Симпатик

Розділ 7

Зізнаюся, смерть майора глибоко вразила мене, Коменданте, навіть якщо вас вона лишила байдужим. Він був відносно невинною людиною, а це найбільше, на що людина може сподіватись у цьому світі. У Сайгоні я міг покластися на свої щотижневі зустрічі з Маном у базиліці з обговоренням своїх поганих передчуттів, однак тут я був сам на сам із собою, своїми вчинками і тим, у що вірив. Я знав, що мені скаже Ман, однак мені треба було, щоб він знов це мені сказав, як це ставалося з інших нагод, як тоді, коли я передав йому картридж з плівкою, на якій були записані плани атаки батальйону рейнджерів з повітря.

— Через мої дії загинуть невинні люди, чи не так?

— Звісно, люди загинуть, — сказав Ман, ховаючи слова за складеними руками, коли ми стали на коліна. — Однак вони не невинні. Як і ми, друже мій. Ми — революціонери, а революціонери не можуть бути невинні. Ми забагато знаємо і забагато вже зробили.

У вологому кліматі базиліки я здригнувся, а вдовиці нуділи: «І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь». На відміну від звичного уявлення, революційна ідеологія, навіть у тропічній країні, не гаряча. Вона холодна і рукотворна. Не дивно, що революціонери іноді потребують тепла. Тож, отримавши запрошення на весілля невдовзі після загибелі майора, я радо прийняв його. Софія Морі з цікавістю стала моєю парою на прийнятті на честь молодят, чиї імена довелося підглядати в запрошенні, перш ніж привітати їх. Батько нареченої був легендарний полковник морпіхів, його батальйон відбив атаку полку армії Північного В’єтнаму під час битви під Гюе без жодної допомоги американців, тоді як батько нареченого був віце-президент Сайгонської філії Банку Америки. Його родина покинула Сайгон на реактивному літаку, замовленому банком, так уникнувши принизливих таборів для біженців. Найвиразнішою рисою віце-президента, крім винятковості, яку він випромінював без найменших зусиль, були вуса в стилі Кларка Ґейбла, що прикидалися мертвими над його верхньою губою, — улюблена прикраса південних чоловіків, які уявляли себе галантними плейбоями. Мене запросили, бо я кілька разів зустрічався з ним у Сайгоні як помічник Генерала. Про мій статус говорило те, як далеко від сцени мене посадили, тобто дуже далеко. Наші місця були біля вбиралень, і від запаху дезінфекційних засобів нас відділяли лише столи для дітей та музикантів. Разом з нами сиділо кілька колишніх молодших офіцерів, двоє банківських працівників середньої ланки, що знайшли роботу в нижній ланці філій Банку Америки, родич, який скидався на дитя інцесту, та їхні дружини. В інші, лиховісні часи я б не оцінював своє місце, однак тепер ми вже понад рік були в нашому американському вигнанні, й дехто вже почав знову процвітати. Китайський ресторан був у Вестмінстері, де чоловік з вусами Кларка Ґейбла влаштував родину в будинку в передмісті, схожому на ранчо, — падіння проти його сайгонської вілли, однак ці умови були значно розкішніші, ніж у майже всіх гостей вечора. У Вестмінстері жив Сонні, і я помітив його за столом на кілька кіл ближче до центру сили — спроба «Кларка Ґейбла» забезпечити події схвальні відгуки у пресі.

