Симпатик

Розділ 6

Урочисте відкриття почалося того ж дня пізніше, Генерал потискав руки доброзичливцям, теревенив з ними й усміхався без упину. Як акула мусить пливти, щоб жити, політик, яким і став Генерал, мусить постійно ворушити губами. Виборцями цього разу були старі колеги, прихильники, солдати та друзі, загін десь з тридцяти чоловіків середнього віку, яких я нечасто бачив без форми, аж поки ми не опинились у таборі для біженців у Гуамі. Споглядання їх знову в цивільному, рік по тому, лише посилило відчуття поразки й показало, що всі вони тепер були винні в численних кравецьких злочинах. Вони вешталися по крамниці у дешевих шкіряних лоферах та випрасуваних бюджетних штанях хакі або в непідхожих костюмах, що їх оптовики рекламували як «купуйте один, отримайте другий у подарунок». Краватки, хустинки та шкарпетки — все було, однак насправді значно більше це зібрання потребувало одеколону, хоча б з тих, якими щедро обливаються жиголо, що завгодно, аби приховати запахи того, як радісно їх ошукала історія. Щодо мене, хоча я був на нижчому щаблі, аніж більшість цих чоловіків, моє вбрання було краще, дякувати подарункам професора Гаммера. Трохи перешиті, його синій блейзер з золотими ґудзиками та сірі фланелеві слакси підійшли мені ідеально.

Отже, гарно вбраний, я рухався поміж людьми, яких знав, працюючи помічником Генерала. Чимало з них колись командували артилерійськими батареями й піхотними батальйонами, однак тепер не мали нічого, небезпечнішого за свою гордість, поганий запах з рота та ключі від автівок, якщо ті автівки в них узагалі були. Я доповів Парижеві всі плітки про цих зниклих солдатів і знав, чим вони заробляють (або не заробляють) на життя. Найуспішнішим був генерал, який ганяв свої професійні війська збирати корицю, обіг якої став його монополією. Тепер цей торговець спеціями панував у піцерії. Один полковник, квартирмейстер-астматик, що впадав у недоречний захват під час обговорення зневоджених пайків, працював прибиральником. Майор, що любив похизуватися й пілотував винищувачі, тепер був механік. Сивий капітан з особливим талантом до полювання на партизанів — кухар у фастфуді. Беземоційний лейтенант, єдиний, хто вижив у загоні, розбитому із засідки, — посильний. І далі за списком. Значна більшість у ньому збирала соціальне забезпечення й пилюку, пліснявіючи у спертому повітрі квартир з субсидіями, поки їхні яйця день у день зморщувалися, поглинені метастазами раку під назвою асиміляція, заражені іпохондрією вигнання. У цьому психосоматичному стані звичні соціальні або родинні хвороби діагностувались як симптоми чогось смертельного, а вразливі жінки й діти ставали переносниками західної бацили. Ці заражені діти відгавкувалися, до того ж не рідною мовою, а чужою, яку опановували швидше за своїх батьків. Щодо дружин, більшості довелося знайти роботу, і тому вони вже не могли бути тими чарівними лотосами, якими чоловіки їх пам’ятали.

Огрядний майор так і сказав:

— Чоловікові у цій країні яйця не потрібні, капітане. Жінки мають власні.

— Ваша правда, — погодився я, хоча й підозрював, що ностальгія промила мізки майорові та іншим.

Їхні спогади були стільки разів виполощені, що тепер відрізнялися від моїх кольорами, бо ж вони ніколи так ніжно не говорили про своїх дружин у В’єтнамі.

— Ви не думали переїхати, майоре? Може, ви з дружиною почнете спочатку, відновите свою любов. Лишите позаду те, що нагадує вам про минуле.

— Але ж що робити з їжею? — серйозно сказав він. — Китайська їжа найкраща там, де ми живемо.

Я потягнувся вперед і поправив його перекошену краватку, що, втім, пасувала до його перекошених зубів.

— Гаразд, майоре. Тоді дозвольте повечеряти з вами. Покажете мені, де найкраща китайська їжа.

— Із задоволенням!

Огрядний майор просто сяяв. Він був бонвіван, любив їжу та друзів, не мав ворогів у новому світі, крім Генерала. І чому я назвав йому саме майорове ім’я? Чому мені на думку не спав хтось, чиї гріхи переважували плоть, а не так, як у цього чоловіка, чия плоть важила більше за гріхи? Я облишив майора й пішов через натовп до Генерала. Я був готовий до політичної пропаганди, навіть найкорисливішої. Він стояв разом з Мадам біля шардоне та каберне і давав інтерв’ю чоловікові, що вимахував мікрофоном між ними так, наче це був лічильник Ґейґера. Я перехопив її погляд, і коли вона збільшила ширину своєї усмішки, чоловік розвернувся. У нього на шиї висіла камера, а з кишені сорочки виглядала кулькова ручка на чотири кольори.

