Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ XIV. Буря

Ліза стояла на краю Тридиву й дивилася на море. Мирний басейн із прозорою блакитною водою перетворився на бурхливий океан. Хвилі накочувалися одна за одною. Внизу весь берег був у білосніжній піні. Хвилі мовчки, по черзі підходили ближче й вибухали на мілині. Пляж практично затопило. Море пробиралося під черева старих катерів, намагаючись підкинути їх у повітря, але в безсиллі розсипалося бризками на березі.

З привітного капітана, що солодко щебетав компліменти й дозволяв приміряти кашкета чи покермувати, море перетворилося на жорстокого морського розбійника з черепом і кістками на чорному прапорі. І воно точно знало, кого і як брати на абордаж, а щодо полонених вказівок цього разу не було. Хоча ні, прапор був червоний: небезпека, не підходь.

Ліза відійшла від краю скелі й присіла навпочіпки. Пальці відкрили блискавку рюкзака й висипали вміст на землю. Цукерки, шоколад, пастила та чипси: все в яскравих обгортках, шарудливе та святкове. Зрештою, це її день народження. Нехай цього разу не буде торта, не буде свічок, зате вона власноруч здійснить своє заповітне бажання — бути щасливою. Та й своє привітання вона вже отримала — від продавчині, коли купувала всю цю купу солодощів. Жінка на касі підморгнула й запитала:

— Що, у когось сьогодні свято із самого ранку?

— Так, у мене день народження.— Брехати не було ­сенсу. Сьогодні все — востаннє. Нащо створювати погані спогади?

— Вітаю! — усміхнулася касирка. Вона була дуже мила, хоч і з мішками під очима й трохи втомленим поглядом. — Нехай сьогоднішнє свято стане незабутнім!

— Дякую! — Ліза кивнула, а сама розсміялася про себе — як тонко ця жінка все відчула.

Дівчина розгорнула першу цукерку й укинула її до рота. Насичений шоколадний смак давав змогу заплющити очі. Цукерки завжди допомагали. Ліза знизала плечима — вона не завжди була жирна й винна в цьому сама. Але це було єдиним способом не збожеволіти, не захлинутися слізьми і ненавистю. Це було важливіше за зовнішність, набагато важливіше.

Здається, з них все й почалося. Тоді, коли вперше на неї накричали батьки. Того вечора вона спочатку плакала, поки очі не почало щипати, а обличчя не спухло. А потім — відкрила коробку шоколадних цукерок і з’їла всі до одної. І чомусь із кожною новою цукеркою легшало. І так щоразу після сварки — під руку потрапляли цукерки, шоколад, чипси, тістечка. Чимдалі їжі потрібно було більше — наче образи накопичувалися й вимагали більшого. Ліза розгорнула ще кілька цукерок і запхала до рота відразу чотири. Смаки змішалися. Все змішалося. Окрім моря. Воно завжди залишалося вірним собі. Дівчина зітхнула й проковтнула солодощі, не жуючи.

Море з дитинства було її найкращим другом. Здавалось, вона пам’ятає його від самого народження. Плавала завжди до синяви на губах і нігтях. Батьки мало не силоміць виганяли з води, а вона постійно замурзувалась, щоб піти помити то ручки, то ніжки. Але понад усе дівчина любила купатися у хвилях, особливо під час шторму. Було особливе задоволення від того, що хвилі виносили її на берег, а вона знову й знову кидалася в їхні обійми. Чарівні відчуття зберігалися навіть увечері, коли Ліза лягала спати. Її ніби все ще гойдало на хвилях і колисало море.

Вона закохалася в нього з першої ж зустрічі, і її головною мрією стало — жити біля моря. Їй було мало тижня й навіть двох, проведених на березі спочатку з батьками, потім у таборах і пансіонатах. Щороку на день народження Ліза загадувала бажання «хочу жити біля моря» й задувала свічку. З кожним святом вона ставала старшою, свічок ставало більше, а бажання залишалося таким самим.

