По живу і мертву воду

6. РАНОК

«Совітка», «пані професорка» — так попервах називали в селі сумну молоду жінку, що перебралася з своєю хворою матір’ю з Братина в Підгайчики незабаром після того, як ці місця були захоплені гітлерівцями. Всі знали, яке нещастя випало на її долю, і всі, навіть ті, хто зловтішався з цього приводу, не могли не схвалити її вчинку й не захопитися її відданістю дочірньому обов’язку.

Звістка про напад гітлерівців на Радянський Союз застала викладачку російської мови та літератури Братинської середньої школи Наталію Миколаївну Рум’янцеву на пероні Львівського вокзалу. Разом з матір’ю вона повинна була їхати до Москви, свого рідного міста, в якому збиралася провести літню відпустку. Її чоловікові, військовому льотчикові, відпустки не дали, й він залишився в Братині, біля якого був великий військовий аеродром.

До відходу московського поїзда залишалося близько тридцяти хвилин. Ці півгодини наче було дано Наталії Миколаївні, щоб вона, гарненько все зваживши і розміркувавши, вирішила, їхати їй з матір’ю до Москви чи повернутися до чоловіка. Наталія Миколаївна прийняла рішення в першу ж секунду. Однак мати не захотіла лишати дочку саму. І вони повернулися в Братин.

Тут, у Братині, стривожених, стомлених жінок чекала ще гіркіша звістка — командира ескадрильї винищувачів старшого лейтенанта Рум’янцева вже не було живого, він загинув у першому повітряному бою. Біда не приходить одна… В матері від цієї звістки відібрало ноги.

Гітлерівці наступали. Командування авіаполку спішно відправляло сім’ї льотчиків у глибокий тил. Наталія Миколаївна в своєму горі не розуміла, що відбувається навколо. Вона й слухати не хотіла про евакуацію, вона не могла залишити місця, де був похований чоловік. Їй здавалося, що її квапливий, боягузливий від’їзд дорівнюватиме зраді. Вона не могла змиритися із смертю людини, яку так любила. Вона чекала чуда — ось увійде він, ось внесуть його, пораненого, обгорілого…

Коли Наталія Миколаївна опам’яталася, вже не було можливості вибратися з Братина з хворою матір’ю на руках. Вона могла піти на схід тільки сама, І вона лишилася з матір’ю.

Так, усіх мимоволі зворушувала ця сумна історія, але ніхто не знав найголовнішого — стара хвора жінка, заради якої Наталія Миколаївна вирішила пройти через усі випробування, які їй, дружині радянського офіцера, готувало життя на землі, зайнятій ворогом, не була їй рідною матір’ю. Це була мати її чоловіка…

Кілька хлопців і дівчат з Підгайчиків училися два роки в Братинській середній школі. Вони звали свою вчительку, як і раніше, — Наталія Миколаївна. Незабаром її почали так звати й ті, кому вона з матір’ю шила обнови, заробляючи на харчі. Ні старомодне «пані професорка», ні напівпрезирливе «совітка», жодне з цих слів не підходило до милої, сумно привітної жінки, що з ранку до вечора сиділа за ручною машинкою.

В Юрка Карабаша склалися особливі стосунки з учителькою. Він був її улюбленим учнем, і він знав: коли б не заступництво Наталії Миколаївни — не вчитися б їм, Карабашам, братам запеклого націоналіста, що втік до німців, у радянській гімназії. Але Наталія Миколаївна відстояла його й Степана, кращих своїх учнів, хоч не раз накликала на себе невдоволення начальства. Любов надто слабе слово для тих почуттів, які викликала в Юрковій душі його вчителька — він її обожнював, боготворив. Коли Наталія Миколаївна з’являлася, в класі, — ставна, впевнена в собі, молода, квітуча російська жінка з веселими сірими очима на відкритому рум’яному обличчі, з викладеними широкими кільцями на голові товстими пшеничними косами, — Юркові здавалося, що в класі стає ясніше, чистіше і навіть повітря починає пахнути чимось свіжим, весняним. Він радів кожному її погляду, кинутому на нього. Коли ж вона зупинялася біля його парти, клала руку на його плече або легким ласкавим дотиком пригладжувала його буйний кучерявий чуб, він завмирав щасливий і зляканий, наче це була неоціненна материнська ласка, якої йому не довелося зазнати і якої — він інстинктивно відчував це — йому завжди бракувало.

