Симпатик

Розділ 12

Коли я вийшов з лікарні, моїх послуг уже ніхто не потребував, і мене не запросили на майданчик для останнього прибирання, що відбувалося після завершення фільмування. Натомість, я дізнався, що на моє ім’я вже зарезервовано авіаквиток, щоб я негайно покинув Філіппіни. Весь політ я розмірковував про проблему представлення. Не мати засобів виробництва означало ризикувати передчасно померти, однак не мати засобів свого представлення теж означало певну смерть. Бо ж якщо нас представляють інші, чи не мають вони змоги одного дня стерти наші смерті з ламінованої підлоги пам’яті? Мої рани досі мені болять, і я не можу не питати себе, поки пишу цю сповідь, — чи я представляю себе, чи це робите ви, мій сповідник.

Коли я побачив Бона, що чекав на мене в аеропорту Лос-Анджелеса, мені стало трохи краще. Він виглядав точнісінько так само, як і раніше, і коли я відчинив двері нашої квартири, то з полегшенням побачив, що її вигляд не покращився, але й не погіршився. Холодильник лишався головною окрасою нашої старої діорами, і Бон завбачливо заповнив його пивом, якого вистачило, щоб вилікувати мене від джетлагу, однак не вистачило на лікування несподіваного суму, що сочився крізь мої пори. Коли Бон пішов спати, я лишився сидіти з останнім листом від моєї паризької тітки. Перш ніж відійти до сну, я дбайливо уклав для неї свою доповідь. Фільмування завершено, написав я їй. Але що важливіше — Рух знайшов собі джерело прибутку.

— Ресторан? — перепитав я, коли Бон розповів мені новину за першою порцією пива.

— Саме так я й сказав. Мадам насправді чудово готує.

Саме вона приготувала останню гідну в’єтнамську їжу, яку я їв, і то була достатньо вагома причина, щоб наступного ж дня зателефонувати Генералові й привітати його з новою справою Мадам. Як я й очікував, він запросив мене до ресторану на вітальний обід. Ресторан був на Бродвеї Чайнатауну, затиснений між крамницею чаю та торговцем травами.

— Колись ми оточили китайців у Тьолоні, — мовив Генерал з-за каси. — Тепер ми оточені ними.

Він зітхнув, поклавши руки на касовий апарат, готовий зіграти грубу мелодію на цьому імпровізованому піаніно.

— Пам’ятаєте, як я приїхав сюди з порожніми руками?

— Звісно ж, пам’ятаю, — відповів я, хоча руки Генерала після приїзду насправді були зовсім не порожні. Мадам зашила чимало унцій золота в підкладку одягу, свого й дитячого, а сам він підперезався ременем, повним доларів. Однак амнезія була так само властива американцям, як і яблучний пиріг, і вони безперечно віддавали перевагу їй і перед скромним пирогом, і перед фальшивою їжею незваних іноземних гостей. Як і ми, американці з підозрою ставилися до незнайомих страв, ототожнюючи їх з чужинцями, що їх і привезли. Ми інстинктивно знали, що для того, щоб американці вважали таких біженців, як ми, прийнятними, спочатку вони мали визнати наші харчі їстівними (не кажучи вже про їхню доступність і легкість вимови назв). Цей харчовий скептицизм непросто побороти чи отримати з нього прибуток, тож це було сміливе підприємство Генерала й Мадам, так я йому і сказав.

— Сміливе? Як на мене, це деградація. Ви коли-небудь думали, що в мене буде ресторан? — Генерал обвів рукою невелике приміщення, де раніше була китайська забігайлівка і брунатні цятки жиру досі вкривали стіни.

— Ні, сер, — відповів я.

— Ну от і я теж. Це принаймні міг би бути хороший ресторан, а не ось це.

Генерал говорив з таким жалем і розпачем, що я відчув, як повертається моє до нього спочуття. Він нічого не зробив для оновлення ресторану — лінолеум на підлозі був побитий, жовта фарба тьмяна, освітлення різке й пласке.

— Офіціантами тут ветерани, — зазначив Генерал. — Ось цей — із загону спецпризначення, а той — авіатор.

Убрані у кептарі та сорочки не за розміром, чи то з комісійного магазину, чи то подаровані зависокими благодійниками, на вбивць офіціанти не скидалися. Вони були схожі на анонімних, погано стрижених чоловіків, які привозять замовлену китайську їжу, на нервових пацієнтів швидкої, що не мають страхування, на водіїв, які тікають з місця аварії, бо не мають прав чи реєстрації. Хиталися вони так само, як і стіл з нерівними ніжками, до якого провів мене Генерал. Мадам сама принесла мені миску особливого фо і приєдналася до нас — обоє дивилися, як я їм один з найзразковіших прикладів нашого національного супу.

— Все такий же смачний, — сказав я після першої ж ложки, та Мадам була незворушна, така ж похмура, як і її чоловік. — Ви маєте пишатися таким… таким супом.

