Симпатик

Розділ 21

Полонений не знав, що потребує відпочинку від історії, він людина, яка все своє доросле життя йшла по її гарячих слідах. Його друг Ман познайомив його з історичною наукою в навчальній групі — з обраними книжками, написаними червоними літерами.

— Якщо людина розуміє закони історії, вона може контролювати її хронологію, вирвати її з рук капіталізму, що вже націлився на монополію над часом. Ми прокидаємося, працюємо, їмо й спимо так, як наказують власники землі, господарі, банкіри, політики, директори шкіл, — казав Ман. — Ми погоджуємося з тим, що наш час належить їм, але насправді час належить нам. Пробудіться, селяни, робітники, колонізовані! Пробудіться, невидимі! Постаньте зі своїх місць окультної нестабільності, вкрадіть золотого годинника часу в диванних вояків, лакеїв і багатіїв імперіалізму, колоніалізму та капіталізму! Якщо знаєте, як його вкрасти, — час на вашому боці, і числа теж. Вас — мільйони, їх — лише тисячі, колонізаторів, компрадорів та капіталістів, що переконали жалюгідних світу цього в тому, що капіталістичної історії не уникнути. Ми, авангард, мусимо переконати темних людей та підпільні класи, що не уникнути комуністичної історії! Виснаження експлуатованих неодмінно приведе до повстання, але саме наш авангард піджене час до цього повстання, перезапустить годинника історії і продзвенить будильником революції. Тік-так… тік-так… тік-так…

Зафіксований на матраці, полонений…. Ні — учень, розумів, що це останні збори навчальної групи. Щоб стати людиною революції, він мусив стати людиною історії, яка пам’ятає все, і стати таким він міг тільки не сплячи, навіть якщо це зрештою мало б його вбити. І водночас, якби йому тільки поспати, він зрозумів би краще! Він крутився, звивався, боровся з собою у програній битві за сон, і це могло тривати годинами, чи хвилинами, чи секундами, коли раптом з нього зняли каптура, витягли кляпа, дозволили вдихнути, набрати повітря. Грубі руки наглядача зняли з вух пов’язки, витягли заглушки і, нарешті, зняли з очей пов’язку, що натирала йому шкіру. Світло! Він міг бачити, однак мусив негайно заплющити очі. Над ним були десятки… ні — сотні лампочок, вмонтованих у стелю, вони засліплювали своєю потужністю, сяяли крізь червоний фільтр повік. Чиясь ступня знову копнула його в скроню, й охоронець з дитячою пикою сказав:

— Ану не спи, ти.

Він розплющив очі, відкрився цій сяйливій гарячій масі лампочок, розміщених рядами, так що їхнє яскраве світло відкрило йому оглядову кімнату з білими стінами й стелею. Підлога була з цементу, теж пофарбованого в біле, і навіть залізні двері були білі, й усе це — в камері, приблизно три на п’ять метрів. Охоронець з дитячою пикою стояв у своїй жовтій формі в кутку, напоготові, але троє інших присутніх у кімнаті стояли біля країв його матраца, по одному з кожного боку і ще один — в ногах. Вони були вбрані в білі лабораторні халати та медичну форму кольору морської хвилі, тримали руки за спинами. Їхні обличчя ховалися під хірургічними масками і захисними окулярами з іржотривкої сталі — всі шість лінз дивляться на нього, і ясно, що він уже не просто полонений та учень — він пацієнт.

З. Хто ти?

Це спитав чоловік зліва. Хіба вони досі не знають, хто він? Він — кмітливець, шпигун, кріт у норі, але його язик роздувся і зайняв собою весь рот. Будь ласка, хотів сказати він, дайте мені заплющити очі. Тоді я розповім вам, хто я такий. Відповідь десь тут — я чурка, і мені непереливки. Скажете, що я тільки наполовину чурка? Що ж, словами білявого майора, якому доручили рахувати мертвих комуністів після бою під Бенче і який зіткнувся з математичною проблемою з тілом, останки якого складалися лише з голови, грудей та рук, — половина чурки теж чурка. А якщо зважати на те, що хороший чурка — мертвий чурка, як люблять казати американські солдати, цей пацієнт мусив бути поганим чуркою.

З. Що ти таке?

