Симпатик

Розділ 19

— Тільки від смерті? — комендант виглядав щиро ображеним, тримаючи пальця на останніх словах мого зізнання.

У другій руці в нього був синій олівець, обраний тому, що Сталін теж користувався синім олівцем, принаймні так сказав комендант. Як і Сталін, він був старанним редактором, завжди готовий вказати мені на помилки й розбіжності, заохотити видаляти, вирізати, перефразовувати чи додавати.

— Натяки на те, що життя в моєму таборі гірше за смерть, надто театральні, вам не здається?

Комендант на своєму бамбуковому стільці видавався надзвичайно розсудливим, і на якусь мить я, на своєму бамбуковому стільці, відчув, що він насправді надзвичайно розсудливий. Але потім я згадав, що ще годину тому я сидів в ізоляційній камері з червоної цегли, без жодного вікна, і провів у ній останній рік після засідки, переписуючи свою сповідь, версію за версією — саме остання з них зараз була в коменданта.

— Товаришу Коменданте, можливо, ваш погляд відрізняється від мого, — сказав я, намагаючись звикнути до власного голосу, бо вже тиждень ні з ким не говорив. — Я полонений, а ви тут головний. Вам може бути важко спочувати мені, й навпаки.

Комендант зітхнув і поклав останню сторінку мого зізнання на інші 375, складені на столі біля стільця.

— Скільки вам це повторювати? Ви не полонений! Ось вони — полонені, — мовив він, показуючи у вікно на бараки, в яких жила тисяча бранців, зокрема ті, що вижили разом зі мною: лаоський фермер, розвідник-хмонг, медик-філософ, найтемніший морпіх, темний морпіх і Бон. — Ви особливий, — він підпалив сигарету. — Ви гість, мій та комісара.

— Гості мають змогу піти, Товаришу Коменданте.

Я замовк, спостерігаючи за його реакцією. Я хотів отримати одну з цих сигарет, але це було б неможливо, якби я його розлютив. Однак сьогодні він мав на диво добрий настрій, і навіть не насупився. У коменданта були високі вилиці, ніжні риси обличчя оперного співака, і навіть десять років бойових дій, керованих з печери в Лаосі, не зіпсували його класичної краси. Непривабливим його робила похмурість, той постійний вологий сум, що його він розділяв з усіма в таборі, зі мною зокрема. Це був сум солдатів і бранців, хворих на ностальгію, постійний піт, що вбирав у себе вічно вологий одяг — його неможливо було висушити, от і я нині сидів на бамбуковому стільці мокрий. Комендант принаймні мав електричний вентилятор, що нині дув на нього, один з двох вентиляторів у таборі. Охоронець з дитячою пикою сказав мені, що другий вентилятор стояв у житлі комісара.

— Можливо, «пацієнт» — точніший термін, ніж «гість», — сказав комендант, вносячи чергову правку. — Ви жили в чужих землях, піддавалися небезпечним ідеям. Не годиться привозити заразні думки до країни, що до них не звикла. Подумайте про людей, вони так довго були ізольовані від іноземних ідей, що можуть призвести до справжньої катастрофи в головах, до них не готових. Якби ви бачили ситуацію з нашого боку, ви б зрозуміли, що вас необхідно тримати на карантині, доки ми не зможемо вас вилікувати, навіть якщо нам і боляче бачити такого революціонера в таких умовах.

Я розумів його думку, хоча це було й не просто. Вони мали причини з підозрою ставитися до такого, як я, чоловіка, що все життя викликав підозру. Але мені важко було не вважати безпідставним цей рік в ізоляційній камері, з якої мене, моргливого й білого, випускали щодня на одну лиш годину, для вправ. Про це я повідомляв його на кожній з цих щотижневих сесій, де він критикував мою сповідь, а я і собі критикував його. Він, певно, запам’ятав ці мої нагадування, бо коли я знову розтулив рота, то мовив:

— Я знаю, що ви хочете сказати. Як я вже говорив, коли ваше зізнання набуде задовільної форми, що ми побачимо з читання та моїх доповідей комісарові про ці сесії самокритики, ви перейдете на наступний і, сподіваємося, останній етап вашого перевиховання. Коротше кажучи, комісар вважає, що ви готові бути вилікуваними.

