Симпатик

Розділ 9

На мій превеликий подив, Вайолет передзвонила мені наступного тижня.

— Не думаю, що нам є про що говорити, — сказав я.

— Він обміркував ваші поради, — відповіла вона. Я помітив, що цього разу вона говорила зі мною повними реченнями. — У нього буйний характер, і він погано сприймає критику, сам це визнає. Однак як охолонув, то вирішив, що деякими ідеями з ваших нотаток можна скористатися. Більше навіть, він поважає вас за те, що ви йому суперечили. Небагато людей на це готові, а отже, ви — ідеальний кандидат для того, що я вам запропоную. Нам потрібен консультант, який простежить, щоб із в’єтнамськими питаннями все було як годиться. Ми вже перевірили історичні тонкощі, костюми, зброю, звичаї — все, що можна було знайти в книжках. Але тепер нам потрібна людяність, яка є у вас. На Філіппінах є в’єтнамські біженці, яких ми будемо знімати у масовці, потрібна людина для роботи з ними.

Здалеку сплив шелест материного голосу: «Пам’ятай, ти не половина ні від чого — в тобі все подвійне!» Попри всі недоліки мого бідного, та й нечистого походження, постійна підтримка матері та її полум’яна віра в мене навчили мене ніколи не відмовлятися від виклику чи шансу. Вони пропонували чотири місяці оплачуваної відпустки в тропічному раю — шість місяців, якщо фільмування не впишеться в графік, і, можливо, не такий уже рай, якщо місцеві повстанці стануть трохи самовпевненішими, і, можливо, не так відпустку, як відрядження, і, можливо, не так добре оплачуване… Однак, зрештою, мені потрібен був відпочинок від мого американського прихистку. Каяття через смерть огрядного майора діставало мене кілька разів на день, настирливе, немов збирач податків. До того ж десь на переповненому задньому плані моєї свідомості, в центральній частині, попереду католицького хору моєї провини, завжди стояла вдова майора. На похороні я дав їй лише п’ятдесят доларів — скільки міг собі дозволити. Навіть якщо мені недоплачуватимуть на фільмуванні, зважаючи на те що проживання й харчування мені забезпечать, я зможу відкладати гроші, а з тих грошей — підтримувати вдову та дітей майора.

То були невинні, яким завдали шкоди, — як і я колись був невинним дитям, якому завдали шкоди. І не чужинці, а моя власна родина, мої тітки, що не хотіли, щоб я грався з кузенами на родинних зборах, і виганяли мене з кухні, коли там були смаколики. Мої кревні тітки асоціювались у мене з тими шрамами, що їх я від них дістав на Новий рік, свято, яке інші діти згадують з таким теплом. Який перший Новий рік я пам’ятаю? Певно, той, коли мені було п’ять чи шість років. Я метушився разом з іншими дітлахами, нервово й урочисто, чекаючи, коли настане моя черга підходити до кожного з дорослих і виголошувати свою невеличку промову, бажаючи йому чи їй щастя та здоров’я. Однак, хоч я не забув ані слова і не затинався, на відміну від моїх кузенів, та й до того ж просто випромінював щирість і чарівність, Друга Тітка обділила мене червоним конвертиком. За мною спостерігало все генеалогічне дерево з материнського боку: на його покручених вітах були батьки моєї матері, її дев’ятеро братів і сестер, три десятки моїх кузенів.

— У мене не вистачить, — мовила ця відьма, височіючи наді мною. — Одного конверта бракує.

Я стояв, немов паралізований, досі шанобливо склавши руки на грудях, чекаючи на появу чарівного конверта або хоча б вибачення, але нічого не було, аж поки, здається, через кілька хвилин мати не поклала мені руку на плече і не сказала:

— Подякуй тітоньці за те, що вона у доброті своїй дала тобі науку.

Тільки згодом, уже вдома, сидячи на нашому з нею дерев’яному ліжку, мама розплакалася. Не важливо, що інші тітки й дядьки таки дали мені по червоному конверту, хоча, порівнявши вміст своїх із кузеновими, я зрозумів, що моїх щасливих грошей було вдвічі менше за їхні.

