Симпатик

Розділ 15

Чимало з того, в чому я наразі зізнався, може вам здатися чужорідним, любий Коменданте, вам і тому загадковому, позбавленому обличчя комісарові, про якого я стільки чув. Американська Мрія, культура Голлівуду, практики американської демократії і так далі — всі ці риси Америки дезорієнтують тих, хто, як ми, походить зі Сходу. Ймовірно, мій статус напівзахідника мені допоміг, може навіть вроджено, зрозуміти американський характер, культуру та звичаї, зокрема ті, що пов’язані з романтикою. Найважливіше, що треба зрозуміти, — поки ми залицялися, американці зустрічалися. Це прагматичний звичай, де чоловік і жінка погоджуються зустрітись у зручний для обох час, немовби для того, щоб обговорити потенційно прибуткову справу. Американці розуміють побачення, як справу інвестицій та здобутків, на короткий чи довгий термін, однак ми бачимо в романтиці та залицяннях хіба що втрати. Зрештою, єдине гідне залицяння передбачало умовляння жінки, якої не можна вмовити, а не тієї, що вже готова перевірити свій календар, щоб знати, коли буде доступна.

Лана вочевидь була жінка, яка потребувала залицянь. Я писав їй листи, в яких захищав свій погляд ідеальним почерком, якого мене навчили монахині-птеродактилі; я писав віланели[74], сонети й куплети з сумнівною римою, однак рішучою відвертістю; я хапав її гітару, коли вона садовила мене на марокканські подушки у своїй вітальні, і співав їй пісні Фам Дуя, Трін Конг Сона та нового ліричного улюбленця нашої діаспори Дук Гуї. Лана винагороджувала мене загадковими усмішками звабливої апсари зарезервованим місцем у першому ряду на її виступах та новими аудієнціями — я діставав їх не частіше, ніж раз на тиждень. Я був одночасно вдячний і змучений, про що переповідав Бонові млявими днями в крамниці алкоголю. Звісно ж, як можна було чекати, ентузіазму в нього це не викликало.

— От скажи мені, ловеласе, — якось сказав він, повернувшись до властивої йому лаконічності, водночас приділяючи увагу і мені, й парі підлітків, які непоспіхом, наче опосуми, повзли проходом, а їхній вік вимірювався двозначною цифрою з початку ліку, як і айк’ю. — Що буде, як Генерал дізнається?

Ми з ним сиділи за прилавком, чекаючи на денний візит Генерала.

— Чого б Генералові дізнаватися? — спитав я. — Ніхто йому не скаже. Ми з Ланою не такі сентиментальні, щоб думати, що одного дня ми одружимося, тож нема потреби йому зізнаватися.

— То до чого всі ці залицяння та відчай? — спитав він, цитуючи мої ж розповіді про наші стосунки.

— А залицяння та відчай обов’язково мають завершитися шлюбом? — перепитав я. — Чому б їм не завершитися коханням? Який взагалі стосунок шлюб має до кохання?

Бон пирхнув.

— Бог створив нас для одруження. Кохання тісно пов’язане зі шлюбом.

Я вже подумав, що він розклеїться, як того вечора у «Фантазії», однак обговорення кохання, шлюбу та смерті того дня не мало на нього видимого впливу, може тому, що він зосередився на опуклому дзеркалі під стелею. В оцих дзеркалах відображалися підлітки, що побожно дивилися на охолоджене пиво, зачаровані тим, як флуоресцентне світло відбивалось у бурштиновому склі.

— Шлюб — це рабство, — сказав я. — А коли Бог створив нас людьми, якщо Бог взагалі існує, він не мав наміру віддавати нас у рабство одне одному.

— Знаєш, що робить нас людьми? — у дзеркалі коротун з пари підлітків поклав пляшку собі в кишеню. Бон втомлено зітхнув і потягнувся по биту під прилавком. — Людьми нас робить те, що ми єдині на цій планеті можемо їбати себе самі.

Можливо, він міг висловитися делікатніше, однак делікатність його ніколи не цікавила. Зараз він був значно більше зацікавлений тим, що погрожував крадіям важкими травмами, аж поки вони не впали на коліна, здавши йому все, що до того сховали у своїх куртках, і благаючи про прощення. Бон хіба що вчив їх так, як колись вчили нас. Наші вчителі щиро вірили в тілесне покарання, від якого американці вже відмовилися (можливо, саме тому вони й розучилися перемагати у війнах). Для нас насильство починалося вдома і продовжувалось у школі, батьки й викладачі били дітей та учнів, наче перські килими, вибиваючи з них пил самовдоволення та глупства, аби зробити їх красивішими.

Мій батько винятком не був. Він був хіба що шляхетнішим за більшість і грав лінійкою на ксилофоні учнівських кісточок, аж поки наші бідні пальці не вкривалися пурпуровими, синіми й чорними синцями. Інколи ми заслуговували на шмагання, інколи — ні, однак мій батько ніколи не виказував жалю, якщо з’являлися докази невинності покараного. Відколи в первородному гріху були винні всі, навіть несправедливе покарання було до певної міри заслужене.