На те, щоб упізнати його, знадобилася мить. Востаннє я бачив Сон Дона, чи Сонні, як його називали, у 1969 році — моєму останньому році в Америці. Він так само був на стипендії в коледжі округу Орандж, за годину автомобілем від мене. Там були місце народження воєнного злочинця Річарда Ніксона і дім Джона Вейна, такий патріотичний край, що мені думалося, що «Агент Орандж»[40] могли виробляти саме тут чи принаймні назвати на його честь. Сонні вивчав журналістику, і це могло б піти на користь нашій країні, якби особистий бренд Сонні не був такий підривний. Він ніс на плечі бейсбольну биту цілісності, готовий лупасити жирні м’ячі непослідовності своїх опонентів. Тоді він був самовпевненим чи зарозумілим — залежить як подивитися. То був спадок його аристократичного походження. Його дід був мандарин, і він не втомлювався нагадувати про це. Той дід так затято й уїдливо нападав на французів, що вони відправили його у подорож на Таїті без зворотного квитка, і там він, начебто подружившись із сифілітиком Ґоґеном, став жертвою чи то гарячки денге, чи то невиліковних нападів смертельної ностальгії. Сонні успадкував від нього ту впертість, що спонукала його шановного діда, я впевнений — невиліковного, бо ж більшість людей з фанатичними переконаннями такі і є. Сонні, як стовідсотковий консерватор, завжди мав рацію щодо всього чи принаймні так вважав, головна різниця полягала в тому, що він був неприхованим ліваком. Він очолював антивоєнне об’єднання в’єтнамських студентів за кордоном — ця жменька людей збиралася щомісяця у стерильній кімнаті спілки студентів чи в чиїйсь квартирі, де пристрасті пашіли жаром, а їжа тим часом холонула. Я відвідував ці вечірки, так само як інші, організовані такою ж невеличкою групою, що підтримувала війну. Вони відрізнялися політичним тоном, однак були цілком однакові в тому, яку подавали їжу, яких співали пісень, які жарти розповідали і які теми обговорювали. Незалежно від політичної групи, ці студенти жадібно пили з однієї повної чаші самотності, їх тягнуло одне до одного, наче цих екс-офіцерів в алкогольній крамниці, сподівання на тепло від тіл таких же страждальців у вигнанні, таких змерзлих, що навіть сонце Каліфорнії не зігрівало їхні холодні ноги.

— Я чув, що ти теж тут, — сказав Сонні, схопивши мене за руку й розгорнувши свою щиру усмішку. Та впевненість, яку я так добре пам’ятав, променіла з його очей і робила привабливим це аскетичне обличчя з антисептичними губами. — Так приємно знову тебе бачити, старий друже.

Старий друже? Я не так усе пам’ятаю…

Втрутилася Мадам:

— Сон бере в нас інтерв’ю для своєї газети.

— Я редактор, — пояснив він і простягнув мені свою візитівку. — Інтерв’ю вийде в нашому першому номері.

Генерал, розчервонілий від тостів, узяв з полиці пляшку шардоне.

— Це на знак вдячності за всі ваші зусилля з відновлення мистецтва четвертої влади в нашому новому домі, мій юний друже.

Я не міг не згадати цієї миті про тих журналістів, кому ми надали безплатне житло й харчування, хоча й у тюрмі, за те, що вони говорили забагато правди про владу. Ймовірно, Сонні спало на думку те ж саме, бо він спробував відмовитися від пляшки і здався лише після того, як Генерал наполіг. Я увічнив цей процес на величезний «Нікон» Сонні: Генерал і Мадам обступили його, поки він брав у Генерала пляшку, а той не відпускав її горло.

— Тисніть це на першу сторінку, — сказав Генерал замість прощання.

Лишившись самі, ми з Сонні обмінялись коротким змістом своїх життів. Він вирішив після випуску залишитися в Америці, знаючи, що, коли повернеться, цілком ймовірно, отримає безплатний квиток на літак до мирних пляжів і ексклюзивних, лише для обраних гостей, в’язниць на острові Пуло-Кондор, зведених французами з характерним для них смаком. До того, як торік сюди прибули ми, біженці, Сонні працював репортером у газеті округу Орандж, оселившись у містечку, де я ніколи не був, у Вестмінстері, або ж, як вимовляли наші земляки, Вет-мін-тері. Зворушений трагедією біженців, він заснував першу газету нашою рідною мовою, прагнучи зв’язати нас спільними новинами.

— Потеревенимо згодом, друже, — сказав він, схопивши мене за плече. — У мене зараз інша зустріч. Може, вип’ємо якось кави? Моє серце радіє, що я знову бачу тебе.

Я погодився, приголомшений, і дав йому номер свого телефону, перш ніж він пішов через натовп, що ставав усе рідшим. Я пошукав очима огрядного майора, однак він уже зник. Більшість біженців, окрім нього, зіщулилися від пережитого, чи через вищезгадані хвороби міграції, чи через те, що їх оточували американці, такі високі, що вони ніколи не дивилися на новачків зверхньо або ж навіть крізь них. Вони просто дивилися над ними. З Сонні було не так. Його не можна було ігнорувати, але вже з інших причин, не таких, як під час нашого навчання. Я не можу пригадати, щоб він був м’яким чи щедрим тоді, коли грюкав по столу й верещав так, як, певно, галасували в’єтнамські студенти в Парижі у двадцятих і тридцятих роках, ті справжні комунари, що вели нашу революцію. Я теж нині поводився інакше, хоча це можна пояснити примхами моєї пам’яті. Історичні свідчення були винищені, бо ж ті щоденники, що я вів студентом, усі спалив перед поверненням, остерігаючись везти з собою обтяжливі свідчення того, про що я насправді думав.

Через тиждень я снідав з огрядним майором. То була суто земна, повсякденна сцена, з тих, про які любив писати Волт Вітмен, нарис з життя нової Америки за участю гарячої рисової каші та смажених пиріжків у локшинній у Монтерей-парку, повній безсоромно неасимільованих китайців і небагатьох інших різноманітних азійців. Оранжеві пластикові стільниці вкривав шар жиру, чай із хризантем стояв у бляшаному чайнику, готовий до розливання у щербаті чашечки, кольором та текстурою подібні до емалі людських зубів. Я мав помірний апетит, тоді як майор жадібно об’їдався з некерованим ентузіазмом людини, закоханої в їжу. Він одночасно говорив і жував, і час від часу бризки слини чи рису опинялися на моїй щоці, моїх віях чи навіть у моїй мисці, бо ж їв він з такою насолодою, що я не міг не любити і не жаліти цього чоловіка в його невинності.