Але це були почуття хлопчика, що виріс без матері, це була мимовільна приязнь і прихильність учня до хорошої, красивої вчительки, а глибока повага до Наталії Миколаївни, віра в неї як у добру, справедливу й непохитну людину прийшли до Юрка після того випадку, коли його викреслили із списку кращих учнів, премійованих безкоштовною поїздкою на екскурсію до Києва.

Всі в класі знали, чому це сталося, — брат націоналіста. Наталія Миколаївна довідалась найпізніше. На перерві вона затрималась у кабінеті директора й запізнилась на урок — раніше цього ніколи не траплялося — на добрих п’ять хвилин. Увійшла до класу, здавалося б, спокійна, але з червоними плямами на обличчі, з недобрим блиском в очах, і оголосила своїм звичайним рівним голосом:

— Нагадую. Виїзд групи екскурсантів призначено на завтра. Всі, кого я називала позавчора, повинні з’явитися на вокзал рівно на десяту годину без запізнення.

— Наталіє Миколаївно, а Юрко Карабаш теж їде? — скочила Галя Худяк, найстаранніша і найтупіша учениця в класі.

— Звичайно, — начеб нічого не сталося, відповіла вчителька, розгортаючи принесений томик Толстого. — Всі, кого я назвала…

Юрко побачив Київ, Дніпро… Наталія Миколаївна їздила з екскурсією. Вона, як здалося Юркові, була байдужа до нього і, зустрівшись з його очима, відводила свій погляд. Можливо, хотіла довести собі й іншим, що в неї немає і не може бути любимчиків, підкреслити, що всі учні для неї однакові. І тільки на зворотному шляху, коли вже під’їжджали до Братина, Наталія Миколаївна, проходячи вагоном, зупинилася біля Юрка, жартівливо поскубла його за чуба й сказала з ледь помітним відтінком самовдоволення: «Ну, от ми і вдома…» Це прозвучало так: «Ну от, усе вийшло якнайкраще. Я не дала тебе скривдити».

Того ж дня він уперше побачив чоловіка Наталії Миколаївни. Широкоплечий льотчик з такими же відкритим, як у Наталії Миколаївни, обличчям квапливо йшов пероном, намагаючись стримати щасливу, радісну усмішку. Юрко чомусь збентежився, насупився, опустив очі, побачивши, як схвильований зустріччю льотчик обіймає і цілує його вчительку. Він так і не зрозумів, що це були ревнощі, неусвідомлені ревнощі, які вперше завітали до його хлоп’ячого серця.

Лише три роки минуло відтоді, а здається, все це було давно-давно, бозна-коли. Десь заростає травою могила широкоплечого льотчика. Наталія Миколаївна змарніла — не впізнати, зблякла, стала схожою на монашку. На вулиці її не побачиш, сидить від ранку до ночі в своїй жебрацькій, голодній хаті, строчить на машинці.

Юрко розумів, що він особисто нічого поганого не зробив своїй, учительці, і вже, звичайно, не з його вини зруйнувалося її щастя і їй доводиться так бідувати. І все ж у нього щеміло серце, коли сірі очі Наталії Миколаївни з затаєною в них ледь помітною глузливо-добродушною усмішкою зустрічалися з його очима; начеб він дурив себе й був чимось винен перед нею. Юрко вважав, що це почуття неусвідомленої вини виникало в нього тому, що він нічим не міг допомогти Наталії Миколаївні. Якось він потайки від тітки набрав торбинку квасолі й поніс у хату до вчительки, проте Наталія Миколаївна навідріз відмовилася прийняти цей подарунок. Вона похитала головою й сказала м’яко і в той же час докірливо: «Не роби, Юрко, цього, якщо не хочеш завдати мені прикрості. Я ж знаю, що й у вас не густо. А ми поки що не голодуємо». Здається, вона хотіла запитати його про щось. Очевидно, вона чула, що Степан пішов у ліс до бандерівців. Але не спитала, а тільки сумно й ніжно оглянула свого вирослого й зміцнілого улюбленця, наче хотіла погладити його кучері й сказати: «Ось ти й виріс, Юро…» Але сказала вона інше: «Юро, я завжди рада бачити тебе. Але приходити до мене можна тільки в справі. За нашою хатою наглядають».

… До цієї темної, вбогої хати привів Юрко Стефу з братиком на руках після того, як Василь Гнатишин відмовився дати їй притулок.