Моя мати теж була винна, однак її гріх був такий неоригінальний. Ця гріховність турбувала мене менше за неоригінальність. Підозрюю, що навіть у моєму залицянні до Лани, будь-якого скоєного з нею гріха було б недосить — він не був би оригінальний. Однак я вірю, що може бути достатньо просто згрішити з нею, бо, не спробувавши, дізнатися про це я не зможу. Можливо, я кинув би оком на нескінченність, запаливши її тією спазматичною іскрою, яку вибив би доторк наших душ. Можливо, я нарешті пізнав би вічність, не вдаючись до цього:

З. Розкажи Символ Віри.

В. Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі…

Ці двоє злодюжок могли чути про цю молитву, бо християнські ідеї були для американців такі важливі, що посіли місце на найціннішому з усіх документі, доларовій банкноті. Навіть тепер на грошах у їхніх гаманцях мало стояти «Ми віримо в Бога». Бон м’яко постукував крадіїв по лобах битою, доки вони плакали: «Пробачте, будь ласка!» Принаймні ці кретини зналися на страху — одному з найкращих мотивів для віри. Питання, яке не могла розв’язати бейсбольна бита, — чи зналися вони на другому мотиві, любові, якої, з певних причин, навчити значно важче.

Генерал прибув у звичний час, і одразу ж після того ми поїхали — я сів за кермо, він — на заднє сидіння. Він не був балакучий, як завжди, і не рився у портфелі з паперами. Натомість, він дивився у вікно, що зазвичай для нього було марнуванням часу, і єдиною командою, яку я від нього почув, було вимкнути музику. У цій тиші я чув приглушену віолончель передчуття, яка оголошувала тему, що, безперечно, турбувала його: Сонні. Стаття, яку Сонні написав про ймовірні операції Братства та Руху, розійшлася спільнотою вигнанців швидко, наче застуда. Мікроби його припущень ставали підтвердженими фактами, а його факти перетворювалися на інфекційні чутки. Коли ці чутки дійшли до мене, йшлося вже про те, що Генерал чи то збанкрутував у спробах фінансувати Рух, чи то купався в нечесно здобутому багатстві. То був або хабар від уряду США за мовчання про невдалу допомогу нам під кінець війни, або прибуток не лише від мережі ресторанів, а й від торгівлі наркотиками, проституції та рекету на власниках малого бізнесу. Дехто наполягав, що весь Рух, власне, був рекетом, а його люди в Таїланді — юрбою підлих дегенератів, залежних від пожертвувань спільноти. Інші казали, що ті люди насправді полк найкращих рейнджерів, спраглих до крові в божевільному прагненні помсти. Згідно з цими чутками, що весь час росли й розвивалися, Генерал або збирався зі свого крісла відправити цих дурнів на смерть, або ж повернутися сам, як Макартур[75] на Філіппіни, щоб самостійно очолити героїчне вторгнення. Якщо вже я про це чув, то чула і Мадам, а отже, й Генерал теж, і всі ми налаштовувалися на повне перешкод і потріскування дзижчання каналу пліток. Це стосувалося й огрядного майора, чиє товсте тіло зараз переливалося через краї сидіння поряд зі мною. Я не наважувався повернути голову і подивитися на нього, хоча краєм ока бачив, що він сидить обличчям до мене й усі три його ока широко розплющені. Не я зробив у його чолі цю дірку, що стала йому третім оком, однак я розробив план, який привів його до такої долі. Тепер саме це третє око дозволяло йому спостерігати за мною, хоча він і був мертвий — не просто привид, а глядач.

— Не можу дочекатися кінця цієї казки, — мовив він. — Але я вже знаю, чим вона скінчиться. А ти?

— Ви щось сказали? — спитав Генерал.

— Ні, сер.

— Я чув, ви щось сказали.

— Певно, говорив до себе.

— Припиніть говорити до себе.

— Так, сер.

Єдиною проблемою в тому, щоб не говорити до себе, було те, що ти сам — найчудовіший розмовник, якого тільки можна уявити. Ніхто не слухатиме тебе з таким терпінням, як ти сам, і якщо вже ніхто не знає тебе так, як ти сам, ніхто не обманеться в тобі так, як ти сам. Але якщо спілкування з собою — ідеальна бесіда на коктейльній вечірці уяви, то огрядний майор був набридливим гостем, що все вривається в чужу розмову, ігноруючи всі натяки.

— Плани живуть своїм життям, чи не так? — сказав він. — Ти дав життя тому планові. Тепер тільки ти можеш знищити його.

Так і минула решта їзди до заміського клубу — огрядний майор шепотів мені на вухо, а я тримав язика за зубами так довго, що він почав боліти, розпух від слів, що їх я хотів йому сказати. Я переважно хотів для нього того ж, чого хотів колись для свого батька, — щоб він зник з мого життя. Після того як я у Штатах отримав від нього листа з новиною про смерть моєї матері, я написав Манові, що, якби Бог справді існував, моя мати була б жива, а мій батько — ні. «Як я хочу, щоб він помер!» Насправді він помер незадовго після мого повернення, однак його смерть не дала мені тієї розради, якої я чекав.

