Симпатик

Розділ 10

Коли Автор приїхав наступного тижня, він влаштував собі бучну вітальну вечірку з барбекю, пивом, бургерами, кетчупом «Гайнц» та пирогом, на якому можна було влягтися спати. Народ з відділу реквізиту зробив з фанери та пап’є-маше величезний казан, наповнив його сухим льодом і посадив всередину пару стриптизерок з вибіленим волоссям із одного з барів біля затоки Субік — їхньою роботою було зображати білих жінок, зварених заживо місцевими жителями. Кілька люб’язних юнаків грали цих місцевих, вбравшись у настегенні пов’язки й потрушуючи неприємного виду списами, теж зробленими відділом реквізиту. Потреби у в’єтнамській масовці ще не було, тож я був самотнім представником свого народу і блукав поміж натовпу з понад сотні акторів та членів команди і ще додаткової сотні філіппінських робітників та кухарів. Ці місцеві вирішили, що піти до казана і покришити у стриптизерський суп морквину — чудовий жарт. Я вже бачив, як це фільмування породить байки про людей з Голлівуду, які передаватимуться від одного до іншого роками, десятиліттями і ставатимуть усе масштабнішими з кожним наступним поколінням. Щодо масовки, народу човнів, то їх забудуть. Масовку ніхто не пам’ятає.

Хоча я не належав ані до масовки, ані до народу човнів, мене відносило до них хвилею спочуття. Течія відчуження одночасно несла мене подалі від кіноробів, хоча я й був один із них. Коротше кажучи, місце було мені мало не рідним — місцем, де я звично почувався чужим, і я відповів на це, звично озброївшись джином і тоніком — першою порцією цього вечора. Звісно ж, після четвертого-п’ятого коктейлю я стану беззахисним. Вечірка проходила просто неба, їдальнею слугував величезний павільйон під солом’яним дахом. Обмінявшись жартами з Гаррі, я дивився, як чоловіки команди гуртуються довкола небагатьох білих дівчат на майданчику. Тим часом музиканти з Маніли, всі у білявих перуках, бездоганно виконали кавер на «Чи ти знаєш, куди йдеш» Даяни Росс, і я собі подумав, чи це не один з тих однакових філіппінських гуртів, що грали в сайгонських готелях. Автор сидів на краю танцювального майданчика і спілкувався з Трагіком, поки Вайолет за тим самим столом фліртувала з Кумиром. Трагік грав капітана Вілла Шеймуса, Кумир — Джея Белламі. Трагік почав свою довгу кар’єру далеко від Бродвею, тоді як Кумир був співак, і його слава спалахнула з таким солодким поп-синглом, що мені від нього аж зуби боліли. Роль сержанта була для юнака перша, свою завзятість він продемонстрував, зголивши свою ефемерну зачіску, яку радо копіювали підлітки, і віддавшись необхідній для ролі військовій муштрі з ентузіазмом сексуально пригнобленого новачка в студентському братерстві. Він відкинувся на спинку плетеного крісла у своїй білій футболці та штанах хакі, відкривши свої ідеальні щиколотки, бо шкарпеток під мокасини він не одягав, і був крутий, як варене яйце, навіть у цьому тропічному кліматі. Тому він і був Кумиром — слава для нього природна. Подейкували, що вони з Трагіком не знайшли спільної мови, бо той був таким фанатичним актором, що не тільки не виходив з ролі, а й навіть форми не знімав. Військовий стрій та черевики він вдягнув, коли їх видали йому ще три дні тому. Ймовірно, він був першим в історії актором, який попросив для себе похідний намет замість трейлера з кондиціонером. Солдати на фронті не голилися й не брали душ, тож і він цього не робив, і зрештою пахнув тепер не дуже свіжим сиром рикота. На поясі Трагік носив револьвера сорок п’ятого калібру, і якщо інша зброя на майданчику була порожня або ж заряджена сліпими, то цей мав справжні патрони — принаймні про це йшлося в черговій плітці, яку, я впевнений, запустив сам Трагік. Вони з Автором обговорювали Фелліні, поки Вайолет та Кумир пригадували нічний клуб «Сансет Стріп». Ніхто не звертав на мене уваги, тож я тихенько прослизнув за сусідній стіл, де сиділи в’єтнамські актори.