— Ми маємо пишатися тим, що торгуємо супом? — перепитала Мадам. — Чи тим, що володіємо цією дірою? Так один з наших клієнтів назвав це місце.

— Ми ним навіть не володіємо, — додав Генерал. — Орендуємо.

Їхній вигляд лише додавав їм похмурості. Мадам прибрала волосся в строгу бібліотекарську ґульку, тоді як раніше завжди носила пишні й гламурні начоси, що нагадували про початок шістдесятих років. Як і Генерал, вона була вбрана у готовий, а не шитий на замовлення одяг: чоловічу сорочку поло, безформні штани хакі та улюблене американське взуття — кросівки. Коротше кажучи, вони носили те саме, що й будь-яка американська пара середнього віку, яку можна було зустріти в супермаркеті, на пошті чи заправці. Кравці мали на меті зробити їх, як і багатьох американців, схожими на дітей-переростків, і цей ефект в очах сторонніх посилювався, коли їх бачили з величезними порціями содової, а це траплялося часто. Ці дрібні ресторатори-буржуа були не тими аристократичними патріотами, з ким я жив п’ять років і до кого відчував не лише страх, а й певну приязнь. Їхній сум був і мій сум теж, тож я перевів розмову на тему, що, як я знав, могла б підняти їм настрій.

— А як щодо того, що цей ресторан фінансує революцію?

— Чудова ідея, правда ж? — сказав Генерал, світліючи. Мадам закотила очі, і я подумав, що це насправді її ідея. — Діра чи не діра, а це перший такий ресторан у цьому місті, а може, і в країні. Як бачите, наші земляки скучили за смаком дому.

Хоча було лише пів на дванадцяту, кожен столик був зайнятий любителями супу з паличками в одній руці й ложкою в другій. Приміщення дихало запахом дому, і звуки чудово пасували до запахів — балачки рідною мовою та душевне сьорбання.

— Це неприбутковий, так би мовити, заклад, — сказав Генерал. — Весь прибуток іде на Рух.

Коли я запитав, хто про це знає, Мадам відповіла:

— Усі й ніхто. Це таємниця, однак таємниця відкрита. Люди приходять сюди, і їхній суп приправлено думкою про те, що вони допомагають революції.

— Щодо революції, — мовив Генерал, — усе майже на місці, навіть строї. Цим опікується Мадам, як і підтримкою жінок та прапорами. О, що за видовище ми можемо створити! Ви пропустили святкування Тет, яке вона влаштувала в окрузі Орандж. Бачили б ви це! Можу показати вам знімки. Люди плакали й аплодували, побачивши наших чоловіків у камуфляжі та формі, з нашим прапором… ми зібрали перші загони волонтерів, усі — ветерани. Вони тренуються у вихідні. З них оберемо найкращих для наступного етапу.

Він перехилився через стіл і прошепотів:

— Ми відправляємо розвідувальну команду до Таїланду. Вони зв’яжуться з нашою передовою польовою базою та розвідають шлях до В’єтнаму. Клод каже, що вже майже час.

Я налив собі чаю.

— Бон входить до цієї команди?

— Звісно ж. Я не хочу втрачати такого чудового працівника, але він чи не найкращий для такої роботи. Що скажете?

Я думав про те, що єдиний сухопутний шлях із Таїланду мав перехід Лаосом чи Камбоджею, без великих доріг, через зрадливі, поїдені хворобами джунглі, ліси та гори, населені лише виводками мавп, тиграми-людожерами та ворожими, наляканими місцевими жителями, не схильними нікому допомагати. То були ідеальні декорації для фільму, точніше — фільму жахів, бо місія майже точно мала виявитися смертельною. Бонові я б цього не сказав. Мій божевільний друг пішов добровольцем не попри те, що мав малі шанси на повернення, а саме через це. Я глянув на свою долоню, на викарбуваний на ній червоний шрам. Раптом я повністю усвідомив обриси свого тіла, відчув поверхню стільця під своїми стегнами, недовговічність тієї сили, що тримала разом моє тіло і моє життя. Небагато потрібно, щоб зруйнувати цю силу, яку більшість з нас сприймає як належне, аж поки це не стане неможливим.

— Мені здається, — сказав я, не дозволяючи собі подальших міркувань, — що коли Бон іде, то і я мушу теж піти.

Генерал плеснув у долоні від захвату і повернувся до Мадам.

— Що я тобі казав? Я знав, що він зголоситься. Я й не сумнівався, капітане. Але ви теж знаєте, що вам краще лишитися тут і працювати зі мною над планами та логістикою, не кажучи вже про збирання грошей та дипломатію. Я сказав Конгресменові, що наша спільнота збирає кошти, щоб відправити команду на допомогу біженцям у Таїланді. До певної міри, саме це ми і робимо, але треба буде і надалі переконувати в цьому тих, хто нас підтримує.