— Це заміський клуб? — спитав Генерал, коли ми прибули на місце призначення.

Я перевірив адресу — вона збіглася з адресою на запрошенні від Конгресмена. Там справді згадувався заміський клуб, і я теж малював у своїй уяві, як ми їхатимемо закрученими дорогами без машин, прокотимося гравійною доріжкою до лакея в чорному жилеті й метелику, що чекатиме нас, — така собі пастельна прелюдія до мовчазного барлогу зі шкурами чорних ведмедів на підлозі. На стінах, між венеційськими вікнами, висітимуть короновані рогами голови оленів і дивитимуться із саркастичною мудрістю крізь хмари диму від сигар. Надворі розстелеться разюча зелень майданчика для гольфу, на який витрачається більше води, ніж на ціле місто третього світу, і на якому квартети мужніх банкірів практикуватимуться у виді спорту, що вимагає і брутальної, войовничої сили, необхідної для патрання профспілок, і точності удару милосердя при ухилянні від податків. Однак замість такої тихої гавані, де завжди можна розраховувати на невичерпний запас прищавих м’ячів для гольфу та самовдоволеної дружелюбності, за зазначеною для нас адресою був усього лише м’ясний ресторан в Анагаймі, чарівний, наче продавець, що ходить від дверей до дверей. Місце видавалося недостойним приватного обіду ні з ким іншим, як з Річардом Геддом, що саме їздив по країні з лекціями.

Припаркувавши авто на стоянці, населеній лише американськими і тевтонськими засобами пересування останніх років, я пішов за Генералом усередину ресторану. Метрдотель був манірний, немов посол дуже маленької країни, — продумана суміш зарозумілості й уваги. Почувши ім’я Конгресмена, він відтанув, якраз щоб злегка вклонитися і провести нас через лабіринт маленьких обідніх залів, де червонокровні американці в теплих жилетах з ромбовим візерунком і застібнутих на всі ґудзики оксфордських сорочках бенкетували над величезними філейними стейками та каре ягняти. Нас чекала приватна кімната на другому поверсі, де Конгресмен зібрав кількох своїх прихильників за круглим столом, на якому цілком вмістилася б людина. Кожен з гостей уже тримав у руці свою склянку, й мені спало на думку, що наше запізнення було влаштоване навмисно. Коли Конгресмен підвівся назустріч нам, я вгамував тремтіння всередині. Я перебував дуже близько до репрезентативного зразка найнебезпечнішої істоти в історії світу — білого чоловіка в костюмі.

— Панове, ми дуже раді, що ви змогли приєднатися до нас, — сказав Конгресмен. — Дозвольте представити вас.

Інших гостей було шестеро — видатні бізнесмени, законодавці та юристи, а також доктор Гедд. Тоді як Конгресмен та доктор Гедд були Дуже Важливими Особами, інші, разом з Генералом, були НапівВажливимиОсобами (тоді як я був Неважливою Особою). Доктор Гедд був основною принадою нашого званого обіду, Генерал — другорядною. Конгресмен влаштував обід на користь Генерала, даючи йому змогу розширити мережу потенційних захисників, прихильників та інвесторів, а доктор Гедд був головним призом.

— Добре слово від доктора Гедда, — сказав Генералові Конгресмен, — може відкрити вашій справі двері та гаманці.

Тож невипадково місця по обидва боки доктора Гедда були зарезервовані для нас із Генералом, і я не гаяв часу, простягнувши для автографа примірник його книжки.

— Бачу, ви доволі ретельно її читали, — сказав доктор, гортаючи сторінки, такі пошарпані й загнуті, що книжка розбухла, наче просочена водою.

— Цей молодий чоловік вивчає американський характер, — сказав Конгресмен. — З того, що розповідав мені Генерал і що я сам бачив, боюся, він може знати нас ліпше за нас самих.

Чоловіки за столом тільки пирхнули з такої думки, і я теж.

— Якщо ви вивчаєте американський характер, — мовив доктор Гедд, підписуючи титульну сторінку, — для чого вам читати цю книжку? Вона швидше про азійців, а не про американців.

Він повернув книжку мені, я зважив її в руці й відповів:

— Мені здається, що єдиний спосіб зрозуміти характер людини — це зрозуміти, що вона думає про інших, особливо подібних до тебе.

Доктор Гедд пильно подивився на мене понад окулярами в роговій оправі — подібний погляд завжди бентежив мене, тим паче якщо він йде від чоловіка, який написав:

Доктор Гедд не про мене говорив, бо я не був середньостатистичним в’єтконгівським бійцем, і водночас — про мене, якщо вже він поділяє людей на типи. Перед зустріччю я ще раз проглянув книжку і знайшов два приклади, у яких він звертався до схожих на мене. Про мій реверс:

Даючи таку оцінку, доктор Гедд мав рацію. Я був найгіршим випадком, програною справою. Однак потім ішов цей пасаж, написаний про мій аверс:

Ці категорії існували, як існують сторінки в книжці, однак більшість з нас складається з багатьох сторінок, а не з одної. Однак, підозрюю, вивчаючи мене, доктор Гедд бачив не книжку, а один аркуш, який легко читати і яким так само легко керувати. Я збирався довести йому, що він помиляється.

