Симпатик

Розділ 11

Що довше я працював над Фільмом, то більше переконувався, що я не просто технічний консультант творчого проекту, а диверсант у пропагандистській роботі. Такий, як Автор, заперечував би це, розглядаючи Фільм як чисте Мистецтво, однак хто тут кого дурить? Фільми — американський спосіб вогневої обробки решти світу, і Голлівуд невтомно атакує ментальну оборону публіки видовищами, блокбастерами і — так, навіть касовими бомбами. Важливо не те, які історії публіка дивиться. Сенс був у тому, що вони дивляться і люблять американські історії, аж до того дня, коли їх самих почнуть бомбувати ті ж літаки, які вони бачили в американських фільмах.

Не дивно, що Ман вбачав у Голлівуді передусім пусковий механізм міжконтинентальної балістичної ракети американізації. Я написав йому стурбованого листа про значення своєї роботи над Фільмом, і він відповів чи не найдетальнішими своїми повідомленнями. Спочатку йшлося про мою занепокоєність долею біженців: «Ситуація тут перебільшується там. Пам’ятай про принципи нашої партії. Вороги партії мають бути винищені». Друге повідомлення стосувалося мого страху, що я стаю колабораціоністом для Автора: «Згадай Мао в Янані». То було все, але навіть цих слів вистачило, щоб позбутися чорної ворони сумніву, що влаштувалася на моєму плечі. Коли востаннє американський президент вважав за потрібне виголосити промову про важливість мистецтва й літератури? Не можу пригадати. А от Мао в Янані сказав, що мистецтво й література необхідні для революції. І попередив, що так само мистецтво й література можуть бути засобами домінування. Мистецтво не можна відокремити від політики, а політиці мистецтво потрібне, щоб дістатися до людей там, де вони живуть, розважаючи їх. Спонукаючи мене згадати Мао, Ман говорив мені, що моя місія з цим Фільмом була важлива. Можливо, Фільм сам по собі такого значення не мав, однак те, що він представляв — феномен американського кіно, — мало. Публіка могла полюбити Фільм чи зненавидіти його, чи сприйняти як просто історію, однак емоції тут ні до чого. Важливо те, що публіка, заплативши за квиток, воліла впустити американські ідеї та цінності до вразливих тканин мозку та поглинального ґрунту серця.

Коли Ман уперше обговорював зі мною такі теми, на навчальній групі, мене засліпив його розум, так само як розум Мао. Я був ліцеїстом і ніколи не читав Мао, ніколи не думав, що мистецтво й література мають якийсь стосунок до політики. Ман дав нам цю науку, залучивши мене і третього члена нашої ланки, хлопчика в окулярах на ймення Нго, до гарячої дискусії про промову Мао. Ідеї Великого керманича про мистецтво вразили нас. Мистецтво може бути народним, націленим на маси, і водночас прогресивним, щоб підняти естетичні стандарти і розвивати смаки мас. Ми обговорювали те, як можна це втілити, в садку Нго, повні підліткової самовпевненості, й час від часу мати Нго переривала нас, приносячи смаколики. Бідолашний Нго зрештою помер у провінційному центрі допитів, заарештований за володіння антиурядовими памфлетами, але тоді він був усього лише хлопчаком, пристрасно закоханим у поезію Бодлера. На відміну від Мана чи Нго, я ніколи не був хорошим організатором чи агітатором, і саме тому, як згодом сказав Ман, комітети вище від нас вирішили, що я стану кротом.

Він ужив англійське слово, яке ми вивчили незадовго до того на занятті з англійської — її викладав професор, для якого найбільшою радістю був розбір речень.

— Кротом? — перепитав я. — Твариною, що риє нори?

— Іншим кротом.

— А є якийсь інший?

— Звісно. Вважати крота лише твариною, що риє нори, це недооцінювати значення крота як шпигуна. Завдання шпигуна полягає не в тому, щоб сховатися там, де його ніхто не бачить, бо ж так він сам нічого не побачить. Завдання шпигуна — сховатися там, де його бачитимуть усі й де він бачитиме все. Тепер спитай себе, що в тобі бачать усі, а ти сам не бачиш?

— Годі загадок, — сказав я. — Я здаюся.

— Ось це, — Ман показав на моє обличчя, — перед очима всіх.

Я підійшов до дзеркала подивитися на себе, а Ман заглядав мені через плече. Справді, цю частину себе я давно перестав помічати.

— Не забувай, що ти будеш не просто кротом, — сказав він. — Ти будеш кротом, подібним до родимки[59] на носі самої влади.

У Мана був справжній талант робити роль крота, як і інші потенційно небезпечні завдання, привабливими. Хто б не хотів стати родимкою? Я пам’ятав про це, коли дістав словника англійської й виявив, що кріт, mole, також означає певний вид молу чи пристані, одиницю вимірювання в хімії, аномальну масу тканин у матці і, з інакшою вимовою, дуже гострий мексиканський соус з перцем та шоколадом, якого я одного дня спробую і дуже полюблю. Однак мою увагу привернула ілюстрація, яка лишилася зі мною з того дня і на якій була не родимка, а тварина, підземний ссавець, який їсть хробаків, має масивні кігтясті лапи, трубчастий писок з вусиками та маленькі очі. Він напевно був огидний для всіх, крім своєї ж матері, і майже сліпий.