І ось це — інформатор? Важко повірити. Однак він цілком міг бути достатньо слизьким типом, щоб стати ідеальним шпигуном. Та логічнішим висновком було те, що Генерал сполучив в’єтнамську схильність до змови з американською параноєю, мушу зізнатися — з моєю допомогою. Огрядний майор ніколи не виказував особливої схильності до обману, прихованих маневрів або ж політики. Вдома, в Сайгоні, його обов’язком в Особливій Службі був аналіз переписок китайською мовою та відстежування інтриг у Тьолоні, де Національний фронт визволення розробив підпільну мережу політичної агітації, організації терористів і контрабанди на чорному ринку. Важливіше було те, що він був моїм джерелом найкращої китайської їжі в Тьолоні, починаючи з розкішних місць з неймовірними весільними бенкетами і закінчуючи візками, що гуркотіли неасфальтованими вулицями, чи невловимими жінками, які тягали свої деренчливі вироби на коромислах і розкладалися просто на тротуарах. Так само було в Каліфорнії — він пообіцяв мені найкращу рисову кашу в Лос-Анджелесі, тож саме за шовковистим білосніжним місивом я і відчував до огрядного майора такий жаль. Тепер він працював на заправці у Монтерей-парку, платили йому готівкою, тож він міг податися на державну допомогу. Його дружина працювала швачкою в жахливих умовах і вже стала короткозорою від пильних вдивлянь у купу дешевого шиття.

— Боже, ну вона і балакає, — простогнав майор, схилившись над порожньою мискою і дивлячись на мій нез’їдений пиріжок докірливими очима негодованого собаки. — Вона в усьому звинувачує мене. Чому ми не залишилися вдома? Що ми робимо тут, якщо ми тут бідніші, ніж були раніше? Чому ми завели дітей, яких не можемо прогодувати? Забув сказати вам, капітане, моя дружина завагітніла в таборі. Двійнята! Ви собі уявляєте?

Я привітав його з важким серцем, але радісним голосом. Він радо прийняв запропонований мною пиріжок.

— Принаймні вони — американські громадяни, — сказав він, жуючи свій смаколик. — Шпинат та Броколі. Так їх звати по-американському. Правду сказати, ми навіть не думали давати їм американські імена, поки медсестра нас не спитала. Я запанікував. Звісно ж, їм потрібні американські імена. Перше, що спало мені на думку, — Шпинат. Я завжди реготав з тих мультиків, де моряк Папай їв шпинат і одразу ж ставав дуже сильним. Ніхто не причепиться до дитини, яку звати Шпинат. Щодо Броколі, це вийшло саме собою. Жіночка на телебаченні сказала: «Завжди їжте броколі», я це запам’ятав. Здорова їжа, не те, чим харчуюсь я. Тож і мої двійнята будуть сильні та здорові. Їм це знадобиться. Ця країна не для слабких чи товстих. Мені треба сісти на дієту. Ні, справді! Ви надто добрий. Я цілком усвідомлюю, що я жирний. Єдине, що в цьому є доброго, звісно, крім самої їжі, це те, що товстих усі люблять. Так? Так! Люди люблять сміятися з товстунів і жаліють їх. Коли я пішов влаштовуватися на ту заправку, я пітнів, хоча пройшов лише пару кварталів. Люди дивляться, як пітніє товстун, і спочувають йому, навіть якщо відчувають певну відразу. Тоді я усміхнувся, струсонув своє пузо, розсміявся і розказав, як мені потрібна робота, і власник одразу віддав мені це місце. Йому лише потрібна була причина найняти мене. Смішити людей і викликати у них спочуття — це завжди працює. Бачите? Ви зараз посміхаєтеся і спочуваєте мені. Не спочувайте надто сильно, у мене хороші зміни, починаю о десятій ранку, закінчую о восьмій і йду на роботу пішки. Вся моя робота — натискати кнопки на касі. Це чудово. Заходьте, віділлю вам безплатно пару галонів. Я наполягаю! Це найменше, чим я можу віддячити за те, що допомогли нам втекти. Я вам так і не подякував належним чином. До того ж це складна країна. Ми, в’єтнамці, мусимо триматися разом.

О, бідолашний огрядний майор! Того вечора вдома я дивився, як Бон за низеньким столиком чистив і змащував свого тридцять восьмого, тоді зарядив у нього шість мідних куль і поклав на маленьку подушку, що йшла з нашою софою, — кричущу та брудну червону велюрову подушку, на якій пістолет здавався дарунком поваленому королеві.

— Застрелю його через подушку, — сказав Бон, відкриваючи своє пиво. — Так тихіше.

— Чудово, — відповів я.

У телевізорі показували інтерв’ю Річарда Гедда з приводу ситуації в Камбоджі, і його англійський акцент різко контрастував з бостонською вимовою журналіста. Подивившись хвилину інтерв’ю, я мовив:

— Що як він не шпигун? Ми вб’ємо невинного. Тоді це буде злочин.

Бон відпив пива.

— По-перше, — сказав він, — Генерал знає те, чого не знаємо ми. По-друге, ми не просто вбиваємо. Це політичне вбивство. Ви постійно таке робили. По-третє, це війна. Невинні люди гинуть. Це вбивство лише тоді, як ти знаєш, що людина невинна. І навіть тоді це трагедія, а не злочин.

— Ти зрадів, коли Генерал попросив тебе це зробити, так?

— А це погано? — відповів питанням на питання Бон.

Він поставив на столик пиво і взяв свого револьвера. Є люди, народжені, щоб тримати пензлик чи ручку, а от він був народжений для зброї. Вона виглядала природно в його руці, інструмент, яким можна було пишатися, як трудареві — викруткою.