— Справді?

Я ще не зустрічав безликого чоловіка, відомого як комісар. Ніхто з полонених з ним не зустрічався. Його бачили лише під час щотижневих лекцій, за столом на підвищенні в залі, де всіх полонених збирали на політичні лекції. Я і там його не бачив, бо, за словами коменданта, ті лекції годилися для початкової школи і були розроблені для чистих реакціонерів, маріонеток із мізками, промитими десятиліттями ідеологічної пропаганди. Безликий чоловік звільнив мене від цих простих лекцій. Натомість я привілейовано не мав жодного обов’язку, крім як писати й розмірковувати. Комісар впадав мені в очі мигцем лише в ті рідкісні моменти, коли я відводив погляд від своїх вправ з ручкою і бачив його на балконі його бамбукового житла на вершині більшого з двох пагорбів, що виходили на табір. Біля підніжжя цих пагорбів купчилися кухня, їдальня, зброярня, вбиральні та склади охорони, разом з ізоляційними кімнатами для таких особливих випадків, як я. Паркан з колючим дротом відділяв цей внутрішній табір охоронців від зовнішнього табору, де повільно гнили бранці — колишні солдати, офіцери служб безпеки чи бюрократи переможеного режиму. Поряд з одними воротами у паркані, з внутрішнього боку, був павільйон для зустріч із родинами. Щоб вижити, полонені перетворювалися на емоційні кактуси, однак дружини й діти неодмінно починали ридати, побачивши чоловіків і батьків, — це ставалося не частіше ніж пару разів на рік, бо шлях навіть від найближчого міста був важкий, поїздом, автобусом і мотоциклом. За павільйоном сам зовнішній табір був відокремлений парканом від безплідних пустель, які нас оточували, і паркан позначали сторожові вежі, на яких охоронці в коркових шоломах могли в біноклі спостерігати за жінками-гостями і розважатися, якщо вірити полоненим. З підвищення, на якому стояв внутрішній дворик комісара, було видно не лише цих подорожніх, а й пориті кратерами рівнини й оголені дерева, що оточували табір, — ліс зубочисток, у яких ширяли зловісними чорними зграями ворони й кажани. Я завжди зупинявся в цьому дворику, перш ніж зайти до помешкань комісара, і смакував цей вид, якого у своїй ізоляційній камері був позбавлений. Там я, якщо й не вилікувався, то вже точно спікся під тропічним сонцем.

— Ви чимало скаржилися на тривалість вашого візиту, — сказав комендант. — Але ваше зізнання — обов’язкова прелюдія до зцілення. Я не винен, що вам знадобився рік, щоб написати його, на мою думку, навіть не дуже добре. Усі, крім вас, зізнались у тому, що були маріонетками, лакеями імперіалізму, підставними особами з промитими мізками, компрадорами[79] колонізаторів чи зрадливими поплічниками. Байдуже, що ви думаєте про мої інтелектуальні здібності, я розумію, що вони говорять мені те, що я хочу почути. Цікаво, вас це робить дуже розумним чи дуже дурним?

Я був ще трохи ошелешений, і бамбукова підлога хиталася під моїм бамбуковим стільцем. Мені завжди потрібна була принаймні година, щоб звикнути до світла і простору після тісної темряви моєї камери.

— Що ж, — сказав я, огортаючись пошматованим плащем свого розуму, — гадаю, що недосліджене життя не варте того, щоб жити. Тож я вдячний вам, Товаришу Коменданте, за надану мені можливість дослідити власне життя.

Комендант схвально кивнув.

— Ніхто більше не має такої розкоші, як я, — можливості просто писати і жити життям свого розуму, — сказав я. Мій осиротілий голос, що відділився від мене в камері й говорив до мене з затягнутого павутинням кутка, повернувся. — Я в чомусь розумний, а в чомусь дурний. Наприклад, я достатньо розумний, щоб серйозно сприймати вашу критику та редактуру, але надто дурний, щоб зрозуміти, чому моя сповідь не відповідає вашим високим стандартам, попри численні варіанти.

Комендант дивився на мене крізь окуляри, що робили його очі вдвічі більшими — його зір погіршився внаслідок життя в темряві печери впродовж десяти років.