Це надійшло від чоловіка справа, голосом коменданта. Почувши цей голос, пацієнт напнув мотузки так, що вони врізались у його плоть, бо запитання викликало в нього напад мовчазної люті. Я знаю, що ви думаєте! Думаєте, я зрадник! Контрреволюціонер! Байстрюк, якому ніде нема місця, якому ніхто не довіряє! Лють так само раптово перейшла у відчай, і він заридав. Невже його жертва ніколи не буде визнана? Невже ніхто ніколи не зрозуміє його? Невже він завжди буде сам? Чому він мусить бути тим, з ким це роблять?

З. Як тебе звати?

То був чоловік у кінці матраца, він говорив голосом комісара. Просте питання, так йому подумалося. Він розтулив рота, але, коли язик і не ворухнувся, зіщулився зі страху. Чи ж він забув своє ім’я? Ні, не може бути! Він дав собі американське ім’я. Щодо рідного імені, яке дала йому єдина людина, що його розуміла, — його мати, без допомоги батька, його батька, який ніколи не звав його сином чи на ім’я, і навіть у класі звертався просто на ти. Ні, він не міг забути свого імені й коли нарешті згадав, то вивільнив язика з клейкого ложа і вимовив його вголос.

Комісар сказав:

— Він навіть ім’я правильно сказати не може. Лікарю, гадаю, йому потрібна сироватка.

Чоловік зліва відповів:

— То й добре.

Лікар вивів руки з-за спини, до ліктя затягнуті білою гумою, в одній руці — ампула, за розміром подібна до патрона для гвинтівки, в другій — шприц. Одним плавним жестом він набрав у шприц прозорої рідини з ампули, тоді зігнувся біля пацієнта. Коли той почав крутитися й трястися, лікар сказав:

— Я все одно вколю тебе, якщо поворухнешся, тобі ж буде гірше.

Пацієнт припинив борсатися, й укол у згин ліктя став для нього майже жаданим полегшенням, бо приніс ще якісь відчуття, крім галюцинаторного бажання спати. Майже, але не зовсім.

— Прошу, — сказав він. — Вимкніть світло.

Комісар сказав:

— Цього ми зробити не можемо. Чи ти не розумієш, що повинен бачити?

Комендант пирхнув:

— Він ніколи не почне бачити, навіть з усім світлом у світі. Він надто довго був під землею. Він зовсім осліп!

— Ну ж бо, — сказав лікар, поплескавши пацієнта по руці. — Люди науки не повинні відмовлятися від надії, і менш за все — працюючи з розумом. Ми не можемо побачити свого розуму, не можемо його торкнутися, все, на що ми здатні, — допомогти пацієнтові побачити свій власний розум, не даючи йому спати, поки він не почне бачити себе як когось іншого. Це найважливіше, бо ми знаємо себе найкраще за всіх і водночас найбільше з усіх не здатні себе пізнати. Наче наші носи притиснули до сторінок книжки, так що слова в нас перед очима, але прочитати їх ми не можемо. Для того щоб зрозуміти написане, потрібна відстань, і так само, якби ми змогли розщепити себе на дві частини і відійти від себе на певну відстань, ми змогли б побачити себе краще, ніж будь-хто інший. Це природа нашого експерименту, для якого нам потрібна ще одна річ.

Лікар вказав на брунатний шкіряний ранець на підлозі, якого пацієнт до того не бачив, але впізнав одразу — польовий військовий телефон, що змусило його затремтіти.

— Совєти надали нам сироватку, з якою наш пацієнт казатиме правду, — мовив лікар. — Інший компонент — американський. Бачите, як дивиться на нього наш пацієнт? Він пам’ятає, що бачив такий у кімнатах для допитів. Але ми не будемо приєднувати його до клем батареї на генераторі телефону за пипку та мошонку. Натомість, — лікар розкрив ранець і дістав чорний дріт, — ми приєднаємо його до пальця на нозі. Забагато електрики генерується від накрутної ручки. Нам не потрібен біль. Ми його не катуємо. Нам потрібен стимул, достатній для того, щоб він не засинав. Тому я трохи переробив усю систему і під’єднав телефона ось до цього.

Лікар узяв наручного годинника.

— Щоразу, як секундна стрілка доходитиме до дванадцятої, до пальця пацієнта буде спрямований невеликий розряд.

Він відкинув м’який мішок зі ступні пацієнта, і хоча той вигнув шию, щоб побачити, що робить лікар, та піднятися так, щоб роздивитися деталі, не міг. Він бачив лише чорний дріт від свого пальця до ранця, в який лікар поклав годинника.