Фільм котився до кульмінації, наче танкова дивізія, давлячи жертв на своєму шляху. То мала бути перестрілка в лігві Кінг-Конга, а за нею — винищення цього лігва вогнем Повітряних сил США. Кілька тижнів фільмування зрештою вилились у п’ятнадцять хвилин екранного часу, повних гелікоптерів, ракетного вогню, перестрілок та остаточного, видовищного знищення витончених декорацій, які зводилися лише для того, щоб бути розваленими. Неймовірна кількість димовух забезпечувала на майданчику постійні містичні тумани, до того ж було розстріляно стільки сліпих набоїв і використано стільки вибухівки і детонаційних дротів, що всі птахи й звірі тієї місцини нажахано втекли, а команда ходила по майданчику, напхавши вуха ватою. Звісно ж, мало було просто знищити селище та печеру, де ховався Кінг-Конг. Для задоволення потреб Автора в реалістичному кровопролитті треба було повбивати всю масовку. У сценарії була прописана смерть кількасот в’єтконгівців і лаосців, тоді як масовки була всього лише сотня, тож кожен помер не один раз, багато хто — по чотири чи п’ять разів. Попит на масовку знизився лише після головної страви перестрілки, разючого удару напалмом з пари F-5, що належали Повітряним силам Філіппін і пролетіли низько над нашими головами. Отже, більшість ворогів знищено, і на останні дні фільмування було потрібно лише двадцять осіб масовки — скорочене населення селища-привида.

Саме тут живі йшли спати, а немертві прокидалися, бо три світанки поспіль на майданчику лунало: «Мертві в’єтнамці, займайте свої місця!» Слухняне плем’я зомбі підводилося з землі, загін розчленованих мерців плентався вперед від гримувального намету, у крові й синцях, у подраному й пошматованому одязі. Одні спиралися на товаришів, шкутильгаючи на одній нозі, бо друга була зігнута й прив’язана, а в руках вони несли фальшиву кінцівку з випнутою кісткою — її треба було, коли вляжешся, покласти десь біля себе. Інші, сховавши руку під сорочкою так, що рукав висів порожнім, несли штучні руки, в руках кількох акторів були мізки, що мали вивалитися з їхніх голів. Дехто обережно притримував оголені кишки, що скидалися на блискучі мотузки білих, сирих ковбасок, бо саме цим вони й були. Використання ковбасок було стратегічно розраховане, бо в потрібний момент після початку фільмування Гаррі випускав бездомного собаку, який мчав на майданчик і починав жадібно жерти нутрощі мерців. Лише ці тіла лишилися від ворога серед тлійних решток лігва Кінг-Конга, розкидані в гротескних позах там, де вони впали, застрелені, забиті чи задушені в жорсткій сутичці в’єтконгівців та «зелених беретів» разом з Народними силами. Серед мертвих були численні нещасні, анонімні воїни Народних сил, а також ті четверо в’єтконгівців, які катували Біня та зґвалтували Май, — вони зустріли свій кінець від належної помсти Шеймуса та Белламі, що вимахували своїми ножами «КА-БАР» в істинно гомерівському шалі, аж поки

Якби ж це було так! Фільм ще не закінчився. З печери з’являється стара жінка і падає, лементуючи, на тіло свого мертвого сина в’єтконгівця. Збентежені «зелені берети» впізнають у ній товариську чорнозубу мадам тьмяного борделю, в якому вони так часто грали в лотерею венеричних хвороб.

Шеймус забув головне правило всіх вестернів, детективів і воєнних фільмів: ніколи не повертайся спиною до ворога або зневаженої жінки. Коли вони це зробили, розлючена Матуся Сан схопила АК-47 свого сина й полила Шеймуса кулями від стегон до лопаток, а тоді й сама впала від руки Белламі, що мерщій розвернувся і розрядив у неї останні набої. Так вона і померла, в уповільненому русі, з чотирнадцятьма цілком реалістичними фонтанами крові зі спеціальних запальників, які підірвав Гаррі, давши їй розкусити ще два.

— Огидний смак, — сказала вона потім, поки я стирав з її рота та підборіддя штучну кров. — Переконливо виглядало?

— Неймовірно, — відповів я на її велику втіху. — Ніхто не помирав так, як ви.

Звісно ж, окрім Трагіка. Щоб переконатися, що Азія Су чи Джеймс Юн його не переграють, він наказав зняти свою смерть вісімнадцять разів. Однак більшої акторської гри це потребувало від Кумира, що мав обіймати Вілла Шеймуса, поки той помирає. То було нелегке завдання, адже Трагік так жодного разу і не помився за всі сім місяців фільмування. І це попри те, що жоден солдат не оминув би можливості взяти ванну чи душ, навіть якщо це полягало всього лиш у натиранні себе милом і споліскуванні холодною водою з шолома. Якось увечері, ще на початку фільмування, я сказав про це Трагікові й дістав у відповідь один з тих поглядів, повних здивування та жалю, до яких я вже на той час звик, — наче моя ширінька не просто розстібнута, але й там просто нема на що дивитися. У результаті ніхто не міг змусити себе їсти з ним за одним столом чи стояти ближче, ніж за п’ятнадцять-двадцять футів. Він смердів так сильно, що в Кумира на очах виступали сльози, щоразу як з кожним дублем він нахилявся до нього, ридаючи, щоб почути останні слова Шеймуса: «От шльондра! От шльондра!»