— Людині потрібна мета, — сказав він, розглядаючи зброю. — До зустрічі з Лінь у мене була мета. Я прагнув помститися за батька. Тоді я закохався, і Лінь стала важливішою за батька чи за помсту. Я не плакав після його смерті, однак після одруження я ридав на його могилі, бо ж я зрадив його там, де це було найважливіше, — у своєму серці. Я не міг це здолати, поки не народився Дук. Спочатку він був просто дивною, огидною штукою. Я питав себе — що зі мною не так, чому я не люблю власного сина. Але він повільно зростав, і одного вечора я помітив, що його пальці на руках і ногах, його ступні й долоні — досконалі, мініатюрні копії моїх. Уперше в житті я зрозумів, що таке заклякнути від подиву. Навіть закоханість була не така, і я розумів, що саме так на мене мав дивитися мій батько. Він створив мене, а я створив Дука. Це наче природа, Всесвіт, Бог проходили крізь нас. Тоді я полюбив свого сина, коли зрозумів, який я незначний, а він — чудесний, і як одного дня він відчує те ж саме. І саме тоді я зрозумів, що не зрадив свого батька. Я знову плакав, тримаючи на руках свого хлопчика, бо нарешті став чоловіком. Те, що я кажу і чому я це кажу — щоб ти знав, що у мого життя був зміст. У ньому була мета. Тепер немає. Я був сином, мужем, батьком, солдатом, а тепер уже ні. Я не чоловік, а коли чоловік уже не чоловік — він ніхто. Єдиний спосіб не бути ніким — зробити щось. Тож можу вбити або себе, або когось іншого. Розумієш?

Я не просто зрозумів, я був приголомшений. То була найдовша промова, яку я від нього чув, бо його горе, гнів та відчай не просто розкрили його серце, а й розслабили голосові зв’язки. Ці слова навіть змогли зробити його гарнішим, ніж він був, якщо не красивим, емоції пом’якшили його різке обличчя. Я ніколи більше не зустрічав таких, як він, — людей, яких глибоко зворушувала не лише любов, а й перспектива вбивства. Він став експертом, бо мусив, я був новачком за власним вибором, попри всі попередні можливості. У нашій країні вбити чоловіка (або жінку, або дитину) було так само просто, як перегорнути сторінку ранкової газети. Потрібна була лише причина й знаряддя, а це було в надто багатьох людей з обох боків. Чого у мене не було, так це бажання знайти численні форми виправдання, якими чоловік прикривався, — потреба захищати Бога, країну, честь, ідеологію чи товаришів, навіть коли брати останніх, він направду захищав найніжнішу частину себе, ту приховану, зморщену торбинку, яку носить кожен чоловік. Ці готові виправдання декому пасували, однак не мені.

Я хотів переконати Генерала в тому, що огрядний майор не шпигун. Однак навряд чи це вивело б з нього ідею, якою його передовсім заразив я. Ба більше, я знав, що мушу довести Генералові свою здатність виправити свою начебто помилку і бути людиною дії. Нічого не робити — не варіант, на це чітко натякнула поведінка Генерала на нашій наступній зустрічі за тиждень.

— Він це заслужив, — сказав Генерал, неприємно одержимий тією незмивною печаткою провини, яку він побачив на чолі майора, тим крихітним відбитком його смертності, який залишив там я. — Але не поспішайте. Це не терміново. Операції слід проводити старанно та терпляче.

Він підтвердив це на складі, де панувала холоднокровна атмосфера військового штабу — на стінах з’явилися мапи нашої звивистої батьківщини в усіх її розкошах, з її тонкою талією, або ж окремих її частин. Кожна мапа задихалась під пластиком, поряд з ними на мотузках висіли червоні маркери.

— Такі речі краще робити повільно, але добре, аніж швидко і погано, — сказав він.

— Так, сер, — відповів я. — Я просто мав на увазі, що…

— Не треба набридати мені подробицями. Просто повідомте, коли все буде готово.

Отже, доля майора була визначена. Мені не залишалося нічого, крім як вигадати вірогідну історію, у якій в його смерті не був би винен ані я, ані Генерал. Думати довелося недовго, на думку спала найочевидніша історія. Ми мали справу зі звичайною американською трагедією, ось тільки цього разу в головній ролі був безталанний біженець.

Професор Гаммер запросив мене на вечерю до себе додому наступної суботи, з нагоди скорого повернення Клода до Вашингтона. Крім нас, єдиним гостем був Стен — коханець професора, мого віку докторант з Каліфорнійського університету, який писав дисертацію про американських літературних експатріатів Парижа. У нього були білі зуби й біляве волосся хлопця з реклами зубної пасти, де він зображав би молодого батька солоденьких херувимів. Клод розповів мені про гомосексуальність професора, перш ніж я вступив до коледжу в шістдесят третьому, бо, за його словами, він не хотів, щоб я був здивований. Я ніколи не знав жодного гомосексуала, і мені було цікаво побачити, як вони поводяться у звичному для них середовищі, тобто на Заході, бо ж на Сході, здавалося, їх просто не було. На моє розчарування, професор Гаммер здався мені таким, як усі інші, крім хіба що його разючого інтелекту та бездоганного смаку в усьому, разом зі Стеном і кулінарними талантами.