Або ж, якщо висловитися точніше, актори, які грали в’єтнамців. Мої зауваження до Автора все ж таки змінили дещо в тому, як ми були представлені у фільмі, — й не лише в тому, що тепер усі наші крики звучали як «А-А-А-Й-Й-Я-Я-Я-Я-Я-Я!». Найважливішою зміною була поява трьох в’єтнамських персонажів зі справжніми репліками: старший брат, молодша сестра і наймолодший брат, батьків яких убив Кінг-Конг. Старший брат Бінь, якого «зелені берети» назвали Бенні, був переповнений ненавистю до Кінг-Конга. Він любив своїх американських рятівників, і вони взяли його до себе перекладачем. На нього разом з одним чорношкірим «зеленим беретом» чекала найжахливіша смерть від руки Кінг-Конга. Сестра Май закохається в юного, красивого й ідеалістичного сержанта Джея Белламі. Тоді її викраде й зґвалтує Кінг-Конг — так «зелені берети» дістають виправдання для того, щоб нарешті стерти з лиця Землі його останні сліди. Щодо хлопчика, то у фінальній сцені його коронують бейсболкою «Янкіз» і заберуть у небеса, до пункту призначення — дому родини Джея Белламі в Сент-Луїсі, де він дістане золотистого ретривера та прізвисько Денні-бой.

Це краще, ніж нічого, правда ж?

У всій своїй наївності я припустив, що, якщо вже ролі в’єтнамців виникли, треба знайти в’єтнамських акторів. Але ж ні.

— Ми шукали, — сказала мені вчора Вайолет, коли ми мали час разом випити на веранді готелю холодного чаю. — Чесно, достатньо кваліфікованих в’єтнамських акторів просто не було. Більшість з них — аматори, а нечисленні професіонали всі надто вже перегравали. Певно, так їх вчили. Ось подивишся. Просто утримайся від критики, доки не побачиш, як актори грають.

На жаль, утримання від критики не було моєю сильною стороною. Вайолет казала мені, що ми не можемо представляти самі себе; в такому разі нас мають представляти інші азійці. Малюк, який грав Денні-боя, походив з шановної філіппінської акторської родини, але якщо він був схожий на в’єтнамця, то я міг би справити за Папу Римського. Просто він був надто круглий і вгодований для хлопчика з гірського селища — такі зазвичай зростали, не маючи доступу до іншого молока, крім материнського. Безсумнівно, юний актор був талановитий. Він підкорив серця всіх присутніх на майданчику, коли під час представлення іншим тоненьким високим голоском заспівав «Почуття» на прохання своєї матері, що зараз сиділа поряд і обмахувала його віялом, поки він цмулив содову. Поки він співав, материнська любов цієї Венери своєю силою затягнула мене на свою орбіту і переконала, що одного дня, запам’ятайте її слова, він опиниться на Бродвеї.

— Чуєте, як він каже «почуття», а не «поцуття»? — прошепотіла вона. — Наука красномовства! Він говорить зовсім не як філіппінець.

Наслідуючи Трагіка, Денні-бой теж вирішив ужитися в роль і наполягав, щоб його називали Денні-боєм, а не справжнім іменем, яке я все одно не міг запам’ятати.

Актор, що грав його старшого брата, терпіти не міг малого, здебільшого тому, що Денні-бой зі зловісною легкістю перебирав на себе всю увагу, хоч коли б вони з’являлися поряд. Для Джеймса Юна, найвідомішого виконавця на майданчику після Трагіка та Кумира, це було особливо принизливо. Юн був універсальний азієць, телеактор, чиє обличчя більшість знає, не пригадуючи імені. Скажуть: «О, це той китаєць з серіалу про копів», чи: «Це японський садівник з тої комедії», чи: «Той східний тип, як там його». Юн насправді був корейський американець тридцяти з чимось років і міг зіграти персонажа на десять років старшого чи молодшого, вдягнувши маску будь-якого азійського народу, таким універсальним було його красиве обличчя. Однак, попри численні ролі на телебаченні, він, найімовірніше, увійде в історію завдяки дуже популярній телерекламі мийного засобу для посуду «Шин». У роликах на щораз іншу домогосподарку чекало нове липке випробування з посудом, яке розв’язувалося лише з появою помічника-всезнайка — той, замість запропонувати їй свою мужність, пирхаючи тримав напоготові пляшку «Шину». Здивована домогосподарка зітхала з полегшенням і питала, звідки в нього ця мийна мудрість, тоді він повертався до камери, підморгував і промовляв фразу, що нині була відома на всю країну: «Конфуцій казав: мий з “Шин”!»