Тепер Шеймус помер, і сцена належала Белламі, який нарешті викликав повітряний наліт на лігво Кінг-Конга. У небесах над ними невидимий В-52 «Стратофортресс»[60] спускав на землю тридцять тисяч фунтів бомб, щоб не лише вбити живих, а й очистити землю від мертвих, станцювати танок перемоги на тілі Кінг-Конга, стерти хіпівську посмішку з обличчя Матері Землі й сказати світові: «Нічого не вдієш — ми американці». Ця сцена була серйозним індустріальним проектом, для якого знадобилося викопати кілька окопів, у які залили дві тисячі галонів бензину, кинули тисячу димових шашок, кількасот паличок фосфорної вибухівки, кілька десятків паличок динаміту і невідому кількість ракет, освітлювальних патронів і трасерних набоїв — усе це мало показати, як вибухає склад амуніції Кінг-Конга, отриманої від китайців та Совєтів. Уся команда чекала на цю сцену — найбільший вибух в історії кіно.

— Цією сценою, — виголосив Автор на зборах команди за тиждень до того, — ми покажемо, що це фільмування дорівнює участі у війні. Коли ваші онуки спитають, що ви робили під час війни, ви їм скажете — я знімав це кіно. Я створював велике мистецтво. Звідки ви знаєте, що це велике мистецтво? Велике мистецтво іноді таке ж справжнє, як сама реальність, а іноді — ще справжніше. Ще довго після того, як про цю війну забудуть, коли її існування стане абзацом у підручнику, який учні навіть не читатимуть, і коли помруть усі, хто її пережив, їхні тіла перетворяться на порох, спогади на атоми, а емоції більше не існуватимуть, цей витвір мистецтва сяятиме так яскраво, що він буде не просто про війну — він сам буде війною.

Ось у чому абсурд. Не те, щоб у словах Автора не було правди, бо ж абсурд часто коріниться саме у правді. Так, мистецтво зрештою переживає війну, його артефакти височіють ще довго після того, як щоденні ритми природи перемелють тіла мільйонів вояків на порох, однак я не сумніваюся, що в самозакоханій уяві Автора малося на увазі те, що його витвір мистецтва нині важливіший за три, чотири, шість мільйонів загиблих, які становлять справжній зміст війни. «Вони не можуть представляти себе, тож мають бути представлені». Маркс говорив про пригнічений клас, недостатньо свідомий політично для того, щоб бачити себе класом, однак чи можна точніше сказати про мертвих, та й про масовку теж? Їхня доля була така порожня, що вони щовечора пропивали отриманий за день долар, у чому я радо до них приєднувався, відчуваючи, що якась частинка мене теж помирає з ними. Бо ж мене охоплювало почуття ницості мого досягнення — я марив, думаючи, що можу змінити те, як ми представлені. Я змінював сценарій тут і там, спонукав до створення нових ролей з текстом, але для чого? Я не зруйнував чудовисько, не змусив його змінити курс, я лише зробив його дорогу легшою, як технічний консультант з питань автентичності, привид, що переслідує погані фільми, які мали б бути хороші. Моїм завданням було забезпечити, щоб люди, скупчені на тлі фільму, були справжні в’єтнамці, говорили справжні в’єтнамські речі й були вбрані у справжній в’єтнамський одяг, перш ніж померти. Діалекти та оздоблення вбрання мали бути справжні, однак найважливіше у фільмі, емоції та ідеї, могло бути підробне. Я був не значніший за шевця, що забезпечував правильні шви в убранні, розробленому, виготовленому та спожитому багатими білими людьми світу. Вони володіли засобами виробництва, а отже, і засобами представлення, і найкраще, на що ми могли сподіватися, було дістати слово десь скраю, перш ніж анонімно померти.

Фільм був лише сиквел нашої війни і приквел до наступної, яку Америці судилося вести. Вбивство масовки було лише відтворенням того, що сталося з нашим корінним населенням чи репетицією наступного подібного епізоду, а сам Фільм — місцевим знеболювальним для американського мозку, щоб підготувати його до невеликих подразнень до чи після таких дій. Зрештою, технології для стирання місцевих з лиця землі походили з військово-промислового комплексу, частиною якого був Голлівуд, і він старанно виконував свою роль у штучному стиранні місцевих з лиця землі. Я нарешті усвідомив це того дня, коли мали знімати останні сцени і коли Автор останньої миті вирішив поімпровізувати з чималою кількістю залишків бензину й вибухівки. За день до того, без мого відома, відділ спецефектів отримав від Автора інструкції: підготувати цвинтар до знищення. В оригіналі сценарію кладовище лишалося стояти, коли Кінг-Конг напав на селище, однак тепер Автор хотів зняти ще одну сцену, що ілюструвала б справжнє безумство з обох боків. У ній загін партизанів-самогубців укривався серед могил, а Шеймус викликав фосфорний удар по священному царству пращурів жителів селища, винищуючи і живих, і мертвих 155-міліметровими набоями. Я дізнався про нову сцену того ж ранку, коли її мали знімати, — спочатку на цей день був призначений повітряний наліт.

— Нє, — сказав Гаррі. — Хлопці зі спецефектів вчора вночі закінчили з кладовищем.

— Мені кладовище подобається, це найкраща з твоїх робіт.

— Маєш півгодини на фото, поки не прийшов час бум-бум.