— Чи принаймні дати їм привід прикидатися, що вони в це вірять, — сказав я.

Генерал задоволено кивнув.

— Саме так! Знаю, ви розчарований, але це на краще. Тут від вас буде більше користі, а Бон зможе подбати про себе. Дивіться, вже майже полудень. Гадаю, саме час для пива, так?

За плечем Мадам було видно годинника, що висів на стіні між прапором і плакатом. На плакаті була реклама нового пива з трьома молодими жінками в бікіні, з грудьми, за розміром та формою схожими на повітряні кульки. Прапор належав переможеній В’єтнамській Республіці, три широкі червоні горизонтальні смуги на яскравому жовтому тлі. Як Генерал неодноразово мені казав, то був прапор вільного в’єтнамського народу. Я бачив його незчисленну кількість разів, часто бачив подібні плакати, але ніколи не бачив такого годинника, вирізаного з дерева у формі нашої батьківщини. Цей годинник був країною, а країна була годинником, годинна та хвилинна стрілки оберталися на півдні, а цифри формували ореол навколо Сайгона. Якийсь майстер у вигнанні зрозумів, що саме такий годинник був потрібен його землякам-біженцям. Ми були переміщеними особами, однак нас швидше визначав час, а не місце. Відстань до втраченої країни була велика, однак визначена, а от кількість років на покриття цієї відстані неможливо було підрахувати. Тому для біженців першим питанням завжди був час: коли я зможу повернутися?

— До речі, про пунктуальність, — сказав я Мадам. — Ваш годинник показує неправильний час.

— Ні, — відповіла вона, встаючи по пиво. — Це сайгонський час.

Звісно ж. Як я цього не побачив? Сайгон жив на чотирнадцять годин пізніше, хоча, судячи з цього годинника, це ми запізнювалися на чотирнадцять годин. Біженці, вигнанці, іммігранти — хоч до якого б підвиду переміщених осіб ми належали — не просто жили на дві культури, як собі це уявляли прихильники великого американського тигля. Переміщені жили на дві часові зони, тут і там, у минулому й теперішньому, наче вимушені мандрівники часом. Фантасти уявляли, що мандрівники часом можуть рухатися вперед і назад у часі, однак цей годинник показував іншу хронологію. Його відкритою таємницею, оголеною перед усіма, хто хотів це бачити, було те, що ми рухалися по колу.

По обіді я коротко доповів Генералові та Мадам про свої філіппінські пригоди, це водночас розвіяло їхню похмурість і здійняло хвилю обурення. Обурення було протиотрутою до похмурості, так само — до суму, меланхолії, відчаю і так далі. Забути про певний вид болю можна було, відчувши інший вид болю, як коли лікар, оглядаючи вас до обов’язкової військової служби (той екзамен, який ви не зможете провалити, якщо не заражені багатством), дає вам ляпаса по одній сідниці, вганяючи голку в другу. Крім того, що мене мало не спіткала доля однієї з тих смажених качок, які були підвішені за дупи у вітрині сусіднього китайського кафе, я не розповів Генералові й Мадам, що мені виплатили компенсацію за те, що мало не вбили. На ранок після того, як актори масовки прийшли до мене з дарами, я прийняв двох інших відвідувачів — Вайолет і високого, худого білого чоловіка в зеленкувато-блакитному костюмі, з краваткою з орнаментом пейслі, такою ж товстою, як Елвіс Преслі, та в сорочці багатого жовтого кольору сечі після обіду зі спаржею.

— Як почуваєшся? — запитала Вайолет.

— Добде, — прошепотів я, хоч і міг говорити цілком нормально.

Вона глянула на мене з підозрою і сказала:

— Ми всі за тебе переживаємо. Він передав тобі, що прийшов би сам, але сьогодні на майданчику буде президент Маркос.

Тим «ним», ім’я якого не називалося, звісно ж, був Автор. Я злегка кивнув, сумно й поважно, і сказав:

— Розумію, — хоча сама лише згадка про нього мене обурила.

— Це найкраща в Манілі лікарня, — сказав чоловік у костюмі, сяючи усмішкою мені в обличчя. — Ми всі хочемо, щоб ви дістали найкращий догляд. Як ви почуваєтеся?

— Правду кажучи, — мовив я, продовжуючи брехати, — жахливо.

— Дуже шкода. Дозвольте представитися. — Чоловік простягнув мені неторкано білу візитівку з такими гострими краями, що стало страшно порізатися. — Я представляю кіностудію. Ми хотіли вас повідомити, що сплатимо всі рахунки за ваше лікування.

— Що сталося?

— Ти не пам’ятаєш? — спитала Вайолет.

— Вибух. Чимало вибухів.

— То був нещасний випадок. У мене тут звіт, — сказав представник кіностудії, піднявши свого портфеля кольору печінки достатньо високо, щоб я побачив сяйливі золоті застібки.