Попри гамір у ресторані, де китайські офіціанти метушились у лабіринті бенкетних столів у своїх червоних куртках, у величезній залі панувала тонка меланхолія. Була помітна відсутність батька нареченої — його захопили разом з рештками батальйону, коли вони останнього дня обороняли підходи до Сайгона з заходу. На початку вечора Генерал прославив його у своїй промові, що розбурхала серед публіки емоції, сльози і тости. Усі ветерани пили за героя з відвертою й голосною бравадою, що допомагала приховати те, як незручно цього героїзму бракувало їм самим. Мусиш усміхатися і пити, коли не хочеш по шию зануритись у трясовину суперечностей — так сказав сумний огрядний майор, чия відрубана голова виступала як основна окраса столу. Тож я всміхнувся і залив горлянку коньяком. Тоді змішав «Ремі Мартен» з содовою для міз Морі, пояснюючи їй екзотичні звичаї, традиції, зачіски та моду нашого веселого народу. Я горлав свої пояснення, намагаючись перекричати голосний кавер-гурт, вокалістом якого був мініатюрний тип у блискучому блейзері. Він міг похвалитися завивкою глем-рокера, у стилі, запозиченому з перук Людовика XIV, але без пудри, і переступав з ноги на ногу на сяйливих золотих платформах, ніжно пестячи мікрофон і неоднозначно притискаючи його кульку до своїх губів. Гарантовано гетеросексуальним банкірам і військовим він страшенно подобався, і вони схвально ревли у відповідь на кожен кричущо-кокетливий рух таза співака в його вкрай тісних атласних штанях. Коли він запросив мужніх чоловіків танцювати на сцену, Генерал негайно запропонував свою кандидатуру. І поки він, шкірячись, витанцьовував з вокалістом під «Чорне є чорне», головну пісню бунтівного сайгонського декадансу, публіка радо вітала їх і нагороджувала схвальними оплесками, а вокаліст підморгував їм через плече а ля Мей Вест. Тут Генерал був у своїй стихії, поміж чоловіків і жінок, що цінували його або ж знали, що не варто озвучувати свою незгоду чи незадоволення ним. Страта — ні, нейтралізація — бідолашного огрядного майора так вдихнула в нього життя, що на похороні він виголосив йому майстерний панегірик. Генерал вихваляв майора як скромного чоловіка, що непомітно жертвував собою і завжди виконував свої обов’язки перед країною та родиною без жодної скарги, і все це лиш для того, щоб його життя трагічно обірвалось у безглуздому пограбуванні. Я фотографував похорон на свій «Кодак» і згодом відправив світлини своїй тітці до Парижа, а Сонні сидів у першому ряду і робив нотатки для майбутнього некролога. Після похорону Генерал сунув удові конверта з готівкою, яку взяв з операційного фонду, наданого Клодом, а тоді зупинився зазирнути в ліжечко, в якому спали Шпинат і Броколі. Говорячи про себе, я зміг хіба що пробелькотіти вдові, під вуаллю якої ховався водоспад сліз, щось загально годяще.

— Як усе пройшло? — запитав Бон, коли я повернувся додому.

— А ти як думаєш? — сказав я дорогою до холодильника, ребра якого, як завжди, складали батареї банок пива. Печінка була найзмученішою частиною мого тіла — після совісті.

Весілля зазвичай лише загострювали цю змученість, страждання посилював і вид щасливих, невинних наречених. Так, їхній шлюб може призвести до відчуження, подружньої зради, горя і розлучення, однак може дати їм тепло, вірність, дітей та радість. Я не маю жодного бажання одружуватися, однак весілля нагадують мені, від чого я сам відмовився. Отже, якщо на початку кожного весілля я крутий хлопець з дешевого кіно, час від часу пересипаю жарти цинічними коментарями, то під кінець я схожий на розведений водою коктейль — третина співу, третина сентиментальності і третина смутку. Саме в такому стані, коли розрізали весільний торт, я запросив міз Морі потанцювати, і тільки там, під сценою, впізнав одну з двох співачок, що по черзі заступали нашого спритного гейчика біля мікрофона. То була старша дочка Генерала, що жила в безпеці біля затоки Сан-Франциско, коли наша країна розвалювалася. У Лані майже неможливо було впізнати ту школярку, яку я бачив у домі Генерала в її ліцейні роки та протягом літніх канікул. У ті дні її досі звали Лан і вона вбиралася дуже скромно — у білий ао дай школярки, один з тих, що збуджували у багатьох західних письменниках мало не педофільські фантазії про юні тіла, вигини яких це вбрання відкривало, водночас не показуючи ані дюйма плоті, крім як над комірцем та під манжетами. Вочевидь, це вони сприймали як метафору всієї нашої країни, розпусної, однак самозаглибленої, що на все натякає, однак нічого не дає в разючій демонстрації скромності, парадоксальному підбурюванні до спокуси, захопливо хтивому виставленні стриманості на показ. Навряд чи хоч один належний до чоловічої статі мандрівний автор, журналіст чи просто спостерігач за життям нашої країни міг би втриматися і не написати про дівчаток, які їдуть до школи і з неї на велосипедах у цих тремтливих білих ао даях, — метелики, яких кожен західний чоловік мріяв би мати у своїй колекції.