— Якби ваше зізнання було хоча б задовільне, комісар допустив би вас до того, що він називає усним екзаменом, — мовив він. — Але, як на мене, те, що він називає письмовим екзаменом, не схоже на щире зізнання.

— Чи ж я не зізнався в багатьох речах, Коменданте?

— За змістом — можливо, але не за стилем. Стиль для зізнання такий же важливий, як і зміст, як нам довела Червона Гвардія. Усе, чого ми просимо, — це певного поводження зі словами. Сигарету?

Я приховав полегшення і байдуже кивнув. Комендант вставив дротик сигарети між моїми потрісканими губами, тоді підпалив її моєю ж власною запальничкою, яку він привласнив.

Я вдихнув кисень диму, він насичив складки моїх легень і втамував тремтіння рук.

— Навіть у цій, останній редакції ви лише один раз цитуєте Дядька Го. Це лише один симптом з багатьох, наявних у вашому зізнанні, який свідчить про те, що ви надаєте іноземним інтелектуалам та іноземній культурі перевагу над нашими рідними традиціями. Чому?

— Я заражений Заходом?

— Саме так. Це не важко визнати, правда ж? Тим цікавіше, що ви не можете про це написати. Звісно, я можу зрозуміти, чому ви не цитували «Як гартувалася сталь»[80] чи «Сліди в засніженому лісі»[81], до них у вас доступу не було, хоча всі жителі Півночі мого покоління їх читали. Але не згадати То Гоу, нашого найвеличнішого революційного поета? І натомість цитувати жовту музику Фам Дуя та «Бітлз»? У комісара є колекція жовтої музики, яку він тримає для того, що називає дослідженнями. Він пропонував мені взяти щось послухати, але ні, дякую. Чого б мені хотіти зараження цим декадансом? Порівняйте пісні, які ви цитували з «Відтоді» То Гоу, я читав його в школі. Він говорить про те, як «Сонце істини сяє в моєму серці» — саме так на мене вплинула революція. Я взяв його книжку з собою до Китаю, де проходив муштру, і вона допомагала мені триматися. Я сподіваюся, що сонце істини осяє і вас теж. Але згадується ще один його вірш, про дитину багатія і дитину слуги.

Заплющивши очі, комендант процитував:

Він розплющив очі.

— Слова гідні того, щоб їх згадати, вам так не здається?

— Якщо дасте мені цю книжку, я її прочитаю, — сказав я.

Я цілий рік не читав нічого, крім власних слів. Комендант похитав головою.

— У вас не буде часу на читання на наступному етапі. Але якщо ви хочете сказати, що вам потрібна книжка для того, щоб писати краще, то це вас не захистить. Не цитувати Дядька Го чи революційної поезії то одне, але навіть жодної приказки чи прислів’я? Може, ви і з Півдня…

— Я народився на Півночі й дев’ять років жив там, сер.

— Ви обрали сторону Півдня. Попри це, ваша культура спільна зі мною, людиною з Півночі. Однак ви нічого не процитували і звідти, навіть цього:

Хіба ж ви в школі не вчили навіть цих основ?

— Моя мати вчила мене цього, — сказав я. — Але ж моє зізнання показує мою шану до матері й те, чому мого батька не слід поважати.

— Стосунки між вашими батьками і правда нещасливі. Вам може здатися, що в мене нема серця, але це не так. Я дивлюся на ваше становище і дуже спочуваю вам, зважаючи на це прокляття. Як може бути вихованим дитя, джерело якого забруднене? І все одно не можу не думати, що саме наша культура, а не західна говорить нам про вашу складну ситуацію. «Талант та доля схильні до ворожнечі». Чи вам не здається, що у вашому випадку можна вжити ці слова Нґуєна Ду? Ваша доля в тому, що ви байстрюк, а талант, як ви кажете, — дивитися на речі з двох боків. Вам було б краще, якби ви бачили їх з одного. Єдине зцілення для байстрюка — стати на чийсь бік.

— Ваша правда, Товаришу Коменданте, — сказав я, і, можливо, що так воно й було. — Але вчинити правильно ще важче, ніж зрозуміти, як саме буде правильно.