Їм відчинили відразу, наче знали, що вони з’являться, й чекали їх приходу. Очевидно, Наталія Миколаївна не спала, сиділа край вікна… Вона навіть не спитала за дверима: «Хто тут?», а коли Юрко в сінцях почав пояснювати їй, що трапилося, швидко перебила його.

— Добре, Юро, вони залишаться в нас. Не турбуйся. Я нагодую й сховаю. Але ти сам розумієш…

Він знав, якій небезпеці піддавав цих двох беззахисних жінок, життя яких завжди було під загрозою. Знав і те, що Наталія Миколаївна боїться не за себе.

— Тільки до наступної ночі. Слово честі! Присягаю…

— Ні, Юро, ти мене неправильно зрозумів, — палким шепотом заперечила вчителька, — Будь ласка, не гарячкуй і не роби дурниць. Я зовсім не встановлюю терміну. Ти забереш їх, коли знайдеш надійне місце.

До цього часу вони будуть у нас. І йди швидше, прошу тебе… Ми тут усе самі влаштуємо.

— Дякую, Наталіє Миколаївно…

Розчулений Юрко знайшов руку вчительки, припав до неї устами.

— Що ти! — обурилася жінка, вириваючи руку, — Не треба, Юро. Я тобі вдячна. Я рада, що ти лишився людиною, я пишаюся тобою. Ти навіть не уявляєш… — У її голосі почулися сльози. — Йди! Тебе можуть побачити.

Через півгодини Юрко появився біля своєї хати. Він устиг побувати на кладовищі, де серед старих, зарослих бур’яном могил заховав рушницю.

Тітка, впустивши його, почала бідкатися, докоряти.

— І цей ночами пропадає. Вечерю йому приготувала, очей не склепила за ніч. Ну де тебе чорти носять, коли кругом таке твориться? Я вас без батька й матері виходила, виростила, а тепер вам тітка не потрібна, вам тільки самостійна ваша на думці. Повбивають вас німці або ляхи, а я з ким віку доживатиму, хто мені очі закриє, на могилі хрест поставить? У-у, Карабаші, кляте сім’я циганське, бездомне. Та ти з’їж чого-небудь, бахур, кому я наготувала? От і все, слова тітці рідній не скаже. Покарав мене господь, своїх дітей не дав, нагородив племінниками, щоб я Цілий вік мучилася.

Юрко не огризався. Не роздягаючись, він упав на постелену йому на вузькому дерев’яному диванчику тверду постіль і лежав, обернувши лице до темної стіни. Лише тепер відчув, як ниє й сіпає те місце на нозі біля кісточки, яке він подряпав колючим дротом. Видно, подряпина була глибока, й нога спухла. Треба б ранку змастити йодом, перев’язати навіть, від такої дурниці буває зараження крові. Обійдеться… Заживе, як на собаці. Аби йому тільки цієї біди…

Мучила спрага. Небагато треба — встати, зробити три кроки, там у кутку на лавці відро й кухоль. Та Юрко не хотів навіть поворухнутись, лежав наче мертвий. Після всього пережитого за цю ніч він відчував таку нудьгу, такий занепад духовних сил, що раптом зневірився в собі, і всі його плани й надії здалися йому повним безглуздям. Адже він узяв на себе непосильний тягар. Є межа людським можливостям. Коли горить ліс, хіба можна врятувати в ньому оточені вогнем дві ялинки? Ні, згориш разом з ними сам. Хто він такий? Засліплений коханням сімнадцятирічний хлопець. Життя, кохання… Що він, нікчемний шмаркач, розуміє, в цьому? Адже це, може, й не кохання, а лише химера, дитяча розвага. Чим причарувала, заворожила його Стефа? Хіба мало гарних українських дівчат? На нього всі дивляться… Є такі красуні. Хоча б та ж Оля Мудряк… Вулицею йде, як королева, очі палкі, ласкаві. Одна дочка в багатій хаті… А він зв’язався з рудою полькою, в якої все багатство — маленький братик на руках… Юрко не щадив себе, намагався знайти все нові й нові докази своєї нерозсудливості, викликав спокуси з іншого, можливого для нього життя, в якому місце Стефи зайняла б інша. Картини цього щасливого життя серед селянського достатку: гори перин і подушок, вишиваних рушників, теплого, пічного запаху їжі змінювали в його уяві одна одну. На серці щеміло, туга стискала горло. Юрко ненавидів себе за ці думки, за те, що знесилів, занепав духом і готовий зректися свого кохання. Він відчував також — щось нашіптувало йому про це, — що коли він в ім’я власного порятунку покине Стефу, залишить її без допомоги, то він уже не буде тією людиною, якою був досі, а стане чимось нікчемним, підлим, мерзенним, позбавленим назавжди поваги до себе.