— Панове, — мовив доктор Гедд, повертаючись до гостей за столом. — Ставлю на те, що цей юнак єдиний з вас усіх прочитав мою книжку повністю.

Всі вибухнули безсоромним сміхом, і чомусь я відчув, що сміються вони з мене.

— Повністю? — перепитав Конгресмен. — Та ну, Річарде. Я був би дуже здивований, якби хтось у цій кімнаті прочитав більш ніж обкладинку та анотації.

Ще один вибух сміху, однак, замість того щоб образитися, доктор Гедд веселився. Він був королем цієї зустрічі, та свою паперову корону носив легко. Безсумнівно, він звик до свят на свою честь, зважаючи на популярність його книжок, періодичні появи в недільних ранкових ток-шоу та престижність посади штатного науковця у Вашинґтонському аналітичному центрі. Його особливо любили генерали повітряних сил, наймали стратегічним консультантом і регулярно відправляли звітувати перед президентом та його радниками щодо дивовиж бомбування. Сенатори й конгресмени теж любили Річарда Гедда, зокрема наш Конгресмен і подібні до нього, чиї округи виробляли літаки для цих бомбувань.

— Коли йдеться про мою книжку, — сказав він, — тут не завадить трохи менше чесності й трохи більше ввічливості, щоб зберегти обличчя.

Один лише чоловік середнього віку, що сидів поряд зі мною, не пирхав і не сміявся. Його костюм був нейтрального синього кольору, навколо шиї пов’язана неагресивна смугаста краватка. Він був юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях, маестро колективних позовів. Дзьобаючи свій вальдорфський салат, він мовив:

— Смішно, що ви говорите про збереження обличчя, докторе Гедд. Усе дуже змінилося, так? Двадцять чи тридцять років тому жоден американець не говорив би серйозно про збереження обличчя.

— Двадцять-тридцять років тому американці про чимало речей, які ми обговорюємо тепер, не говорили б серйозно, — сказав доктор Гедд. — «Зберегти обличчя» — корисний вислів, і я кажу це як людина, що билася з японцями в Бірмі.

— Вони були міцні, — сказав Конгресмен. — Принаймні так мені батько казав. Немає нічого погано в тому, щоб ставитися до ворогів з повагою. Насправді поважати їх — шляхетно. Погляньте, що вони зробили, з певною допомогою від нас. Не можна проїхатися вулицею і не побачити японське авто.

— Японці чимало інвестували в мою країну, — сказав Генерал. — Продавали мотоцикли і диктофони. У мене в самого була стереосистема «Саньйо».

— І це було лише за пару десятиліть після того, як вони вас окупували, — сказав Конгресмен. — Ви знали, що протягом японського врядування мільйон в’єтнамців померли від голоду?

Цей коментар був направлений на інших чоловіків у костюмах, які не сміялись і не пирхали.

— Нічого собі, — сказав юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях.

«Нічого собі» — єдине, що можна сказати, коли подібна статистика згадується після салату та перед стейком з печеною картоплею. Певну мить усі косилися на свої тарілки чи коктейлі, серйозні, наче старанні студенти за підручниками. Я ж підраховував, як можна виправити ту шкоду, що її мимоволі заподіяв Конгресмен. Через те, що він згадав про голод, якого американці ніколи не знали, нам стало важче бути приємними товаришами за обіднім столом. Від цього слова перед ними постали потойбічні пейзажі з мерцями, схожими на скелети, — ми не хотіли являти подібний примарний образ, бо ж ніколи не варто вимагати від інших, щоб вони уявляли себе одними з нас.

Така духовна телепортація бентежить більшість людей, які, якщо вони взагалі думають про інших, краще уявлятимуть інших подібними до себе чи хоча б потенційно такими.

— Ця трагедія сталася давно, — сказав я. — Якщо чесно, більшість наших земляків тут не так зосереджені на минулому, як на тому, щоб стати американцями.

— І як вони це роблять? — спитав доктор Гедд, і, поки він дивився на мене поверх своїх лінз, мені здалося, що мене вивчають не два ока, а чотири.

— Вони, тобто ми, вірять у життя, свободу та пошук щастя, — сказав я, як часто відповідав іншим американцям.

Усі за столом схвально закивали, крім доктора Гедда. Я забув, що він був англійський іммігрант. Його квадрископічний погляд був зосереджений на мені, ці тривожні подвійні очі та подвійні лінзи.

— Отже, — мовив він, — ви щасливі?