— Це тому, що ти покруч, — сказав один із тямущих кузенів. — Ти байстрюк.

Коли я спитав у мами, що таке байстрюк, її обличчя запалало.

— Якби я тільки могла, — сказала вона, — я придушила б його голими руками.

Ніколи в моєму житті не було дня, коли б я стільки дізнався про себе, про цей світ та його жителів. Треба бути вдячним за науку, байдуже, як саме її дістаєш. І я був своєрідно вдячний тітці та кузенові, чию науку я пам’ятаю значно краще за численні шляхетніші речі, які проходив у школі.

— О, вони ще побачать! — ридала мати, обіймаючи мене з такою силою, що я ледве міг дихати, і притискала мене обличчям до м’яких грудей. Одну, плюшеву, я стискав у руці. Крізь тоненьку бавовну вона випромінювала гарячий, густий мускус молодого жіночого тіла після вологого дня, проведеного переважно на ногах чи навприсядки за куховарством та прислужуванням. — Вони ще побачать! Ти працюватимеш важче за всіх них, ти вчитимешся більше за всіх них, ти знатимеш більше за всіх них, ти будеш кращий за всіх них. Пообіцяй це своїй матері!

І я пообіцяв.

Цю історію я розповідав лише двом людям, Манові та Бонові, оминувши тільки частину про материні груди. То було в ліцеї, в один з інтимних моментів нашої ранньої юності. Коли Бон це почув, ми ловили рибу в річці, й він з люті жбурнув вудку на землю.

— Якщо я колись зустріну цього кузена, — сказав він, — я лупцюватиму його, доки з його голови половина крові не витече.

Ман був стриманіший. Навіть у тому віці він був спокійний, розсудливий і не по літах знався на діалектичному матеріалізмі. Після занять він пригостив мене соком цукрової тростини, ми сиділи на узбіччі з пластиковими пакетиками і потягували його крізь соломинки.

— Червоний конверт, — промовив він, — то символ усього неправильного. То колір крові, й вони виділили тебе через твою кров. То колір долі й везіння — примітивне вірування. Ми досягаємо чи не досягаємо успіху не через долю чи удачу. Ми досягаємо успіху, коли розуміємо, як працює світ і що ми маємо робити. Ми не досягаємо успіху, коли інші розуміють це краще за нас. Вони користаються з речей, як твої кузени, і не ставлять їх під сумнів. Поки щось працює їм на користь, вони це підтримують. Однак ти бачиш брехню, яку все це приховує, бо не береш у цьому участі. Ти бачиш інший відтінок червоного. Червоний — це не везіння. Червоний — це не доля. Червоний — це революція.

Я несподівано теж побачив червоний колір таким, і в тому мерехтливому видінні світ почав складатись докупи, я почав розуміти, як в одному кольорі може бути стільки значень. Цей відтінок такий потужний, що використовувати його варто вкрай обережно. Якщо бачиш щось, написане червоним, — знай, попереду зміни й неспокій.

Листи до тітки я писав не таким неспокійним кольором, навіть коли шифр, яким кодував свої таємні послання, мене бентежив. Ось показовий уривок з високо оціненого «Азійського комунізму та східного способу знищення» Річарда Гедда:

Ось із такими словами я звітував про своє рішення пристати на пропозицію Автора, роботу, яку я охарактеризував як підривання ворожої пропаганди. Я також закодував імена офіцерів провідної ланки Генерала. Про всяк випадок, якщо мій лист читатиме ще хтось, крім тітки Мана, про життя в Лос-Анджелесі я писав доволі радісно. Невідомі цензори могли читати листування біженців, шукаючи пригнічених і розлючених, тих, хто не міг чи не хотів жити Американською Мрією. Тож я був обачний і старанно створював образ ще одного іммігранта, радого жити в краю, де пошуки щастя гарантовані йому в письмовому вигляді. Якщо подумати, це не так уже й прекрасно. Гарантія щастя — це чудово, а гарантія того, що тобі дозволять шукати свого щастя? Це хіба що можливість купити лотерейний квиток. Хтось неодмінно виграє мільйони, але мільйони інших неодмінно за це заплатять.