То був лише фальшивий цвинтар з фальшивою могилою моєї матері, однак викорінення цього творіння в усій його вибагливості та грайливості несподівано вразило мене. Я мусив віддати останню шану своїй матері та цвинтареві, але в цих почуттях я був сам. На кладовищі нікого не було, команда досі снідала. Тепер серед могил бігли неглибокі траншеї, блискучі від бензину, а до могильних каменів були прив’язані палички динаміту та фосфорної вибухівки. Димові шашки ховалися від камер на землі за каменями та у високій, по коліно, траві, що лоскотала мої голі щиколотки та литки. З камерою на шиї я проходив повз імена, які Гаррі наніс на надгробки, переписавши з телефонного довідника Лос-Анджелеса, — вони належали людям, які, ймовірно, були ще живі. Серед цих імен живих на невеликій площі мерців ім’я моєї матері єдине справді їй належало. Біля її надгробка я став на коліна попрощатися. Погода в останні сім місяців осквернила його, майже розмивши обличчя на фотографії, тоді як червона фарба, якою я написав її ім’я вицвіла до відтінку засохлої крові на тротуарі. Меланхолія взяла мене за руку своєю сухою рукою, як завжди робила, коли я думав про матір — таке коротке життя, так мало шансів, такі великі жертви, а тепер вона мала перебути останнє приниження заради розваги.

— Мамо, — мовив я, опустивши чоло на камінь. — Мамо, я так за тобою скучив.

Я почув безтілесне пирхання огрядного майора. Це мені лише здалося, чи мирні звуки природи і справді вщухли? У цій надприродній тиші зустрічі з матір’ю я думав, що зможу з’єднатися з її душею, однак щойно мати дістала змогу прошепотіти мені щось, як страшний гуркіт оглушив мене. Водночас сильний ляпас зірвав мене з колін і жбурнув через спалах світла, наче роздвоїв так, що один я летів, а другий — спостерігав за цим. Згодом скажуть, що то був нещасний випадок і несправний детонатор викликав перший вибух, хоча вже тоді я вирішив, що все це зовсім не випадково. Лише одна людина могла нести відповідальність за те, що сталося на майданчику, людина, що вкрай ретельно планувала кожну деталь тижневого меню, — Автор. Однак на момент вибуху спокійна частина мене повірила, що це Сам Господь вдарив мою богохульну душу. Цими спокійними очима я дивився, як моя істерична частина верещала, розчепіривши руки та вимахуючи ними, наче нелетюча птаха. Перед нею спалахнуло світло, її омила хвиля жару, такого сильного, що ми обидва перестали хоча б щось відчувати. Величезний пітон безпорадності огорнув нас своїм гладеньким тілом, стиснув нас назад в одне з такою силою, що я ледь не знепритомнів, коли моя спина вдарилася об землю. М’ясо мого тіла тепер було підсолене, обсмалене й відбите, світ навколо мене палав і смердів бензиновим потом кудлатих звірів чорного диму, які повзли вперед, підкрадалися до мене, щомиті змінюючи обличчя. Ще один потужний удар розірвав тишу, що заткнула мені вуха, коли я перекотився на ноги. Метеорити ґрунту та каміння свистіли навколо, тож я накрив голову рукою й затулив сорочкою рот та ніс. Через вогонь та дим вела вузька стежка, мої очі засліплювали сльози, їх виїдала кіптява, і я біг, знову рятуючи своє життя. Хвиля від чергового вибуху вдарила в спину, над головою пролетів цілий надгробок, стежкою перекотилася димова шашка, й сіра хмара засліпила мене. Я шукав дорогу, уникаючи жару, кашляв й задихався, аж поки не викотився на чисте повітря. Досі сліпий, я біг далі, вимахуючи руками, хапаючи повітря, відчуваючи те, що боягуз завжди хоче відчути і ніколи не хоче, — те, що він вижив. Це відчуття можливе лише після гри в російську рулетку з гравцем, що ніколи не програє, — зі Смертю. Я тільки хотів подякувати Богові, в якого не вірив, бо зрештою — так, я був боягуз, як мене оглушили сурми. У цій тиші земля зникла, сили тяжіння не стало, і мене піднесло вгору, а за мною палали рештки цвинтаря, зникаючи, поки я падав на спину, і світ проносився повз мене розмитим маревом, яке перетворилося на німу темряву.

Те марево… те марево було всім моїм життям, яке пронеслося в мене перед очима, тільки це відбулося так швидко, що я мало що побачив. Я бачив себе самого, але дивно, що моє життя прокручувалося навпаки, як у тих сценах фільмів, де хтось випадає з вікна будинку на тротуар, а тоді раптово підскакує в повітря і влітає назад у вікно. Тож я божевільно нісся назад на тлі імпресіоністичних плям кольору і поступово зменшувався, ставав підлітком, тоді хлопчаком, тоді нарешті дитиною, доки, неминуче, не починав кричати, повз, оголений, у той портал, який є у матері кожного чоловіка, в чорну діру, в якій зникає все світло. Коли все зникло, мені подумалося, що світло в кінці тунелю, яке бачать ті, хто помер і повернувся до життя, то не небеса. Хіба ж не ймовірніше те, що вони бачили не те, що чекало їх попереду, а те, що вже було позаду? Ця універсальна пам’ять про перший тунель, який ми всі проходили, про світло в його кінці, що пронизує нашу зародкову темряву, турбує наші заплющені повіки, переконує нас стрибнути, що неодмінно приведе до зустрічі зі смертю. Я розтулив рота для крику, а тоді розплющив очі…