Хлопець лежав нерухомо. У вухах шуміло, темрява тісніше обгортала його, розчиняла в собі. Й ось усе зникло, крім сухого горла й ноги, в яку хтось забивав слабкими ударами тонкий іржавий цвях. У пітьмі спалахнуло обличчя Наталії Миколаївни, тієї давньої, радісної й щасливої. Вона сказала весело: «Я пишаюся тобою». Але виявилось, що це була не Наталія Миколаївна, а Стефа, що шепотіла молитву в його узголів’ї. Він хотів промовити лише одне слово. «Води!», але не зміг поворухнути затверділими, наче сухе вапно, губами.

Він спав годин зо три. Прокинувся від зляканого голосу тітки:

— Юрку, Юрку, німці в селі!

Хлопець відразу скочив на ноги, очманіло озирнувся, прислухався і, мружачись від яскравих сонячних променів, що били у вікна хати, повільно пішов у куток до відра з водою.

— Три машини, повно солдат, поліцаїв. Одна машина до старостиної хати поїхала.

Юрко, нахилившись, жадібно пив воду з відра. Обітер губи, кинув оком на накриту полотняним рушником миску на столі.

— Ну, чого ж ти стоїш? — квапила його стривожена тітка. — Ховайся!

— Та не кричіть ви, — з досадою сказав Юрко, дістаючи з-під рушника яйце, цибулину й шматок чорного хліба. — Дайте-но краще йод. У нас, здається, був.

— Йой, лихо мені з тобою, — кинулась до полиці на стіні жінка. — Німці в селі, а він…

Юрко не подавав ознак тривоги. Він обчистив яйце, обітер пальцями біленьку молоденьку цибулину й почав їсти, позираючи на вікна. Тітка з пляшечкою стояла поруч, сіпала його за рукав. Продовжуючи жувати, хлопець підняв холошу, оглянув ногу. Так і є — кісточка опухла, три рваних, запечених ранки, шкіра почервоніла.

— Боже! Де ж ти так? — сплеснула руками тітка.

Юрко взяв у неї пляшечку й, кривлячись від болю, старанно змастив ранки йодом.

— Дякую, тітусю!

Він сумно й ласкаво подививсь на маленьку жінку, яка багато років замінювала йому матір, обійняв її за плечі, хотів поцілувати в поморщену щоку, але раптом завмер, скосивши очі на вікна.

Наступної миті він був уже біля порога. Поштовх ногою — і брус порога зсунуто рівно настільки, щоб вивільнився край однієї з дощок підлоги. Ще секунда, й хлопець пірнув під підняту дошку, вклався там на ганчір’я. Тітка негайно зсунула брус на старе місце, обернула тугий дерев’яний засув, опускаючи таємний клин для закріплення порога наглухо.

Отак миттю ховався Юрко під час облави. Дошки підлоги були вузькими, не приставали одна до одної. Німці й поліцаї, розшукуючи хлопця, не раз засовували багнети в щілини. Саме на це й розраховував Юрко, готуючи свою немудру схованку. Він усе врахував, перевірив, змусивши тітку засовувати в щілини ніж. Поліцаям би й на думку не спало, що в них під ногами під вузенькою дошкою може лежати людина. А Юрко лежав там на боці, випроставши струною своє тіло, і тільки раз багнет ковзнув по кінчику його носа…

Цього разу тривога була даремною. Машини проїхали повз хату не зупиняючись і незабаром звернули на Бялопілля.

Дві бандерівські сотні після закінчення кривавої акції залишили Бялопілля, супроводжуючи великий обоз і череду корів. Вони везли з собою багату здобич — вози було навантажено мішками з зерном, діжками з борошном і крупами, скринями з награбованим добром. Якийсь одчайдух ризикнув прихопити й величезного племінного бика, прив’язавши його за просилене в губу залізне кільце ззаду до воза. На останньому возі везли тіло вбитого бандерівця й двох тяжко поранених — декілька молодих поляків устигли взятися за зброю і вчинити опір.