Саме заради щастя, писав я тітці, я допомагав Генералові наблизити наступний етап його плану — створення неприбуткової доброчинної організації, що може приймати неоподатковані пожертви, «Благодійного братства колишніх солдатів армії Республіки В’єтнам». В одній реальності Братство служило потребам тисяч ветеранів, нині чоловіків без армії, без країни і без індивідуальності, коротше кажучи, існувало, щоб збільшити їхню скромну частку щастя. В іншій реальності Братство було фронтом, який дозволяв Генералові отримувати гроші на Рух від тих, хто хотів його підтримувати, — передусім не від в’єтнамської спільноти. Її члени-біженці були стриножені своєю роллю в Американській Мрії: бути такими нещасними, щоб інші американці на їхньому тлі відчували вдячність за своє щастя. Замість цих біженців, збанкрутілих і розбитих, головними спонсорами мали бути великодушні люди й доброчинні фонди, зацікавлені в підтримці старого друга Америки. Конгресмен говорив нам з Генералом про свій доброчинний фонд під час зустрічі в його окружному офісі, де ми презентували йому свою ідею створення Братства й спитали, чи зможе Конгрес якось допомогти нашій організації. Окружний офіс Конгресмена містився у скромному приміщенні торговельного центру на Гантінгтон-біч, у двоповерховій будові з численними магазинами біля великого перехрестя. Торговельний центр, змочений у штукатурку кольору кави з молоком, межував з прикладом унікального внеску Америки у світову архітектуру — стоянкою. Хтось може скаржитися на брутальність соціалістичної архітектури, та чи ж м’якість капіталістичної краща за неї? Можна їхати вздовж бульвару багато миль і не бачити нічого, крім стоянок та заростів торговельних центрів, готових задовольнити будь-яку потребу: від зоотоварів до розливу води, з етнічними ресторанами та всіма видами дрібного й сімейного бізнесу, кожен з яких міг би рекламувати пошуки щастя. Конгресмен обрав такий торговельний центр для свого штабу на знак своєї скромності й близькості до народу. На вікнах були наклеєні плакати його виборчої кампанії, де КОНГРЕСМЕН написано червоним, а його ім’я — синім, так само як і слоган кампанії — ЗАВЖДИ ВІРНИЙ.

Одну стіну офісу Конгресмена прикрашав американський прапор. На іншій висіли його фотографії з різноманітними світочами Республіканської партії, вбраними у смокінги: Роналдом Рейганом, Джералдом Фордом, Річардом Ніксоном, Джоном Вейном, Бобом Гоупом і навіть Річардом Геддом, якого я одразу впізнав за авторським фото на книжці. Конгресмен запропонував нам сигарети, і певний час ми пригощалися ними, пом’якшуючи побічні ефекти паління одночасним уживанням доброго настрою та здорової атмосфери жартів про дружин, дітей та улюблені спортивні команди. Певний час ми обговорювали мою майбутню пригоду на Філіппінах, схвалену і Генералом, і Мадам.

— Як там було у Маркса? — сказав Генерал, задумливо погладжуючи підборіддя і готуючись процитувати мої нотатки з Маркса. — О, так. «Вони не можуть представляти себе, тож мають бути представлені». Чи ж у нас тут не те саме? Маркс говорить про селян, але так само це можна сказати і про нас. Ми не можемо представляти себе. Голлівуд представляє нас. Тож мусимо зробити все можливе для того, щоб він представив нас добре.

— Бачу, до чого це ви, — сказав Конгресмен, усміхаючись. Він потер свою сигарету, обперся ліктями на стіл і мовив: — То що може для вас зробити цей представник?

Коли Генерал пояснив ідею Братства та його функцій, Конгресмен сказав:

— Чудова ідея, але Конгрес її не зрозуміє. Ніхто тепер не хоче говорити про вашу державу.

— Це зрозуміло, Конгресмене, — відповів Генерал. — Нам не потрібна офіційна підтримка американського народу, і ми розуміємо, чому Конгрес ліпше не чіпати.