Не дивно, що Юн був алкоголіком. Його обличчя точно відображало стан, почервоніння вказувало на те, що алкоголь уже пройшов своїм шляхом від кінчиків пальців до очей, язика та мозку, бо ж він фліртував з актрисою, яка грала його сестру, дарма що ніхто з них не був гетеросексуал. Юн до того залицявся до мене за десятком сирих устриць у готельному барі — вони звели догори свої вологі, відкриті вуха, щоб підслухати цю спробу зваби.

— Не ображайся, — сказав я, коли він поклав руку мені на коліно, — але я ніколи не мав таких нахилів.

Юн знизав плечима і прибрав руку.

— Я завжди припускаю, що чоловік щонайменше латентний гомосексуал, доки не почую протилежне. У будь-якому разі не можна звинувачувати гея за те, що він спробував, — сказав він, і його усмішка була зовсім не така, як моя.

Я вивчав свою усмішку і те, як вона впливає на людей, тому знав, що вона має цінність другорядної валюти, на кшталт франків чи марок. Однак усмішка Юна була золотим стандартом, така яскрава, що, коли він усміхався, люди бачили тільки її, таку всепереможну, що було легко зрозуміти, як він дістав роль у рекламі «Шин». Я з радістю пригостив його випивкою, показуючи, що мене не збентежило його загравання; він і собі пригостив мене — так ми подружилися того вечора і продовжували це діло майже кожного наступного.

Так само, як Юн шукав щастя зі мною, я шукав його з Азією Су, актрисою. Як і я, вона мала змішане походження, хоч і значно витонченіше за моє — у її випадку мати була британським дизайнером, а батько — китайським власником готелів. Батьки справді назвали її Азією, передбачаючи, що будь-який нащадок їхнього союзу неодмінно буде такий благословенний, що виправдає назву цілого нечітко визначеного континенту. Вона мала три несправедливі переваги над кожним чоловіком на майданчику, за винятком Джеймса Юна: їй було трохи за двадцять, вона була топ-моделлю та лесбійкою. Кожен чоловік на майданчику, зокрема я, був упевнений, що володіє магічним жезлом, який може повернути її назад до гетеросексуальності. Якщо не вийде, то достатньо буде хоча б переконати її у своїй повній ліберальності та відкритості до жіночої гомосексуальності, такої, що його аніскільки не образить перспектива подивитись, як вона займається сексом з іншою жінкою. Деякі з нас впевнено стверджували, що всі топ-моделі тільки те й робили, що займалися сексом одна з одною. Аргументи були такі: якби ми були топ-моделі, з ким ми радше кохалися б: з подібними до нас чоловіками, чи з подібними до них жінками? Питання було болюче для чоловічого его, тож підходив я до Азії біля готельного басейну з певним тремтінням.

— Привіт, — сказав я.

Можливо, вона щось таке побачила у моїх жестах або ж очах, бо, перш ніж я зміг сказати щось ще, вона відклала свій примірник «Чайки Джонатана Лівінгстона» і мовила:

— Ти милий, але не мій тип. Ти не винен. Ти чоловік.

Приголомшений, я зміг лише сказати:

— Не можна звинувачувати чоловіка за те, що він спробував.

Вона і не звинувачувала, тож ми подружилися.

Такими були головні дійові особи фільму, яких я описав у листі до тітки, доклавши полароїдні знімки себе з командою, навіть з невдоволеним Автором. Також лист містив світлини табору для біженців з його жителями та газетні вирізки, що їх Генерал передав мені перед від’їздом. «Утоплення! Грабежі! Зґвалтування! Канібалізм?» — такі були заголовки. Генерал прочитав їх мені з жахом і тріумфом. У замітках йшлося про те, що розповідали біженці, — лише кожен другий човен долав небезпечний шлях від пляжів і заток нашої батьківщини до найближчих, приблизно дружніх берегів Гонконгу, Індонезії, Малайзії та Філіппін, усі інші тонули через шторми та піратів.

— Ось воно, — сказав Генерал, трусонувши газетою перед моїм носом. — Ось свідчення того, що покидьки-комуністи зачищають країну!

У видимому листі до Манової тітки я написав про те, як сумно читати такі речі. Невидимим чорнилом питав: «Це справді відбувається? Чи пропаганда?» Щодо вас, Коменданте, як гадаєте, яка мрія змусила цих біженців втікати, вийти у море в маленьких ненадійних човнах, що вжахнули б Христофора Колумба? Якщо наша революція служила людям, чому ж частина цих людей вирішила втекти? На той час у мене не було відповіді на це питання. Лише тепер я починаю розуміти.