Вечеря мала три страви, які професор приготував власноруч, — салат із зелені, качку конфі з картоплею в розмарині та листковий тарт татен. Їй передували мартіні разом з піно нуар, а завершилося все односолодовим скотчем. Вечеря подавалась у ретельно обставленій їдальні професорського бунгало в Пасадені, де все, від розсувних вікон до люстри арт-деко чи латунного оздоблення вбудованих меблів, було або оригіналом двадцятих років, або ж правдоподібною реконструкцією. Час від часу професор вставав з-за обіднього столу й міняв платівку на програвачі, обираючи щось новеньке зі своєї величезної колекції джазу. За вечерею ми обговорювали бібоп, романи дев’ятнадцятого століття, «Доджерз» та майбутнє двохсотліття Америки. Тоді разом зі скотчем перейшли до вітальні з її масивним каміном з річкового каменю та поважними меблями в місіонерському стилі з різкими кутами та шкіряними подушками. Книжки яких завгодно розмірів і кольорів вишикувалися вздовж вікон у демократичному параді індивідуалізму, виставлені так само довільно, як уздовж стін професорського кабінету в кампусі. Отже, сховавшись поміж літер, слів, речень, абзаців, сторінок, розділів і томів, ми провели приємний вечір, пам’ятний діалогом, що стався після того, як ми зайняли свої місця.

Можливо, ностальгію професора збурила вся ця література довкола нас, тож професор сказав:

— Я пам’ятаю вашу роботу з «Тихого американця». Одна з найкращих студентських робіт, яку я читав.

Я скромно всміхнувся і подякував, а Клод, що сидів поряд зі мною на софі, пирхнув:

— Мені та книжка не сподобалася. В’єтнамська дівчина лише готує опіум, читає книжки з картинками та щебече, наче пташка. Ви колись бачили таких в’єтнамських дівчат? Якщо бачили — познайомте нас. Усі ті, котрих я знаю, не можуть стулити рота, ані в ліжку, ані поза ним.

— О, Клоде, — сказав професор.

— Та яке там «о, Клоде». Не ображайтесь, Ейвері, але ж наш американський товариш у тій книжці підозріло схожий на гомосексуала.

— Треба самому таким бути, щоб це відчути, — завважив Стен.

— Хто написав вам цю репліку? Ноел Ковард? Його звати Пайл[41], заради Бога — скільки жартів можна про це придумати? До того ж книжка прокомуністична. Чи принаймні антиамериканська. Це одне й те ж саме, — Клод махнув рукою на книжки, меблі, вітальню, певно, маючи на увазі весь цей чудовий дім. — Важко повірити, що він колись був комуністом, так?

— Стен? — перепитав я.

— Ні, не Стен. Чи, може, ви були, Стене? Наче ні.

Лишився тільки професор, він знизав плечима, коли я поглянув на нього.

— Я тоді був вашого віку, — сказав він, обійнявши Стена за плечі. — Я був вразливий, пристрасний, хотів змінити світ. Комунізм спокусив мене, як багатьох інших.

— А тепер спокушає він, — сказав Стен, стиснувши його руку.

Це видовище змусило мене трохи зіщулитися. Для мене професор був ходячий розум, бачити, що він — тіло, чи що в нього взагалі є тіло, було якось незручно.

— Ви жалкуєте, що були комуністом, професоре?

— Ні, не жалкую. Без цієї помилки я б не став тим, хто я тепер.

— Хто, сер?

Він посміхнувся.

— Гадаю, мене можна назвати переродженим американцем. Це доволі іронічно, однак якщо кривава історія останніх десятиліть чогось мене і навчила, так це того, що захист демократії потребує м’язистості, яку може надати лише Америка. Навіть те, чим ми займаємось у коледжі, має свою мету. Ми вчимо вас найкращого з того, що придумано і сказано не лише, щоб пояснити Америку, як я завжди вас заохочував, але й захистити її.

Я відпив свій скотч. Він був димний і м’який, з присмаком торфу та старого дуба, підкресленим лакрицею та невловимою сутністю шотландської мужності. Я любив скотч нерозведеним, як і правду. На жаль, нерозведену правду можна було собі дозволити не частіше за односолодовий скотч вісімнадцятилітньої витримки.

— А як щодо тих, хто не вчив найкраще з придуманого і сказаного? — спитав я професора. — Якщо ми не зможемо їх навчити чи вони не будуть учитися?

Професор уважно вивчав мідні глибини свого напою.

— Гадаю, ви з Клодом бачили чимало таких людей у вашій роботі. Простої відповіді на це бути не може, хіба що можна сказати, що це завжди так і було. Відколи перша печерна людина відкрила для себе вогонь і вирішила, що ті, хто досі живе в темряві, перебувають у мороці неуцтва, йшлося про цивілізацію проти варварства… й у кожної епохи — свої варвари.

Навряд чи було щось чіткіше за цивілізацію проти варварства, однак як щодо вбивства огрядного майора? Це простий акт варварства чи складний, що просуне революційну цивілізацію? Мало б бути останнє — суперечливий вчинок, що так пасує нашій епосі. Ми, марксисти, віримо, що капіталізм породжує суперечності й розпадеться від них, однак тільки тоді, як докласти зусиль. Однак суперечливий не лише капіталізм. Як сказав Геґель, трагедія — це не лише конфлікт між тим, що правильно і неправильно, а між правильним і правильним, дилема, якої не уникнути нікому з тих, хто хоче стати частиною історії. Майор мав право на життя, але я був правий, вбиваючи його. Чи не так? Ми з Клодом поїхали опівночі, і я підібрався якомога ближче до того, щоб обговорити з ним докори свого сумління. Коли ми стояли на тротуарі з останніми на сьогодні сигаретами, я поставив йому питання, яке могла поставити мені мати:

— Що, як він невинний?

Клод видув кільце диму, просто аби похизуватися.

— Ніхто не невинний. Особливо в таких справах. Не думаєш, що в нього може бути кров на руках? Він знаходив прибічників В’єтконгу. Він міг якось узяти не того. Так уже бувало. А якщо він сам їхній прибічник, то точно брав не тих людей. Навмисне.

— Я нічого такого точно не знаю.

— Невинність і вина. Це питання космічного масштабу. Ми всі невинні на одному рівні й винні на іншому. Чи не в цьому полягає первісний гріх?