— Але неофіційна підтримка — то зовсім інше, — сказав я.

— Продовжуйте.

— Навіть якщо Конгрес не даватиме нам грошей, ніхто не завадить людям чи організаціям з розвиненим почуттям громадського обов’язку, як-от благодійним фондам, допомогти нашим травмованим і нужденним ветеранам. Вони захищали свободу і стояли пліч-о-пліч з американськими солдатами, іноді платячи за це кров’ю, іноді — кінцівками.

— Ви говорили з Клодом.

— Справді, Клод дав мені кілька ідей. У наші сайгонські дні він згадував, що для ЦРУ було звично фінансувати різноманітні види діяльності. Не прямо, бо ж це могло бути нелегально, чи принаймні сумнівно, а через підставні організації, підконтрольні агентам і прибічникам, часто — поважним людям з різних сфер діяльності.

— Щасливці, які отримували ці гроші, часто самі були підставними організаціями.

— Саме так, з усіма цими організаціями, що займаються допомогою бідним, чи годують голодних, чи поширюють демократію, чи підтримують зневажених жінок, чи навчають мистців, іноді важко сказати, хто що робить і для кого.

— Давайте я побуду адвокатом диявола. Є чимало хороших речей, на які, наприклад, я можу пожертвувати гроші. Але будемо чесні, я можу, наприклад, мати на це обмежену суму. До гри неодмінно вступить егоїзм.

— Егоїзм — це добре. Цей інстинкт береже нам життя. До того ж він дуже патріотичний.

— Саме так. Тож: що я матиму з цієї вашої організації?

Я поглянув на Генерала. Одне з двох магічних слів уже було в нього на вустах. Якби в нас було те, що позначали ці слова, ми б злетіли до першого рангу американських громадян і мали доступ до всіх сяйливих скарбів американського суспільства. На жаль, ми могли спробувати заволодіти лише одним. Словом на позначення того, чого ми не мали, було «гроші», яких Генералові могло вистачати на власне життя, але точно не на контрреволюцію. Другим словом було «голоси», так що разом «гроші й голоси» виконували роль «сезам, відчини» для глибоких печер американської політичної системи. Однак, навіть коли половина цього магічного заклинання злетіла з моїх вуст новачка у справах Алі-Баби, брови Конгресмена ледь помітно смикнулися.

— Вважайте нашу спільноту інвестицією, Конгресмене. Довгостроковою інвестицією. Думайте про нас, як про маленьке дитя в колисці, яке ще не прокинулося і не виросло. Так, це дитя голосувати не може. Це дитя не громадянин. Але одного дня воно стане громадянином. Одного дня діти цієї дитини народяться громадянами і матимуть за когось голосувати. Цим кимось цілком можете бути ви.

— Як ви бачили, коли я був на весіллі, Генерале, я і так ціную вашу спільноту.

— На словах, — сказав я. — З усією повагою до вас. Конгресмене, слова нічого не коштують. На відміну від грошей. Чи ж це не смішно, в суспільстві, яке цінить волю понад усе, те, що можна дістати вільно, не цінується? Прошу, дозвольте висловитися коротко. Наша спільнота цінує ваші слова, однак у процесі перетворення на американців ми вивчили вираз «гроші говорять». І якщо голосування — наш найкращий спосіб взяти участь в американській політиці, ми маємо голосувати за тих, від кого йдуть гроші. Сподіваємося, це будете ви, але, звісно ж, уся краса американської політики в тому, що в нас є вибір, чи не так?

— Але якщо я, наприклад, дам вашій організації гроші, іронія в тому, що мені самому вони потрібні для виборчої кампанії, для оплати роботи моїх працівників. Іншими словами, гроші говорять в обох напрямках.

— Так, це непроста ситуація. Але ви говорите про офіційні гроші, за які треба звітувати перед урядом. А ми говоримо про гроші неофіційні, які, направлені до нас, повернуться до вас від Генерала в усій офіційності голосів.

— Це так, — сказав Генерал. — Якщо моя країна до чогось мене підготувала, так це до того, що мій юний друг так винахідливо назвав «неофіційними грошима».

