — відповів вартовий, ліниво підводячись на ноги.
— Поляки в загоні є?
Ординарцеві ця розмова не була приємною й зрозумілою. Він хитрувато всміхнувся:
— Запитайте командира. Він знає…
Оксана засміялася розуміюче. Гелена, стиснувши губи, недовірливо, допитливо дивилась то на одного, то на іншого партизана й, здається, переконалася, що хлопці не грають і що їх відповіді не заготовані заздалегідь. Коли вона почала вмиватися, знову, цього разу вже більш виразно, долетів дитячий плач, і вона завмерла з намиленим обличчям, не підводячи голови.
— Хочете глянути на дитину? — запитала дівчина.
— О, пані, я буду вдячна…
Оксана наказала ординарцеві піти до командира й від її імені попросити дозволу привести в землянку жінку з дитиною.
Сніданок минув у повній мовчанці. Гелена замислено жувала кашу, очі її то. ставали порожніми, то в них відбивалася якась тривожна думка, й вона завмирала на секунду з піднесеною до рота ложкою, то її насторожений погляд падав на постать дівчини, але дивитися Оксані в вічі вона уникала.
Оксана не турбувала її питаннями. Найважча розмова була ще попереду. Розвідниця обмірковувала не лише докази, до яких їй треба буде вдатися, щоб схилити на свій бік Гелену. Її як людину хвилювала доля цієї жінки, й коли вона говорила Гелені, що вона їй не ворог, а друг, це були не просто слова. Гелена з’явилася з чужого, ворожого Оксані світу, але в цьому світі були не лише вороги, а й друзі і ті, хто міг стати другом. Таких людей була більшість. Оксана думала про те, що саме спонукало Гелену піти на ризик. Гроші? Звичайно, гроші відігравали для неї важливу роль — чоловік загинув, вона в чужій країні, дитина… Але, очевидно, це не було головним, були й інші причини. Які? Палкий патріотизм? Бажання допомогти своєму, народові? Схоже… Хай це залишиться Гелені, на це ніхто не посягає.
Наприкінці сніданку ординарець привів низеньку селянку в стьобаній безрукавці з закутаною в хустку дитиною на руках. Личко дитини було брудне, в червоних прищах, вона смоктала ганчірочку, яку мати раз у раз умочала в чашечку з молоком.
Гелена, ледь зачувши кроки, відразу насторожилась, підвелася і з прояснілим обличчям, притиснувши руки до грудей, ступила назустріч селянці. Вона дивилась на дитину жадібно, сяючи вологими очима. Селянка не розуміла, для чого її сюди привели, але, побачивши двох жінок, почала, наче виправдуючись, пояснювати, що вона відлучила дитину від грудей, а соски немає, й дитина ніяк не звикне до ганчірочки, зчиняє крик на весь ліс. Вона намагалася говорити по-українськи, але постійно збивалася, вставляла польські слова, й ця особливість її мови, видно, не відразу дійшла до свідомості Гелени.
— Пані полька? — запитала Гелена раптом, допитливо й здивовано видивившись на селянку.
— Так!
— Звідки?
Жінка назвала своє село й, скривившись, заплакала, почала розповідати, як на них уночі напали бандерівці, й вони ледве встигли втекти, взявши з собою лише корову, а все інше, що наживалося роками, пішло димом і прахом, і що коли б не совіти-партизани, яким допомагав її чоловік, то невідомо, що було б з ними. Певне, погинули б, як багато інших.
— Чоловік пані поляк? — знову запитала Гелена.
— Так! Наше село все з поляків.
— А де чоловік зараз? — допитувалась, не зводячи очей з селянки, Гелена.
— З нами, пані, тут нас декілька польських сімей, а як далі буде, не знаю. Нас хочуть відправити ближче до Білорусії, туди, де більше партизанів. А мій чоловік, він… Він хоче лишитися тут, з цими партизанами.
Селянка заплакала ще дужче, слідом за нею закричало й мале. Мати підхопила потрісканими пальцями ганчірочку, швидко намочила її в молоці, всунула в рот дитині. Гелена з нерухомим обличчям дивилася на неї, видно, вражена всім, що вона почула.