— Твоя правда, — сказав я.

Ми розпрощалися, потиснувши один одному руки. Атмосфера моральних сумнівів була така ж важка, як і атмосфера домашніх сварок — не цікава нікому, крім безпосередньо залучених. У цій ситуації залученим був лише я (окрім огрядного майора, чия думка не цікавила нікого). Тим часом Клод запропонував мені вічну істину чи принаймні виправдання, але мені не стало сміливості сказати, що я не можу нею скористатися. Первісний гріх був надто вторинною темою для такого, як я, народженого від батька, який говорив про нього на кожній месі.

Наступного вечора я почав стежити за майором. Тієї неділі й у наступні п’ять, з травня до кінця червня, я ставив авто за півтора кварталу від заправки, чекав до восьмої, коли огрядний майор виходив з роботи і повільно йшов додому з коробкою для ланчу в руці. Коли бачив, як він звертає за ріг, я запускав двигун та їхав до рогу, а там чекав і дивився, як він іде по першому кварталу. Він жив за три квартали від роботи, на відстані, яку худий і здоровий чоловік легко подолав би за п’ять хвилин. В огрядного майора це займало близько одинадцяти, а я завжди був десь за квартал від нього. У шість цих неділь він ніколи не змінював маршруту, був вірний йому, як перелітний качур, і цей звичний шлях вів його вулицями, що, як здавалося, помирали від нудьги. Перед невеличким будинком на чотири квартири, у якому жив майор, була стоянка на чотири місця, одне було вільне, три інших займали автомобілі з пом’ятими обвислими задами, наче в старих автобусних водіїв. Другий поверх з вікнами на вулицю нависав над машинами, кидаючи на них тінь. В одинадцять хвилин по восьмій вечора, чи десь так, похмурі вікна спалень були відчинені, однак закриті завісками, і світло горіло лише в одному. В перші дві неділі я зупиняв своє авто на розі й дивився, як майор зникав, завернувши за стоянку. В третю та четверту я не їхав за ним від заправки, а чекав за півкварталу від його житла. Звідти я спостерігав у своєму дзеркалі, як він заходив на затінену територію стоянки, на доріжку, що вела до квартир першого поверху. Щойно він зникав там у перші чотири неділі, я їхав додому, однак на п’яту й шосту неділю лишався чекати. Автомобіль з порожнього місця з’являвся лише о десятій вечора, такий же старий і побитий, як і інші, з втомленим китайцем у замазаному жиром робочому халаті кухаря і жирним паперовим пакетом у руках.

У суботу перед призначеною зустріччю з огрядним майором ми з Боном поїхали до Чайнатауну. У провулку біля Бродвею, де зі складаних столів продавалися найрізноманітніші речі, ми купили светри Каліфорнійського університету та бейсболки за цінами, які гарантували, що це не офіційний товар. Пообідавши смаженою свининою та локшиною, ми зайшли до крамниці антикваріату, де різноманітні східні цікавинки продавалися переважно несхідним людям. Китайські набори шахів, дерев’яні палички для їжі, паперові ліхтарики, Будди з мильного каменю, мініатюрні фонтани, слонячі бивні з вирізьбленими вишуканими пасторальними сценами, репродукції ваз епохи Мінь, підставки для склянок із зображеннями Забороненого Міста, гумові нунчаки разом з постерами з Брюсом Лі, сувої з акварельними малюнками гірських лісів у серпанку хмар, бляшанки з чаєм та женьшенем і, не в останню і не в першу чергу, червоні феєрверки. Я купив дві пачки і, перш ніж повернутися додому, зайшов на місцевий ринок, де купив сітку апельсинів, у яких непристойно випиналися пупки.

Пізніше того ж вечора, коли стемніло, ми з Боном зробили ще одну вилазку, озброївшись викрутками. Кружляли сусідніми районами, поки не знайшли такий само будинок зі стоянкою, як в огрядного майора, машини на якій не було видно з сусідніх вікон. Бон за півхвилини відкрутив номери спереду однієї машини, а я — ззаду. Тоді ми повернулися додому і дивилися телевізор, аж поки не настав час спати. Бон заснув одразу ж, а от я спати не міг. Наш візит до Чайнатауну нагадав мені про інцидент з огрядним майором, що стався в Тьолоні кілька років тому. То був арешт підозрюваного, що піднявся з вершини нашого сірого списку до низу чорного. На його зв’язки з В’єтконгом вказало достатньо людей, щоб ми нейтралізували його — чи принаймні так казав майор, показуючи мені зібране ним товсте досьє. Офіційна робота — продавець рисового вина. Робота на чорному ринку — оператор казино. Хобі — в’єтконгівський збирач податків. Ми перекрили вулиці, поставили піші патрулі у провулках. Поки допоміжні загони перевіряли жителів району, полюючи на тих, хто ухилився від призову, люди майора увійшли до крамниці торговця рисовим вином, відштовхнули його дружину дорогою до складу і знайшли важіль, який відчиняв таємні двері. Гравці кидали кості, грали в карти, а офіціантки у безсоромному вбранні безплатно подавали їм рисове вино й гарячий суп. Побачивши наших поліцаїв у дверях, гравці й обслуга різко рвонули до заднього виходу, тільки щоб зустріти там інший важкоозброєний загін. Далі були звичні веселощі та пустощі, зокрема багато вереску, криків, поліційних палиць і наручників, поки нарешті в кімнаті не лишилися тільки я, огрядний майор та наш підозрюваний. Я був здивований побачити його там, адже казав Манові про облаву й очікував, що збирача податків там не буде.

— В’єтконг? — закричав чоловік, вимахуючи руками. — Ніколи! Я бізнесмен!