Наша вистава розважила Конгресмена — дві маленькі дотепні мавпочки стрибають і просять у нього, катеринника, під чужу музику. Ми були натреновані попереднім досвідом, який мали з американцями на нашій батьківщині, де всі вистави були про неофіційні гроші, тобто продажність. Продажність була подібна до слона в індійській притчі, я — до одного з тих сліпих мудреців, який може намацати й описати лише одну його частину. Бентежить не те, що можна побачити чи помацати, а те, чого не бачиш і не відчуваєш, як-от ту частину схеми, викладеної нами зараз перед Конгресменом, якої ми не контролювали. То була частина, де він знаходить спосіб переправити нам неофіційні гроші офіційними каналами, тобто через фонди, у правлінні яких засідав сам Конгресмен, чи його друзі, чи друзі Клода. Коротко кажучи, ті фонди були прикриттям для ЦРУ, а можливо, ще й для інших, загадковіших урядових чи неурядових організацій, про які я не знав, так само як Братство було прикриттям Руху.

Це Конгресмен чудово розумів, коли сказав:

— Сподіваюся, ця ваша організація не займатиметься нічим нелегальним у своїй патріотичній діяльності.

Звісно ж, він мав на увазі, що нам варто зайнятися чимось нелегальним, але ні в якому разі не говорити йому про це. Невидиме майже завжди підкреслюється несказаним.

Три місяці по тому я летів на Філіппіни. На полиці над моєю головою лежав мій рюкзак, на колінах у мене лежав примірник «Південно-Східної Азії» Фодора[55], товстий, як «Війна і мир». Про подорожі до Азії там говорилося таке:

Усе, написане в моєму довіднику, було одночасно правдиве і позбавлене змісту. Так, Схід був величезний, багатий і нескінченно складний, але хіба ж Захід — ні? Вказуючи на те, що Схід — невичерпне джерело багатств та див, малося на увазі, що це — його особливість, і що з Заходом усе не так. Звісно ж, західна людина сприймала дива й багатства свого світу за належне, так само як я ніколи не помічав чарівності Сходу чи його загадковості. Якщо вже казати про це, загадковим, бентежним та справді цікавим зазвичай був Захід, світ, що докорінно відрізнявся від усього, що я знав, перш ніж почати свою освіту. Подібно до західної, східна людина ніколи не нудилася так, як на власній землі.

Гортаючи сторінки в пошуках тих країн, які мене цікавили, я не був здивований, побачивши, що нашу країну описують як «вкрай спустошену землю». Я теж не рекомендував би пересічному туристові їхати туди, як і велося у книжці, однак мене навіть дещо образив опис наших сусідів камбоджійців: «легкі у спілкуванні, чуттєві, привітні й емоційні… Камбоджа не лише одна з найчарівніших країн Азії, а й одна з найзахопливіших». Звісно ж, це можна було сказати і про мою батьківщину чи будь-яку батьківщину з атмосферними умовами, схожими на спа-курорт. Та що я міг знати? Я всього лиш жив там, а людям, які живуть у певному місці, важко розгледіти його принади, так само як і недоліки, тоді як свіжому поглядові туриста цілком доступне і те, і те. Можна зробити вибір між невинністю та досвідом, але не можна мати їх одночасно. Принаймні на Філіппінах я буду туристом, а оскільки Філіппіни розташовані на схід від нашої батьківщини, може для мене вони і виявляться безкінечно складними. Наведений у книжці опис архіпелагу тільки змусив мою уяву ще більше залитися слиною, бо ж він був «старим і новим, Заходом і Сходом. Він змінюється щодня, однак зберігає традиції» — тими ж словами можна було б описати мене самого.