Насправді Лан була пацанкою, яку Мадам чи няньці доводилося заганяти в цей ао дай щоранку. Своє бунтарство вона якнайкраще виразила в тому, що була відмінницею і заробила, як і я, стипендію у Штатах. У її випадку то був Каліфорнійський університет у Берклі, в якому Генерал та Мадам вбачали комуністичну колонію професорів-радикалів і революційних студентів, які тільки те й роблять, що спокушають невинних. Вони хотіли відправити її в жіночий коледж, де єдиною небезпекою була б лесбійська зваба, але Лан наполягала на Берклі й не подала документи до жодного з них. Коли батьки заборонили їй їхати, Лан погрожувала покінчити з життям. Ані Генерал, ані Мадам не сприйняли її погрози серйозно, поки вона не проковтнула жменю снодійного. На щастя, жменька в неї була невеличка. Підлікувавши її, Генерал уже хотів здатися, однак Мадам лишилася непохитною. Тоді Лан одного дня кинулася в річку Сайгон, хоча й обрала момент, коли набережна була повна перехожих і двоє стрибнули за нею, поки вона пливла у своєму білому ао даї. Нарешті Мадам теж здалася, і восени сімдесят другого року Лан полетіла до Берклі вивчати історію мистецтв — батькам здалося, що ця спеціалізація розвине в ній жіночу чутливість і зробить її придатною для шлюбу.

Влітку сімдесят третього та сімдесят четвертого додому вона з’являлася чужинкою в джинсах кльош і з пір’ям у волоссі, блузки туго, немов батут, натягувалися на її грудях, а дерев’яна підошва черевиків додавала кілька дюймів до її скромного зросту. Мадам садовила її у вітальні і, згідно з бабусиними заповітами, читала їй лекції про важливість збереження дівочої честі та плекання «Трьох підкорень і чотирьох чеснот» — від цієї фрази на думку спадали снобістські еротичні романи. Саме лише згадування її дівочої честі, що була в небезпеці, а то й взагалі, ймовірно, втрачена, забезпечувало піч моєї уяви дровами, і я підтримував цей вогонь у тиші своєї кімнати, трохи далі коридором від її спальні, яку вона ділила з меншою сестрою. Лан кілька разів відвідувала Генерала та Мадам, відколи ми прибули до Каліфорнії, але мене з такої нагоди в гості не запрошували. Не взяли мене й на урочисте вручення їй диплома з відзнакою, що відбулося пару місяців тому. Найбільше я чув про Лан, коли Генерал щось буркотів про свою невірну дочку, що нині називала себе Ланою, і не повернулася додому після випуску, а вирішила жити по-своєму. Хоч я і намагався підштовхнути Генерала до розмови про те, чим Лана займалася після випуску, на цю тему він був незвично мовчазний.

Тепер я знав, і знав, чому так вийшло. Лана на сцені не мала жодного стосунку до Лан, яку я пам’ятав. Інша співачка у групі була традиційним янголом — зеленкувато-жовтий ао дай, довге пряме волосся, акуратна косметика, вона співала просочені естрогеном балади про покинутих жінок, що плачуть за далекими коханими вояками або ж самим втраченим Сайгоном. У піснях Лани не було ані суму, ані втрат, ця сучасна звабниця не дивилася назад. Навіть мене шокувала чорна шкіряна міні-спідниця, що так і погрожувала відкрити таємницю, про яку я так часто фантазував. Золотий шовковий топ з бретелькою через шию мерехтів з кожним рухом її торса, коли вона набирала повні легені повітря, спеціалізуючись на зухвалих енергійних номерах, які блюзові та рокові команди нашої батьківщини опанували з метою розважити американських військових та американізовану молодь. Я чув, як раніше цього ж вечора Лана співала «Горду Мері», й не усвідомив, що це вона, а тепер довелося стримувати себе і не витріщатися на неї, поки вона виконувала свою хрипку версію «Крутись і кричи», змусивши майже всіх у віці до сорока років вийти на танцмайданчик. Разом з простим, однак елегантним ча-ча-ча, твіст був улюблений танець південних народів, бо не вимагав координації рухів. Навіть Мадам танцювала твіст, достатньо невинний для того, щоб випустити і дітлахів зграйкою потанцювати. Однак глянувши на стіл Генерала, що містився на почесному місці біля краю танцмайданчика, я побачив, що і Генерал, і Мадам сидять на місцях з таким виглядом, наче в роті у них кислий плід того тамаринда, що затіняв їхню втрачену віллу. І не дивно! Бо ж ніхто не крутився так, як сама Лана, і кожен порух її стегон рухав механізм, який притягував уперед голови всіх чоловіків на танцмайданчику, а тоді відштовхував їх назад. Я міг би теж взяти в цьому участь, якби зі мною не танцювала міз Морі, твістуючи з такою дитячою радістю, що і я не міг стримати посмішку. Вона виглядала жіночніше, ніж завжди, приколола лілею до завитого волосся і вдягнула шифонову сукню, що відкривала коліна. Я зробив її зовнішності не один комплімент і скористався нагодою подивитись на її колінки під час твісту, щоб зробити їй ще один комплімент, уже з приводу танців.