Дитинство вона провела в селі у бабусі з дідусем. А в сім років повернулася до міста й пішла до школи. У школі було цікаво й незвично. Іноді важко й нудно, але завжди по-новому. Однокласники були дружними: дні народження завжди відзначали всім класом — веселою й галасливою компанією. Вигнанців не було, а за своїх стояли стіною. Якби вони тоді не переїхали, якби повернутися назад, все було б по-іншому… Хто знав, що здійснення чарівної мрії потягне за собою біду?

Ліза витерла рот долонею, струшуючи крихти зі щік. Під ногами опинилася ціла купа порожніх обгорток. У шлунку утворилася приємна важкість — знайоме почуття, яке завжди говорило, що все добре. Дівчина закрила рюкзак, погладила пухнастий хвостик на брелоку й зробила крок уперед. Страху не було. Тато вчив її не боятися хвиль. Він завжди вчив не боятися: навіть під час шторму брав її на руки, маленьку й беззахисну, і заходив у море по коліно, примовляючи:

— Що таке хвиля — мільярди дрібних бризок та білої піни. Хіба ти боїшся піни?

Вона швидко хитала головою, потай воліючи, щоб тато швидше вийшов на берег. Але йому пощастило переконати її. Вона не боялася моря. Ні тоді, ні зараз. Ліза любила купа­тися в шторм. Кожна хвиля здавалася легкою, навіть невагомою, перший доторк був ніжний, наче боязкий поцілунок, але потужний удар, який слідував за цим, збивав із ніг, ставив на коліна, там, де ти і повинен бути перед морем.

— Ти давно підкорило мене, море, — прошепотіла Ліза. — А тепер я підкорю тебе.

Вона присіла навпочіпки й почала розглядати пляж — усе на своїх місцях. Ті ж камені, той самий пісок. Але чогось бракувало. Щось вибивалося із загальної картинки. Дівчина розглядала катери, розуміючи, що їх їй бракуватиме, і раптом спохопилася.

Аня! На пляжі не було Ані! Адже вона теж любила шторм. А Ліза ніколи не питала, де її знайти, і ніколи не бачила, звідки її привозили. Треба знайти, знайти Аню. Щоб попрощатися. Ця думка заспокоювала. Вона відтягувала побачення з морем. Ліза боялася зізнатися собі, що страшенно боїться. Дівчина витягла телефон і подивилася на годину. Тільки десята. У неї ще багато часу. Вона встигне! Ліза швидко спустилася з гори. Так, треба подумати — вона на візку, значить, точно не з боку скель, інакше не змогла б просто спусти­тися або піднятися. Чудово, сюди! Ліза вийшла на дорогу і впевнено попрямувала вперед. Навкруги було порожньо — тільки суха, вигоріла під сонцем трава й обриси будиночків удалечині. Вітер здіймав сухий пил і кидав його просто в облич­чя. Дівчина йшла майже півгодини і вже встигла втомитися, коли попереду побачила будинок із червоної цегли. Ліза підійшла до огорожі й нерішуче затупцяла на місці. Якби не сірий паркан із облупленою фарбою, він був би схожий на школу. Рівні ряди вікон із білими віконницями, кілька високих гіллястих дерев, акуратні підстри­жені газони й доріжки, викладені круглими камінчиками. Над дверима висіла табличка, утім хоч як Ліза мружилася — не могла розібрати назви. Дівчина зітхнула: треба було вже давно послухати маму й замовити собі окуляри.

Це місце було дивне, дуже дивне. Вона здригнулася. Там не було людей. Будівля видавалася покинутою, хоч і охайною, та від цього було ще страшніше. З-за рогу вийшла жінка в білому халаті. Вона прямувала до огорожі і про щось говорила по телефону. Ліза злякалася і зробила крок назад.

Але якщо вона зараз втече, то не зможе дізнатися, де Аня. Дівчина кивнула собі й підійшла до хвіртки.

