Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ XVI. Ураган

Мокрий пісок холодив ноги, а одяг прилипав до тіла. Море ревіло за спиною, а від легенького вітерцю шкіра вкривалася дрібними сиротами.

— Дихай, ну давай! Не здавайся! Чуєш мене? Дихай! — Холодні вуста притискалися до її губ, вдихаючи в неї повітря. Чи життя? Здавалося, до неї торкається море — гірко-солоне на смак.

Ліза закашлялась. Легені палали вогнем. Вода фонтаном полилася з горла. Дівчина відчула, як її голову підняли й опустили на щось тверде.

— Тихіше, тихіше! Усе добре, я поруч! Усе добре!

Очі ніяк не хотіли фокусуватися, але коли Ліза нарешті придивилася, то їй одразу ж захотілося провалитися крізь землю. Її голова лежала на колінах у мокрого й переля­каного Макса. Він гладив її по голові й шепотів щось заспокійливе. Ліза уявила, який вигляд має збоку — в подертій сукні, в саднах і подряпинах, волосся злиплося слизькими бурульками.

— Не дивися на мене, — спробувала сказати, але замість цього з горла вирвався здавлений хрип.

— Ш-ш-ш! Не говори поки що… Тобі боляче?

Ліза похитала головою. Навіщо? Навіщо він її врятував? Щоб теж посміятися?

— Не… дивися… на мене… Прошу! — Тільки й змогла вимовити.

— Ти смішна, — Макс розсміявся. Його сміх був доб­рий. — Як я можу не дивитися?

— Я жахлива, — пробурмотіла дівчина.

— Ти смішна. Але в цьому немає нічого жахливого, не переживай, — Макс заспокійливо погладив Лізу по голові.

Чому він її тримає? Вона сіпнулася, щоб підвестися.

— Куди? Лежи, тобі треба прийти до тями.

Поряд почулися кроки. Хлопець підвів голову й побачив, що до них підходить чоловік у білій сорочці та чорних штанях, підвернутих до колін. Ліза саме підняла голову й побачила знайомі сіро-зелені очі:

— Ви?.. — голос усе ще не хотів слухатися, видаючи замість слів здавлений хрип.

— Ти його знаєш? — Макс підвівся і простягнув руку чоловікові. — Вона мало не потонула. Ви лікар? Ви нам допоможете?

— Допоможу, — сліпуче усміхнувся чоловік і з розмаху вдарив Макса в щелепу. Хлопець як підкошений упав на землю.

— Макс? Ні! М-а-а-акс!!! Допоможіть! Хто-небудь! — крик роздирав Лізі запалене горло.

Тим часом чоловік потер забиті кісточки на кулаку, роззирнувся навкруги і, не помітивши нікого, схилився над нею:

— Сумувала без мене, моя сонячна?

— Ви… Що ви… Хто ви? — сахнулася вбік дівчина. Він божевільний! Він точно божевільний! Він ударив Макса і може вдарити її. Що робити? Куди тікати? Ліза оберну­лася, але позаду було тільки море. А шлях до вузької стежки нагору затулив цей божевільний. Як урятуватися? Треба говорити, говорити з ним чимдовше! Може, хтось прийде сюди і врятує їх! Уперше за весь час Ліза пошкодувала, що вподобала собі це безлюдне місце. Тут же ніколи нема нікого!

— Я, це я. Це завжди був я, — не змінював лагідного тону чоловік, і від цього ставало ще страшніше. — Ти обманула мене! Зрадила! Хоча так клялася, що я єдиний, хто для тебе важливий. Ти брехала мені? Скажи, тепер ти можеш це сказати!

— Що… сказати? — Ліза кривилась і вдивлялась у вже знайоме обличчя. Їй ще ніколи не було так страшно. Навіть там нагорі, коли вона вже була готова стрибнути, страх був інший. Зараз же він був справжній, як і цей божевільний чоловік. Чого йому треба? Нащо вони йому взагалі здалися?

— Ти так швидко забула мене, моя сонячна?

«Моя сонячна». Ці слова вдруге вогнем обпалили мозок. Дівчина здригнулась і спробувала відповзти від чоловіка. Не може бути! Цього просто не може бути! В її житті була єдина людина, яка її так називала. І це точно не міг бути…

— Білий… Кит? — прошепотіла Ліза, не вірячи в почуте. Цей божевільний не міг бути Білим Китом. Він далеко! Взагалі, його вже може й не бути!