— Давно я так не танцювала, — сказала вона, коли пісня скінчилася.

— Я теж, міз Морі, — відповів я й поцілував у щоку.

— Софія, — сказала вона.

Перш ніж я мав змогу відповісти, на сцену вийшов «Кларк Ґейбл» і оголосив прибуття особливого гостя, конгресмена, що відслужив у нашій країні в «зелених беретах» з шістдесят другого по шістдесят четвертий, а тепер представляв округ, у якому ми опинилися. Конгресмен став доволі відомим у Південній Каліфорнії перспективним молодим політиком, а військова звитяга добре прислужилася йому в окрузі Орандж. Тут його прізвиська Напалмовий Нед, чи Повбивай-їх Нед, чи Підсмали-їх-усіх Нед, вживані залежно від настрою та геополітичної кризи, були швидше прихильними, аніж зневажливими. Він був таким античервоним у своїй політиці, що цілком міг би бути і зеленим, саме тому він був одним з небагатьох політиків Південної Каліфорнії, що зустріли біженців з розгорнутими обіймами. Більшість американців ставилися до нас неоднозначно, якщо не з відвертою зневагою, бо ж ми були живим нагадуванням про їхню пекучу поразку. Ми загрожували священній симетрії чорно-білої Америки, де інь-янь расової політики не лишали місця іншим кольорам, особливо тим жалюгідним жовтим чоловічкам, які обкрадали американські гаманці. Ми були дивними чужинцями, які, якщо вірити чуткам, полюбляли Сірко Американус, домашніх собак, на кожну з яких витрачалася сума, більша за річний прибуток зголодженої родини з Бангладеш. (Справжній жах цієї ситуації лишався поза кругозором середнього американця. Дехто з нас справді міг повечеряти братами Рін Тін Тіна[43] та Лессі, однак відбувалося це не в такий неандертальський спосіб, як середній американець уявляв, — з битою, пательнею та дрібкою солі, а з гурманською вишуканістю й творчим підходом, бо наші кухарі знали сім різних способів приготування собачих, що підсилювали мужність, від видалення кісткового мозку до смаження на грилі та варіння, а ще ж ковбаси, тушкування і кілька варіантів смаження в маслі та готування на парі — ням!) Однак Конгресмен писав статті на наш захист і радо вітав емігрантів у своєму округу.

— Господи, ви подивіться на себе, — виголосив він у мікрофон, стоячи поряд з «Кларком Ґейблом» в оточенні янгола і спокусниці.

Йому було ледве за сорок, метис юриста та політика, що поєднував агресивність першого з м’якістю другого, і його голова уособлювала їх обох. Блискуча, виполірована і загострена, наче кінчик кулькової ручки, вона випускала слова так само легко, як ручка — чорнило. Саме на цю голову він відрізнявся за зростом від низького «Кларка Ґейбла». Узагалі Конгресмен за всіма вимірами був такий великий, що двоє в’єтнамців середніх розмірів могли б уміститися в обриси його тіла.