Яка активність! Звіт можна було й не читати. Деталі були не такі важливі, як те, що доводило саме його існування — така швидка робота, як і в нас на батьківщині, могла бути зроблена, лише якщо комусь підмазати.

— Мені пощастило, що я вижив?

— Надзвичайно пощастило, — відповів він. — Ви маєте життя, здоров’я та чек у моєму портфелі на суму п’ять тисяч доларів. Згідно з медичними звітами, які я бачив, у вас отруєння димом, подряпини та синці, кілька незначних опіків, ґуля на голові та струс мозку. Нема переламів, нема розривів, нічого невиліковного. Однак студія хоче переконатися, що ви маєте все, що потрібно.

Представник відкрив портфель, дістав стос скріплених білих аркушів і довгу смужку зеленого паперу — чек.

— Звісно ж, ви маєте підписати чек та цей документ, який звільняє студію від будь-яких зобов’язань.

Чи моє жалюгідне життя коштувало п’ять тисяч доларів? Мушу визнати, сума була немала — то було більше грошей, ніж я колись бачив за раз. Саме на це вони розраховували, але навіть у своєму запамороченні я знав, що не варто погоджуватися на першу ж пропозицію.

— Вдячний за вашу щедрість, — сказав я. — Дуже шляхетно з боку студії так турбуватися про мій стан. Але, як ви можете знати, а можете і не знати, я маю утримувати велику сім’ю. П’ять тисяч доларів — це чудово, якщо думати лише про себе, але азієць… — Тут я зробив паузу і дозволив собі подивитися в нікуди відсутнім поглядом, щоб дати їм час уявити величезне генеалогічне баньянове дерево, яке розкинулося наді мною і покрило тінню разючої ваги поколінь, що сходилися до одного кореня просто на моїй маківці. — Азієць не може думати лише про себе.

— Я чув, — сказав представник студії. — Родина для вас усе. Як і для нас, італійців.

— Так, як і для італійців! Азієць має дбати про матір, батька. Про братів, сестер, дідусів, бабусь. Про двоюрідних родичів, про селище. Якщо розійдеться слово про моє везіння… Тому не буде кінця. Проханням про послуги. П’ятдесят доларів туди, сотню сюди. Мене смикатимуть з усіх боків. Я не зможу відмовити. Бачите, в якому я становищі. Краще було б не брати гроші взагалі і не мати тих емоційних проблем. Або ж є альтернатива — отримати стільки грошей, щоб вистачило на всі ці послуги і на себе самого.

Представник студії чекав, що я скажу далі, але я чекав на його відповідь. Зрештою він здався і сказав:

— Не знаючи тих проблем, які має азійська родина, я також не знаю, яка сума задовольнить усі ваші родинні потреби, які, як я розумію, важливі для вашої культури, і які я дуже поважаю.

Я чекав, що він скаже далі, але він чекав на мою відповідь.

— Точно сказати не можу, — мовив я. — Але, хоч і невпевнено, можу припустити, що двадцяти тисяч доларів буде досить. На всі потреби моїх родичів. Очікувані й неочікувані.

— Двадцять тисяч доларів? — Брови представника студії встали в елегантну позу йоги, вигнули спини в небезпечно різкій стривоженості. — О, якби ви зналися на актуарних схемах, як я! На двадцять тисяч доларів ви мусите втратити принаймні пальця, а ліпше — кінцівку побільше. Якщо ми говоримо про не такі помітні втрати, життєво необхідний орган чи одне з п’яти чуттів годяться.

Але насправді, відколи я опритомнів після вибуху, мене тривожило щось таке, що я не можу назвати, — сверблячка, однак не фізична. Тепер я розумію, що це було, — я щось забув, але не знав, що саме. Це найгірший з трьох видів забуття. Знати, що ти забув, — це звично, так буває з історичними датами, математичними формулами й іменами людей. Забути, не усвідомлюючи цього, — певно, ще розповсюдженіша ситуація, а може, й менше, але вона милосердна, бо ж ти навіть не знаєш, що забув про щось. Але знати, що ти щось забув, і не знати, що саме, — від цього я не міг не здригнутися.

— Я дещо втратив, — сказав я, переможений болем, який було чутно в моєму голосі. — Я втратив частину розуму.

Вайолет з представником перезирнулися.

— Боюсь, я не розумію, — сказав він.

— Частину пам’яті, — сказав я. — Вона повністю зникла, від моменту вибуху і донині.

— На жаль, це важко буде довести.