— О так! — закивав чоловік і вже суворішим тоном повів далі: — І ми мали завжди бути разом. Але ти мені збрехала!

— Ти… — притиснула долоні до щік дівчина. Виходить, вона весь час була закохана в божевільного стариганя? І вона була ладна померти разом із ним? Виходить, Білого Кита насправді ніколи не існувало? Вона його собі вигадала? — Ви мені брехали…

— Ти теж збрехала! Але зараз це неважливо. Зараз я все зроблю правильно, і ти також! Якщо ти сама не можеш нічого у своєму жалюгідному житті, то я це зроблю за тебе. Що? Невже ти думаєш, що комусь потрібна? Ти потрібна Білому Киту? — мелодійно розсміявся і вів далі знущальним тоном: — Дивіться всі, я — маленька дівчинка, ніхто мене не любить, батьки мене ненавидять, однокласники-садисти знущаються, тому я помру, щоб усі зрозуміли, кого вони втратили. Я хочу, щоб ти мене поцілував, о мій прекрасний Білий Кит… Я люблю тільки тебе, хочу бути разом із тобою… Тьху! Мерзота! — сплюнув їй під ноги.

— Не треба… — Ліза затулила вуха, але слова все одно прослизали крізь пальці. Її найбільші страхи оживали тут і зараз. Цей чоловік знав про неї все і тепер так просто говорив те, чого вона навіть не могла вимовити вголос. Вона казала все це не йому, а Киту. Кит ніколи б такого не сказав. Він не міг бути таким! — Не кажіть цього… Прошу…

— Ти хотіла, щоб усе скінчилося? Усе скінчиться сього­дні! — Чоловік облизував пересохлі губи, не тямлячись від збуд­ження. Для нього теж усе скінчиться сьогодні. Складеться останній пазл, і він нарешті побачить свою принцесу. І їхній зустрічі заважає лише це жалюгідне дівчисько. — Не реви, — презирливо зронив він. — Твої сльози тут ніхто не оцінить. Знаєш, як мені набридли твої плачі? Господи, як нарешті приємно про це сказати! Ти навіть не уявляєш! Ти мені огидна!­

Ліза хитала головою. Ні. Цього не може бути. Це відбувається не з нею. Що буде? Що тепер буде? Вона не витерпіла і вигукнула:

— Що вам від мене треба?

— О, ти й сама це добре знаєш! — подивився вгору чоловік. — Час іти, моя сонячна. — Він боляче вхопив дівчину за волосся, змушуючи підвестися, і потягнув за собою.

Ліза не пручалася. Сили покинули її. Вона нікому не потрібна. Кит, якого вона кохала, насправді ненавидів її. Білого Кита насправді не існує. Її теж зараз не існуватиме. То й добре. Вона безвільною лялькою волочилася вслід за чоловіком, який не вгавав:

— Обожнюю шторм! Твоє море — це щось неймовірне! Треба було раніше приїхати! Знаєш, єдине, що в тобі було вартісного, — це таки море. — Чоловік затягнув дівчину по коліна у воду і показав рукою вперед: — Дивись! Дивись тільки вперед! Ти бачиш свою долю. Тепер ти розумієш, у чому сенс твого жалюгідного життя?.. Що ти там шепочеш? — струсонув він жертву.

— Сенс життя в тому, що є смерть… — прошепотіла Ліза.

«Сенс життя в тому, що є смерть». Рикун не вірив своїм вухам. Його пальці розтиснулися, і він на мить закам’янів, усвідомлюючи власне минуле, яке от-от мало його наздогнати. Випавши з реальності, він зовсім не помічав, як до них щодуху мчить Макс.

Хлопець із розгону влучив головою прямо йому в живіт. Дмитро поточився, хапаючи ротом повітря.

— Лізо, біжи! — крикнув хлопець, копаючи чоловіка під коліно. Дмитро засичав від болю. Він не спав усю ніч і майже нічого не їв — від передчуття судомило шлунок, і він не міг проковтнути ані крихти. Рикун відчував, як він втомився, і тільки розуміння, що сьогодні все скінчиться, додавало йому сил. А тут це дурне щеня. І воно думає, що впорається з ним? Чорта з два!

— Швидко на берег, я кому кажу! Я його затримаю! — Макс ударив ще раз, змушуючи чоловіка впасти на коліна. Хлопець простягнув Лізі руку, і вона сфокусувала каламутний погляд на долоні. Він знову хоче її врятувати. Навіщо?