Оксана мовчки слухала розмову, не вставляючи до неї жодного свого слова. Вона розуміла, що розмова ця розкриє очі Гелені на багато що. Розвідниця з гордістю подумала, що в її руках найкраща і найвірніша зброя — правда.
Після того, як дві польські жінки наговорилися досхочу й селянка пішла, Гелену важко було впізнати. Від її войовничості, непримиренності, запеклості не лишилося й сліду. Вона сиділа на колоді сумна, заглиблена в свої суперечливі думки.
— Пані Гелено, тепер ви вірите, що я вас не обманювала?
— Так.
— Можливо, у вас виникає думка, що жінку, яку ви бачили, спеціально підготували для зустрічі з вами?
— Ні! — після деякого вагання твердо заявила Гелена.
— Тоді прошу вас зробити те, що ви обіцяли…
Гелена пильно подивилась на дівчину.
— Добре, хай пані це знає. Я прилетіла з Англії, мене післали ваші союзники.
— Хто?
— Точно не знаю, слово гонору, — притиснула руки до грудей жінка, наче закликаючи цим жестом вірити в щирість її слів. — Зі мною розмовляв представник нашого польського уряду в Лондоні. Двічі. Перед тим, як я вступила до школи, і коли повинна була летіти сюди.
— Що він сказав вам?
— Він сказав, що коли я виконаю завдання, то врятую життя кількох десятків, а може, й сотень тисяч поляків.
— А вам не спадало на думку, що вас можуть одурити?
— Ні! — блиснула очима Гелена. — Ні, ні!
— Але ж ви змогли зараз переконатися, що вам неправильно описали обстановку в тутешніх місцях?
Гелена спохмурніла, не відповіла.
— Ви не сподівалися зустріти тут радянських партизанів і тому прийняли їх за бандерівців. Чи не так?
— Ті, хто посилав, могли не знати…
— Добре. А звідки в вас така тверда впевненість, що вас не могли обманути? Адже якби вам вдалося виконати своє завдання, то ви так би й не довідалися про зміст тих шифровок, які б ви приймали й передавали через свою рацію… Я, здається, не помиляюсь?
— Так, я зв’язкова, тільки зв’язкова, — палко підтвердила жінка. — Більше я нічого не скажу пані.
Гелена відразу ж замкнулася, і в її очах з’явився вогник фанатичної впертості. Це було те, чого Оксана боялася найбільше. Треба було починати спочатку.
— Гелено, подумайте й скажіть, кому в даний момент вигідно, щоб українці й поляки ворогували, вбивали один одного? На це питання ви мені можете відповісти?
— Німцям! — рішуче заявила Гелена.
— Ви переконалися, що радянські партизани проти такої ворожнечі й роблять усе можливе, щоб не розпалювати, а погасити її?
— Так!
— А пані знає, чим займається та людина, на зв’язок з якою її післали?
Гелена, видно, весь час чекала підступу, відчувала, що слова радянської дівчини тіснять її, заганяють у кут. На її розпухлих губах з’явилася уїдлива посмішка.
— Пані з часом буде чудовим слідчим…
— Мені подобається, коли ви всміхаєтесь, — серйозно сказала Оксана, — Це подає мені надію, що ми з вами незабаром станемо друзями.
— Ні, не станемо… — з невеселою посмішкою похитала головою жінка.
— Чому? А якщо я скажу, що постараюся допомогти вам виконати завдання?
— Хо-хо! — глузливо вигукнула Гелена. — Я помилилася, пані вже зараз може замінити будь-якого слідчого!
— Ви знову мені не вірите, — спокійно продовжувала Оксана. — Тоді повірте логіці. Я — радянська людина. Радянські люди проти національної ворожнечі й не хочуть, щоб тутешні українці й поляки вбивали один одного. Ми щиро бажаємо, щоб вони об’єдналися й били свого спільного ворога — гітлерівців. Пані може заперечити мені?