То було інтимне питання, майже таке особисте, як питання про мою заробітну плату, прийнятне в нас на батьківщині, але не тут. Однак ще гірше було те, що я не міг придумати задовільної відповіді. Якщо я нещасний, це погано відіб’ється на мені, бо американці вважали нещасливість моральною невдачею і мало не злочином. Але якщо я щасливий, то казати так — ознака поганого смаку або ж зарозумілості, наче я вихваляюся чи зловтішаюся.

Саме цієї миті з’явилися офіціанти, урочисті, наче єгипетські слуги, готові бути похованими разом зі своїм фараоном, вони несли на плечах таці з головною стравою. Та якби я думав, що шмати м’яса перед нами відвернуть від мене увагу доктора Гедда, то помилився б. Коли офіціанти пішли, він повторив своє запитання, і я сказав, що не вважаю себе нещасним. Жирна кулька подвійного заперечення на мить зависла в повітрі, вразлива і неоднозначна. Доктор Гедд сказав:

— Припустимо, ви не нещасний, бо шукаєте щастя і поки що не спіймали його. Як і ми всі, правда ж, панове?

Чоловіки за столом щось пробурмотіли, погоджуючись, через повні роти стейків та червоного вина. Американці загалом не довіряють інтелектуалам, однак їх лякає влада і зачаровує слава. Доктор Гедд не просто мав і перше, і друге, він володів англійським акцентом, що впливав на американців так, як собачий свисток на родину псових. Я мав імунітет до цього акценту, бо ж англійці мене не колонізували, і мав намір рішуче захищати свою позицію на цьому імпровізованому семінарі.

— А ви, докторе Гедд? — спитав я. — Ви щасливий?

Доктора моє питання не збентежило, і він продовжив пиляти ножем горошок, перш ніж узятися до шматка стейка.

— Як ви, вочевидь, розумієте, — відповів він, — на це питання немає гідної відповіді.

— Хіба ж «так» — не гідна відповідь? — спитав помічник окружного прокурора.

— Ні, бо щастя в американському стилі — це гра з нульовою сумою, сер. — Доктор Гедд повільно повернув голову, переконавшись, що бачить кожного в кімнаті. — Щоб людина була щаслива, вона має вимірювати своє щастя на тлі нещастя іншого — процес, який, безперечно, працює і в зворотному напрямку. Якби я сказав, що я щасливий, хтось інший мав би бути нещасний, і найімовірніше — один з вас. Але якби я сказав, що я нещасний, когось із вас це зробило б щасливішим, та водночас призвело б до зніяковіння, бо в Америці ніхто не має бути нещасним. Гадаю, наш юний розумник інтуїтивно відчув, що тоді як усім американцям гарантована можливість пошуку щастя, багатьом з них гарантоване і нещастя.

За столом запанувало пригнічення. Було сказано те, чого не можна говорити, такі як ми з Генералом ніколи не могли б вимовити подібного в шановній білій компанії, щоб не вийти за межі дозволеного. Такі біженці, як ми, ніколи б не наважилися поставити під сумнів ідеологію Диснейленду, якої дотримувалася більшість американців, вважаючи свій край найщасливішим на землі. Однак докторові Гедду не можна було дорікати, бо він був англійським іммігрантом. Саме його існування визнавало законність колишніх колоній, а походження та акцент будили в багатьох американцях комплекс меншовартості та латентну англофілію. Доктор Гедд цілком усвідомлював свою привілейованість і тішився з дискомфорту, який він викликав у своїх американських хазяїв.

Саме в цій атмосфері в розмову втрутився Генерал.

— Певен, доктор правий, — сказав він. — Але якщо щастя і не гарантоване, гарантована свобода, а це, панове, значно важливіше.

— Ось це точно, Генерале, — сказав Конгресмен, піднімаючи склянку. — Чи ж не це завжди розуміли іммігранти?

Решта гостей теж підняли свої склянки, навіть доктор Гедд, що загадково посміхнувся з того, як Генерал змінив тему розмови. Подібний хід був для нього типовий. Він знав, як читати натовп — це обов’язкове вміння для того, щоб збирати гроші. Як я доповів Манові через паризьку тітоньку, він уже мав певний успіх у збиранні коштів через кілька організацій, яким його представив Клод, та через власні контакти серед американців, що відвідували нашу країну чи відслужили в ній. То були породисті чоловіки зі зв’язками, як і ті, що сиділи в радах довірених осіб цих організацій. Суми, які вони давали Братству, були помірні за їхніми стандартами і навряд чи мали привернути увагу аудиторів чи журналістів. Однак коли Доларову Банкноту переводили за кордон до Таїланду, з нею ставався неймовірний фокус-покус під назвою «обмінний курс». В Америці на Доларову Банкноту можна було купити сендвіч з шинкою, однак у таборі біженців у Таїланді скромна зелена Доларова Банкнота перетворювалася на барвистий бат, готовий кілька днів годувати вояків. Ще трохи батів — і наших солдатів можна було вдягнути в новенькі хакі. Так в ім’я допомоги біженцям ці внески задовольняли базові потреби в їжі та одязі для таємної армії, що передусім складалася з біженців. Якщо говорити про зброю та амуніцію, їхнім постачанням займалися сили безпеки Таїланду, що, своєю чергою, отримували кишенькові гроші від Дядька Сема, цілком прозоро і за повної підтримки Конгресу.