До Різдва все на майданчику йшло добре, а тоді стало значно прохолодніше, хоча, якщо вірити американцям, досі було схоже на постійний теплий душ. Більшість знятих до грудня сцен мали небойовий характер: сержант Белламі приїздить до В’єтнаму і одразу ж ковбой на мотоциклі вириває в нього з рук камеру — цю сцену зняли в сусідньому містечку, облаштувавши площу так, щоб вона була схожа на центр Сайгона, повний таксі «рено», білбордів з в’єтнамськими написами та галасливих вуличних торговців; капітана Шеймуса викликають до штабу в тому ж містечку, генерал морально шмагає його за те, що він доніс на продажного полковника армії В’єтнамської Республіки, тоді карає, відправивши до селища; буколічні сцени сільського життя, де селяни саджають рис на плантаціях, поки працьовиті «зелені берети» стежать за спорудженням укріплень селища; розчарований «зелений берет» видряпує на шоломі «Я вірю в Бога, але Бог вірить у напалм»; капітан Шеймус виголошує мотиваційну промову перед ополченням селища з їхніми іржавими рушницями та сандаліями на ногах; сержант Белламі тренує те ж ополчення — стрільба, повзання під колючим дротом, підготування нічних засад у формі літери L; перші сутички між невидимим Кінг-Конгом та захисниками селища — переважно у вигляді того, як ополчення гатить у темряву зі свого єдиного міномета.

Мої кінематографічні дні поглинали такі обов’язки: пояснення масовці, де костюмний відділ і коли їм човгати на свої місця для наступних сцен, забезпечення їхніх харчових потреб і щотижневої платні — долар на день, пильнування за тим, щоб ролі, для яких вони були потрібні, були заповнені. Більшість ролей потрапляли в категорію цивільних (тобто Ймовірно-Невинних-Але-Можливо- В’єтконгівців-Тож-Певно-Надалі-Вбитих-Або-За-Невинність-Або-За-Те-Що-Вони-В’єтконгівці). Більшість людей у масовці були знайомі з цією роллю, тож я не мусив надихати їх до того особливого психологічного стану, коли тебе можуть підірвати, розчленити чи просто застрелити. Іншою численною категорією були солдати армії Республіки В’єтнам (тобто Борці-За-Свободу). Всі чоловіки масовки хотіли їх грати, хоча, з погляду американських солдатів, то була категорія Ймовірно-Друзів-Але-Можливо-Ворогів-Тож-Певно-Надалі-Вбитих-Або-За-Те-Що-Вони-Друзі-Або-За-Те-Що-Вони-Вороги. У масовці було чимало ветеранів республіканської армії, тож проблем із цими ролями я не мав. Найпроблемніші були ролі партизанів Національного визвольного фронту, яких зневажливо кликали в’єтконгівцями (тобто Ймовірно-Волелюбних-Націоналістів-Але-Можливо-Ненависних-Червоних-Комуністів- Але-Чи-Не-Байдуже-Все-Одно-Їх-Вб’ємо). Ніхто не хотів бути в’єтконгівцем (тобто Борцем-За-Свободу), навіть якщо це полягало лише в акторській грі. Борці за свободу серед біженців зневажали інших борців за свободу з пристрастю, яка викликала якщо не подив, то занепокоєння.

Як завжди, проблему розв’язували гроші. Внаслідок наведення серйозних аргументів з мого боку, Вайолет погодилася подвоїти гонорар тим, хто гратиме в’єтконгівців, — стимул, який дозволив цим борцям за свободу забути, що удавання інших борців за свободу колись здавалося таким огидним. Частково ця огидність полягала в тому, що комусь із них довелося б катувати Біня та ґвалтувати Май. Мої стосунки з Автором почали розвиватися навколо питання зґвалтування Май, хоча його і так уже дратувало те, що я виступав від імені масовки в питаннях їхнього заробітку. Не зважаючи ні на що, я сів за його стіл в обідній час напередодні фільмування сцени зґвалтування і спитав, чи воно насправді необхідне.

— Просто сцена доволі важка, — сказав я.

— Невелика шокова терапія публіці ніколи не зашкодить, — відповів Автор, тицяючи в мене своєю виделкою. — Іноді їм треба дати копняка, щоб вони щось відчули, відсиджуючи свої зади в кріслах. Ляснути їх по щоках, і я маю на увазі не обличчя. Це війна, зґвалтування трапляються. Я зобов’язаний це показати, хоча запроданці на взір тебе з цим не погодяться.