— Згоден. Мене бентежить те, що ви цілком розсудливий при спілкуванні віч-на-віч, але такий бунтар на папері. — Комендант налив собі непроцідженого рисового вина з пляшки з-під содової. — Хочете?

Я похитав головою, попри те що в горло мені билося мало не еротичне бажання випити.

— Чаю, будь ласка, — прохрипів я.

Комендант налив мені ледь теплої підфарбованої води.

— На вас сумно було дивитись у перші тижні. Ви були схожі на безумця. Ізоляція пішла вам на користь. Тепер ви очистилися, принаймні фізично.

— Якщо алкоголь такий шкідливий для мене, то чому ви п’єте, Коменданте?

— Я п’ю не надмірно, на відміну від вас. Навчився дисципліни під час війни. Коли живеш у печері, переосмислюєш усе своє життя. Навіть те, що треба робити з власними відходами. Ніколи не думали про це?

— Так, трохи.

— Чую у ваших словах сарказм. Ви все одно не вдоволені табірними умовами у вашій камері? Це дрібниці проти того, що я пережив у Лаосі. Саме тому мене дивує, які нещасні бувають наші гості. Ви скажете, що це вдаваний подив, але ні, я насправді здивований. Ми не пхали їх у підземні коробки. Не заковували в кайдани, аж доки ноги не заслабнуть. Не поливали їхні голови вапном і не били до крові. Натомість ми даємо їм вирощувати власну їжу, будувати власні будинки, дихати свіжим повітрям, бачити сонячне світло і працювати над перетворенням цього краю. Порівняйте це з тим, як їхні американські союзники отруїли ці місця. Жодного дерева. Нічого не росте. Міни та бомби, що не встигли розірватися, вбивають і калічать невинних. Це колись була красива земля. Тепер — пустка. Я намагаюся наводити ці порівняння в розмовах з нашими гостями і бачу по очах, що вони не вірять мені, навіть коли погоджуються на словах. Ви принаймні чесний зі мною, хоча, якщо чесно, це не найкраща стратегія.

— Я все життя був у підпіллі заради революції, Коменданте. Революція щонайменше може дати мені право вийти на землю і бути цілковито чесним стосовно того, що я робив, принаймні перш ніж ви знову опустите мене під землю.

— Ну ось, знову непокора без жодної на те причини. Розумієте, ми живемо в украй чутливий час. Революції знадобляться десятиліття, щоб перебудувати країну. У такі моменти цілковита чесність не завжди цінується. Але тому я й тримаю тут ось це.

Комендант вказав на банку під сукном, що стояла на бамбуковій поличці. Він уже показував її мені, й не раз, хоча одного разу було задосить. Однак він перехилився через стіл і зняв з банки тканину, і я не міг нічого зробити, довелося перевести погляд на цей експонат, що, якби в світі існувала справедливість, слід було виставити в Луврі чи одному з інших великих музеїв, присвячених досягненням Заходу. У формальдегіді плавала зелена потвора, було схоже, що вона походить з відкритого космосу чи найдивніших, найглибших глибин океану. Винайдені американським Франкенштайном хімікати призвели до появи цього оголеного, зморщеного немовляти з одним тілом, але двома головами, чотирма заплющеними очима і двома ротами, роззявленими в довічному монголоїдному позіху. Два обличчя дивилися в різних напрямах, дві руки були згорнуті на грудях, а дві ноги розставлені, відкриваючи зварений горішок чоловічої статі.

— Уявіть, що відчула мати, — комендант постукав пальцями по склу. — Чи батько. Уявіть, як вони кричали: «Що це таке?».

Він похитав головою і випив своє рисове вино кольору розведеного молока. Я облизав губи, і комендант нічого не помітив, хоча мій зневоднений язик страшенно скреготів, торкаючись ламких губ.

— Ми могли б розстріляти всіх полонених, — сказав він. — Наприклад, вашого друга Бона. Асасин «Програми Фенікс» заслужив на розстрільну команду. Те, що ви його захищаєте і виправдовуєте, погано впливає на ваш характер і ваші судження. Але комісар милостивий, він вважає, що кожного можна реабілітувати, навіть якщо він і його американські господарі вбивали всіх, кого хотіли. На противагу американцям та їхнім маріонеткам, наша революція виявляє свою щедрість, давши їм шанс спокутування через працю. Чимало з цих так званих лідерів ані дня не працювали на фермі. Як можна вести в майбутнє сільськогосподарське суспільство, не маючи уявлення про життя селянина?