Саме Конгресмен, звісно, мав позначити гідний момент для розмови про те, чому ми справді тут зібралися. Так він і зробив за тортом з морозивом, після кількох коктейлів.

— Панове, — сказав Конгресмен, — наша сьогоднішня зустріч і поновлення нашої дружби мають серйозні причини. Генерал прийшов обговорити з нами обіцянку нашого старого союзника, південнов’єтнамського солдата, без якого світ був би значно гірший, ніж він нині є. Індокитай упав перед комунізмом, однак дивіться, що ми врятували: Таїланд, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Корею та Японію. Ці країни — наш бастіон проти хвилі комунізму.

— Не забуваймо про ваші Філіппіни, — додав доктор Гедд. — Чи Індонезію.

— Саме так. Маркос та Сугарто мали час подолати своїх комуністів, бо південнов’єтнамський солдат прикривав їх, — сказав Конгресмен. — Гадаю, ми винні цьому солдатові трохи більше, ніж просту вдячність, тому я і попросив вас сьогодні прийти сюди. Тепер передаю слово одному з найкращих охоронців волі, якого бачив Індокитай. Генерале?

Генерал відсунув убік порожній келих, поклав лікті на стіл, склав руки й нахилився вперед.

— Дякую, Конгресмене. Для мене велика честь зустрітися з вами. Такі люди, як ви, побудували найкращу зброю світу — арсенал демократії. Ми не змогли б так довго боротися проти сил, що переважали наші, без ваших хлопців і вашої зброї. Ви мусите пам’ятати, панове, як проти нас повстали не лише наші загублені брати, а й увесь комуністичний світ. Росіяни, китайці, північні корейці — вони всі були там, так само як на нашому боці виступили численні азійці, що стали вашими друзями. Чи ж я можу забути про південних корейців, філіппінців, тайців, що билися разом з нами, як і австралійці та новозеландці? Панове, ми не воювали у в’єтнамській війні, ми не воювали самі. То була лише в’єтнамська битва в холодній війні між свободою та тиранією…

— Ніхто не поставить під сумнів те, що в Південно-Східній Азії досі тривають заворушення, — сказав доктор Гедд. До цього дня лише президент наважувався перебивати Генерала, однак, навіть якщо це його образило, а це, звісно ж, так і було, він не видав себе і тільки ледь усміхнувся, позначивши те, як йому приємно, що доктор Гедд робить свій внесок у розмову. А той вів далі: — Хоч би яким бентежним було минуле, тепер у регіоні, крім Камбоджі, значно спокійніше. А тим часом нас мають турбувати інші питання, що значно більше на часі. Палестинці, червоні бригади, Совєти. Загроза змінилася, пустила метастази. Командос терористів завдають ударів у Німеччині, Італії, Ізраїлі. Афганістан — це новий В’єтнам. Це мусить нас турбувати, правда, Генерале?

Генерал трохи насупив брови, показуючи своє розуміння й занепокоєння. Як і всі небілі люди, як і я, Генерал знав, що мусить бути терплячий з білими, яких небілі легко лякали. Навіть з ліберальними білими далеко не зайдеш, а от з посередніми білими взагалі ледве чи зайдеш хоч кудись. Генерал добре знався на природі білих людей, їхніх нюансах і внутрішній різниці між ними, як і кожна небіла людина, що прожила тут чимало років. Ми їли їхню їжу, дивилися їхнє кіно, спостерігали за їхнім життям та душею через телебачення та повсякденне спілкування, ми вчили їхню мову, вбирали їхні тонкі натяки, сміялися з їхніх жартів, навіть тих, що напряму стосувалися нас, ми смиренно приймали їхню зверхність, ми підслуховували їхні розмови в супермаркетах та в дантистів, ми захищали їх, не говорячи своєю мовою в їхній присутності, бо їх це нервувало. Ми були найкращими антропологами з американців, таких американський народ ще не знав, бо наші польові нотатки писалися нашою мовою в листах і листівках, надісланих до рідних країн, у яких родичі читали ці звіти з реготом, збентеженням та трепетом. Хоча Конгресмен і жартував, ми, певно, справді знали білих людей ліпше, ніж вони коли-небудь могли пізнати нас. Іноді це призводило до того, що ми сумнівалися в собі, перебували в стані постійних вагань про свою сутність, постійно дивились у дзеркало, думаючи, чи ми насправді такі, чи саме такими нас бачать білі люди. Але з усього того, що ми начебто про них знали, було дещо, чого ми не могли знати навіть після багатьох років добровільної та нав’язаної близькості, зокрема мистецтво приготування соусу з журавлини, те, як правильно кидати футбольний м’яч, та таємні звичаї таємних спільнот, на зразок братств у коледжі, куди, здається, брали тільки тих, хто годився б і до гітлерюгенду. Не останнє місце у списку невідомого нам були подібні святині — принаймні так я написав своїй паризькій тітоньці — такі приховані кімнати, куди раніше пускали дуже небагатьох з нас, якщо це взагалі було не вперше. Генерал розумів це так само, як і я, тож морально ходив навшпиньки, обережно, щоб нікого не образити.