Тяжко навантажений обоз рухався повільно, й коли колона заглибилася в ліс, стало зовсім видно. Петро Карабаш наказав зупинитися й вишикувати всіх людей на галявині.

Сотні вишикувались у дві шеренги, одна проти одної на відстані десяти-дванадцяти кроків. Убитого поклали на землю, накрили килимом, і в головах у нього завмерли два вояки з гвинтівками.

— Струнко! — гукнув високий сотник Ворон і чітко відкозиряв представникові центрального проводу. — Друже Ясний, сотні вишикувано, вони чекають вашого слова.

Петро Карабаш кивнув головою. В супроводі сотників він пройшовся перед строєм, уважно оглядаючи бійців, озброєних німецькими гвинтівками й карабінами. Мало не в кожного з них на голові красувалася сукняна шапка-мазепинка з саморобним алюмінієвим чи мідним значком у вигляді тризубця. Карабаш затримував погляд на цих значках, і вони тішили його душу.

Вояки-бандерівці дивились на представника центрального проводу з веселою цікавістю, чекали, що він скаже. Їх обличчя, змарнілі й потемнілі за ніч, брудні, в патьоках поту, змішаного з пилом, усе ще зберігали сліди збудження, азарту, несамовитості, що охопили їх під час нічної кривавої розправи. Карабаш бачив в очах цих молодих хлопців шалену відвагу, кров і заграву пожеж. Він милувався ними.

Обійшовши стрій, він зупинився неподалік від почесної варти біля тіла вбитого, наказав дати команду: «Вільно!»— й почав говорити.

Петро Карабаш був майстром пристрасних, запальних промов. Кожне слово, жест, інтонація були розраховані, як у доброго актора, але від актора його відрізняло те, що сам він вірив своїм словам і запалювався ними.

— Друзі! Воїни славного війська українського! Сьогодні ви з честю виконали наказ, билися з ляхами мужньо, стійко, не знаючи пощади. Вас не зупиняли ні підступна куля ворога, ні його стогони, ні благання. Я радий за вас. Радію не тільки я… Сьогодні встали з могил наші славні предки, козацькі лицарі, всі ті, кого поляки садовили на палі, спалювали на вогнищах, з кого вони, прокляті, здирали шкіру, живцем закопували в землю. Встали, щоб подивитися, як їх нащадки мстяться ляхам за їх святу кров, муку, приниження. Незламний дух нашого народу піднявся з вікових козацьких могил, він витав над нами, цей дух, коли… коли…

В перші секунди представник центрального проводу не зрозумів, що робиться. Він почув рев і побачив, що лівий фланг однієї з сотень, що стояла тилом до обозу, здригнувся, змішався, й славні нащадки козацьких лицарів, здивовано, злякано озираючись назад, посилаючи комусь прокляття, кинулися врозтіч, спотикаючись об тих, що впали, кидаючи зброю. Друга сотня тут же подалась назад і всією масою кинулася вбік, наче рятуючись від падаючого дерева.

— Стій! Куди?! Холера… — загукав сотник Ворон, зриваючи з себе автомат.

Тут Карабаш побачив чорного з великими білими плямами на спині бика. Нахиливши голову, виставивши вперед роги, бик із закривавленою, роздертою губою мчав просто на нього.

— Друже Ясний! — Інший сотник, на прізвисько Муха, схопив Петра за руку, шарпнув убік. Могутній бик з ревінням промчав мимо, вдарив одного вояку з почесної варти біля тіла вбитого й, ламаючи чагарник, зник у густій ліщині.

Гримнули запізнілі постріли.

— Не стріляти, к… ваша мама! — заревів сотник Муха. — Бугая не могли прив’язати як слід роззяви…

Вояки, підбираючи шапки й зброю, обтрушуючись, бурмочучи лайки, квапливо ставали на свої попередні місця. Вигляд у них був збентежений, присоромлений, проте багатьох уже розбирав сміх.

— Оце дух, холера йому в бік… — голосно, начеб цілком серйозно, промовив якийсь жартівник, скрушно хитаючи головою.

— З рогами, — підхопив інший.

— Еге, нагнав нам духу повні штани… — погодився третій, і слова його покрив регіт.

Навіть сотник Муха, що грізно дививсь на своїх підлеглих, не витримав і, як хлопчина, приснув сміхом.