Не турбуючись про те, щоб знову накрити тканиною банку, він налив собі ще випити.

— Непорозуміння — один зі способів охарактеризувати те, чому деякі полонені вважають, що їх погано годують. Звісно ж, я знаю, що вони страждають, але ми всі страждали. І мусимо страждати й далі. Ця країна зцілюється, і це триватиме довше за саму війну. Однак цих полонених цікавлять лише власні страждання. Вони не зважають на те, через що пройшла наша сторона. Я не можу змусити їх зрозуміти, що вони отримують більше калорій на день, аніж солдат революції під час війни, аніж селяни в таборах для біженців. Вони вважають себе жертвами, замість того щоб перевиховуватися. Ця впертість показує, скільки ще їх треба перевиховувати. Хоч ви й норовистий, та все ж значно випереджаєте їх. Тут я згоден з комісаром щодо вашого перевиховання. Я саме нещодавно з ним говорив про вас. Він дуже толерантний до вас. Навіть не проти того, що ви звете його безликим чоловіком. Ні, я розумію, ви не дражнитеся, просто описуєте, як є, але він доволі чутливий щодо свого… стану. Хто б не був? Він хоче зустрітися з вами сьогодні ввечері. Це справжня честь. Жоден полонений ще не зустрічався з ним особисто, хоч ви й не полонений. Він хоче прояснити з вами певні питання.

— Які питання? — запитав я.

Ми обидва глянули на мій рукопис. Аркуші були зібрані в охайний стос на бамбуковому столі, придавлені камінцем, усі 376 сторінок, написані при світлі ґноту в мисці з олією. Комендант постукав по аркушах середнім пальцем, якому бракувало кінчика.

— Які питання? — сказав він. — З чого б почати? О, вечеря.

У дверях з’явився з бамбуковою тацею охоронець, ще хлопчик з хворобливо жовтим відтінком шкіри. Охоронці вони були чи полонені, чоловіки в цьому таборі здебільшого мали саме таку жовту шкіру — або ж хворого, гнилого відтінку зеленого, або ж хворого, смертного відтінку сірого. Відповідальні за таку кольорову гаму були тропічні хвороби й шкідливе харчування.

— Що це?

— Лісовий голуб, суп з маніока, смажена капуста та рис, сер.

Смажені ніжки й грудка лісового голуба змусили мене залитися слиною, бо до мого щоденного раціону входив лише варений маніок. Навіть коли я помирав з голоду, маніок доводилося силою пхати до рота, а тоді він цементувався на стінках шлунка і сміявся з моїх спроб його перетравити. Харчування тільки маніоком було неприємне не лише на смак, гастроентерологічні перспективи теж були неприємні, бо в результаті виходила або болюча і тверда цеглина, або її вибухова рідка протилежність. Як наслідок, запалена піранья ануса постійно гризла мій зад. Я відчайдушно намагався привчити свої кишки до розкладу, знаючи, що охоронець винесе коробку для патронів, призначену для цього, о восьмій, однак сплутаний пожежний шланг моїх нутрощів випорожнювався, коли хотів, часто саме після того, як охоронець повертався з порожньою бляшанкою. Тоді її рідкий і твердий вміст переброджував більшу частину дня і ночі — гидка суміш, від якої бляшанка проржавіла наскрізь. Однак я не мав права скаржитися, як мені сказав охоронець з дитячою пикою.

— Ніхто не виносить щодня моє лайно, — казав він, дивлячись на мене в щілину в залізних дверях. — А тебе обслуговують, хіба що зад тобі не витирають. Що скажеш на це?

— Дякую, сер.

Я не міг називати охоронців товаришами, бо комендант вимагав, щоб моя історія лишалася таємницею, щоб ніхто її не розкрив.

— Комісар наказав, щоб захистити вас, — сказав мені комендант. — В’язні вб’ють вас, якщо розкриють вашу таємницю.