— Ти до когось прийшла? — Жінка була зовсім звичайна і справжня. Уважні, але добрі очі, коротко стрижене світле волосся, на шиї висіли окуляри на тонкому ланцюжку, з-під розстібнутого халата видно було яскраво-рожеву футболку й сіру спідницю. В руках вона тримала мобільний телефон і якусь папку.

— Ні. Тобто так. Тобто ні… — дівчина затнулася.

— Не бійся, заходь. — Привітно відчинила хвіртку жінка. — Мене Оленою звуть. А ти смілива, якщо прийшла одна.

— Чому?

— Не часто діти приходять у хоспіс самі.

— Хоспіс? — повторила Ліза. Нове слово віддавало гіркотою і страхом.

Хоспіс у Туманівці побудували кілька років тому. Казали, що за кошти благодійниці: у неї від важкого захворювання помер чи то син, чи то чоловік, і після того меценатка вирішила побудувати біля моря місце для тих, хто вже був за три кроки від неба, щоб їм було на що подивитися. На подив лікарів і медсестер, що там працювали, три кроки розтягувалися до місяців. Море таки мало власну цілющу силу, навіть якщо на нього можна було просто дивитися. У палати завезли модернові ліжка, які зручно складались у крісла, і хворі могли цілісінькі дні просиджувати на сонці, вдихаючи солоне повітря, що приносив легкий бриз.

Олена Рожко працювала тут із дня відкриття й дуже любила свою роботу. У багатьох її колег хоспіс асоціювався лише зі смертю та важким смородом, а тут було й дещо ­інше — віра та життя. Жінка ще раз кинула оком на екран мобільного — чекала на дзвінок від родичів нового пацієнта, і тепло подивилася на дівчину:

— Кого ти шукаєш?

— Аню. Ну, її звати Аня. Вона їздить на інвалідному візку і дуже любить великі капелюхи.

— Анічка? — перепитала жінка.

— Так вона тут?

— Так. Вона була тут.

— Куди вона поїхала? Мені дуже потрібно з нею по­говорити!

— Моя люба, — медсестра рвучко обняла дівчину. — Нам усім дуже б хотілося поговорити з нею. Але, на жаль…

— Ні! Не кажіть цього! Ні! Вона ж була здорова. Вона ніколи не казала мені, що їй погано, — Ліза згадала останню розмову з Анею.

«— Іноді мені здається, що я — сонце.

— Тому, що теж можеш зігріти?

— Тому, що скоро закочуся за горизонт».

Це були зовсім не старечі нісенітниці. Це була правда. Аня знала, все знала і нічого не говорила.

— Люба, я розумію, це важко, — медсестра співчутливо схилила голову набік. — Аня померла сьогодні.

Ліза опустилася на землю. В очах блищали сльози. Ось одна прокреслила мокру доріжку на щоці, за нею друга, третя. Ліза плакала і вперше відчувала, що ці сльози були справжніми. Правильними. Адже тепер вона не зможе нічого сказати Ані, не зможе попрощатися… Так нечесно, нечесно!

— Чому? — схлипуючи, Ліза підвела голову. — Чому саме сьогодні?

— Поплач, поплач, люба. Стане легше. Нам усім дуже важко. Анічка була такою світлою людиною… Але це треба прийняти. Зараз вона там, де не відчуває болю. Їй добре і легко, ти повинна в це повірити, — Олена присіла коло неї і гладила по голові. — Стривай, — вона уважно розглядала обличчя дівчини. — Веснянки, світле волосся. Ти — Ліза?

Дівчина звернула до медсестри заплакане обличчя.

— Звідки ви знаєте?

— Від Ані, — усміхнулася медсестра. — Вона розповідала про тебе. Вона була така світла людина, справжнє сонечко.

Голос Олени дзюрчав, немов струмочок. Ліза стискала поділ сарафана у спітнілих долонях, а сама згадувала Аню. Її смішні капелюхи, якими вона то закривалася від сонця, то навпаки — піднімала криси і наче купалася в теплих променях. Її очі, голос, її впевненість у собі, її віру. Чому цього не вистачило? Чому цього не було задосить? Дівчина схлипнула, крізь спогади проривався Оленчин голос.