Я лежав у ліжку, під білим простирадлом, за білою завісою. З-за завіси лунали безтілесні голоси; крижаний дзенькіт металу; сальто коліс по лінолеуму; божевільне рипіння гумових підошов; жалюгідні гудки самотніх апаратів. Я був вбраний у тонку крепову сорочку, однак, дарма що вона була легка, так само як простирадло, на мене тиснула вага снодійного, жорстка, наче армійська ковдра, настирлива, наче небажана любов. Чоловік у білому халаті стояв біля мого ліжка і читав картку на дощечці, напружено, мов дислексик. У нього була буйна, недоглянута зачіска аспіранта з астрофізики, округле черевце нависало над дамбою ременя, і він бурмотів у диктофон:

— Пацієнт прибув учора з опіками першого ступеня, отруєнням димом, забиттями і струсом мозку. Він… — Тут він помітив, що я дивлюся на нього. — О, доброго ранку. Ви мене чуєте, юначе? Кивніть. Дуже добре. Можете щось сказати? Ні? Ваші голосові зв’язки та язик в порядку. Гадаю, це шок. Пам’ятаєте, як вас звати? — Я кивнув. — Добре. Знаєте, де ви? — Я похитав головою. — Це лікарня в Манілі. Найкраще, що можна собі дозволити за гроші. У цій лікарні лікарі не просто MD. У нас у всіх ще й ступінь PhD[61]. Тобто, ми філіппінські лікарі, а MD значить манільські. Ха, жартую, мій хворобливий юний друже. Звісно ж MD — це лікар, а PhD — доктор філософії, тобто я можу аналізувати і те, що бачу, і те, чого не бачу. Ваш фізичний стан відносно непоганий, зважаючи на нещодавню катастрофу. Так, травми є, але не страшні, зважаючи на те що ви могли б померти або дістати серйозні ушкодження. Щонайменше зламані руки-ноги. Коротше кажучи, вам надзвичайно пощастило. Говорячи це, я підозрюю, що у вас головний біль пропорцій Мерилін Монро. Рекомендую що завгодно, крім психоаналізу. Я б порадив медсестру, однак усіх гарненьких ми експортували в Америку. Маєте питання?

Я спробував заговорити, однак не вийшло, тож зміг тільки похитати головою.

— То відпочивайте. І пам’ятайте, що найкраще лікування — це почуття відносності. Байдуже, як вам погано, втішайтеся тим, що завжди є хтось, кому ще гірше.

З цими словами він вийшов за завісу і лишив мене на самоті. Стеля наді мною була біла. Простирадла — білі. Лікарняна сорочка — біла. Певно, зі мною все було добре, якщо вже тут усе біле, але це було не так. Я ненавидів білі кімнати, а тепер лежав у такій, не маючи нічого, щоб відволіктися. Я міг жити без телебачення, але не без книжок. Тут не було навіть журналів чи інших пацієнтів, щоб полегшити мою самотність, і поки секунди, хвилини та години скрапували, наче слина з рота психічнохворого, мене охопила глибока тривога, клаустрофобне відчуття того, що з цих порожніх стін виступає моє минуле. Від цих видінь мене згодом врятував візит чотирьох акторів масовки, які грали в’єтконгівських катів. Поголені, вбрані у джинси та футболки, вони були зовсім не схожі на катів чи злодіїв — мирні біженці, трохи збиті з пантелику, не на своєму місці. Вони принесли мені кошика з фруктами, загорнений у целофан, та пляшку «Джонні Вокера».

— Як почуваєтесь, шефе? — спитав найнижчий з них. — Виглядаєте страшенно.

— Усе гаразд, — прохрипів я. — Нічого серйозного. Не варто було.

— Це не від нас гостинці, — відповів високий сержант. — Їх надіслав режисер.

— Так мило з його боку.

Високий сержант і коротун обмінялися поглядами.

— Ну, як скажете, — мовив коротун.

— Що ви хочете сказати?

Сержант зітхнув.

— Не хотів заводити про це мову так рано, капітане. Ви спочатку випийте. Найменше, що ви можете, — це випити його алкоголь.

— І я б не відмовився, — сказав коротун.

— Наливайте всім, — сказав я. — Чого це найменше, що я можу?

Високий сержант наполіг, щоб я спочатку випив, і солодке тепло недорогого скотчу справді допомогло, лагідне, наче добра дружина, що розуміє потреби свого чоловіка.

— Подейкують, що вчорашня катастрофа сталася не випадково, — сказав він. — Це неабиякий збіг, так? Ви лаєтеся з режисером (так, про це всі чули), а тоді саме ви підриваєтеся, не хтось інший. Доказів я не маю. Це просто неабиякий збіг.

Я мовчав, поки мені наливали ще. Тоді глянув на коротуна.

— А ти що думаєш?

— Від американців усього можна чекати. Вони не побоялися зняти нашого президента, так? То чого ви думаєте, що вони не напастували б вас?

Я розсміявся, хоча песик моєї душі нашорошено встав у стійку, звернувши носа та вуха за вітром.

— Та ви просто параноїки, — сказав я.

— Кожен параноїк принаймні раз у житті правий, — відповів високий сержант. — Коли помирає.

— Можете не вірити, — сказав коротун. — Та ми прийшли сюди не лише про це говорити. Ми хотіли подякувати вам, капітане, за вашу роботу на фільмуванні. Ви добряче попрацювали — піклувалися про нас, вибивали нам кращу платню, відстоювали перед режисером.