Як можна довести комусь, що ти щось забув чи що ти щось знав, а тепер більше не знаєш? Утім я напосів на представника студії. Навіть якщо я прикутий до ліжка, старі інстинкти нікуди не зникають. Брехня була навичкою, що її важко забути, — як те, як скручувати собі цигарки або ж розлого гарчати звук «р». Представника це теж стосувалося, я впізнав у ньому рідну підступну душу. У перемовинах, як і в допитах, брехня не лише була прийнятна — на неї чекали. Є чимало різних ситуацій, у яких люди брешуть, щоб дійти до прийнятної правди, і наша бесіда тривала, аж поки ми не дійшли згоди щодо обопільно прийнятної суми — десяти тисяч доларів — це половина того, про що я просив, однак вдвічі більше за першу пропозицію. Коли представник студії виписав новий чек, я підписав документи і ми обмінялися люб’язностями на прощання — так само нічого не варта дія, як обмінятися картками невідомих бейсболістів. Уже біля дверей Вайолет затрималася, поклавши руку на ручку дверей, озирнулася на мене через плече (чи може існувати романтичніша поза, навіть для такої жінки, як вона?) і мовила:

— Знаєш, ми не змогли б зняти цей фільм без тебе.

Повірити їй означало повірити фатальній жінці, вибраному посадовцеві, зеленому космічному чоловічкові, гуманності поліції, святенникам, таким як мій батько, у якого не лише в шкарпетках були дірки, а й десь у душі. Але я хотів вірити, і хіба ж може якось зашкодити віра в невеличку брехню? Ніяк. Мене лишили з бітом паскудної дискотеки в голові та зеленим чеком, який доводив, що я більше вартий живий, аніж мертвий. Він коштував мені, якщо вони не збрехали, всього лиш ґулі на голові та частини пам’яті, якої в мене і так було забагато. І навіть так, чому мені здавалося, що, поки я був сам не свій, мені зробили операцію, лишивши заніміння, страшніше за біль? Чому я відчував якусь фантомну кінцівку пам’яті, чому я намагався спиратися на порожнечу?

Повернувшись до Каліфорнії без відповідей на ці запитання, я перевів чек у готівку і залишив половину на своєму порожньому рахунку. Того дня, як я навідався до Генерала і Мадам, друга половина грошей лежала в конверті у моїй кишені. Пізніше того дня я поїхав у Монтерей-парк — там, у цьому передмісті, м’якому й прісному, наче тофу, в мене була призначена зустріч із вдовою огрядного майора. Зізнаюся, я збирався віддати їй гроші зі своєї кишені, ті гроші, які я цілком міг би використати на революційніші потреби. Однак що може бути революційнішим, ніж допомога своєму ворогові та його рідні? Що може бути радикальнішим за прощення? Звісно ж, це не він просив прощення — я просив, за те, що зробив з ним. На стоянці не лишилося жодного сліду від того, що я зробив, і повітря у приміщенні не бриніло від атмосферних коливань його привида. Хоч я і не вірив у Бога, у привидів я вірив. Я знав, що це правда, бо, не боячись Бога, боявся привидів. Бог ніколи не з’являвся мені, тоді як привид огрядного майора я бачив, і коли двері його помешкання відчинилися, я затамував дух від страху, що на ручці дверей лежить саме його рука. Однак то була лише його удова, бідолашна жінка, що з горя швидше розпухла, аніж зсохлася.

— Капітане, я така рада вас бачити!

Вона запросила мене присісти на свою софу з квітковою оббивкою, вкритою прозорим пластиком так, що він рипів щоразу, як я переступав. На низькому столику на мене вже чекав чайник китайського чаю та тарілка з французьким печивом «дамські пальчики».

— З’їжте печивко, — наполягала вона, підсовуючи до мене тарілку.

Я знав цю марку, саме ця компанія виробляла petit écolier з мого дитинства. Ніхто краще за французів не знався на грішних задоволеннях. «Дамські пальчики» були улюбленим печивом моєї матері, ними спокушав її батько, хоча, розповідаючи мені про це, коли я був підлітком, вона вживала слово «подарунок». Я був достатньо розумний, щоб зрозуміти, що це означало — священик носить печиво дитині, бо мати у свої тринадцять років, коли батько почав до неї залицятися, була всього лиш дитиною. У деяких культурах, нині чи в минулому, тринадцяти років було достатньо для ліжка, шлюбу й материнства чи деколи для двох з трьох цих пунктів, але ж не в сучасній Франції чи на нашій батьківщині. Не те, щоб я зовсім не розумів свого батька, що на момент мого народження був на кілька років старший за мене нинішнього, що смакує ці «дамські пальчики». Дівчина тринадцяти років… Визнаю, у мене самого бували подібні думки про особливо зрілих американських дівчат, бо деякі з них у тринадцять були розвинутіші, ніж студентки коледжів на нашій батьківщині. Але то думки, а не дії. Ми всі були б у пеклі, якби нас судили лише по думках.

— З’їжте ще печивко, — наполягала вдова огрядного майора, взявши одне з тарілки і нахиляючись до мене. Вона б сунула цей солодкий палець мені до рота з материнською турботою, якби я не перехопив її руку і не взяв печиво сам.

— Вони дуже, дуже смачні, — сказав я. — Дайте мені спочатку випити чаю.