Цей несподіваний напад ошелешив мене, і «запроданець» майорів усередині мене, мінячись електричними кольорами картин Воргола.

— Я не запроданець, — зрештою зміг промовити я.

Автор пирхнув.

— Чи не запроданцями ваші люди називають тих, хто допомагає таким білим, як я? Чи краще сказати «невдаха»?

З другим варіантом я не міг не погодитися. Той, ким я себе представляв, належав до переможеної сторони, і це не змінилося б, навіть коли вказати, що американці теж програли.

— Гаразд, я невдаха, — сказав я. — Невдаха, бо повірив у всі ті обіцянки, які Америка робила таким, як я. Ви прийшли, сказали, що ми друзі, але ми не знали, що ви ніколи не станете довіряти нам, тим паче — поважати нас. Лише такі невдахи, як ми, могли не побачити те, що тепер видається таким очевидним, що вам не потрібні в друзях ті, хто справді хоче з вами дружити. Глибоко в душі ви вважаєте, що вашим обіцянкам повірять лише дурні та зрадники.

Не те щоб режисер дозволив мені висловитися, не перебиваючи. То було не в його стилі.

— О, це сильно! — сказав він одразу, як я почав говорити. — Моральний курдупель присмоктався до моїх грудей. Усезнайко, який не знає нічого, геніальний недоумок, тільки без геніальності. Знаєш, хто ще має свою думку щодо всього, на яку ніхто не звертає уваги? Моя стара бабця. Думаєш, якщо ти вчився в коледжі, люди мають слухати, що ти верзеш? Шкода, що ти здобув ступінь бакалавра з маячні.

Можливо, я надто далеко зайшов, коли запропонував йому зробити мені феляцію, але він теж зайшов далеко, погрожуючи вбити мене.

— Він завжди каже, що когось уб’є, — сказала Вайолет, коли я розповів їй про те, що сталося. — Це така метафора.

Обіцянка вичавити мені очі ложкою та згодувати мені ж самому була не дуже схожа на метафору, так само як опис зґвалтування Май був не надто метафоричний. Ні, зґвалтування було брутальним актом уяви, принаймні так засвідчував сценарій. Щодо знімання сцени, то на ній були присутні лише Автор, кілька обраних членів команди, чотири ґвалтівники та сама Азія Су. Щоб побачити цю сцену, мені довелося чекати рік — це сталося в галасливому залі кінотеатру в Бангкоку. Але два тижні по тому я став свідком майстерності Джеймса Юна у сцені, для якої його роздягли вище пояса і прив’язали до дошки. Дошка спиралася на тіло чоловіка з масовки, який грав мертвого ополченця, і голова дещо стривоженого Джеймса Юна перебувала під кутом до землі, закріплена для водного катування, що чекало на нього від тих самих чотирьох в’єтконгівців, які зґвалтували Май. Стоячи поряд з Джеймсом Юном, Автор звернувся до масовки через мене, хоча й жодного разу на мене не глянув, бо ми з ним більше не розмовляли.

— На цей момент сценарію ви щойно вперше зустрілися з ворогом, — сказав він ґвалтівникам. Автор обрав їх за особливу жорстокість, яку вони демонстрували в різних сценах і за виразні особливості зовнішності: подібну до гнилих бананів коричневу шкіру та щілини очей, що годилися б і для рептилій. — Ви влаштували засідку на патруль, вижив лише він. Це імперіалістична маріонетка, посіпака, лакей, зрадник. У ваших очах немає нічого гіршого за людину, що продала свою країну за жменю рису й пару доларів. Якщо говорити про вас, то ваш легендарний батальйон був переполовинений. Сотні ваших братів мертві, ще сотні помруть у майбутньому бою. Ви прагнете принести себе в жертву батьківщині, але природно, що ви боїтеся. І ось тут сопе цей сучий син, цей зрадник з жовтою шкірою й білою душею. Ви ненавидите цього покидька. Ви змусите його сповідатися в усіх реакційних гріхах, а тоді заплатити за них. Але передусім пам’ятайте: будьте собою, поводьтеся природно і діставайте втіху!

Такі інструкції дещо збентежили масовку. Один з них, найвищий, сержант за рангом, мовив:

— Він хоче, щоб ми катували цього хлопця так, наче нам це приємно, еге?

Найнижчий додав:

— Але до чого тут природна поведінка?

Високий сержант відповів:

— Він завжди так каже.