— І дуже хороший, — сказав майор, зважуючи в руці пакет для смітника, повний готівки.

— Тут я піймався, — жалюгідно зізнався він. У нього був неправильний прикус, з родимки на щоці, розміром зі скляну кульку, стирчали три довгі волосини. — Гаразд, заберіть гроші, вони ваші. Я радий зробити свій внесок у роботу нашої поліції.

— Ви мене ображаєте, — сказав майор і ткнув чоловіка в живіт своєю палицею. — Гроші підуть урядові, а не нам, як ваші податки та штрафи. Так, капітане?

— Так, — сказав я, чесний чоловік на своїй роботі.

— А от майбутні податки — інша річ. Так, капітане?

— Так.

Я нічим не міг допомогти збирачеві податків. Він провів тиждень у кімнаті для допитів, побитий до синців, а також до кривавих плям і жовтяків. Ближче до кінця наші люди переконалися, що він не співпрацює з в’єтконгівцями. Докази були беззаперечні й мали вигляд немалого хабара, який огрядному майорові принесла дружина бранця.

— Гадаю, я помилився, — життєрадісно сказав він, передаючи мені конверта з моєю часткою.

Сума в ньому дорівнювала моїй заробітній платі за рік, якої, якщо брати у перспективі, на рік життя не вистачило б. Відмовитися від грошей означало б викликати підозру, тож я їх узяв. Мав спокусу пустити їх на доброчинність, а саме на підтримку молодих жінок, які постраждали від бідності, але я згадав слова батька, відмінні від його ж учинків, так само як тиради Го Ші Міна. Й Ісус, і дядечко Го чітко висловилися — гроші розбещують, починаючи від лихварів з обезчещенням храму до капіталістів з експлуатацією колоній, не кажучи вже про Юду та його тридцять срібняків. Тож я заплатив за гріх майора, віддавши гроші на революцію, тобто передавши Манові на зустрічі в базиліці.

— Бачиш, проти чого ми боремося? — сказав він.

«Богородице Діво, молитов наших у час журби не відкинь», — нуділи вдовиці.

— Саме тому ми переможемо, — мовив Ман. — Наші вороги продажні. Ми — ні.

Я пишу все це, аби довести, що огрядний майор був грішний такою мірою, якою Клод оцінив. Можливо, він чинив і щось гірше за хабарі, хоча, навіть якщо так, це не робило його непересічним корупціонером. Хіба що пересічним.

Наступного ранку ми припаркувалися неподалік від заправки близько пів на восьму, вбрані в університетські светри та бейсболки. Якби нас хтось побачив, сподіваюся, вони побачили б студентів Каліфорнійського університету. Ми почепили на мій автомобіль крадені номери й поклали мої справжні у бардачок. Кожна дрібниця могла стати у пригоді, однак найважливішими деталями були ті, на які я так чекав, хоч і не міг їх контролювати. У відчинене вікно машини ми чули далекі вибухи міського салюту й час від часу тихіше «бух-бух» пострілів, якими незалежність відзначали окремі люди. Дрібніші феєрверки незаконно вибухали ближче до нас, десь у сусідстві, — люди підпалювали вишневі бомби, періодично запускали в низьке небо вогняні фонтани й відстрілювали цілі стрічки китайських петард. Поки ми чекали на майора, Бон був дуже зібраний, він міцно стиснув щелепи, весь зігнувся й не дозволяв мені ввімкнути радіо.

— Погані спогади? — спитав я.

— Так.

Ми обидва мовчали, спостерігаючи за заправкою. До неї під’їхали два автомобілі, заправились і поїхали геть.

— Тоді, за Шадеком, головний дозорний наступив на Стрибунку Бетті[42]. Вона вистрибнула з легким тріском. А тоді голосно вибухнула. Я йшов через двох після нього, ані подряпини не дістав. А йому відірвало яйця. І що найгірше, цей сучий син вижив.

Я спочутливо щось пробуркотів, похитав головою, але більше нічого запропонувати не міг, бо кастрація — це щось невимовне. Ми дивились, як заправляються ще дві автівки. Я міг зробити для огрядного майора лише одне.

— Не хочу, щоб він щось відчув, — сказав я.

— Він і не зрозуміє, що сталося.

О восьмій майор пішов із заправки. Я почекав, доки він не звернув за ріг, тоді запустив двигуна. Ми проїхали до його житла іншою дорогою, щоб він нас не побачив. Четверте місце на стоянці було вільне, тож там я і став. Поглянув на годинника. Три хвилини, ще вісім до того, як прийде майор. Бон дістав з бардачка револьвера, зайвий раз перевірив кулі. Тоді вернув барабан на місце і поклав револьвера на червону велюрову подушку, що лежала в нього на колінах.

Я глянув на револьвера, на подушку й промовив:

— Що, як на нього налипне те, чим подушка набита? Чи шматочки напірника? Поліція побачить, буде думати, що це.

Бон знизав плечима.

— Тоді без подушки. Отже, буде голосно.

Десь далі по вулиці хтось запустив чергову хвилю китайських петард, саме тих, що так подобалися мені на новорічні свята в дитинстві. Моя мати підпалювала довгу червону мотузку, а я затуляв вуха руками і верещав разом з нею, стоячи в крихітному садку біля нашої хатини й дивлячись, як звивається цей змій і екстатично палає, поїдаючи себе від хвоста до голови, а може, й від голови до хвоста.

— Це ж тільки один постріл, — сказав я, коли феєрверки вщухли. Ніхто не вийде подивитися, що відбувається, не з усім цим гамором.

Бон поглянув на годинника.

— Ну то добре.