— Шістдесят секунд, панове, — сказав лікар.

Тік-так… Пацієнт затремтів, чекаючи на дзвінок. Він уже бачив, як людина відповідає на такий дзвінок — криком і борсанням. З десятим чи двадцятим таким дзвінком її очі набували скляного блиску опудала в діорамі, живі, але мертві, чи навпаки, поки абонент чекав наступного дзвінка.

Клод, який привів своїх учнів на цей допит, сказав:

— Якщо хтось з вас, жартівників, засміється або матиме стояк — вдарю. Це річ серйозна.

Пацієнт пам’ятав своє полегшення від того, що не йому сказали накрутити телефона. Дивлячись, як б’ється у спазмах полонений, він зіщулювався і думав про те, що той мусить відчувати. Тепер ось він, пітніє і тремтить, поки минають секунди до того, як вибух статичної електрики змусить його підстрибнути, не від болю, а від переляку.

— Бачите? Це зовсім нешкідливо, — мовив лікар. — Тільки переставляйте дріт до різних пальців, щоб не було опіку від кліпси.

— Дякую, лікарю, — сказав комісар. — Тепер, якщо ви не проти, я б хотів лишитися сам на сам з нашим пацієнтом.

— Скільки вам завгодно, — сказав комендант, прямуючи до дверей. — Розум пацієнта забруднений. Його потрібно ретельно промити.

Коли комендант, лікар і охоронець з дитячою пикою (але не Сонні та огрядний майор, що терпляче спостерігали за пацієнтом, стоячи в одному кутку) вийшли, комісар сів на дерев’яного стільця — єдині меблі в кімнаті, крім матраца пацієнта.

— Прошу, — сказав пацієнт, — дай мені відпочити.

Комісар мовчав, поки наступний розряд статичної електрики не вдарив пацієнта. Тоді нахилився до нього і показав йому тоненьку книжку, яку до того приховував.

— Ми знайшли це в твоєму помешканні на віллі Генерала.

З. Як вона називається?

В. «КУБАРК: допити контррозвідки, 1963 р.».

З. Що таке КУБАРК?

В. Криптонім до ЦРУ.

З. Що таке ЦРУ?

В. Центральне розвідувальне управління США.

З. Що таке США?

В. Сполучені Штати Америки.

— Бачиш, я нічого від тебе не ховаю, — сказав комісар, відхиляючись назад. — Я прочитав нотатки, що ти лишив на берегах, особливу увагу приділив підкресленим рядкам. Усе, що з тобою роблять, береться з цієї книжки. Іншими словами, твій екзамен — розгорнута книжка. Жодної несподіванки.

— Спати…

— Ні. Я спостерігаю за тобою, щоб побачити, чи працює сироватка. Це дарунок від КҐБ, хоча ми обидва знаємо, чого великі держави чекають за свої подарунки. Вони перевіряли свої технології, зброю та ідеї на нашій маленькій країні. Ми були піддослідними в їхньому експерименті, що вони без жартів назвали холодною війною. Сміхота, зважаючи на те, якою гарячою війна була для нас! Смішно, але не надто смішно, бо жартують тут з нас обох.

(— Я думав, це з нас пожартували, — сказав Сонні.

— Цить, — перебив його огрядний майор. — Я хочу послухати. Це буде щось!)

— І як завжди, — вів далі комісар, — ми привласнили їхні технології і техніку. Лампочки? Вироблені в США, генератор, що їх живить, — теж, хоча бензин імпортовано з СРСР.

— Прошу, вимкни світло, — промовив пацієнт, пітніючи від спеки, що йшла від лампочок.

Не почувши відповіді, він повторив прохання і, знову нічого не почувши, зрозумів, що комісар пішов. Він заплющив очі й на мить подумав, що заснув, аж тоді розряд знову вдарив його в палець.

— Ці техніки на Фермі[82] випробовували на мені, — розповів учням Клод. — Це працює, навіть коли знаєш, що саме з тобою роблять.