— Тож питимемо віскі цього покидька на вашу честь, капітане, — сказав високий сержант.

Мої очі наповнилися сльозами, поки вони піднімали склянки за мене — в’єтнамця, що попри все був такий самий, як вони. Мене здивувала власна потреба у схваленні й залученні, та я, певно, пом’якшав через здобуті травми. Ман попереджав мене, що за ту підпільну роботу, яку ми робимо, не дають медалей чи підвищень, на нашу честь не влаштовують парадів. Я погодився на ці умови, і тепер схвалення цих біженців було для мене неочікуване. Коли вони пішли, я втішався згадкою про їхні слова, так само як «Джонні Вокером» просто з пляшки, забувши про склянку. Однак пляшка спорожніла тієї ж ночі, й мені зрештою не лишилося нічого, крім себе самого і моїх думок — підступних таксистів, які відвезли мене туди, де мені не хотілося бути. Тепер, коли в кімнаті було темно, я міг бачити лише іншу білу кімнату, в якій я був, у Національному центрі допитів у Сайгоні, на своєму першому завданні під наглядом Клода. Там я не був пацієнтом. Пацієнт, якого правильніше було б назвати полоненим, мав обличчя, яке я дуже добре пам’ятаю, — я спостерігав за ним через камери, вбудовані по кутах кімнати. Вона вся була пофарбована у білий колір, зокрема ліжко, письмовий стіл, стілець та відро, тобто все в кімнаті. Навіть таці й тарілки з їжею, чашка для води та мило — все було біле, і вдягати йому дозволялося лише білу футболку та білі боксери. Єдиним, крім дверей, отвором у кімнаті була каналізація, маленька темна дірка в кутку.

Я був там, коли робітники будували й фарбували кімнату. Ідея білої кімнати належала Клодові, як і постійна робота кондиціонера, щоб підтримувалася стала температура на рівні вісімнадцяти градусів за Цельсієм — це навіть за західними мірками прохолодно, а для полоненого було взагалі холодно.

— Цей експеримент, — сказав Клод, — має на меті перевірити, чи пом’якшать полоненого певні умови.

До умов також входили флуоресцентні лампи над головою, які ми ніколи не вимикали. То було єдине для нього джерело світла, і безчасся добре пасувало до безмежності простору, спричиненої всепоглинною білизно`ю. Побілені колонки, вмонтовані в стіну й готові до роботи будь-якої хвилини, стали останньою деталлю.

— Що б нам поставити? — спитав Клод. — Це мусить бути щось нестерпне для нього.

Він дивився на мене з вичікуванням, готовий оцінювати. Я мало що міг зробити для бранця, хоч би як старався. Клод зрештою знайшов би музику, яку той ненавидів, і якби я в цьому не допоміг, постраждала б моя репутація хорошого учня. Єдиною справжньою надією полоненого був не я, а звільнення всього Півдня.

Тож я сказав:

— Кантрі. Середньостатистичний в’єтнамець ненавидить кантрі. Південний прононс, особлива ритміка, тема історій — ця музика нас бісить.

— Ідеально, — сказав Клод. — То яку пісню візьмемо?

Провівши невелике дослідження, я дістав запис в одному з музичних автоматів сайгонського бару, популярного серед білих солдатів. Пісню «Гей, гарнюня» виконував Генк Вільямс, ікона музики кантрі, чий гугнявий голос уособлював білизну його музики, принаймні для нашого слуху. Навіть мене, вкрай відкритого до американської культури, дещо трусило під цю платівку, подряпану від численних відтворювань. Кантрі було найокремішим музичним стилем Америки, де навіть білі грали джаз і навіть чорні співали оперу. Певно, щось подібне мав би слухати натовп під час судів Лінча, вішаючи своїх чорних жертв. Кантрі не обов’язково було музикою для лінчування, однак жодну іншу музику не можна представити як акомпанемент для цих судів. Дев’ята симфонія Бетховена була твором для нацистів, начальників концтаборів та, можливо, для президента Трумена, поки він розмірковував про атомне бомбування Гіросіми, класична музика створювала витончений саундтрек для високоінтелектуального винищення звірячих орд. Музика кантрі пасувала до скромнішого ритму червонокровного, кровожерного американського серця. Саме через страх побиття під цю музику чорні солдати уникали сайгонських барів, де їхні білі товариші не вимикали на автоматах Генка Вільямса та до нього подібних — ці звукові вивіски, що, по суті, казали «Геть нігерів».

Тож я впевнено обрав цю пісню для того, щоб вона постійно грала в кімнаті бранця, крім тих моментів, коли до нього заходив я. Клод призначив мене головним допитувачем, і завдання розколоти його стало моїм випускним екзаменом на курсі допитів. Полонений провів у тій кімнаті тиждень, перш ніж я вперше його побачив, і потік світла й музики не переривало нічого, крім відкриття щілини у дверях тричі на тиждень: так його годували — миска рису, сто грамів варених зелених овочів, п’ятдесят грамів вареного м’яса, дванадцять унцій[62] води. Йому сказали, що як він добре поводитиметься, то зможе вибирати собі їжу. Я дивився на відео, як він їв, як схилявся над діркою, як обполіскувався з відра, як міряв кроками кімнату, як лежав на ліжку, затуливши очі рукою, як робив відтискання та присідання, як закривав пальцями вуха. Коли він так робив, я збільшував гучність, змушений робити хоч щось, бо поряд зі мною стояв Клод. Коли бранець витягнув пальці з вух, я зробив тихіше, тоді він подивився в одну з камер і англійською крикнув:

— Пішли в сраку, американці!