— Аня у нас пробула майже півроку. Така молода ще — лише сорок п’ять. Їй би ще жити і жити! Коли її привезли, нам усім здалося, що це жарт — ця світла жінка не могла бути хворою. Вона усміхалася, раділа кожному дню і що не день просилася на море. Наші хлопці кілька разів на тиждень відвозили її до Тридиву, а звідтам спускали на руках. Вона сама обрала собі це безлюдне місце: тільки море, пляж, кілька старих катерів… Вона завжди просила залишити її з морем наодинці, ми йшли собі, а потім ввечері повертали її до палати. В останній місяць прогулянки почастішали, вона ніби відчувала, що їй недовго залишилося, і весь вільний час хотіла бути на березі. Навіть хитрувала, — жінка похитала головою. — Погоджувалася поїсти й прийняти ліки тільки після прогулянки. Ті прогулянки і справді були для неї дуже важливі. Хоча Аня народилася в місті, де не було моря.

Ліза машинально кивнула. В її місті теж не було моря.

— Скажіть, від чого вона… Ну? — Ліза зніяковіла. Вона не могла вимовити це слово. Але Олена зрозуміла її і без слів.

— Рак.

Рак… Дівчина повторила про себе ще раз і ще раз. Шкіра на руках і ногах миттєво вкрилася сиротами.

— І що — зовсім нічого не можна було зробити?

— Ні, люба моя, — медсестра похитала головою. — На останній стадії — ні. Я розумію, це страшно. У нас тут пацієнти жартують — мовляв, все можна вирізати, і хвороба відступить. Анічка спочатку не розуміла цих жартів і усміхалася, але потім… Вона знала, що їде не в санаторій. Спеціально приїхала сюди. Ну, щоб тут уже, — Олена затнулася. — Весь час говорила, як у нас добре — зовсім не схоже на лікарні, ну і море поряд, на відстані руки.

— А родичі? Діти?

— Про що ти, люба? — Олена видавалася здивованою. — Не було нікого в Анічки. Казала, що батьків давно немає, а з сім’єю не склалося. Плакала часто, коли бачила, як дітки сюди приходять до інших пацієнтів… У неї самої дітей не могло бути. Так буває. Шкода, дуже шкода, коли такі люди йдуть. Зате зараз їй не боляче.

— Їй було боляче?

Ліза здригнулася. Аня іноді кривилась під час розмови, а на лобі залягали зморшки, але ніколи не скаржилася.

— Не те слово, люба. Якби сама не бачила, як вона стогне в подушку, ніколи б не сказала. Аня вміла ховати біль в собі до останнього. І, врешті-решт, його накопичилося надто багато для неї однієї, — жінка поклала руку на плече дівчини. — Анічка наче знала, що ти прийдеш. Залишила тобі конверта. Так і написала на ньому: «Для Лізи». Ми його знайшли, коли вона вже…

— Дайте! Будь ласка, дайте мені його!

— Зажди трохи, люба. Він у мене в кабінеті. Постій тут, усередину тобі краще не заходити.

Медсестра вийшла з пухким білим конвертом.

— Тримай. І ось іще, — засунула вона в кишеню Лізі пару шоколадних цукерок. — З’їж і скажи: упокій, Господи, душу покійної раби Твоєї, новопреставленої Анни. Запам’ятала?

— Я не зможу…

— Треба, дівчинко моя, треба пом’янути. Ти ж любила Аню?

Ліза кивнула.

— Тоді з’їж і обов’язково скажи: упокій, Господи, душу покійної раби Твоєї, новопреставленої Анни. — Олена присіла коло Лізи навпочіпки й уважно подивилася їй в очі. Навіть крізь сльози було видно, що в неї маленька родимка на правій щоці.

— Обіцяєш? — Вона дістала з кишені упаковку серветок, витягла одну й почала витирати дівчині куточки очей. Дбайливо. Як море.

— Обіцяю, — Ліза кивнула і скривилася: після сліз повіки трохи пощипувало.