— Ні, — після короткого роздуму відповіла Гелена й тут же з сумнівом похитала головою. — Моя кохана, дорога пані, що ви можете зробити? Хто оживить загиблих? Хто підійме з попелу те, що знищив вогонь? Це стара непримиренна ворожнеча…
— Гелено, значить, по-вашому, ми повинні сидіти згорнувши руки? Ви міркуєте, як людина, яка прийшла на пожежу й замість того, щоб лити, воду на вогонь, засунула руку в кишені й каже: «Навіщо гасити, однаково згорить!» Я таких людей вважаю негідниками.
Розгнівана Оксана дістала сигарети, мовчки простягла пачку Гелені. Обидва запалили.
— Пані казала, що коли вона виконає завдання, то врятує життя багатьох поляків. Так?
— Так мені сказали…
— Значить, якщо вас не обманули ті, хто посилав сюди, то радянським людям немає рації перешкоджати вам у виконанні завдання. Це не суперечить нашим інтересам, а навіть навпаки. Пані згідна?
Гелена мовчала. Курила, дивлячись на землю.
— Так от. Ми згідні допомогти вам виконати завдання. Ті, хто посилав вас, переведуть на ваш рахунок у банку обіцяну суму, яка піде на виховання вашої дитини, а ви з своєю рацією вирушите туди, куди захочете.
Гелена з шумом випустила затримане в легенях повітря, насмішкувато й сумно всміхнулася.
— Люба пані, це було б чудом, а я в чудеса не вірю.
— Отже, ви недостатньо релігійна., — стримано всміхнулася Оксана.
Жінка зрозуміла шпильку, заперечила.
— То інші чудеса. Я слухаю вас… Вам, пані, лишається сказати, що мене відпустять під чотири вітри, й коли я знайду сховану в лісі рацію, мене знову схоплять. Тоді зі мною розмовлятиме не пані, а хтось інший, менш ввічливий і ласкавий… Тоді хай пані скаже, як буде… Може, мене відпустять, не стежитимуть за мною?.. — тим же глузливим тоном додала жінка.
— Пані Гелено, я вам не сказала жодного слова неправди й не скажу. Я не хочу обманювати вас навіть у малому. Ви залишитесь у загоні.
Такого відвертого признання Гелена не чекала. Вона рвучко схопила руку дівчини й палко потисла її.
— Я вдячна пані за правду. Ви чесна, благородна людина. Але чому ви кажете, що мені дозволять виконати завдання?
Настав вирішальний момент їх бесіди. Дивлячись у вічі Гелені, Оксана твердо, виділяючи кожне слово, промовила:
— Тому що замість вас у Рівне до радника Хауссера піду я…
Для Гелени ці слова були наче грім з ясного неба. Вона скочила на ноги й застигла з відкритим ротом. Яким чином дівчина довідалася про Хауссера? Уміє читати чужі думки?
— Я піду до цього, радника, на сумлінні якого тисячі вбитих, замучених людей, у тому числі й поляків, — продовжувала Оксана. — Піду, навіть якщо пані Гелена відмовиться мені допомогти. Я покажу йому марку…
— Мати божа… — ледве ворушачи губами, промовила зблідла Гелена. — Звідки вам це відомо?
Оксана ласкаво поклала їй на плече руку.
— Заспокойтеся, пані Гелено. Сядьмо. Нам треба ще багато про що поговорити. Я повинна розповісти пані, хто такий радник Хауссер.
… Вони з’явилися в землянці командира загону години за дві. Оксана тримала збентежену, схвильовану Гелену під руку, наче свою старшу подругу.
Пошукайло при одному погляді на дівчину зрозумів, що вона здобула перемогу.
— Домовилися? — запитав він здивовано.
— Так, Гелена погодилася допомогти нам. Але я прийму її допомогу. лише тоді, коли прийде відповідь на мій запит.
Вона сіла до столу й написала текст шифровки.
Вночі радист загону передав шифровку й одержав відповідь Горяєва: «Дякую Гелені. Підтверджую гарантію повної свободи, допомоги після виконання завдання. Успіху! Сивий».