Клод пирхнув.

— Ну, він принаймні розмовляє. Переживати слід через тих, хто нічого не говорить.

Він був лідером осередку С-7 терористичного угруповання Z-99. Угруповання базувалось у таємному місці в провінції Біньдуонг і несло відповідальність за сотні нападів, мінувань, бомбувань, мінометних обстрілів та вбивств, які забрали кілька тисяч життів і тероризували Сайгон. Візитівкою Z-99 були подвійні вибухи, друга хвиля була призначена вбити тих, хто приходив рятувати жертв першої. Наш бранець спеціалізувався на перетворенні наручних годинників на спускові механізми для тих імпровізованих бомб. З годинника видалялися секундна та годинна стрілки, через дірку в склі проводився дріт, і хвилинна стрілка ставилася на потрібну затримку. Коли вона торкалася дроту, бомба вибухала. Бомби робили з мін, викрадених у американців чи куплених на чорному ринку. Інші бомби збиралися з ТНТ, який проносили до міста в невеликих кількостях, ховаючи у випорожнених ананасах та багетах, і навіть у жіночих бюстгальтерах, що давало Особливій Службі привід для нескінченних жартів. Ми знали, що у Z-99 був годинникар, і так його і називали, ще не знаючи, хто він. Зараз я думав про нього радше як про хранителя[63].

Коли я вперше ввійшов до кімнати Годинникаря, за тиждень після того, як ми почали працювати з ним, він глянув на мене з подивом. Не такої реакції я від нього чекав.

— Гей, гарнюня, — сказав він англійською.

Я сів на його стілець, а він — на ліжко, цей крихітний, тремтливий чоловічок з великим жмутком грубого волосся на голові, разюче чорного у білій кімнаті.

— Вдячний за навчання англійської, — Годинникар вишкірився. — Продовжуйте грати цю пісню! Обожнюю її!

Звісно ж, це було не так. У його очах був якийсь блиск, майже непомітний натяк на хворобливість, хоча його цілком могло викликати те, що він закінчив філософський факультет Сайгонського університету та був старший син поважної католицької родини, яка через революційну діяльність його зреклася. Законне годинникарство (справжня його професія, поки він не став терористом) дозволяло сплачувати рахунки, як він сказав мені на нашій першій бесіді. То була проста розмова, для знайомства, однак за цією легкістю відчувалося, що ми обидва усвідомлювали свої ролі полоненого та допитувача. Моє усвідомлення обтяжувалося ще й знанням про те, що Клод спостерігає за нами на моніторі. Я був вдячний за кондиціонер. Інакше я страшенно пітнів би, намагаючись зрозуміти, як водночас бути для Годинникаря і ворогом, і другом.

Я виклав йому звинувачення у підривній діяльності, змові та вбивствах, однак наполіг, що він невинний, доки його провина не доведена, — це його розсмішило.

— Ваші американські ляльковики так кажуть, але це маячня, — сказав він. — Історія, людська природа, релігія, ця війна стверджують, що все навпаки. Ми винні, доки не доведена наша невинність, навіть американці це показали. Чого б інакше їм кожного з нас вважати в’єтконгівцем? Чого б інакше їм спочатку стріляти, а вже потім ставити питання? Тому що для них усі жовті люди винні, доки не доведена їхня невинність. Американці заплуталися, бо не можуть визнати цю суперечність. Вони вірять не лише у світ божественної справедливості, в якому вся людська раса винна в гріху, а й у світське правосуддя, для якого всі люди припускано невинні. Не можна мати все відразу. Знаєте, як з цим розбираються американці? Вони прикидаються вічно невинними, байдуже, скільки разів вони цю невинність втрачали. Проблема в тому, що ті, хто наполягає на своїй невинності, вірять, що все, що вони роблять, справедливо. Принаймні ми, ті, хто вірить у свою вину, знаємо про темні речі, на які ми здатні.

Я був вражений його розумінням американської культури та психології, однак показати цього не міг. Натомість сказав:

— Вам ліпше, щоб вас вважали винним?

— Якщо ви не зрозуміли, що ваші господарі вже вірять у мою вину і поводитимуться зі мною саме так, то ви не такий розумник, як вам здається. Але це не дивно. Ви байстрюк, покруч, дефективний, як і всі гібриди.

Згадуючи про це зараз, не думаю, що він хотів мене образити. Просто йому, як більшості філософів, бракувало навичок спілкування. У такий незграбний спосіб він просто констатував те, що він, як і чимало інших, вважав науковим фактом. І все одно визнаю — тоді, в тій білій кімнаті, я розлютився. Я міг би затягнути ці допити на чимало років, якби захотів, ставити йому питання, що вели б у нікуди, начебто намагаючись знайти його слабкі місця, а насправді тримаючи його в безпеці. Але натомість усе, чого мені тоді хотілося, — довести йому, що я насправді саме такий розумний, як мені здається, тобто розумніший за нього. З нас двох лише один міг бути господарем, другий мав стати рабом.