Він мав на увазі техніку з передрукованого підручника, якого зараз тримав у руках комісар, — необхідного матеріалу для курсу з допитів. Пацієнт, коли він був ще тільки учнем, а не пацієнтом, прочитав його кілька разів. Запам’ятав сюжет, персонажів і приладдя, тому розумів значення ізоляції, сенсорної депривації, спільних допитів та агентів проникнення. Він опанував техніку «Іван-дурень», техніку «Вовк в овечій шкурі», техніку «Аліса в Країні Див», техніку «Всевидюще око», техніку «Ніхто тебе не любить». Двома словами, він знав цю книжку вздовж і впоперек, зокрема наголос на непередбачуваності. Тож не здивувався, коли увійшов охоронець з дитячою пикою і перевісив дріт на один з пальців руки. Поки охоронець розплутував його ногу, пацієнт пробелькотів щось таке, чого не зрозумів і сам, то й охоронець нічого не відповів. Цей охоронець з дитячою пикою раніше показував пацієнтові своє татуювання, «НАРОДЖЕНИЙ НА ПІВНОЧІ, ЩОБ ПОМЕРТИ НА ПІВДНІ», виведене синім чорнилом на біцепсі. Він був з останньої дивізії, що пішла на Сайгон, тож, поки прибув визволяти місто, війна вже скінчилася. Однак це тату все одно могло виявитися пророчим. Він мало не вмер від сифілісу, яким заразився від дружини одного з полонених, що дала єдиного хабара, якого могла.

— Прошу, вимкни світло, — сказав пацієнт.

Однак з ним був уже не охоронець з дитячою пикою. Натомість охоронець-підліток приніс йому поїсти. Хіба він щойно не їв? Він був не голодний, але охоронець все одно залив йому в горло металевою ложкою рідку рисову кашу. Графік базових потреб треба збити, тож годували його нерегулярно і непередбачувано, саме так, як казала книжка. Немов лікар, що вивчає смертельну хворобу, яка несподівано вразила його, він знав усе, що відбувалося з ним і мало відбутися, і все одно це нічого не змінювало. Він намагався сказати це охоронцеві-підлітку, але той наказав йому замовкнути, тоді штурхонув ногою в ребра і вийшов. Дріт знову дав розряд, але тепер він висів не на пальці, а на вусі. Пацієнт потрусив головою, та дріт не розкрив свої щелепи і гриз його, щоб він не спав. Його розум був сирий і потрісканий — певно, такими були пипки його матері після годування. «Моє голодне маля», — так вона його звала. «Тобі було всього лише кілька годин, ти ще оченята розплющити не міг, а вже точно знав, де знайти моє молоко. А присмоктавшись, уже і не відпускав! Ти вимагав молока щогодини». Цей перший ковток материнського молока мусив бути досконалий, але він не пам’ятав, як це смакувало. Знав лише, чим він не був на смак: страхом, гострим металічним присмаком дев’ятивольтової батарейки на язику.

З. Як почуваєшся?

Повернувся комісар, нависнув над пацієнтом у своєму білому халаті, хірургічній масці та захисних окулярах з іржотривкої сталі, у білих гумових рукавичках, з ручкою і записником.

З. Я спитав, як ти почуваєшся?

В. Я не відчуваю свого тіла.

З. Але чи відчуваєш свій розум?

В. Мій розум відчуває все.

З. Тепер згадуєш?

В. Що?

З. Ти згадуєш те, про що забув?

І тут пацієнтові здалося, що він справді пам’ятає те, що раніше забув, і якщо він зможе це вимовити, з кінчика його носа знімуть дріт, присмак батарейки в роті зникне, світло вимкнуть і він нарешті зможе заснути.

Він заплакав, сльози скрапували у бездонні води забуття, і ця солонкувата зміна в рідкій речовині його амнезії збудила обсидіанове минуле. Цей обеліск повільно вставав з океану непам’яті, воскресало те, про смерть чого він навіть не знав, відколи воно було поховане в морі.

На обеліску були викарбувані ієрогліфи — загадкові зображення трьох мишей, ряд прямокутників, хвиляста смуга, розсипані кандзі[83]… і кінопроектор, бо те, про що він забув, що він нині згадав, сталось у кімнаті, яку вони називали кінотеатром.

З. Хто називав її кінотеатром?

В. Поліцаї.

З. Чому її називали кінотеатром?

В. Коли приїжджають іноземці, в цій кімнаті кінотеатр.

З. А коли іноземці не приїжджають?

В. …

З. А коли іноземці не приїжджають?

В. Там проводять допити.

З. Як проводять допити?

В. Є стільки способів.

З. Наприклад?

Наприклад! Можна стільки всього обрати. Телефонний дзвінок, звісно ж, і політ на літаку, і водяний барабан, і той винахідливий метод, для якого потрібні голки, папір і електричний фен, і масаж, і ящірки, і точкові опіки, і вугор. Вони в книжці не записані. Навіть Клод не знав їх походження, тільки те, що це практикували задовго до того, як він став членом цієї гільдії.