Петро Карабаш болісно скривився й відвернувся. Як у більшості одержимих, фанатично настроєних людей, почуття гумору в нього було притуплене. До того ж він розумів, що йому не можна буде продовжувати промову в тому піднесено-романтичному тоні, в якому він її почав, — певне, на одну тільки згадку про козацькі могили, дух нації та інші, святі для Карабаша, поняття ці тупі сільські хлопці згадають бика й, замість того, щоб слухати промову, душитимуться від стримуваного сміху. Все пішло намарне. Треба було відразу, по-діловому переходити до заключного, досить неприємного пункту наміченої програми. Справа в тому, що йому донесли, начебто два бійці на прізвисько Сич і Камінь приховали якісь цінні речі, і їх треба було для прикладу іншим суворо покарати. Карабаш збирався влаштувати короткий суд над мародерами й тут же перед строєм розстріляти їх. Він мав право виносити смертний вирок тим, хто провинився, й хотів скористатися цим правом, щоб довести собі й іншим, що грабунок, яким вони завершили різанину поляків, був чесною, майже святою справою. Кривава акція, здійснена за його наказом, масове знищення захоплених зненацька майже беззбройних людей, у більшості своїх дітей, жінок, старих, — усе це не могло не потривожити сумління Петра Карабаша, під якими б замками він не тримав його, і в глибині душі він здригався від думки про вчинене. Суворе покарання двох мародерів, двох «своїх» допомогло б йому зберегти душевну рівновагу, виправдати себе перед самим собою — все, що вчинив він, зроблено не для особистої вигоди, не через злобу й схильність до жорстокості, а в ім’я чистої, як сльоза, ідеї національної справедливості.

Після комічного випадку з биком атмосфера змінилася, й задуманий ним спектакль з суворим судом міг би справити на вояків і командирів сотень зовсім не те враження, на яке Петро Карабаш розраховував. Та й його емоційний порив було зірвано, погашено. Все стало нудним, тяжким, яким було насправді. Він відчув себе злочинцем, убивцею сотень жінок і дітей, страхітливим, ненаситним упирем, що впивається людською кров’ю.

Петрові Карабашу на секунду стало страшно — він злякався самого себе. «Ні, ні, — подумав він квапливо. — Це хвилинна слабість, депресія. Це минеться… Я сильна й тверда людина. Лише такі люди, непохитні й жорстокі, що не бояться крові, можуть бути корисними для України, повернуть їй державність і славу».

Нарешті порядок було відновлено. Біля вбитого бандерівця знову стали на почесній варті двоє вояків.

Петро Карабаш почав говорити. Цього разу в його голосі звучала скорботна нота. Вони не бандити й не грабіжники. Їм не треба чужого, вони беруть те, що їм належало споконвіку, що в них відібрали. Хай поляки забираються до себе, в Польщу. Землі майбутньої самостійної, соборної української держави простягнуться від Сану до Кубані. Багато свідомих українців уже віддали своє життя в боротьбі з ворогом. Але в той час, як кращі сини України жертвують своїм життям, у їх лавах іще знаходяться такі несвідомі українці, які думають не про велику ідею, а про власне збагачення. Таких людей чекає нещадна кара. Чиста справа вимагає таких же чистих душ і рук.

Стоячи в строю, бандерівці слухали представника центрального проводу з напруженою увагою. Вони зрозуміли, що Ясний недарма нагадав про чисті руки, і в його словах криється небезпека для кожного з них. Ну, хто встоїть перед спокусою привласнити золотого персня чи монети, якщо такі речі потрапляють йому до рук! Що не кажи, вони ризикували життям…

Коли Карабаш замовк, запанувала тривожна тиша.

Сотники вичікувально дивились на представника центрального проводу. Карабаш ледь помітно кивнув головою.

— Увага! Друже Сич, друже Камінь, п’ять кроків уперед!

От хто попався. Легкий шум прокотився по шеренгах. Два бандерівіці з червоними, як буряковий сік, обличчями вийшли з строю. Один з них здався Петрові знайомим. Так і є — хлопець з їхнього села, Василь Тимків. Ну, що ж, це, може, й добре, хай бачать, що він і землякам не потурає.

— Станьте обличчям до товаришів. Викладайте, що приховали.

Один з бандерівців з готовністю подав сотникові Ворону кишенькового годинника й щось дрібне, зав’язане в носову хустинку.