— Цікаво, що ви згадали Совєти, — сказав Генерал. — Як ви й писали, докторе Гедд, Сталін та народи Совєтського Союзу за характером ближчі до Сходу, аніж до Заходу. Ваш аргумент про те, що холодна війна насправді зіткнення культур, а не просто країн чи навіть ідеологій, абсолютно правильний. Холодна війна — це, по суті, конфлікт Сходу та Заходу, а Совєти насправді азійці, що ніколи не вчилися західного способу життя, на відміну від нас.

Звісно ж, насправді я підсумував для Генерала ці тези з книжки Гедда, коли готувався до цієї зустрічі, чи то пак, прослуховування. Тепер же я пильно спостерігав за реакцією доктора Гедда на написане мною, однак вираз його обличчя не змінився. Все одно я був упевнений, що коментарі Генерала на нього вплинули. Жоден автор не має імунітету проти схвального цитування йому ж його ідей та слів. Глибоко в душі автори, байдуже, як вони вихвалені чи як чемно поводяться, невпевнені істоти з чутливим его, такі ж делікатні, як кінозірки, тільки значно бідніші та менш гламурні. Треба глибоко копати, щоб знайти білу, м’ясисту бульбу їхнього внутрішнього Я, і найкращим знаряддям для цього завжди були їхні власні слова.

Я додав до всього цього і свій внесок, сказавши:

— Ми, безперечно, маємо протистояти Совєтам, докторе Гедд. Однак причина того, що ми мусимо з ними боротися, пов’язана з причиною для боротьби з їхніми слугами в нашій країні і тим, чому ми й тепер продовжуємо цю боротьбу.

— І що це за причина? — спитав сократівський доктор Гедд.

— Я назву її вам, — сказав Конгресмен. — І не своїми словами, а словами Джона Квінсі Адамса[76], коли він говорив про нашу велику країну. «Хоч би де розгорнувся чи розгортатиметься штандарт свободи й незалежності, там буде її серце, її благословення та її молитви… Вона [Америка] зичить свободи і незалежності всім».

Доктор Гедд знову всміхнувся і мовив:

— Дуже добре, сер. Навіть англієць не сперечатиметься з Джоном Квінсі Адамсом.

— От чого я досі не розумію, так це того, як ми програли, — сказав помічник окружного прокурора, киваючи офіціантові, щоб той приніс йому ще коктейль.

— На мою думку, і сподіваюся, що ви, панове, її зрозумієте, — відповів юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях, — ми програли, бо були надто обережні. Ми боялися зашкодити власній репутації, однак якби ми просто прийняли те, що будь-які пошкодження впливатимуть на неї недовго, ми б могли посилити свої війська і показати вашим людям, яка сторона має перемогти.

— Можливо, Сталін та Мао мали на це правильну відповідь, — сказав Генерал. — Якщо померло кілька мільйонів людей, що таке ще кілька мільйонів? Ви ж писали щось про це, докторе Гедд?

— А ви прочитали мою книжку уважніше, ніж я думав, Генерале. Беззаперечно, ви бачили найгірше у війні, як і я, тож ви пробачите мені неприємну правду про те, чому американці втратили В’єтнам. — Доктор Гедд підняв окуляри на перенісся і нарешті подивився на нас крізь скельця. — Ваші американські генерали воювали в Другій світовій і знали цінність ваших японських стратегій, однак вільних рук для ведення війни не мали. Тож замість руйнівної війни, єдиної війни, яку визнає і поважає Схід (згадаймо Токіо, Гіросіму, Нагасакі), вони мусили чи вибрали вести війну виснажливу. На Сході це вважається, цілком закономірно, ознакою слабкості. Я не помиляюся, Генерале?

— Якщо Схід і має невичерпний ресурс, то це люди, — відповів Генерал.

— Саме так. Скажу вам ще дещо, Генерале. Мені сумно доходити цього висновку, однак я бачив свідчення на власні очі, не лише з книжок та архівів, а на полі бою в Бірмі. Це треба сказати. Життя на Сході дешеве, бо його чимало. І як стверджується в східній філософії… — доктор Гедд зробив паузу. — Життя не важливе. Можливо, нечуйно буде це казати, однак жителі Сходу не оцінюють життя так високо, як жителі Заходу.

Я писав паризькій тітоньці, що за столом запанувала тиша, поки ми усвідомлювали цю думку, а офіціанти несли нам коктейлі. Конгресмен розмішав свій напій і спитав:

— Що скажете, Генерале?