— Але для нас неприродно поводитися, як в’єтконгівці, — сказав коротун.

— Що таке? — спитав Автор.

— Так, що не так? — спитав Джеймс Юн.

— Нічого, — відповів високий сержант. — Усе окей. Ми номер один. — Тоді він перемкнувся назад на в’єтнамську і сказав іншим: — Дивіться. Яка різниця, що він каже. Він хоче, щоб ми грали природно, але ми будемо неприродні. Ми в’єтконгівці, чорт забирай. Зрозуміли?

Вони, безперечно, зрозуміли. То був найкращий приклад вживання у роль — четверо обурених біженців і колишніх борців за свободу уявляли собі ненависну психологію борців за свободу з другого боку. Без жодної вказівки від Автора відколи плівка почала крутитися, ця банда завивала, повзала навколо об’єкта своєї ненависті та крутилася над ним. На цей момент сценарію персонажа Джеймса Юна, Біня, він же Бенні, спіймали під час розвідки, яку очолював єдиний чорношкірий спецназівець, сержант Піт Еттакс. Як стверджував поданий раніше історичний екскурс, пращуром Еттакса за два століття до того був Кріспус Еттакс, замучений британськими «червоними мундирами» в Бостоні, перший відомий чорний чоловік, який пожертвував собою заради білих. Відколи генеалогію Еттакса пояснено, його доля була склеєна суперклеєм. У належну мить він наступив на пастку, і його ліву ногу затиснув капкан з бамбукових шипів. Решту ополчення спритно винищили, однак вони з Бінем відстрілювалися, доки Еттакс не знепритомнів, а у Біня не скінчилися патрони. Коли в’єтконгівці їх схопили, Еттакса вони спаплюжили безславним, мерзенним чином, каструвавши і запхавши його мужність йому до рота. Клод, навчаючи нас мистецтва допитів, розповів, що так певні американські племена робили з білими поселенцями, хоча й належали до іншої раси і були за тисячі миль і більш ніж сотню років звідси.

— Бачите? — сказав тоді він, показуючи нам слайд зі старою чорно-білою картинкою подібної тубільної різні. За ним йшов інший слайд, чорно-біле фото подібним чином спаплюженого тіла солдата, схопленого в’єтконгівцями. — Хто скаже, що в нас не однакова природа? — повів далі Клод, переходячи до іншого слайда з американським солдатом, який мочився на тіло в’єтконгівця.

Доля Біня нині була в руках цих в’єтконгівців, що зберігали дорогоцінну воду не для купання, а для катування. Поки Джеймса Юна (чи його дублера в додатковому зніманні) прив’язували до дошки, його голова була закрита брудною тканиною. Тоді один з в’єтконгівців повільно лив воду на тканину десь з футової висоти, користуючись для цього флягою Еттакса. На щастя для Джеймса Юна, вода була лише у сценах з каскадером. Під ганчір’ям той мав заклеєні ніздрі й у роті трубку для дихання, бо, звісно ж, під струменем води дихати не вдається. Жертва відчувала щось подібне до втоплення, принаймні так мені казали полонені, що пережили такі «опитування» — саме так іспанські інквізитори називали водні тортури. Знову і знову Джеймса Юна «опитували», і поки на його обличчя лилася вода, кати юрмилися довкола, лаялися, штурхали й били його — звісно ж, удавано. Яке борсання! Яке булькотіння! Яке тремтіння грудей та живота! Згодом, під цим тропічним сонцем, гарячим, немов Софі Лорен, не лише Джеймс Юн, а й масовка почала пітніти від зусиль. Мало хто це усвідомлює, але бити людей — тяжка робота. Я знав чимало допитувачів, які тягнули спини, розтягували м’язи, рвали сухожилля чи зв’язки, навіть ламали пальці на руках і ногах, кисті, ступні, не кажучи вже про захриплість. Бо поки полонений кричить, верещить, давиться й зізнається, чи намагається зізнатися, чи просто бреше, допитувач мусить видавати безперервний потік епітетів, образ, гарчання та провокацій з тією ж концентрацією та творчою уявою, що необхідні жінці на гарячій лінії сексу телефоном. Потрібна неабияка розумова енергія, щоб не повторюватися у вербальному насильстві, і принаймні в цьому наша масовка грала недосконало. Не варто їх звинувачувати. Вони не професіонали, а сценарій говорив хіба що: «В’єтконгівці лають і принижують Біня своєю мовою». Актори масовки мали імпровізувати, тож зрештою неодноразово вчили гортанної в’єтнамської, чого не забуде ніхто на майданчику. І справді, більшість знімальної команди так і не вивчила, як в’єтнамською буде «дякую» чи «будь ласка», однак до кінця фільмування всі знали, як сказати «мамку їбав» чи «довбойоб», залежно від того, як перекладати du ma. Я завжди був байдужий до непристойностей, однак не міг не милуватися тим, як наша масовка витискала з цих слів кожну краплину соку, вигукуючи їх як іменник, дієслово, прикметник, прислівник і вигук, додаючи їм інтонацій не лише ненависті й гніву, але й до певної міри навіть спочуття. Du ma! Du ma! Du ma!