— Ну і розумничка. — Олена зім’яла серветку й опустила її до кишені. Жінка підвелася, поправила ланцюжок з окулярами на грудях і підштовхнула Лізу до виходу. — Все, люба, давай, а я ворота зачиню. Біжи. Хай тебе Бог береже!

Дівчина поверталася до Тридиву на ватяних ногах. Хоспіс залишився позаду разом із Оленою й спогадами про Аню. Її всі любили, її всі пам’ятали. А коли й вони помруть, хто пам’ятатиме про Аню? Ліза схлипнула, але враз зціпила зуби — досить плакати. Своє вона вже виплакала. Аня б точно не хотіла, щоб вона плакала.

Конверт обпікав пальці, цукерки відтягували кишеню. Дів­чина витягла їх і поклала на долоню. Шоколадні, у блискучій зеленій обгортці. Чомусь до горла підступив клубок, і Ліза зрозуміла, що більше ніколи не їстиме шоколад. Може, просто викинути їх у море?

«Обіцяєш?»

Дівчина здригнулася й засунула цукерки назад.

Чому? Чому саме сьогодні? Чому знову так боляче? А якщо­­ після листа буде гірше? Ні! Вона зробить те, що повинна ­зробити, і Аня сама все їй розкаже. Адже після смерті всі зустрічаються!

Дівчина спустилася до пляжу і залізла у свій улюблений катер. Вона переклала цукерки і конверт у наплічник. Витягла телефон і зітхнула. Пів на першу. Ще трохи…

— Прощавай, мій любий FANTOMе, може, я колись ще тебе побачу. Або й залишуся тут із тобою назавжди. Вічним капітаном. — Дівчина провела рукою по перилах, вийшла на борт, і їй перехопило подих. На березі, біля самих хвиль хтось стояв. Аня? Ліза мало не впала. Вона міцно схопилася за поручні, але цієї миті постать обернулася. Це була не Аня. І не могла бути. Аня померла. А це був чоловік. Високий, чорнявий, худий. У білій сорочці та штанях на пляжі він здавався диваком. Дивний? Раптом у грудях щось тьохнуло: може, це знак? Може, він тепер тут замість Ані, і їй не буде так самотньо.

Чоловік обернувся до неї й усміхнувся. У нього були сіро-­зелені очі.

— Привіт!

— Привіт, — прошепотіла Ліза.

— Ти чого тут? Шторм буде. Чемним дівчаткам треба триматися подалі від розгніваного моря, інакше це може погано закінчитися…

— А якщо я цього хочу? — запитала дівчина, вдивляючись у горизонт. — І я зовсім не чемна…

Чоловік розсміявся. У нього був добрий і приємний сміх. Ліза й собі усміхнулася.

— Із чемними нецікаво, — зізнався з усмішкою. — Вони нудні. Отже, ти — не нудна. І смілива, якщо прийшла сюди. Ти ж не просто так тут?

Звідки він знає? Він не може знати. Ліза похитала головою.

— Я мушу дещо зробити.

— Що саме?

— Це страшно…

— Страшно тільки зробити перший крок, а потім — не дуже. Навпаки, ти опановуєш власний страх, стаєш вищою за нього, сильнішою! Це неймовірні відчуття!

— Я не хочу ніяких відчуттів. Нічого не хочу!

— Зовсім нічого?

— Тільки, щоб усе скінчилося.

— Я тебе розумію.

Ліза здригнулася:

— Розумієте?

— Ага, — кивнув чоловік. — Я теж цього хочу.

— Чому? — Ліза присіла навпочіпки і підняла гарну перламутрову мушлю. Вона крутила її в пальцях.

— У тебе є хтось, заради кого тобі б хотілося жити?

— Ну…

— Можеш не відповідати. Це ж не моя справа взагалі-­то, — чоловік скуйовдив волосся. — У мене була… Донька твого віку. Чудова дівчина. Її всі любили…

— З нею щось сталося? — Лізі стало шкода цього дивного чоловіка. Може, йому стане легше, якщо він розповість. Аня так завжди казала. — Де вона зараз?