Генерал відпив свій коньяк з содовою, усміхнувся і сказав:

— Звісно ж, доктор Гедд правий, Конгресмене. Правда дуже часто буває незручною. А ви як вважаєте, капітане?

Усі розвернулися до мене, саме тоді як я майже підніс своє мартіні до вуст. Довелося нерішуче поставити його на стіл. Після трьох таких склянок і двох келихів червоного вина я відчував прозріння, дух істини розширив мій розум і вимагав, щоб я його випустив.

— Що ж, — мовив я, — дозволю собі не погодитися з доктором Геддом. Життя для жителів Сходу насправді важливе.

Тут Генерал насупився, і я зупинився. Інші обличчя лишилися незмінними, однак я відчував, як у повітрі збирається статична електрика напруги.

— То ви кажете, що доктор Гедд помиляється? — спитав Конгресмен, привітний, як, певно, доктор Менгеле у правильній компанії.

— О, ні, — поспішив заперечити я. Мене заливав піт, білизна під сорочкою змокла. — Але розумієте, панове, тоді як життя цінне для нас… — Ще одна пауза, і моя публіка схилилася до мене на міліметр-два. — Для жителя Заходу воно неоціненне.

Усі перевели очі на доктора Гедда, що підняв свій коктейль і мовив:

— Я б сам краще не сказав, юначе.

На цьому розмова, нарешті, виснажилася, і ми затишно зарились у свої коктейлі з тією ніжністю, з якою зазвичай ставляться до цуценят. Тепер, коли наші хазяї були задоволені нашими перемовинами, я міг і сам поставити запитання.

— Може, це й наївно, — мовив я, — але я думав, що ми їдемо в заміський клуб.

Хазяї розреготалися, наче я розповів першокласний жарт. Навіть доктор Гедд, схоже, приєднався, хихочучи над своїм «Мангеттеном». Ми з Генералом посміхалися і чекали на пояснення. Конгресмен подивився на старшого офіціанта, той кивнув і сказав:

— Панове, саме слушний час представити вам наш заміський клуб. Не забувайте свої коктейлі.

Під проводом старшого офіціанта ми, з коктейлями в руках, вийшли з обідньої зали. Далі коридором були ще одні двері. Відчинивши їх, офіціант сказав:

— Джентльмени прийшли.

За дверима була кімната, якої я і чекав — з дерев’яними панелями на стінах та головою оленя на панелі, чиї роги пропонували достатньо місця для того, щоб ми всі могли повісити свої піджаки. Повітря було повне диму, освітлення — тьмяне, щоб ще більше прикрасити гарненьких молодих жінок у вузьких сукнях, розсаджених по шкіряних диванах.

— Панове, — мовив Конгресмен, — ласкаво просимо в заміський клуб.

— Не розумію, — прошепотів Генерал.

— Пізніше поясню, сер, — пробуркотів я у відповідь. Допив свій коктейль і передав склянку старшому офіціантові, поки Конгресмен кивав парі юних леді.

— Генерале, капітане, дозвольте вас представити.

Наші компаньйонки встали. Високі підбори робили їх на два-три дюйми вищими за нас з Генералом. Мені дісталася дуже пишна білявка, її нордичні блакитні очі були твердіші та сяяли яскравіше за вибілені зуби. В одній руці вона тримала келих шипучого шампанського, в другій — довгий мундштук з наполовину випаленою сигаретою. Вона була професіоналкою, бачила таких, як я, тисячі разів, і мені не було на що скаржитися, бо я теж кілька разів зустрічався з такими, як вона. Хоча я й розтягнув щоки та губи в подобі усмішки, та не міг збудити в собі звичного ентузіазму, поки Конгресмен нас знайомив. Можливо, через те, як вона звично струшувала попіл з сигарети на килим, замість бути зачарованим її залізною красою, я відволікався на смужку під її щелепою, межу між неприкрашеною шкірою шиї та білою ґрунтівкою на обличчі.

— Ще раз, як тебе звати? — спитала вона, сміючись без причини. Я нахилився вперед, щоб сказати, і мало не впав у колодязь її декольте, бо мені раптово запаморочилося від хлороформу її різких парфумів.

— Мені подобається твій акцент, — сказав я, відступивши. — Ти, певно, з південних штатів.

— Джорджія, любчику, — сказала вона і знову розсміялася. — А твоя англійська непогана, як для азійця.

Я сміявся, вона сміялась, і коли я подивився на Генерала та його рудоволосу компаньйонку, вони сміялися теж. Усі в кімнаті сміялися, і коли офіціанти принесли ще шампанського, було вже зрозуміло, що ми всі чудово проведемо час, зокрема й доктор Гедд. Передавши одну склянку своїй пишногрудій компаньйонці, а другу мені, він сказав:

— Сподіваюся, юначе, ви не будете проти, якщо я скористаюся вашим вікопомним висловом у своїй наступній книжці.

Наші супутниці дивилися на мене без цікавості, чекаючи на мою відповідь.

— Ніщо не зробить мене щасливішим, — відповів я, хоча, з невимовних у цій компанії причин, я був швидше нещасним.