— Що тут?

— Персні.

І знову легкий гомін, викликаний швидше не осудом, а заздрістю, прокотився рядами.

Другий вояк, плутаючись від збентеження пальцями в петлях, розстібав гудзики штанів. Під ними виявилися другі штани. З кишені цих спідніх штанів він дістав велику пачку грошей. У пачці були польські злоті, радянські тридцятки й кілька паперових доларів.

— Усе? — запитав Ворон.

— А що ж іще?

— Обшукаємо…

Тимків скоса глянув на Карабаша, почервонів ще дужче й почав скидати піджак, сорочку. Під сорочкою на голе тіло було намотано кольорову шовкову хустку.

— Все… Як перед богом.

— А рушницю де дів? — суворо запитав сотенний.

— Яку рушницю? — здивувався Тимків.

— Мисливську. В тебе бачили двостволку.

— То я ж віддав рушницю.

— Кому?

— Юркові.

— Якому це Юркові?

Тимків від хвилювання облизав губи, глянув на Карабаша, що зневажливо дививсь на нього. Він був у скрутному становищі — бандерівцям якнайсуворіше заборонялося називати один одного на ім’я й розсекречувати прізвиська. Чому Юрко Карабаш з’явився в Бялопіллі і яка його кличка, Тимків не знав. Для нього тоді було достатньо, що Юрко — брат Ясного.

— Що ти брешеш? Який Юрко? — допитувався сотенний.

— Брат Ясного.

Петро Карабаш здригнувся, очі його розширилися. Якесь недобре передчуття охопило його. З розгубленого, жалюгідного вигляду земляка він зрозумів, що той не бреше. Раптово все ускладнилося. Юрко… Яким чином він опинився в Бялопіллі вночі, під час акції? Що він там робив? Почати розпитувати? Це може погіршити становище. Сотники злякано й спантеличено дивились то на винуватого бандерівця, то на представника центрального проводу. Вони відчули замішання Ясного й чекали, що він скаже.

— Відібрати зброю, зняти тризуби! — голосно, щоб чули всі, промовив Карабаш, — Відправити мерзотників у районну ес-бе. Там розберуться й винесуть вирок.

Так, це був, мабуть, найкращий вихід із становища. Він з’явиться в ес-бе, сам допитає цих йолопів, вияснить. Але до цього треба побачити Юрка, поговорити з ним. Розмова буде короткою. Годі хлопцеві дурня клеїти, хай іде в сотню. Сімнадцять років, час брати зброю до рук. З нього вийде добрий вояк. Усі Карабаші повинні бути в перших лавах борців за Україну.

На дальші розпорядження пішло небагато часу. Карабаш вказав сотникам дальший маршрут, місце, де сотні повинні зупинитись на відпочинок і чекати його появи чи наказу, проінструктував, як провести точний облік захоплених трофеїв, написав коротеньку записку комендантові районної ес-бе…

За кілька хвилин галявина спорожніла. Біля представника центрального проводу лишилися два його охоронці.

— До лісника Івана! — наказав їм Карабаш, проводячи поглядом останню підводу.

Кремезні охоронці, наче по команді, перекинули автомати з плеча на груди й, ні про що не питаючи, рушили в дорогу. Один, сторожко оглядаючись на всі боки, крокував попереду начальника, другий, такий же пильний, готовий умить відкрити вогонь, — позаду. Вони головою відповідали за життя представника центрального проводу.

Карабаш крокував у глибокій задумі. Думки про наймолодшого брата не покидали його. Він давно помітив, що Юрко виходить з-під його впливу, але приписував це особливостям характеру й віку. Молодий, непокірний, запальний. Готовий іти всім і всьому наперекір. Та все ж часом йому здавалося, що причина криється десь глибше. Юрко, видно, мислив інакше, дивився на світ іншими очима. Очевидно, в цьому була винна радянська школа; учителі встигли отруїти довірливого хлопця отрутою більшовицьких ідей… Нічого, піде в сотню, там йому виб’ють дур з голови. Юрка, без сумніву, захопить романтика війни, бойових подвигів, серце й дух його загартуються. Але що він робив у Бялопіллі? Тимків не брехав, він бачив брата цієї ночі. Невже Юрко втяв якусь небезпечну, недозволену штуку? Ні, ні, це просто непорозуміння, швидко все виясниться.