Справді, я відчув себе вдома тієї ж миті, як ступив з кондиціонованого салону літака на просочений вологою трап. Поліцаї в терміналі з автоматичною зброєю, що звисала в них з плечей, теж долучилися до нападу ностальгії, бо підтвердили, що я був у країні, чия недогодована шия згиналася під ярмом диктатури. Подальші свідчення я знайшов у місцевих газетах — кілька дюймів заритого десь посередині випуску тексту про свіжі й нерозкриті вбивства політичних дисидентів, прошиті кулями тіла яких були кинуті на вулиці. У такій неоднозначній ситуації всі загадки вели до однієї загадкової персони — диктатора. Цей військовий стан так само підписав Дядько Сем, підтримуючи тирана Маркоса в його спробах винищити не лише комуністичний, а й мусульманський опір. Підтримка охоплювала американського виробництва літаки, танки, гелікоптери, артилерію, бронетранспортери, гвинтівки, боєприпаси та спорядження — так само як у нас на батьківщині, хіба що у меншій кількості. На Філіппінах бриніла флора та фауна джунглів, у цьому вони могли непогано замінити сам В’єтнам — саме тому Автор їх і обрав.

Ми базувались у провінційному містечку на півночі Центральної Кордильєри, що відігравали роль Аннамської Кордильєри, що розділяла В’єтнам та Лаос. До зручностей мого готельного номера входила вода, яка не так текла, як скрапувала, туалет зі змивом, що депресивно зітхав щоразу, як я смикав за ланцюжок, хрипкий кондиціонер та шльондра — так мені сказав коридорний, коли показував кімнату. Я відмовився, свідомий свого привілейованого становища напівзахідної людини у бідній країні. Давши йому на чай, я ліг на злегка вологі простирадла, які теж нагадали мені про дім, де вологістю було просякнуте все. У колег, яких я пізніше того вечора зустрів у готельному барі, погода захвату не викликала, бо ніхто з них раніше не відчував тропічний клімат на повну.

— Щоразу, як я виходжу на вулицю, відчуття таке, що мій пес облизує мене від горла до яєць, — простогнав нещасний художник-постановник. Він був з Міннесоти. Його звали Гаррі. Він гаркавив.

Автор та Вайолет мали приїхати наступного тижня, а от Гаррі та його суто чоловіча виробнича команда пітніли на Філіппінах уже кілька місяців, будуючи майданчики, готуючи гардероби, тестуючи масажні кабінети і страждаючи на різні хвороби кишок та паху. Наступного ранку він показав мені головний знімальний майданчик — повну копію селища нашого центрального високогір’я, аж до вбиральні, збудованої на платформі над ставком. Замість туалетного паперу був стос бананового листя і старі газети. Зазираючи в круглий отвір, що слугував за сидіння, ми дивилися в оманливо спокійні води ставка, де, як гордо зазначив Гаррі, було повно сомів, споріднених з тими, що водяться в дельті Меконгу.

— Оце автентично, — сказав він з міннесотським захватом перед винахідливістю у складних умовах, властивою поколінням людей, яких від голоду та канібалізму відділяла лише одна погана зима. — Чув, коли хтось вирішує посрати, там унизу справжній бенкет.

Я все дитинство користувався саме таким хибким туалетом і чудово пам’ятав, як риби метушилися внизу, б’ючись за найкраще місце за обіднім столом, варто було мені просто зайняти позицію. Ця автентична вбиральня не сколихнула в мені ані сентиментальних відчуттів, ані захоплення екологічною свідомістю мого народу. Я будь-коли надам перевагу туалетові зі змивом, з гладеньким порцеляновим сидінням і газетою на колінах — читати, а не сунути поміж ніг. Папір, яким підтирався Захід, був м’якший за той, куди сякалася решта світу. Папір був для написання речей, таких як це зізнання, а не для витирання екскрементів. Однак у цих дивних і загадкових західних людей були екзотичні звичаї та дива, втілені у «Клінексі» та двошаровому туалетному папері. Якщо прагнення цих багатств робило мене західником, то в цьому я зізнаю`ся. Мені не хотілося повертатися до автентичності мого сільського життя з огидними кузенами та огидними тітками або до пасторальних реалій малярійних комарів, які могли вчепитися в зад у вбиральні, і дехто з в’єтнамської масовки вважав так само. Гаррі планував, що вони будуть ходити до цього туалету і годувати рибу, а решта знімальної команди користуватиметься хімічними вбиральнями на землі. Скільки знав, я був одним з команди, і коли він запропонував мені благословити цю вбиральню першим, я сумно відмовився, пом’якшивши відмову жартом.