Тож це знали лише комісар і комендант, що з часом почав викликати в мене котячі відчуття залежності й відрази водночас. Він змушував мене переписувати зізнання, постійно викреслюючи слова своїм синім олівцем. Але в чому я зізнавався? Я не зробив нічого поганого, крім того що піддався західному впливові. Втім, комендант був правий. Я був норовистий, бо ж цілком міг скоротити термін свого перебування тут, написавши те, чого він від мене хотів. «Хай живе партія і держава. Ідіть за славним прикладом Го Ші Міна. Розбудовуймо прекрасне й досконале суспільство!». Я вірив в ці слогани, але не міг змусити себе їх записувати. Я міг сказати, що отруєний Заходом, але не міг написати це на папері. Лишити ці кліше на папері здавалося таким само злочином, як убити людину, — я міг це визнати, а не зізнатися, бо вбивства Сонні та огрядного майора в комендантових очах злочинами не були. Однак, визнавши те, що для когось буде злочином, я не міг доповнити ці вчинки ще й описуючи їх.

Мій опір тому, як слід писати зізнання, дратував коменданта, що він повторив мені за вечерею.

— Ви, мешканці Півдня, задовго жили задобре, — сказав він. — Звикли до біфштексів, доки ми на Півночі голодували. Ми очистилися від жиру та буржуазних нахилів, а от ви, байдуже, скільки разів переписуєте своє зізнання, не можете ці нахили винищити. Ваше зізнання повне моральної слабкості, егоїзму та християнських упереджень. Ви не виявляєте відчуття колективізму, віри в історичну науку. Не висловлюєте потреби пожертвувати собою задля порятунку нації та служби народу. Тут годиться ще один вірш То Гоу:

Проти То Гоу ви комуніст лише на словах, а на практиці — буржуазний інтелігент. Я не звинувачую вас. Важко втекти від свого класу та роду, а ви зіпсовані обома сторонами. Ви мусите змінити себе, як і Дядько Го, і Керманич Мао наказували буржуазній інтелігенції. Хороша новина в тому, що ви виявляєте проблиски колективної революційної свідомості. Погана новина в тому, що ваша мова вас видає. Вона не чітка, не стисла, не пряма, не проста. Це мова еліти. А ви ж мусите писати для народу!

— Правду кажете, сер. — Лісовий голуб і суп з маніоку почали розчинятись у моєму шлунку, поживні речовини давали мозкові енергію. — Цікаво, що ви скажете про Карла Маркса, Товаришу Коменданте. Бо ж «Капітал» написаний не зовсім для народу?

— Маркс писав не для народу? — Раптом я побачив темряву печери коменданта в його збільшених зіницях. — Облиште! Бачите, який ви буржуазний? Революціонер мусить бути скромний перед Марксом. Але не сумнівайтеся, він вилікує ваш елітизм і західні нахили. Він збудував сучасну оглядову кімнату, де особисто наглядатиме за останнім етапом вашого перевиховання, коли вас з американця знову зроблять в’єтнамцем.

— Я не американець, сер, — сказав я. — Якщо моє зізнання про щось і каже, то чи не про те, що я антиамериканець?

Певно, я сказав щось украй смішне, бо комендант справді розсміявся.

— Антиамериканець уже містить у собі американця, — мовив він. — Чи ж ви не бачите, що американцям потрібні антиамериканці? Звісно краще, щоб тебе любили, ніж ненавиділи, але так само краще, щоб тебе ненавиділи, ніж ігнорували. Те, що ви антиамериканець, робить вас реакціонером. Щодо нас, після перемоги над американцями ми перестали означати себе як антиамериканців. Ми просто стовідсоткові в’єтнамці. Вам теж треба спробувати стати таким.

— З усією повагою, сер, більшість наших земляків не вважають мене одним з них.

— Це зайва причина для вас більше старатися, щоб довести, що ви один з нас. Ви вочевидь вважаєте себе одним з нас, принаймні інколи, тож це вже прогрес. Бачу, ви доїли. Що скажете про лісового голуба? — Я визнав, що було смачно. — Що, як я скажу вам, що це евфемізм?

Комендант уважно дивився на мене, а я знову глянув на крихітні кісточки на своїй тарілці, ретельно обсмоктані, так щоб не пропала жодна крихта м’яса, жодна зв’язка. Байдуже, що це було, від додаткової порції я не відмовився б.