Представник центрального проводу почав думати про інше, але на серці в нього й далі було неспокійно. Ох, ці молодші брати-любимчики… З ними завжди морока.

Коли наблизилися до узлісся, перший охоронець обернувся й доповів неголосно:

— Німці. Три машини. Їдуть у Бялопілля.

Карабаш підійшов до нього, подививсь на далеку дорогу, на якій у трьох місцях клубочився пил. На його смаглявому обличчі з’явилася глузлива, зневажлива посмішка.

— Політики… Хай їдуть, вони нам не заважають. Ходім!

І, дотримуючись попереднього порядку руху, вони закрокували до хати лісника, що видніла за деревами.

Колесник прокинувся задовго до побудки. Цього з ним раніше ніколи не траплялося. Кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у темну дощану стелю. Приснилась йому розмова з Башкою? Ні, наче не приснилась, хоч це дуже схоже на сон. Вирішено, тут нічого роздумувати, вагатися. Башка — серйозна людина. Він щось придумав. Самому йому втікати не можна: надто слабий, поранена нога ненадійна… Реально оцінює можливості. Що ж усе-таки він придумав, який знайшов шанс? Будь-який шанс годиться. Втікати, втікати… Однаково тут пропадеш.

Лейтенант заплющив очі. Його кидало в жар від думки про волю. До своїх! Хай рядовим, хай довірять не танк, а тільки гвинтівку. Хай відправлять у штрафну — не прокляне він своєї долі. Воювати, бити цих гадів — ось його щастя. Він відчув, що сльози течуть з-під зімкнутих повік, з досадою тріпнув головою, щоб вони скотилися з обличчя. От і заплакав він… Уперше за всю війну.

До його чуйного вуха долетіло легке пофоркування мотора, скрип гальм. Прибув комендант табору — Білява Бестія. Не проспить, сучий син, побудки. Колесник всунув ноги в розтоптані опорки й сковзнув по драбинці вниз. Йому хотілося перехопити Бахмутова до шикування на ранкову перевірку.

Місце Бахмутова в іншому кінці барака, нижнє. Колесник підійшов і побачив, що Башка розплющив очі, дивиться на нього. Жива мумія… Значить, теж прокинувся, думає… Бахмутов показав головою на двері. Здогадався, чого прийшов лейтенант.

Смердюча від хлорки вбиральня — єдине місце, де можна, не привертаючи до себе уваги, поговорити віч-на-віч.

— Надумався? — запитав Башка, переступаючи поріг.

— Готовий, — відповів Колесник.

— Напарник?

— Ахмет.

Бахмутов кивнув головою задоволено.

— Так і думав. А погодиться?

— Не сумніваюся. Кореш мій перевірений.

Башка дістав з-за пазухи кисет, дав його Колесникові.

— На ось для початку. Поділите.

Колесник обережно стиснув пальцями кисет. Тютюн? Ні, шматочки, крихти. Хліб! Рот відразу ж наповнився слиною, їдкою, щипучою. Колесник проковтнув слину й жалібно, здивовано подививсь на людину-мумію.

— Ну, чого ти… — буркнув той невдоволено й відвернувся. — Сказав же — поділите на двох.

— Не візьму! — затряс головою Колесник, намагаючись засунути кисет за пазуху Бахмутова.

— Маніришся, лейтенанте? — із злістю зашипів Башка, відштовхуючи його. — Не грай на нервах!

— Я не можу… Я ще здоровий, а ви…

— Дурень. Тут не лише моє, — висохлі груди людини-мумії поривчасто здіймалися, дивні очі її стали вологими, блискучими. — Це — внески… Гадаєш, легко буде? Ще поголодуєте…

Він перевів подих і сказав спокійніше:

— Ахмет знає тільки тебе, ти — тільки мене. Зрозуміло? А зараз давай у барак. Виходь першим.

Увечері в тій же вбиральні Колесник поділив хліб з Ахметом, який без вагань погодився на втечу. В кисеті було дванадцять шматочків, завбільшки з половину сірникової коробки. Дванадцять в’язнів старанно й точно до міліметра відрізали їх від своїх мізерних пайок, внесли свій внесок. Колесник знав, на яку жертву пішли голодні, знеможені люди для того, щоб двоє з них осоромили Біляву Бестію й вирвались із проклятого табору на волю.

Він прийняв цю неоціненну жертву товаришів, але ніколи ще табірний хліб не здавався йому таким гірким.