Чоловік сперся на борт FANTOMа, на якому хтось закреслив літери, виправивши FANTOM на FATUM, й відкинув голову назад, дивлячись у небо.

— Вона зараз там, — кивнув угору. — І без неї тут мені дуже важко. Тому я теж хочу, щоб усе скінчилося.

— Ви дивний…

— Дивний, — чоловік серйозно кивнув. — А ти? Хіба ти не дивна?

«Хіба ти не дивна?» — в голові у Лізи почувся теплий голос Ані.

Дівчина опустила погляд. Дивний чоловік. Ліза думала, що він почне відмовляти її, розповідати, що життя прекрасне. Словом, розводити всю ту маячню, як завжди робили дорослі. Незнайомець дивував. Аня казала, що бути дивним — добре.

— Я теж. — Вона перекотилася з п’ятки на носок і назад. — Знаєте, я дещо пообіцяла. Ми пообіцяли, що стрибнемо зі скелі в море. Як думаєте, там щось є? Поза межею? — Ліза нервово смикнула себе за косу. — Ми зустрінемося?

— Звісно! — Чоловік зробив крок до Лізи й уважно подивився їй в очі. — Там можна почати усе спочатку. Там немає страху і немає жодного «мусиш». Тільки свобода, тільки воля. Воля — це найкраще, що може дати нам життя. Якщо ти хочеш звільнитись, ні про що не шкодуй. За межею буде інший світ. Кращий. І не буде більше болю чи поганих снів. На мене там чекає донька, — він тепло усміхнувся. — А я щось тут трохи затримався. Не можна змушувати її чекати…

— Не можна, — заворожено повторила Ліза. Кит теж чекав на неї. А вона тут жувала соплі, замість того щоб зробити свій перший по-справжньому дорослий вчинок. Навіть цей чоловік розуміє її, більше того, він теж такий! Усе буде добре. Вона це зробить! З наплічника за її спиною почулася гучна мелодія телефону.

— Тобі дзвонять? — Чоловік зробив крок уперед. — ­Візьмеш?

— Ні, — Ліза хитнула головою. Це неважливо. Вона витягла телефон, не дивлячись на дисплей, вимкнула й закинула назад у рюкзак. А сам рюкзак посунула до іншого борту. Обернулася до чоловіка й усміхнулася. — Не хочу брати із собою нічого зайвого. Котра година, до речі?

— За п’ятнадцять перша, — глянув на наручний годинник чоловік.

— Дякую вам!

— Тобі дякую, — нечутно прошепотів чоловік, спостерігаючи, як маленька фігурка видирається на скелі. Подумки він пританцьовував на місці. Удача сама пливла йому до рук. Сюди привела його доля. Ці скелі ні з чим не сплутаєш. І вона теж сюди прийшла. Але його маленька подруга сумнівалася. Нічого, люба, нічого. Її треба було лише трішечки підштовхнути. Він знову розслаблено обперся на FATUM й розтягнув губи в поблажливій посмішці. Доля. Магія була всюди. Це точно доля! Ще трішки, моя дорогесенька. Зараз ми разом подивимось, як ця чемна дівчинка стрибне зі скелі, а потім — татко відправиться до тебе. Пробач, що стільки часу змушував чекати. Але воно того вартувало. Останній хід. Останній день. Він вдихнув свіже повітря. Чудовий день, щоб померти.

Тим часом Ліза підійшла до краю скелі, втихомирила дихання. Вітер свистів у вухах. Але це було зовсім байдуже. Треба просто наважитися! Це ж просто. Адже зараз десь там Аня… І Кит! І вони відразу побачаться! А якщо він уже?.. Якщо він чекає на неї, поки вона тут сумнівається? Кит завжди був сміливий і добрий, він ніколи б не обдурив її.

— Пробач, мамо, пробач, тату! — Власний голос здавався чужим і надзвичайно жалюгідним.

Дівчина затремтіла і зробила крок уперед.