(— Це триває надто довго, — сказав огрядний майор. — Годі з нього.

— Ні, — мовив Сонні. — Тепер він справді спітнів. Ми так до чогось дійдемо!)

З. Хто був у кінотеатрі?

В. Троє поліцаїв. Майор. Клод.

З. Хто ще був у кінотеатрі?

В. Я.

З. Хто ще був у кінотеатрі?

В. …

З. Хто ще…

В. Агентка комуністів.

З. Що з нею сталося?

Як він міг забути агентку з пап’є-маше доказів у роті? Його власне ім’я було в тому списку поліцаїв, який вона намагалася проковтнути, коли її впіймали. Дивлячись на неї в кінотеатрі, він був певен, що вона не знає про його справжню особистість, хоча це він передав список Манові. Але агентка, кур’єр Мана, знала, хто такий Ман. Вона лежала гола в центрі просторої кімнати, на столі, вкритому чорним гумовим простирадлом, ноги й руки прив’язані до ніжок столу. Кінотеатр освітлювали лише флуоресцентні лампи над головою, світлонепроникні штори опущені. До стін навмання притулені сірі металеві складані стільці, а в кінці кімнати — кінопроектор «Соні». На протилежній стіні кіноекран виконував роль декорації для допиту агентки, і Клод дивився на нього, сидячи біля проектора. Головним у допиті був огрядний майор, однак він передав свою роль трьом поліцаям, а сам сидів на складаному стільці, нещасний і спітнілий.

З. Де ти був?

В. З Клодом.

З. Що ти робив?

В. Я дивився.

З. Що ти бачив?

Згодом, у світлому майбутньому, комісар поставить пацієнтові плівку з записом його відповіді, хоча він і не пам’ятав, щоб там був диктофон. Часто люди, які чують свій записаний голос, думають, що це на них не схоже, і це їх бентежить. Це був не виняток. Він почув, як чужий голос каже:

— Я все бачив. Клод сказав мені, що це гидка справа, але я мушу бачити. Я спитав: «Це справді необхідно?», Клод сказав: «Говори з майором. Він головний. Я всього лише радник». Тож я пішов до майора, і він сказав: «Я нічого не можу з цим зробити. Нічого! Генерал хоче знати, звідки в неї імена, і знати негайно». Я сказав: «Але ж це неправильно. Хіба ви не бачите? Не треба цього робити». Майор сидів і мовчав, і Клод, стоячи біля прожектора, теж мовчав. «Лишіть нас ненадовго наодинці», — сказав я трьом поліцаям. Американці називали наших поліцаїв білими мишами, через їхню білу форму та капелюхи, однак ці троє не були подібні до мишей. Це були зразки типового національного чоловіцтва, стрункі й сухорляві, з темною засмагою через їзду на джипах та мотоциклах. Замість повної білої форми, вони були вбрані в польовий одяг, білі сорочки й блакитні штани, без блакитних кептарів. «Дайте мені пару годин на неї», — сказав я. Наймолодший з поліцаїв засопів: «Він просто хоче бути перший». Я відвернувся, червоний від люті та сорому, а найстарший поліцай сказав: «Американців це не турбує. І вас не повинно. Краще випийте ко`ли». В кутку стояв холодильник, повний газованих напоїв, і поліцай, який уже тримав відкорковану пляшку в руці, сунув її мені, перш ніж посадити мене на стільця біля майора. Я сів, і пальці руки, в якій я тримав крижану пляшку, почали німіти.