— Як же ти мені набрид, дурний шмаркачу! — заревів Рикун і кинувся на хлопця. Вони впали у воду, і хвилі накрили їх із головою.

Ліза наче прокинулася. Поряд із нею божевільний Кит хотів убити Макса. Макса, який уже двічі намагався її врятувати! А вона поводиться, як безвільна ганчірка? Дів­чина стиснула зуби і подивилася просто себе. Що вона може проти дорослого чоловіка? Яка з неї користь? Погляд ­нарешті сфокусувався на поламаному поручні її рідного FATUMа. Дівчина за кілька кроків підбігла до нього, схопилася за залізяку і щосили потягнула на себе. Прут хитався. Ліза рвонула його, ще і ще. Пальці судомило, але залізяка не піддавалася. Дівчина ненавиділа себе за слабкість, за свої кволі руки, яким бракувало сили. А там же Макс… Макс може померти! Ліза почула крик хлопця і обернулася. Чоловік опинився зверху і душив його, не даючи змоги випірнути з води. Ні-ні-ні! Дурнувата залізяка. Дурнуваті слабкі руки. Ну будь ласка! Тільки не це! Я прошу, ну піддайся ще трохи! На її очах виступили злі сльози. Море вже торкалося колін, і рівень води чимдалі ставав вищим. Вона нічого не зможе зробити, їй просто забракне сил! Нараз Лізу осяйнуло — у катері залишився її телефон. Вона може викликати поліцію, попросити про допомогу. Дівчина через силу вхопилася за канат і почала видира­тися на борт.

Рикун притиснув хлопця і занурив його голову під воду. Його зіниці розширилися. Він ще не відчував такого адреналіну — вбивати в реальності було куди цікавіше. Хлопець щось булькав і намагався видертись, але чоловік був сильніший. Цієї миті Дмитро згадав про Лізу, обернувся і побачив, що вона лізе на катер. У його голові відразу вибудувався логічний ланцюжок: наплічник-телефон-поліція. Дмитро вилаявся крізь зуби, вдарив Макса в обличчя — на шмаркача не було часу! — і покинув його борсатися у хвилях, а сам метнувся до дівчини. Море сповільнювало кроки, але чоловік рухався швидко.

Ліза забралася на борт і побачила, що її наплічник лежить на тому ж місці, де вона його залишила. Їй здавалося, минуло вже багато часу, хоча насправді — лише кілька хвилин. А що як вона не встигне? Опинившись коло нього, дівчина опустилася навпочіпки і потягнулась до блискавки, аж тут її спинив різкий біль. Рикун встиг видертися на катер і схопив втікачку за волосся.

— Куди зібралася, моя сонячна? — Чоловік насолоджувався моментом. Емоції зашкалювали. Ейфорія від влади над чужими життями, солодкий смак помсти — задоволення бігло венами не гірше за наркотик. Йому вже давно не було так добре. Який же він молодчага — все прорахував! І про телефон згадав, і дівку зловив, і малого встигне придушити. Трохи пізніше.

— Відпустіть мене! — скрикнула Ліза.

Чоловік розреготався:

— Нізащо, моя люба! Ти ж хотіла залишитись тільки зі мною. Нащо нам хтось іще? — чоловік узяв наплічник, не випускаючи Лізу, яка намагалася видертися, й викинув ­його за борт.

— Тепер нікуди не подзвониш. Так, моя хороша? — він близько нахилився до Лізи, і вона бачила, як у його зелених очах хлюпочеться божевілля. Дівчина відкинула голову назад і різко хитнулася вперед, вдаривши чолом Рикуна прямо в ніс. Чоловік засичав, відштовхуючи малу до стіни. Ліза боляче вдарилася головою і впала на коліна. Корабель натужно заскрипів і хитнувся. Дмитро забрав руки від носа, з якого стікали цівки крові, і зробив крок до Лізи. Вона спробувала підвестися, але ноги трусилися. Почувся тріск і гучна лайка — права нога Рикуна провалилася по коліно в підлогу.

— Ану стій! Куди пішла? Я тебе зараз! Стерво мале! Ти не втечеш! Від долі тобі не втекти! — Дмитро божевільно реготнув, змахнувши руками, не втримав рівновагу і мало не впав. Нога міцно застрягла. Дівчина вибралась нагору, перевалилася через борт і впала у воду. До неї підбіг Макс. Він важко дихав. Під лівим оком наливався синець.

— Він там застряг! Усередині! — гарячково випалила Ліза. — Провалився… Вода піднімається, біжімо!