Тоді, після побиття, лайки та водних тортур, з голови Біня зривали ганчір’я, відкриваючи Джеймса Юна, який знав, що це його найкращий шанс здобути «Оскара» за чоловічу роль другого плану. Він раніше часто вмирав на екрані в ролі невизначеного східного чоловіка, однак у жодній з цих смертей не було такої агонії й такої шляхетності.

— Дивися, — сказав мені якось Джеймс, коли ми сиділи ввечері у барі, — Роберт Мітчум забив мене до смерті кастетом, Ернест Боргнайн вдарив у спину ножем, Френк Сінатра застрелив у голову, Джеймс Коберн задушив, характерний актор, якого ти не знаєш, повісив, ще один скинув з хмарочоса, а банда китайців викинула з вікна цепеліна, запхала у мішок брудної білизни і втопила в річці Гудзон. Так, ще мене розчленив загін японців. Але то все була швидка смерть, кілька секунд екранного часу, а іноді й того менше. Але цього разу, — він засяяв запаморочливою усмішкою щойно коронованої королеви краси, — вони вбиватимуть мене цілу вічність.

Тож щоразу, як ганчірку зривали — а це протягом допиту траплялося часто, — Джеймс Юн вривався у кадр з голодною гарячковістю людини, яка знала, що цього разу його не перевершить завжди милий і небитий хлопчик, якому мати не дозволить дивитися цю сцену. І він кривився, стогнав, гарчав, плакав, завивав, голосив, заливався справжніми сльозами, які черпав відрами з якогось колодязя десь у глибинах свого тіла. Після того він верещав, кричав, вив, звивався, крутився, здригався, тремтів і бився у корчах нудоти, кульмінацією чого стала справжня блювота, перетравлена мішанина його солоного, приправленого оцтом сніданку з ковбасок чоризо та яєць. На завершення цього довгого першого дубля в команді панувала тиша, наче в соборі, — всі ошелешено споглядали те, що лишилося від Джеймса Юна, пошматованого й переляканого, наче зухвалий негр на американській плантації. Сам Автор підійшов до прив’язаного актора з мокрим рушником, став на коліна і ніжно витер блювоту з обличчя Джеймса Юна.

— Неймовірно, Джиммі, просто неймовірно.

— Дякую, — видихнув Джеймс Юн.

— Тепер спробуємо ще раз, про всяк випадок.

Насправді знадобилося ще шість дублів, поки Автор не був повністю задоволений. Опівдні, після третього дубля, він спитав Джеймса Юна, чи не хоче той перерватися на обід, однак актор знизав плечима й прошепотів:

— Ні, не відв’язуйте мене. Мене ж катують, чи не так?

І поки решта акторів та персоналу відійшли до заколисної тіні їдальні, я сів біля Джеймса і запропонував прикрити його парасолькою, однак він відмовився з повільною рішучістю.

— Ні, чорт забирай, я витримаю. Лише година на сонці. Такі, як Бінь, проходили через гірше, чи не так?

— Значно гірше, — погодився я.

Принаймні для Джеймса Юна цей страшний досвід закінчиться сьогодні, так він сподівається, а от муки справжнього полоненого тривали днями, тижнями, місяцями, роками. Це стосувалося бранців моїх товаришів комуністів, згідно з доповідями нашої розвідки, але відбувалось і з тими, кого допитували мої колеги з Особливої Служби. Допити Особливої Служби були такі довгі через те, що поліцаї були надто ретельні, позбавлені уяви чи садисти?

— З усіх цих причин, — сказав Клод. — І все ж брак уяви та садизм суперечать ретельності.