«Благаю, панове! — кричала агентка. — Я невинна! Присягаюся!» — «Це пояснює, чому в тебе був список з іменами поліцаїв? — спитав наймолодший. — Ти просто знайшла його десь, а потім так зголодніла, що спробувала його з’їсти?» — «Ні, ні», — схлипувала агентка. Їй потрібна була хороша історія, та з якоїсь причини вона не могла нічого вигадати, хоча навряд чи історія відволікла б поліцаїв. «Гаразд», — сказав поліцай середнього віку, розстібаючи ремінь і штани. У нього вже була ерекція, одинадцятий палець випинався з боксерів. Агентка застогнала і повернула голову на другий бік, тільки щоб побачити, що там уже стоїть наймолодший поліцай. Він уже скинув штани і шалено ганяв лисого. Я сидів за ним і бачив лише його голі, запалі сідниці та жах в очах агентки. Вона розуміла, що це допит, а вирок ухвалили поліцаї з інструментами в руках. Найстарший, що, певно, мав дітей, пестив свого кремезного обрубка, найогиднішу частину більшості дорослих чоловічих тіл. Тепер мені це було добре видно, бо наймолодший повернувся до нас боком, присуваючись ближче до обличчя агентки. «Ну ж бо, подивися, — сказав він. — Ти йому подобаєшся!» Три налитих кров’ю члени були різними завдовжки, один дивився вгору, другий вниз, третій був кривий. «Прошу, не робіть цього! — плакала агентка, заплющивши очі й крутячи головою. — Благаю!» Найстарший поліцай розсміявся. «Гляньте на цей плаский ніс і темну шкіру. В ній є камбоджійська кров, а може, і тямська[84]. Вони гарячі».

«Почнемо з простого, — сказав поліцай середнього віку, незграбно залізаючи на стіл між її ногами. — Як тебе звати?» Вона нічого не сказала, але, коли він повторив запитання, в ній прокинулося щось первісне, вона розплющила очі, подивилася на нього і мовила: «Моє прізвище В’єт, моє ім’я Нам». На якусь мить поліцаї заніміли. Тоді вибухнули сміхом. «Це стерво напрошується», — сказав наймолодший. Середній, досі сміючись, важко опустився на агентку, а вона все кричала і кричала. Коли я дивився, як один поліцай крекче і б’ється об неї, а двоє інших метушаться біля столу зі спущеними штанами, виставивши огидні коліна, мені здалося, що вони, зрештою, і справді схожі на мишей, які зібралися біля голівки сиру. Мої земляки ніколи не розуміли, що таке черга, ніхто не хотів стояти останнім, і поки ці три миші штовхалися, затуляючи від мене всю картину, я бачив лише їхні спітнілі зади і те, як смикаються ноги агентки. Вона більше не кричала, бо не могла, наймолодший поліцай її заткнув. «Жвавіше, — сказав він. — Чому так довго?» — «Буде так довго, як я схочу, — відповів йому середній. — Ти ж усе одно від неї своє дістанеш, га?» («Годі про це говорити! — вигукнув огрядний майор, затуляючи очі руками. — Дивитися на це не можу!») Та ми були безпомічні й могли хіба що дивитися, як поліцай середнього віку нарешті здригнувся в сильному спазмі. Насолода такого масштабу мусить лишатися приватною, хіба що всі беруть у цьому участь, як на карнавалі чи оргії. Тут тим, хто лише дивився, насолода здавалася відразливою. «Моя черга», — сказав наймолодший, відриваючись від агентки, що змогла закричати ще раз, поки найстарший не зайняв його місце, знову заткнувши її. «Ну й бруд», — сказав наймолодший, закочуючи сорочку. Він зайняв позицію на столі, без відрази до бруду, і поки поліцай середнього віку застібав штани на тому кучерявому чубчику, що вінчав його обвисле Я, наймолодший почав повторювати рухи попередника і за кілька хвилин дійшов того ж непристойного завершення. Тоді була черга найстаршого, і коли він заліз на стола, я вже без перешкод бачив обличчя агентки. Хоч і вільна тепер кричати, вона цього не робила або ж не могла. Вона дивилася просто на мене, але поки лещата болю закручували її щелепи й очі все сильніше, мені здалося, що мене вона не бачить узагалі.

Коли найстарший кінчив, у кімнаті стало тихо, чутно хіба що схлипування агентки та шипіння сигарет, які палили інші поліцаї. Найстарший, перехопивши мій погляд, заправив сорочку в штани і знизав плечима: «Хтось усе одно мав це зробити. То чому не ми?» Наймолодший сказав: «Не марнуй часу на розмови з ним. У нього все одно не встало, щоб її полікувати. Дивись, він навіть содової не торкнувся». Справді, я забув, що в мене в руці пляшка. Вона вже навіть не була холодна. «Якщо не будете пити, віддайте мені», — сказав поліцай середнього віку. Я й не ворухнувся, і він, роздратований, зробив три кроки до мене і схопив пляшку. Зробив ковток і скривився. «Ненавиджу теплу содову», — сказав поліцай злісно і простягнув пляшку мені, але я міг тільки тупо дивитися на неї, мій мозок занімів так само, як мої пальці раніше. «Чекай хвилинку, — сказав найстарший. — Не треба змушувати чоловіка пити теплу содову, якщо тут потрібне ретельне промивання». Він поплескав агентку по коліну, від його доторку і цих слів вона повернулася до життя, підняла голову і подивилася на нас з такою ненавистю, що кожен чоловік у цій кімнаті мав би перетворитися на попіл та дим. Але нічого не сталося. Ми лишилися плоттю та кров’ю, і вона теж, коли поліцай середнього віку розсміявся, заткнув пальцем пляшку і почав енергійно трусити. «Хороша ідея, — сказав він. — Але тут буде липко!»