— Тримайся за мене, — подав Лізі руку Макс. Вона взялася за неї, підлітки швидко вибралися з води, по дорозі дівчина підхопила наплічник, який уже встигли підмочити хвилі, і втікачі почали відчайдушно видиратися на скелю. Ліза з Максом захекалися, йти було важко, але страх додавав їм сили. Знизу почувся крик. На палубі катера з’явився розлючений Рикун. Він зміг видерти ногу з пастки і з люттю розглядав постаті підлітків угорі. Він захлинався криком, наче його могли почути:

— Думаєш, переграла мене? Це твоя доля, змирися! Я тебе вб’ю! Ні, спершу я задушу твого шмаркача, а ти на це дивитимешся! Так! Дивитимешся, поки я не скажу досить! А потім я вб’ю тебе! Моя сонячна, твій Кит прийшов за тобою! Хіба ти на мене не чекала? — Він незграбно перевалився через перила катера і впав у воду. Море було йому вже по пояс, до берега залишалося кілька метрів, але через вивихнуту ногу йти було важко. Хвилі вдаряли в спину і змушували з усіх сил стримувати рівновагу, аби не впасти. Однак­ чоловік уперто просувався вперед.

— Дивись! Він зараз вибереться! — скрикнула Ліза. — Що робити? Я не маю сил бігти!

— Телефонувати в поліцію! Ми більше не будемо втікати! — вигукнув Макс, мацаючи кишені, і розчаровано простогнав: — Блін, я ж телефон удома залишив!

— Зараз, я зараз, — Ліза розстібнула блискавку на наплічнику і висипала вміст на землю. На купці речей і солодощів лежав телефон. — Зараз, зараз, — налякано стежила дівчина за Китом, який наближався до берега, набираючи 102: — Алло! Допоможіть! Ми на скелі біля Тридиву, на нас напали… Він божевільний, хоче нас убити!.. Ми з Туманівки. Ні, нікого з дорослих немає… Півгодини? Ясно…

У слухавці відповіли, що виклик зафіксовано і наряд уже виїжджає.

— У нас немає півгодини, — Ліза звела на Макса наляканий погляд. — Що робити?

— Це Туманівка. Тут треба по-іншому! — Хлопець вихопив у розгубленої дівчини телефон. Набрав номер, який батько змусив визубрити напам’ять, коли подарував йому перший мобільний, і швидко заговорив: — Дядьку Степане? Ви де? Негайно потрібна ваша допомога! Тут якийсь божевільний! Він нас мало не втопив!.. Хто? Я не знаю, якийсь божевільний! Може, безпритульний, може, маніяк… Так, він ще тут… Ми на Тридиві. Чекаємо. — Він натиснув відбій і обернувся до Лізи. — За хвилину. Він саме майже біля нас. Усе буде добре!

— Так, добре, — кивнула Ліза. — А хто це?

— Та наш дільничний. Дядько Степан. Батьків друг. Ну, знайомий. Я можу йому телефонувати в разі чого… Та мені завжди здавалося, що в нашій глушині ніколи нічого не станеться, — нервово посміхнувся Макс. За спинами підлітків почувся рев двигуна. І це був найприємніший звук на сього­дні. Вони синхронно обернулися і кинулися до темно-зеленого бобика, з якого виходив вусатий чоловік у формі.

— Ну і де твій маніяк? — усміхнувся дільничний, поправляючи пожмакану форму. Але побачивши синець під оком Макса й переляканий Лізин погляд, різко посерйознішав: — Де він?

Діти синхронно вказали в напрямку пляжу. Тим часом унизу Рикун дошкандибав до суходолу й повалився на пісок, наче велетенська сіра морська зірка. Сили геть покинули його. Від надмірного навантаження ліва нога наче налилася свинцем, права — взагалі не хотіла слухатись і боліла від кожного руху. В роті пересохло, в голові шалено калатало — серце не встигало рахувати ударів. Рикун нараз відчув, як він утомився. Важка, задушлива, нудотно-солодка перевтома наклалася на безсоння та голод. Він планував швидко поквитатися з тією шмаркачкою, а зараз… Відчував себе кволим і безпомічним і ненавидів себе за це. Він усе прорахував, усе продумав, і через своє слабке тіло має відступити? Оце вже ні… Нізащо! От зараз трохи полежить і візьметься за цих клятих малолітніх виродків!