— Знаєш, як можна відрізнити на ринку сома, виловленого з такого ставка?

— Як? — спитав Гаррі, готовий запам’ятовувати важливу інформацію.

— У нього очі косі, бо він весь час дивився на зади.

— Непогано! — він розсміявся і поплескав мене по руці. — Ходімо, покажу тобі храм. Він дуже гарний. Сумно буде, коли хлопці зі спецефектів його підірвуть.

Гаррі найбільше любив храм, але для мене pièce de résistance[56] було кладовище. Того вечора я побачив його вперше і знову повернувся туди через кілька днів, після мандрівки до табору біженців у Батаані, де я набрав сотню в’єтнамців для масовки. Ця подорож виснажила мене, бо стала зустріччю з тисячами моїх обідраних земляків, які втекли з нашої держави. Я і раніше бачив біженців, Коменданте, бо війна позбавила мільйони південців дому, але це людське місиво являло собою новий вид, такий унікальний, що західні медіа дали йому нову назву: народ човнів. Цей епітет міг би стосуватися нещодавно відкритого амазонського племені чи загадкового, винищеного доісторичного населення, від якого лишилися тільки плавучі засоби. Залежно від погляду, цей народ човнів або втік з дому, або ж став сиротами з вини власної країни. У будь-якому разі вони погано виглядали і ще гірше пахнули: волосся жирне, шкіра вкрита струпами, губи потріскалися, різні залози розпухли, і все це разом смерділо, наче рибний траулер під керівництвом сухопутних щурів із розладами травлення. Вони були надто голодні, щоб крутити носом щодо гонорару, який я їм запропонував, — долар на день, і їхній відчай вимірювався тим, що жоден, я повторюю, жоден з них не спробував виторгувати більше. Я не міг уявити собі дня, коли жоден з моїх земляків не торгуватиметься, однак ці люди човнів чітко зрозуміли, що закон попиту і пропозиції не на їхньому боці. Коли я спитав одну з жінок масовки, юриста аристократичної зовнішності, чи справді справи на батьківщині йдуть так погано, як кажуть, це остаточно зіпсувало мені настрій.

— Скажімо так, — мовила вона. — До перемоги комуністів нас мучили, тероризували й принижували чужинці. Тепер нас мучать, тероризують і принижують наші земляки. Гадаю, це покращення.

Слухаючи її, я тремтів. Кілька днів моя совість м’яко муркотіла, і смерть огрядного майора начебто лишилась у дзеркалі заднього огляду темною плямою на асфальті мого минулого, однак тепер вона знову почала гикати. Що відбувається вдома і що я роблю тут? Довелося нагадати собі про слова, якими зі мною попрощалася міз Морі. Коли я сказав їй, що погодився на цю роботу, вона приготувала мені прощальну вечерю, і я мало не почав підозрювати, що, можливо, і справді покохав її, навіть якщо відчував щось і до Лани. Але, немовби передбачаючи таку слабкість з мого боку, міз Морі заздалегідь нагадала мені про те, що ми дотримуємося правил вільної любові.

— Не почувайся зобов’язаним мені, — сказала вона за апельсиновим шербетом. — Можеш робити те, що хочеш.

— Звісно ж, — сказав я з сумом.

Не можна мати все водночас: і вільну любов, і буржуазну, — байдуже, чого мені хочеться. Чи можна? Будь-яке суспільство було повне таких собі білінгвів, які на людях говорили і робили одне, а в приватних обставинах — інше. Однак міз Морі була не з таких, і у темряві її спальні, поки ми обіймались у посмаку нашої вправи з вільного кохання, вона сказала:

— Ти маєш усе, що треба, щоб зробити щось хороше з цим фільмом. Я впевнена, що ти можеш зробити його кращим, ніж це може бути. Можеш допомогти оформити те, як азійці виглядають у кіно. Це не дрібниця.

— Дякую, міз Морі.