Так, пам’ять була липка. Я, певно, вступив у ту содову, хоча після всього того поліцаї вилили на агентку й на стіл кілька відер води, а тоді помили підлогу. («Я наказав їм це зробити, — сказав огрядний майор. — Їм не дуже хотілося прибирати після себе, скажу я вам».) Агентка, залишена гола на столі, більше не кричала і навіть не схлипувала, вона мовчала, наче мертва, заплющивши очі, відкинувши голову, вигнувши спину. Коли поліцаї вимили з неї свої сліди, вони залишили в ній порожню пляшку. «Я бачу, що в неї всередині», — сказав поліцай середнього віку, схилившись і зазираючи через дно пляшки з гінекологічною цікавістю. «Дай подивитися», — відштовхнув його плечем наймолодший. «Нічого не видно», — одразу поскаржився він. «Це жарт, ідіоте! — заволав найстарший. — Жарт!» Так, дуже поганий жарт, дешевий фарс, зрозумілий будь-якою мовою, і Клодові теж. Поки поліцаї грались у лікарів зі своїм імпровізованим розширювачем, він підійшов до мене і сказав: «Щоб ти знав, я не вчив їх такого. Я про пляшку. Вони придумали це самі».

Вони були хорошими учнями, як і я. Засвоїли науку добре, і я теж, тож якби ти, будь ласка, міг вимкнути світло, якби ти міг, будь ласка, вимкнути телефон, якби ти міг не дзвонити мені, якби ти згадав, що ми двоє колись були найкращими друзями, та й, може, зараз є, якби ти міг побачити, що мені більше нема в чому зізнаватися, якби корабель історії пішов іншим курсом, якби я став бухгалтером, якби я закохався у правильну жінку, якби я був вправніший коханець, якби моя мати була не така хороша матір, якби мій батько поїхав рятувати душі в Алжир, а не сюди, якби комендантові не потрібно було мене переробляти, якби мої ж люди не підозрювали мене, якби вони вважали мене одним з них, якби ми забули наші образи, якби ми забули про помсту, якби ми визнали, що ми всі маріонетки в чужій виставі, якби ми не вели війну одне проти одного, якби деякі з нас не називали себе націоналістами, чи комуністами, чи капіталістами, чи реалістами, якби наші бонзи[85] не спалювали себе, якби американці не прийшли рятувати нас від нас самих, якби ми не купили те, що вони продавали, якби Совєти ніколи не називали нас товаришами, якби Мао не робив того ж самого, якби японці не навчили нас зверхності жовтої раси, якби французи не намагалися цивілізувати нас, якби Го Ші Мін не був діалектиком, а Карл Маркс — аналітиком, якби невидима рука ринку не тримала нас за шиї, якби британці перемогли бунтівників Нового світу, якби корінні жителі просто сказали: «От уже ні», вперше побачивши білу людину, якби наші імператори та мандарини не билися між собою, якби китайці не правили нами тисячу років, якби вони використовували порох не лише для феєрверків, якби Будди ніколи не було, якби Біблію ніколи не написали, а Ісус Христос не жертвував собою, якби Адам та Єва досі пустували в Едемському саду, якби повелитель драконів і королева фей не дали нам життя, якби вони не розійшлися, якби п’ятдесят їхніх дітей не пішли за матір’ю-феєю в гори, якби ще п’ятдесят не пішли за батьком-драконом до моря, якби легендарний фенікс справді постав з власного попелу, а не просто розбився і згорів у наших краях, якби не було Світла і не було Слова, якби небо та земля ніколи не розходилися, якби історія ніколи не траплялася, ані фарсом, ані трагедією, якби моя мати не була розщеплена, якби тобі не потрібні були більше перевірки і якби я більше не бачив цих видінь, прошу, чи не міг би ти дозволити мені заснути?