— Дехто називає цю тварину пацюком, а мені більше подобається «польова миша», — сказав він. — Але це не має особливого значення, так? М’ясо є м’ясо, ми їмо те, що маємо їсти. Знаєте, я якось бачив, як собака їсть мозок нашого батальйонного медика. Фу. Не звинувачую собаку. Він їв мозок тільки тому, що нутрощі вже з’їв інший собака. На полі бою всяке можна побачити. Але ми не марно втратили всіх тих людей. Бомби, скинуті на нас повітряними піратами, не потрапили на нашу батьківщину, не кажучи вже про те, що ми звільнили лаосців. Так чинять революціонери. Ми жертвуємо собою, щоб урятувати інших.

— Так, Товаришу Коменданте.

— Годі серйозних розмов, — він накрив мариноване немовля сукном. — Я хотів особисто привітати вас із завершенням письмового етапу вашого перевиховання, байдуже, що, на мою думку, ви ледве впоралися. Ви маєте радіти з того, як далеко зайшли, навіть якщо вам і слід критично ставитися до тих обмежень, що очевидні у вашому зізнанні. Ви хороший учень і ще можете стати діалектичним матеріалістом, бо цього від вас потребує революція. Тепер підемо до комісара.

Комендант подивився на свого наручного годинника, що колись був моїм.

— Він на нас чекає.

Ми вийшли з помешкань коменданта, пройшли повз бараки охорони до невеликої долини, що розділяла два пагорби. Моя ізоляційна камера містилася саме тут, одна з десятка цегляних печей, де нас тушкували у власному соку і де полонені вистукували повідомлення олов’яними чашками по стінах. Вони розробили свій простий код спілкування і доволі скоро навчили й мене. Серед того, що я дізнався, було те, як вони мене поважають. Моя героїчна репутація походила здебільшого від Бона, що часто передавав мені привіт через сусідів. Він разом з ними вірив, що мене виокремили й ізолювали через моє палке республіканство та роботу в спецслужбі. Вони звинувачували комісара в тому, як складалася моя доля, бо ж це він стояв на чолі табору, і про це знали всі, зокрема комендант. Мої сусіди бачили комісара зблизька на щотижневих політичних лекціях, і видовище це було страшне. Хтось проклинав його і радів його стражданням. Однак в інших ця безликість викликала повагу, як знак його відданості та жертви, навіть якщо принесена вона була тій справі, яку бранці зневажали. Охоронці теж говорили про безликого комісара з сумішшю жаху, страху та поваги й ніколи не глузували. З комісара не можна глузувати, навіть його товаришам, бо ніколи не знаєш, коли один з них може доповісти про таке антиреволюційне мислення.

Я розумів, що моє тимчасове утримання в цих маргінальних умовах необхідне, бо революція мусить бути пильна, але я не розумів і сподівався, що комісар зможе мені це пояснити, чому охоронці боялися його, чому взагалі революціонери боялися одне одного.

— Чи ж ми не товариші? — питав я коменданта на одній з ранніх зустрічей.

— Так, — відповів він, — але не всі товариші досягли одного рівня ідеологічної свідомості. Хоча я й не надто радію тому, що мені доводиться шукати схвалення комісара з певних питань, визнаю, що він знає теорію марксизму-ленінізму та ідеї Го Ші Міна значно краще за мене. Я не вчений, на відміну від нього. Такі люди ведуть нас до справді безкласового суспільства. Однак ми викорінили не всі елементи антиреволюційного мислення і не повинні пробачати антиреволюційних помилок. Ми мусимо бути пильні, навіть одне з одним, але переважно — з самими собою. Проведений у печері час навчив мене, що найважливішу боротьбу не на життя, а на смерть ми ведемо з собою. Іноземні загарбники можуть вбити моє тіло, однак тільки я можу вбити свій дух. Цю науку слід закарбувати в серці, саме тому ми даємо вам на це стільки часу.

Поки ми піднімалися схилом до квартири комісара, мені здалося, що я вже витратив на цю науку забагато часу. Ми зупинилися біля сходів, що вели на його балкон, де на нас уже чекали охоронець з дитячою пикою та ще троє його товаришів.