І тут добра пані залилася сльозами.

— Що сталося? — запитав я.

— Саме так він і сказав би, — мовила вона, змусивши мене нервувати, наче огрядний майор навіть зараз керував мною з-поза завіси, що відокремлює сцену життя від лаштунків життя після смерті.

— Я так за ним сумую! — плакала жінка.

Я прорипів через пластикову прірву між нами й поплескав її по плечу, поки вона ридала. Я не міг не уявляти собі огрядного майора таким, яким він був за нашої останньої реальної зустрічі, а не духом — на спині, з третім оком на чолі, інші очі розплющені й порожні. Якщо Бога не було, то не було й божественної кари, але це нічого не значило для привидів, яким не потрібен Бог. Я не потребував покаяння перед Богом, у якого не вірив, однак мусив умиротворити душу привида, чиє обличчя навіть зараз дивилося на мене з вівтаря на боковому столику. Юний огрядний майор був у кадетській формі, сфотографований ще на тому етапі, коли його перше підборіддя і не мріяло стати дідусем третього, і його темні очі пильно дивилися на те, як я втішаю його вдову. У потойбічному житті він мав харчуватися одним запліснявілим апельсином, припалою пилом банкою шинки «Спам» і пачкою льодяників — усе це було викладене перед його знімком у блиманні непристойної різдвяної гірлянди, яку жінка повісила скраю вівтаря. Нерівність брала своє навіть у потойбіччі, де нащадки багатіїв влаштовували їм бенкети з тацями свіжих фруктів, пляшками шампанського та банками паштету. Особливо побожні нащадки спалювали паперові приношення, серед яких були не лише звичні вирізки знімків будинків та авто, але й розгорти з «Плейбоя». Гнучке тіло поступливої жінки — це те, чого хоче чоловік у своєму холодному, довгому житті після смерті, і я присягнувся огрядному майорові, що спалю йому розгорт з фантастичною, пишногрудою Міс Червень.

А от його дружині сказав:

— Я обіцяв вашому чоловікові, що, як буде потреба, я зроблю все, що зможу, аби подбати про вас і ваших дітей.

Усе інше, що я їй розповів, була правда — про начебто нещасний випадок на Філіппінах і мою компенсацію, половина якої була в конверті, що я віддав їй. Вона чемно відмовлялася, але, коли я сказав їй подумати про дітей, здалася. Після того я не міг не підкоритися їй і не піти подивитися на дітей. Вони були у спальні, спали, як і годиться малюкам.

— Вони — моя радість, — прошепотіла жінка, коли ми схилилися над двійнятами. — Заради них я живу в ці складні дні, капітане. Думаючи про них, я менше думаю про себе чи мого любого, коханого чоловіка.

Я сказав:

— Вони прекрасні, — й це могло бути брехнею, а могло і не бути. Для мене вони не були прекрасні, але ж для неї були. Визнаю, я не надто прихильний до дітей, я сам був таким і до мене подібні, разом зі мною ж, видавалися мені жалюгідними. На відміну від багатьох інших, я не мав наміру розмножуватися, заплановано чи випадково, бо одного себе мені було задосить. Але ці діти, яким було всього лиш по року, поки не усвідомлювали своєї провини. Сплячі, іншопланетні личка видавали в них оголених, наляканих іммігрантів, якими вони і були, нещодавно вигнані до нашого світу.

Єдина моя перевага перед цими двійнятами була та, що в дитинстві я мав батька, який міг розповісти мені про провину, а в них його не було. Він навчав дітей своєї парафії, і мати змушувала мене ходити на його заняття. У тому класі я вивчав Біблію та історію свого божественного Батька, історію своїх галльських предків і катехізис католицької церкви. На той час, коли мої роки можна було порахувати на пальцях обох рук, я був наївний і не знав, що отець у його чорній рясі, цей святий чоловік, що пітнів у своєму неприродному вбранні, аби врятувати нас від наших тропічних гріхів, був ще й моїм батьком. Коли я дізнався, це надало нової форми всьому тому, що я від нього довідався, починаючи з найбазовіших принципів нашої віри, втовкмаченої батьком у загін юних католиків, поки він ходив перед нами туди-сюди й читав по наших губах, як ми всі разом монотонно нуділи відповідь:

З. Як називається гріх, що ми успадкували від наших пращурів?

В. Гріх, що ми успадкували від наших пращурів, називається первородним.

Для мене справді важливим Питанням, що завжди цікавило мене і пов’язувалося з первородним гріхом, було питання особистості мого батька. Мені було одинадцять, коли я дізнався Відповідь, до якої мене підштовхнув інцидент, що стався після недільної школи на запиленому подвір’ї церкви — на території, де ми, діти, виявляли одне до одного чи не біблійну жорстокість. Ми дивилися, як імпортний бульдог мого батька в тіні евкаліпта навалився на суку, що скавчала, поки він вивалював рожевого язика і рожева куля його величезної мошонки коливалася вперед-назад з гіпнотичним ритмом. І один з моїх обізнаніших однокласників запропонував свій додаток до цього заняття з сексуальної освіти.