— Софія, чорт тебе забирай.

Може, я справді щось зміню? Що б подумали Ман чи міз Морі, дізнавшись, що я, ймовірно, більше ніж колабораціоніст, який допомагає експлуатувати земляків і біженців? Їхні сумні, збентежені обличчя підірвали мою впевненість, нагадавши про ті зв’язки сентиментальності та спочуття, що тримали разом мою жорсткішу, революційну частину. Я навіть захворів на лихоманку ностальгії за батьківщиною, тож, повернувшись до табору, пішов шукати втіхи в селищі, створеному Гаррі. Присипані пилом лани, залатані дахи, земляні підлоги котеджів і прості бамбукові меблі, свинарники, де вже м’яко рохкали в темряві справжні свині, щебет невинних курчат, густе повітря, укуси москітів, плюх ноги, що нічого не підозрювала, в пляцок буйволячого лайна — все це запаморочило мені голову сумом та жагою. Не вистачало лише одного — людей, і найважливіше — моєї матері. Вона померла, коли я був на другому курсі коледжу, коли їй було всього лиш тридцять чотири. Вперше і востаннє батько написав мені листа, короткого і ділового: «Твоя мати відійшла від туберкульозу, бідолашна. Вона похована на цвинтарі, зі справжнім могильним каменем». Справжній могильний камінь! Він додав це, щоб у своєму стилі завважити, що він за нього заплатив, бо в матері не було заощаджень на таке. Я перечитав листа двічі, у занімінні й зневірі, а потім гарячий свинець болю полився у форму мого тіла. Вона хворіла, але не аж так, хіба що приховувала від мене свій справжній стан. Ми так мало бачилися в останні роки, поки я був за сотні миль від неї у сайгонському ліцеї, а тоді — за тисячі миль, за кордоном. Востаннє я бачив її за місяць до свого відльоту до Штатів, коли прощався з нею на чотири роки. Мені не стало б грошей повернутися на свято Тет[57] чи на літо або й зовсім, поки я не закінчу навчання, бо до стипендії входив лише один квиток туди й назад. Мати відважно усміхалася, називала мене своїм petit écolier[58], за тим вкритим шоколадом печивом, яке я так любив у дитинстві і яким батько благословляв мене раз на рік, на Різдво. Її останнім подарунком була коробка цього імпортного печива — цілий скарб для жінки, яка кожного Різдва гризла одне скраєчку, а решту лишала мені, — а ще записник і ручка. Мати була майже неписьменна, читала вголос, писала невпевненим, покрученим почерком. Відколи мені було десять, я писав усе для неї, тож для матері записник та ручка символізували все, чого вона не могла досягнути сама і для чого я, здавалося, народився, завдяки Божій ласці чи випадковій комбінації генів. Я з’їв печиво в літаку і списав записник як щоденник. Тепер не лишилося нічого, крім попелу. Щодо ручки, в ній закінчилося чорнило, і в якусь мить я її загубив.

Я б усе віддав, аби зараз зі мною були ці ні до чого не придатні речі, аби схилитися біля материної могили, притиснути чоло до її грубої поверхні. Не могили в селищі, де вона померла, а тут, у Лусоні, на кладовищі, зведеному Гаррі заради автентичності. Коли я побачив цей сад каменів, то попросив залишити для мене найбільший. На цей камінь я наклеїв роздруковане чорно-біле фото моєї матері, яке носив у гаманці, — єдине її зображення, крім тих, що швидко зникали з моєї пам’яті, набуваючи якості погано збережених кадрів німого кіно, з потрісканими рамками кадрів. На сірому могильному камені я написав червоним її ім’я та дати, цю абсурдну математику її життя, надто коротку для всіх, крім школярів, яким тридцять чотири роки видавалися вічністю. Могила і камінь були вирізані з глини, а не з мармуру, але я втішався тим, що на плівці ніхто того не зрозуміє. Принаймні в цьому, кінематографічному житті вона матиме місце спочинку, гідне дружини мандарина, несправжню, але гідну могилу для жінки, яка для всіх, крім мене, у своєму житті була не більш ніж масовкою.