— Тепер головний над вами комісар, — сказав комендант, похмуро вивчаючи мене з голови до п’ят. — Скажу чесно. Він бачить у вас значно більший потенціал, аніж я. Ви залежні від такого соціального зла, як алкоголь, проституція та жовта музика. Ви пишете в неприйнятній, контрреволюційній манері. На вас лежить відповідальність за смерті товариша Бру та Годинникаря. Ви навіть не змогли зіпсувати той фільм, який ображає нас і показує в невигідному світлі. Якби все залежало тільки від мене, я б відправив вас у поля до остаточного зцілення. Якщо з комісаром у вас нічого не вийде, я можу це зробити. Не забувайте.

— Не забуду, — сказав я. І знаючи, що я досі не вибрався з-під його влади, додав: — Дякую, Товаришу Коменданте, за все, що ви для мене зробили. Знаю, через своє зізнання я здаюся вам реакціонером, але дуже прошу, повірте, якщо я кажу, що чимало дізнався під вашою опікою та критикою.

(Врешті-решт, так воно й було.) Моя вдячність пом’якшила коменданта.

— Дозвольте дати вам пораду, — сказав він. — Полонені говорять мені те, що, на їхню думку, я хочу від них почути, але не розуміють, що я хочу чути щирі думки. Хіба не в цьому полягає освіта? Зробити так, щоб учень щиро говорив те, що хоче почути вчитель? Не забувайте про це.

З цими словами комендант розвернувся і пішов униз схилом, людина з винятково стрункою поставою.

— Комісар чекає, — мовив охоронець з дитячою пикою. — Ходімо.

Я зібрав те, що від мене лишилося. Нині я на три чверті був тим, ким був раніше, за шкалою коменданта, вироблений у США і забраний з південної лікарні. Комендант був одержимий своєю вагою та закоханий у статистичну точність ваг. Шляхом точного вивчення випорожнень, зібраних і в охоронців, і в полонених, зокрема моїх, комендант підрахував, що колективні кишки табору видавали близько шестисот кілограмів відходів на день. Полонені збирали й несли відходи в руках на поля, де ними удобрювали землю. Така фекальна точність була необхідна для наукового дослідження сільськогосподарського виробництва. Навіть зараз, піднімаючись сходами перед охоронцями і стукаючи у двері комісара, я відчував, як фабрика моїх нутрощів переробляє лісового голуба на тверду цеглину, з допомогою якої завтра будуватиметься революція.

— Заходьте, — сказав комісар. Цей голос…

Його помешкання складалося з однієї великої прямокутної кімнати, такої ж скромної, як житло коменданта, з бамбуковими стінами, бамбуковою підлогою, бамбуковими меблями і бамбуковими балками, на яких тримався солом’яний дах. Я зайшов у зону вітальні, обставлену кількома невисокими бамбуковими стільцями, бамбуковим низеньким столиком та вівтарем з бюстом Го Ші Міна, фарбованим золотою фарбою. Над його головою висів червоний прапор із золотими словами: «Нема нічого ціннішого за незалежність та свободу». Посеред кімнати стояв довгий стіл, захаращений книгами та паперами, його оточували стільці. До одного зі стільців притулилася гітара зі знайомими повними стегнами, а на кінці столу стояв програвач, точнісінько такий, який я лишив на віллі Генерала… У дальньому кінці кімнати було підвищення з ліжком, затягнутим сіткою від москітів, і за сіткою ворушилася тінь. Бамбукова підлога під моїми ногами була холодна, сітка тремтіла від вітерця, що залітав сюди крізь прочинені вікна. Рука з червоною, спаленою шкірою відсунула заслону, і з алькова з’явився він, з жахливо асиметричним обличчям. Я відвернувся.

— Ходи сюди, — сказав комісар. — Я справді такий страшний, що ти не впізнаєш мене, друже мій?

Я глянув на нього і побачив обпечені губи, що відкривали ідеальні зуби, очі, що стирчали з запалих очниць, ніздрі — дірки без самого носа, череп, позбавлений волосся та вух, уся голова, схожа на відрубаний, висушений трофей на поясі мисливця за головами — один величезний опіковий рубець. Він кашлянув, і в його горлі зарокотали камінці.

— Чи ж я не казав тобі не повертатися? — спитав мене Ман.