Він читав лекцію для працівників таємної поліції в Національному центрі допитів, очі вікон якого, не блимаючи, виходили на сайгонські доки. Двадцять учнів цієї підпільної спеціальності, разом зі мною, всі були ветерани або армії, або поліції, але все одно їх лякав його авторитет, те, як він провадив, породистий, наче професор у Сорбонні, Гарварді чи Кембриджі.

— Груба сила не відповідь, панове, якщо питання в тому, щоб дістати інформацію та співпрацю. Груба сила дасть вам погані відповіді, брехню, дезорієнтацію або ще гірше — відповіді, які ви, на думку полоненого, хочете почути. Він скаже що завгодно, аби біль зупинився. Усі ці речі, — тут Клод махнув рукою на знаряддя, зібрані в нього на столі, переважно вироблені у Франції, такі як поліційний кийок, пластиковий контейнер для бензину з мильною водою, кліщі, ручний генератор для польового телефона, — усі вони нікуди не годяться. Допит — це не покарання. Допит — це наука.

Ми з іншими таємними поліцаями ретельно занотували це в наших зошитах. Клод був наш американський радник, і ми чекали на сучасні знання від нього та інших американських радників. І розчаровані не були.

— Допит передусім стосується розуму, потім уже тіла, — сказав він. — Навіть не обов’язково лишати на тілі синці чи сліди. Звучить нелогічно, чи не так? Але це правда. Ми витратили мільйони, щоб довести це в лабораторіях. Є основні принципи, які можна втілювати творчо, підлаштовувати під конкретних людей чи уяву допитувача. Дезорієнтація. Сенсорна депривація. Самопокарання. Ці принципи науково довели найліпші науковці світу, американські науковці. Ми довели, що розум людини, яка опинилась у певних умовах, зламається швидше за її тіло. Усі ці речі, — Клод знову зневажливо махнув рукою на те, в чому ми тепер вбачали галльське сміття, інструменти варварів старого світу, а не науковців світу нового, знаряддя середньовічних тортур, а не сучасного допиту, — з ними бранця доведеться виснажувати місяцями. Але надягніть йому на голову мішок, замотайте йому руки марлею, заткніть вуха і лишіть на тиждень у цілком темній камері й ви більше не матимете людини, здатної опиратися. Ви отримаєте калюжу води.

— Води. Води, — сказав Джеймс Юн. — Можна мені води, будь ласка?

Я приніс йому води. Попри катування водою, вона, насправді, лише змочувала його ганчірку, за його словами, душачи його. Руки актора досі були зв’язані, тож я повільно вливав воду йому до горла.

— Дякую, — пробелькотів він, так само як полонений буде вдячний своєму катові за краплину води, шматок їжі чи хвилину сну, яку кат йому виділить.

Я, як ніколи, був радий почути голос Автора, що гукав:

— Гаразд, давайте знімати, щоб Джиммі повернувся до басейна!

Перед останнім дублем, через дві години, Джеймс Юн був тонкосльозий від болю, його лице омивав піт, слиз, блювота та сльози. Я вже бачив таке раніше — з агенткою комуністів. Але то була реальність, така близька, що я мав припинити думати про її обличчя. Я зосередився на вигаданому стані повної деградації, що потрібна була Авторові в наступній сцені, для якої теж знадобилося кілька дублів. У цій сцені, останній у фільмі для Джеймса Юна, в’єтконгівці, розчаровані тим, що вони не можуть розколоти жертву і змусити його зізнатись у злочинах, вирішують вибити йому мізки лопатою. Однак виснажена катуванням жертви четвірка вирішує зробити перерву й палить «Мальборо» Піта Еттакса. На їхнє нещастя, вони недооцінили волю Біня, який, як і багато інших його південних братів, борців за свободу чи інших борців за свободу, був спокійний, наче каліфорнійський серфер, у всьому, крім того що стосувалося незалежності від тиранії. Коли його лишають самого з рушником на голові, він відкушує собі язика і захлинається струменем власної штучної крові, ринкового продукту по тридцять п’ять доларів за галон, якого на фарбування Джеймса Юна та землі знадобилося близько двох галонів. Для мізків Біня Гаррі створив власну, домашню мозкову речовину за таємним рецептом з вівсянки, змішаної з агаром. Цю сіру, грудкувату, загуслу мішанину він з любов’ю розклав на землі навколо голови Джеймса Юна. Оператор підійшов особливо близько, щоб увічнити вираз очей Біня, який я не бачив зі свого місця, однак припускаю, що то була властива святим суміш екстатичного болю чи болісного екстазу. Попри всі призначені йому тортури, він так і не сказав ані слова, принаймні розбірливо.