Чоловік на мить заплющив очі і провалився в забуття. Його оточила рятівна темрява. І спокій. Суцільний спокій. От тільки його хтось кликав. Голос долітав наче крізь вату і видавався знайомим, наче це… Це його маленька дівчинка? Ганнуся? Дмитро побачив силует доньки перед собою. Він простягнув до неї руки, але силует віддалився.

— Моя принцесо, татко вже йде до тебе. Ще трішки потерпи, — почав схвильованим голосом. Але тінь лише похитала головою. Чого вона? Образилася?

А тоді він почув її голос, тихий, ледь чутний, здається, донька плакала:

— Ми ніколи не будемо разом… Тату, що ж ти наробив, татку…

— Але це ж ти! — заволав Рикун. Про що вона говорить? — Ти сама сказала, що мені робити!

— І ти повірив? — плакала донька. Він відчував її сльози в кожному слові. Від цього й самому хотілося вити. Він же обіцяв, що вона ніколи не плакатиме. — Це була не я, тату! Хіба я колись бажала комусь зла? Ти мене втратив, тату…

— Ні, Ганнусю, ні! — Рикун з відчаю кинувся вперед, але ноги не слухались його. — Я просто хотів бути тільки з тобою!

Однак тінь розчинилася в чорноті. Чоловік отямився і зрозумів, що лежить на березі, а прилив уже заливає його ноги. Дмитро ривком змусив себе підвестися й роззирнутися. Попереду нього котило хвилі море. Що це було? Сон? Мара? Йому привиділося? Чоловік відсторонено дивився просто себе і не вірив. У нього був такий гарний план, все складалося так добре. Визнати зараз, що все було марно? Що це не мало ніякого значення? Всі ці підлітки, їхні життя, їхні смерті… Все скрутилося в тугий клубок у грудях, який заважав дихати, заважав бачити весь світ. Тому, коли до нього підійшов незнайомий чоловік у формі, він навіть не пручався. Рикун наче відсторонився від усього, що відбувалося навколо. Підвестися — гаразд, піднятися нагору — добре. Він навіть забув про біль у нозі, повністю поринувши в себе.

Дільничний Степан Воронець мало не на собі затягнув «маніяка» на скелю. Останній аж ніяк не видавався небезпечним злочинцем. Звичайний собі чолов’яга, худий як тріска, трохи не в собі. Те, що розповів Макс, здавалося дивним. Навіщо цьому бідоласі нападати на двох підлітків? Он сам мокрий як хлющ, може, топитися ходив? Ну, та це зараз не має значення. Пізніше розбереться. А якщо Макс набрехав — сам добряче намне йому вуха. Батько дав добро. Утім, малі справді видавалися наляканими, у хлопця розбите обличчя, а дівчина — бліда як смерть. Якщо це така гра, то дуже дивна…

Рикун відсторонено дивився собі під ноги. Запилена дорога, каміння, поліційний бобик, який господар давно не мив, чорнявий хлопчак із синцем на вилиці і бліда русява дівчина дивляться на нього наляканими очима. Дмитро затримав свій погляд, і його зіниці розширилися від раптового прозріння. У голові наче щось клацнуло. Це ж вона! Вона винна! Ця дурна дівка, через яку все сталося. Свідомість застелила сліпа лють. Він таки завершить те, що почав!

Дільничний на хвильку відволікся, щоб відчинити дверцята машини, коли Рикун різко вийшов із заціпеніння і з силою вдарив поліцейського ліктем у сонячне сплетіння. Степан, вилаявшись, зігнувся. Дмитро штовхнув вусаня плечем, одночасно вихоплюючи пістолет із кобури на поясі дільничного. Воронець, не втримавши рівноваги, впав і скотився на кілька кроків униз урвищем, хапаючись за сухі гілки кущів, що густо поросли біля доріжки.

Рикун направив дуло на Лізу і просичав:

— Це все через тебе, погань! Здохни нарешті! — У його очах шаленів відчай. На губах від крику виступила піна. Ще внизу він усвідомив, що його донька померла і хоч би що він робив — нічого не зміниться. Все було марно від самого початку, і ніхто не поверне йому його донечку. Ця дурепа повинна померти! А потому… Він натиснув на курок, і Ліза миттю відчула різкий біль. Вона навіть не встигла ні скрикнути, ні ухилитися. Все сталося надто швидко. Рикун боже­вільно зареготав. У нього таки все було під контролем.

— Лізо, ні! — якось занадто голосно крикнув Макс. Поточившись, дівчина наче в уповільненому відео опускалася на землю, коли почувся другий постріл. В очах потемніло.