Він вдягнув пару латексних рукавичок і скинув свої кросівки. Я відчинив дверцята зі свого боку, вийшов з машини, м’яко причинив їх і зайняв своє місце з іншого боку стоянки, поряд зі стежкою, що вела від тротуару до поштових ящиків. Від ящиків ця стежка йшла далі до двох квартир на першому поверсі, вхід до першої був на три метри далі. Якщо трохи висунути голову з-за рогу, я міг бачити світло у квартирі через завіси вітальні. З іншого боку стежки був високий дерев’яний паркан, а над ним — стіна ідентичного будинку. Половина тих вікон була з ванних, друга половина — зі спалень. Хто завгодно з другого поверху бачив стежку, що вела до квартири, однак стоянку звідти видно не було.

Бон у самих шкарпетках, без взуття, пройшов на своє місце і зайняв позицію між двома автомобілями, найближчими до стежки, там опустився на коліна, зігнувшись так, щоб його голову не було видно у вікнах машин. Я глянув на годинника: сім хвилин по восьмій. У моїй руці був поліетиленовий пакет з жовтим усміхненим обличчям і словом «ДЯКУЮ!». Всередині були феєрверки й апельсини.

— Ти певен, що хочеш це зробити, синку? — спитала мене мати.

— Надто пізно, мамо. Я не знаю шляху назад.

Я покінчив уже з половиною сигарети, коли майор востаннє з’явився біля стоянки.

— Привіт.

Його обличчя розпливлось у збентеженій усмішці. В руках він тримав коробку для ланчу.

— Що ви тут робите?

Я змусив себе посміхнутись у відповідь. Піднявши пакета, я сказав:

— Був тут, неподалік, вирішив занести вам це.

— Що це? — він уже майже підійшов до мене.

— Дарунок на четверте липня.

З-за машини, біля якої він ішов, з’явився Бон, однак я не зводив очей з майора. Десь за метр від мене він сказав:

— А хіба на четверте липня дарують подарунки?

На його обличчі досі панувало збентеження. Коли я обома руками простягнув йому пакета, він трохи подався вперед і зазирнув усередину. Ззаду до нього, нечутно у своїх шкарпетках, підійшов Бон із пістолетом у руці.

— Та не треба було, — сказав майор.

Коли він сунув руки в пакет, Бон саме і мав вистрелити. Але замість того, щоб спустити курок, він сказав:

— Привіт, майоре.

Майор розвернувся, тримаючи в одній руці подарунок, у другій — свою коробку. Я трохи відступив убік і почув, як він почав щось говорити, побачивши Бона, а тоді Бон вистрелив. Стоянкою прокотилося відлуння пострілу, боляче ріжучи вуха. Череп майора тріснув від удару, коли він упав, і навіть якби куля не вбила його, це зробило б падіння. Він лежав на спині, і третє око від кулі в його чолі плакало кров’ю.

— Відійди, — просичав Бон, запхавши пістолета за ремінь.

Коли він опустився на коліна біля тіла й перекотив майора на бік, я нахилився до нього і забрав пакета з поцяткованим кров’ю жовтим обличчям. Розтулений рот майора застиг у формі його останнього слова. Бон витягнув гаманця з його задньої кишені, встав і штовхнув мене до нашої машини. Я глянув на годинника: тринадцять хвилин по восьмій.

Ми виїхали зі стоянки. Мене охопило заніміння, воно спустилося від мозку, від очниць до пальців на руках і ногах.

— Я думав, він не знатиме, що сталося.

— Я просто не зміг застрелити його в спину, — відповів Бон. — Не хвилюйся, він нічого не відчув.

Я не хвилювався про те, чи відчув що-небудь огрядний майор. Мене хвилювало те, чи відчув я що-небудь. Ми нічого більше не говорили, і перш ніж рушити до нашої квартири, я заїхав у провулок, де ми змінили номери. Тоді поїхали додому, і коли я зняв свої кеди, то побачив криваві бризки на їхніх білих носках. На кухні я витер кеди вологим паперовим рушником, а тоді набрав номер Генерала на телефоні, що висів біля холодильника. Дверцята холодильника прикрашали дві колони мого роздвоєного я. Генерал відповів після другого дзвінка.

— Алло? — сказав він.

— Діло зроблене.

Пауза.

— Добре.

Я повісив слухавку, а коли повернувся до вітальні з двома склянками та пляшкою житнього віскі, то побачив, що Бон вивернув уміст гаманця майора на столик.

— Що будемо з цим робити? — спитав він.

На столі лежала його картка соціального страхування, державне посвідчення особистості (але не права, бо ж машини він не мав), стос чеків, двадцять два долари, жменя монет та кілька фотографій. На чорно-білій були зображені вони з дружиною в день весілля, дуже юні, вбрані по-західному. Він уже тоді був гладким. Ще була кольорова світлина з його двійнятами у віці кількох тижнів, зморщеними, позбавленими статі.

— Спали це, — сказав я. — Гаманця я позбудусь завтра, разом із номерами, пакетом і попелом.

Коли я передав Бонові склянку віскі, то побачив на його долоні шрам.

— За майора, — проголосив він.

Алкоголь мав такий бридкий медичний присмак, що довелося випити ще, щоб змити його, тоді випити втретє, вчетверте і так далі, все це під телепередачі про те, як нація святкує свій день народження. То був не абиякий день народження — двохсотліття великої, сильної духом нації, дещо шокованої недавніми екскурсіями за кордон, однак нині вона знову міцно трималася на ногах чи принаймні так верзли балакуни. Тоді ми з’їли три апельсини і пішли спати. Я ліг у свою постіль, заплющив очі, стукнувся коліном об пересунуті меблі своїх думок і здригнувся від побаченого. Розплющив очі, однак це нічого не змінило. Байдуже, заплющені були мої очі чи ні, я досі бачив його, третє око майора, з якого текли сльози через те, що він бачив у мені.