Як я довів це йому? Якось увечері, коли сидів у себе і моя лють охолола й затверділа, я усвідомив, що я, байстрюк, зрозумів його, філософа, цілком ясно. Сила людини завжди була її слабкістю і навпаки. Слабкість можна було побачити, якщо знати, куди дивитися. Що стосується Годинникаря, він був революціонером, який прагнув відійти від найважливішого для в’єтнамця та католика — від своєї сім’ї, для якої єдиною прийнятною жертвою була жертва в ім’я Бога. Його сила була в його жертві, й це треба було знищити. Я негайно сів за стіл і написав за Годинникаря його зізнання. Наступного ранку він його прочитав, не вірячи своїм очам, тоді перечитав і подивився на мене.

— Ви кажете, що я кажу, що я педик?

— Гомосексуал, — виправив я.

— Будете розповідати про мене брудні чутки? — перепитав він. — Брехню? Я ніколи не був педиком. Мені навіть не снилося, що я педик. Це… це бруд. — Він підвищив голос, розчервонівся. — Щоб я сказав, що приєднався до революції, бо любив чоловіка? Що саме тому я втік від своєї родини? Що те, що я педик, пояснює мою любов до філософії? Те, що я педик, пояснює моє бажання зруйнувати суспільство? Що я продав революцію, щоб врятувати схопленого вами чоловіка, якого люблю? Ніхто в це не повірить!

— Тоді всім буде байдуже, коли ми надрукуємо це в газетах разом із зізнанням вашого коханця та вашими інтимними фотографіями.

— Ви не змусити мене зробити таку фотографію.

— ЦРУ має видатні таланти щодо гіпнозу та наркотиків. — Годинникар замовк, а я продовжував. — Коли про це напишуть газети, ви зрозумієте, що вас проклянуть не лише товариші революціонери. Шляху назад, до вашої родини, також не стане. Вони можуть прийняти революціонера, який покаявся чи навіть переміг, однак вони ніколи не приймуть гомосексуала, байдуже, що буде з нашою країною. Ви станете людиною, що пожертвувала всім марно. Товариші та родичі вас навіть не згадуватимуть. Та якщо ви говоритимете, це зізнання не опублікують. Ваша репутація лишиться неушкодженою, поки війна не скінчиться.

Я встав.

— Подумайте про це.

Годинникар нічого не сказав і не зробив — просто пильно дивився на зізнання. Я затримався біля дверей.

— Усе ще вважаєте мене покидьком?

— Ні, — сказав він рівним голосом. — Ви просто мудило.

Чому я це зробив? У моїй власній білій кімнаті у мене не було нічого, крім часу на обдумування цих подій, які я стер зі своєї пам’яті, подій, у яких я нині зізнаюся. Годинникар розлютив мене, підштовхнув своїм псевдонауковим осудом до ірраціональних дій. Однак він не зміг би зробити цього, якби я просто виконував свою роль крота. Натомість зізнаюсь — я дістав задоволення, роблячи те, що мав робити і не мав, допитуючи його, аж поки він не розколовся, як наказував Клод. Пізніше, в кімнаті спостереження, він поставив мені запис цієї сцени, і я дивився на себе, який дивився на Годинникаря, який дивився на своє зізнання, розуміючи, що запізнився, що він — герой фільму, з Клодом-продюсером та мною-режисером. Годинникар не міг представляти себе, тож його представляв я.

— Блискуча робота, — сказав Клод. — Ти його переграв.

Я був хорошим учнем. Я знав, чого хотів мій учитель, і, більше навіть, я насолоджувався цим схваленням за рахунок поганого учня. Бо чи не таким був Годинникар? Він вивчив те, чого вчили американці, однак різко відкинув здобуті знання. Я швидше симпатизував тому, як мислять американці, й зізнаюсь, не міг не уявляти себе на їхньому місці, коли розколював Годинникаря. Він погрожував їм, а отже, до певної міри, і мені. Але те задоволення, яке я дістав його коштом, тривало недовго. Зрештою він показав усім, чого може досягти поганий учень. Він перехитрив мене, довівши, що можна саботувати те, що не контролюєш, аби знищити те, що контролює тебе. Свій останній хід він зробив якось уранці, за тиждень після того, як я показав йому зізнання. Я отримав виклик від охорони в кімнаті спостереження. Поки я доїхав до Національного центру допитів, Клод уже був там. Годинникар скрутився на своєму білому ліжку, обличчям до білої стіни, вдягнений у свої білі шорти та футболку. Коли ми перевернули його, то побачили пурпурове обличчя й викочені очі. Глибоко у відкритому роті, в горлі, біліла грудка.

— Я тільки в туалет вийшов, — белькотів охоронець. — Він їв сніданок. Що він міг зробити за дві хвилини?

Годинникар зробив те, що міг, — задихнувся. Він добре поводився минулого тижня і як нагороду отримав на сніданок те, чого хотів. «Я люблю круто зварені яйця», — сказав він. Очистив і з’їв перші два, перш ніж ковтнути третє цілим, зі шкаралупою. «Гей, гарнюня»…

— Вимкніть ту кляту пісню, — сказав охороні Клод.

Для Годинникаря час зупинився. Аж поки я не прокинувся у своїй власній білій кімнаті, я не усвідомлював, що час зупинився і для мене теж. З неї я вкрай чітко бачу ту, іншу білу кімнату, мої очі дивляться на неї з камери в кутку, дивляться на Клода та мене самого над тілом Годинникаря.

— Ти не винен, — сказав Клод. — Навіть я про таке не подумав.

Він поплескав мене по плечу, однак я не відповів. Запах сірки витіснив з моєї голови все, крім однієї думки: я не покидьок, я не покидьок, ні, ні, хіба що, якимось чином, все ж таки так.