— Пес і сучка — це природно. А от він, — і на мене наставили презирливий погляд та палець, — таке, як він, буває, коли це роблять пес і кішка.

Усі звернули на мене увагу. Я стояв там, мовби на човні, що відпливає від берега, а от вони всі чекали, і я в їхніх очах був дивним створінням, не собакою і не котом, не твариною і не людиною.

— Пес і кішка, — повторив до мене малий блазень. — Пес і кішка…

Коли я врізав йому по носі, блазень пустив кров, однак мовчав, шокований, звів очі докупи і намагався побачити рану. Коли я врізав йому ще раз, кров полилася фонтаном, і цього разу він голосно заревів. Я бив його по вухах, по щоках, тоді по сонячному сплетінні та по згорблених плечах, коли він, падаючи на землю, втягнув у них голову, щоб себе захистити, бо я впав на нього. Наші однолітки зібралися навколо нас, кричали, галасували і сміялися, а я продовжував молотити його, поки мені кісточки на пальцях не заболіли. Ніхто з цих свідків не надумав втрутитися на боці блазня, і я нарешті зупинився, коли почув, що його схлипування схожі на здавлений сміх людини, яка почула найкращий у світі жарт. Коли я встав, регіт і галас вщухли, а на обличчях тих малих чудовиськ я побачив страх, якщо й не повагу. Додому я йшов збентежений, думаючи про те, чого ж це все, власне, мене навчило, і не здатний сказати це словами. У моїй голові не було місця ні для чого, крім непристойного образу собаки, що покриває кішку, а в неї замість тваринного писка не що інше, як обличчя моєї матері, — така жахлива картина, що коли я прийшов додому і побачив її, то розплакався і розповів усе, що сталося зі мною того дня.

— Дитино моя, дитино моя, ти не протиприродний, — сказала мати, притискаючи мене до себе, поки я схлипував на подушці її грудей, вдихаючи її знайомий мускусний запах. — Ти Божий дар мені. Ніщо і ніхто не може бути природніше. Слухай мене, дитино.

Коли я підняв на неї очі, то крізь марево сліз помітив, що вона теж плаче.

— Ти завжди хотів знати, хто твій батько, і я сказала, що коли ти це дізнаєшся, то станеш чоловіком, тобі доведеться попрощатися з дитинством. Ти впевнений, що хочеш знати?

Коли мати питає свого хлопчика, чи готовий він стати чоловіком, чи може він сказати щось, крім «так»? Тож я кивнув і обійняв її, моє підборіддя лежало в неї на грудях, а моя щока — на її ключиці.

— Не кажи нікому те, що я зараз скажу тобі. Твій батько… — Вона назвала ім’я. Побачивши мої спантеличені очі, сказала: — Я була зовсім юна, коли служила в нього покоївкою. Він завжди був дуже добрий до мене, і я була за це вдячна. Він навчив мене читати і рахувати своєю мовою, коли мої батьки не могли собі дозволити відправити мене до школи. Ми чимало часу проводили разом вечорами, він розповідав мені про Францію, про своє дитинство. Я бачила, що він дуже самотній. У нашому селищі він був один такий, і мені здавалося, що я теж сама.

Я відірвався від грудей матері, затулив вуха руками. Я не хотів більше це чути, але був німий, і мати продовжувала говорити. Я не хотів більше бачити, однак, навіть коли заплющив очі, бачив перед собою картинки.

— Він навчив мене слова Божого, — сказала мати, — і я навчилася читати й рахувати, вивчаючи Біблію і запам’ятовуючи десять заповідей. Ми читали, сидячи поряд за його столом, у світлі лампи. І одного вечора… Але бачиш, саме тому ти не неприродний, дитя моє. Тебе прислав сам Господь, бо Господь ніколи б не дозволив статися тому, що сталося між мною та твоїм батьком, якби в його Великому Плані не було для тебе ролі. Я в це вірю, і ти теж маєш вірити. Ти маєш Призначення. Пам’ятай, що Ісус омив ноги Марії Магдалини і запросив до себе прокажених, і встав проти фарисеїв та влади. Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони, а ти один з лагідних, сину.

Якби мати бачила мене тепер, над дітьми огрядного майора, чи вона досі вважала б мене одним з лагідних? А ці сплячі діти, скільки вони не усвідомлюватимуть провини, яку вже несуть, за ті гріхи й злочини, що їм судилося скоїти? Чи могло бути таке, що кожен з них, коли вовтузився біля материних грудей, не прагнув у своєму маленькому серці, хоча й недовго, щоб другий зник? Але вдова не чекала на відповіді до цих запитань, коли стояла поряд зі мною і споглядала дива свого лона. Вона чекала, що я бризну на них святою водою беззмістовних компліментів — це необхідне хрещення я неохоче зробив і так порадував удову, що вона наполягла на тому, щоб зготувати мені обід. Мене не треба було надто переконувати, зважаючи на мою постійну дієту із заморожених страв, і я швидко зрозумів, чому огрядний майор під крильцем її любові став ще товстішим. Її яловичі відбивні були незрівнянні, смажені паростки берізки нагадали те, як готувала моя мати, а зимовий суп з дині заспокоїв мою винувату тривогу. Навіть білий рис був пухнастіший, ніж я зазвичай їв, — так відчувається перина з гусячого пуху після того, як роками спиш на синтетичному матраці.

— Їжте! Їжте! Їжте! — вигукувала вона, й у цій команді неможливо було не чути материн голос, що заохочував мене до того ж, байдуже, яким пісним був наш обід. Тож я їв, аж поки мало не луснув, а коли закінчив, жінка наполягла на тому, що на тарілці ще лишилося печиво.

Після того я поїхав до найближчої крамниці алкоголю, іммігрантського закладу, яким керував незворушний сикх з разючими закрученими вусами, що мені ніколи не світило відростити. Купив «Плейбой», пачку «Мальборо» та надзвичайно, зворушливо прозору пляшку «Столичної». Ця назва відгонила Леніним, Сталіним та Калашніковим, і мені стало трохи краще на загальному тлі моїх капіталістичних утіх. Горілка була одна з трьох совєтських речей, придатних для експорту, не враховуючи політичних вигнанців. Інші дві — зброя та література. Зброєю я професійно захоплювався, а от горілку й літературу любив. Російський роман дев’ятнадцятого століття та горілка ідеально пасували одне до одного. Якщо читати роман, водночас потягуючи зі склянки, це і пияцтво виправдовує, і роман з горілкою здається коротшим, ніж насправді. Я б повернувся до крамниці, щоб купити ще й книжку, але замість «Братів Карамазових» там було повно коміксів про сержанта Рока.

Саме тоді, вагаючись на стоянці й пригорнувши до себе паперовий пакунок зі скарбами, я помітив таксофон. Мене охопило бажання подзвонити Софії Морі. Я відкладав це з якихось збочених причин, вдаючи важкодоступного, хоча вона і гадки не мала, де саме до мене доступатися. Однак вирішив не витрачати монету на дзвінок, застрибнув у своє авто і поїхав через величезний Лос-Анджелес. Я відчув певний мир, розплатившись з удовою огрядного майора, і тепер, коли мчав по шосе, майже порожньому в цю пообідню годину, почув, як привид майора пирхає мені на вухо. Я припаркувався на сусідній від квартири міз Морі вулиці й узяв з собою скарби у паперовому пакеті, однак «Плейбой» лишив на задньому сидінні для привида майора, розгорнувши його на розвороті з Міс Червень, яка звабливо розляглася на сіні, вбрана лише в ковбойські чоботи та шийну хустку.

Район, де мешкала міз Морі, лишився таким само — бежеві будинки з прісними накладками газонів та сірі багатоквартирні будови зі своїм шармом, властивим армійським баракам. У її квартирі горіло світло, багряні завіси були запнуті. Коли вона відчинила двері, перше, що я помітив, було її волосся — відрощене до плечей, вже не завите, а випрямлене, так що вона здавалася молодшою, ніж я пам’ятав. Це враження підкріплював її простий одяг, чорна футболка та сині джинси.

— Це ти! — вигукнула вона, розкривши мені обійми.

Коли ми обнялися, все повернулося до мене — дитячий тальк замість парфумів, її досконала температура тіла, маленькі, плюшеві груди, зазвичай затиснені в бюстгальтери з достатньою для зберігання крихких речей кількістю поролону, але зараз вільні.

— Чому не подзвонив? Заходь.

Жінка затягнула мене до знайомої, мінімалістичної квартири, обладнаної в дусі революційного самозречення, яке вона шанувала у подобі Че Ґевари та Го Ші Міна, чоловіка, який подорожував порожняком. Найбільші за розміром меблі в її квартирі — розкладний футон у вітальні, на якому зазвичай сиділа її чорна кішка. Кішка завжди трималася подалі від мене, не зі страху чи поваги, бо, коли ми з міз Морі кохалися, вона сиділа на нічному столику й оцінювала мою роботу презирливими зеленими очима, час від часу простягаючи лапу й вилизуючи між кігтями. Кішка була тут, однак не на самому футоні. Натомість вона лежала на колінах у Сонні, що сидів там, підгорнувши під себе босі ноги. Він сконфужено посміхнувся, проте так і випромінював ауру власника, коли зігнав кішку з колін і підвівся.

— Радий знову тебе бачити, старий друже, — сказав Сонні й простягнув мені руку. — Ми з Софією часто говоримо про тебе.