— Погляньте на себе, пані та панове, погляньте так, як я б хотів, щоб на вас дивилися мої земляки, — як на таких же американців. Я справді вдячний за можливість бути тут сьогодні, розділити з вами радість цієї нагоди, цього шлюбу двох юних в’єтнамців у китайському ресторані на каліфорнійській землі під американським місяцем у християнському всесвіті. Скажу вам дещо, пані та панове, два роки я жив серед вашого народу в горах, я бився поряд з вашими солдатами, розділяв ваші страхи, зустрічав вашого ворога і тоді думав, як і зараз думаю, що не міг би зробити зі своїм життям нічого гіднішого, аніж пожертвувати ним заради ваших надій, мрій та сподівань на краще життя. Так само, як і ви, я щиро вірив, що ці мрії, надії та сподівання здійсняться на вашій землі, однак історія та беззаперечна Божа милість здали нам інші карти. Я тут, щоб сказати вам, пані та панове, що це тимчасове нещастя, адже ваші солдати билися чудово й відважно і перемогли б, якби лише Конгрес лишався таким непохитним, підтримуючи вас, як обіцяв президент. Цю обіцянку розділили і численні американці. Однак не всі. Ви знаєте, кого я маю на увазі. Демократи. ЗМІ. Антивоєнний рух. Хіпі. Студенти. Радикали. Америку послабив її внутрішній розкол, комуністи, зрадники та капітулянти заразили наші університети, студії новин та наш Конгрес. Сумно казати про це, однак ви нагадуєте їм про їхнє боягузтво та зрадливість. Я тут, щоб сказати вам, що мені ви нагадуєте про велику обіцянку Америки! Обіцянку іммігрантам! Обіцянку американської мрії! Обіцянку того, що колись так цінував народ цієї країни й одного дня цінуватиме знову. Те, що Америка — країна свободи й незалежності, країна патріотів, які завжди стануть на захист слабших, байдуже, де вони перебувають, країна героїв, які ніколи не втомляться допомагати друзям й бити по ворогах, країна, що радо вітає таких, як ви, людей, які принесли такі жертви заради нашої спільної справи, демократії та свободи! Одного дня, друзі мої, Америка знову буде на висоті, і це — завдяки таким, як ви. І одного дня, друзі мої, земля, яку ви втратили, знову буде ваша! Бо ніщо не зупинить невідворотного поступу свободи та волі людей! Тепер скажіть разом зі мною вашою чудовою мовою те, в що ми всі віримо…

Протягом усієї промови слухачі шалено ревіли й аплодували, і якби він викотив на сцену комуніста в клітці, вони радо б закликали Конгресмена вирвати йому серце з грудей цими масивними руками. Здавалося, ніщо не змусить їх шаленіти ще більше, однак він зміг це зробити. Підняв руки у формі V, ймовірно, маючи на увазі перемогу[44], власне В’єтнам, «голосуйте за мене»[45] чи щось з іще тоншим впливом на підсвідомість, і прокричав у мікрофон з ідеальною в’єтнамською вимовою:

— Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam!

Усі, хто сидів, скочили на ноги, усі, хто стояв, витягнулися трохи вище, і всі вони ревли разом із Конгресменом цей рефрен: «В’єтнам назавжди!» Тоді «Кларк Ґейбл» дав сигнал музикантам, і вони захитались у ритмі нашого національного гімну, який усі вони — і янгол, і спокусниця, і «Кларк Ґейбл», і Конгресмен — співали зі щирим запалом, як і всі гості, зокрема я, крім стійких китайських офіціантів, що нарешті мали змогу відпочити.

Коли гімн скінчився, Конгресмена на сцені оточили прихильники, а решта потяглися до своїх стільців із відчуттям, подібним до самовдоволення після вдалого злягання. Я повернувся і побачив Сонні, що стояв біля міз Морі з записником і ручкою в руках.

— Цікаво, — сказав він, порожевілий від склянки чи двох коньяку. — Той самий слоган використовує і комуністична партія.

Міз Морі знизала плечима.

— Слоган — це всього лиш костюм, — сказала вона. — Хто завгодно може його вдягнути.

— Гарно сказали, — відповів Сонні. — Нічого, якщо я використаю ваші слова?

Я їх познайомив і спитав Сонні, чи не хоче він підійти ближче до сцени, щоб сфотографувати те, що там відбувалося. Він вишкірився.

— Справи в газети йдуть доволі добре, тож я зміг найняти фотографа. А сам уже взяв у Конгресмена інтерв’ю. Треба було вдягнути бронежилет, він мене фактично бомбував.

— Типова поведінка білого чоловіка, — сказала міз Морі. — Ви не помічали, як біла людина може вивчити пару слів азійською мовою і спокійно згодовує це нам? Він міг би попросити води, а ми поставилися б до нього, як до Айнштайна.

Сонні посміхнувся і записав це.

— Ви живете тут довше за нас, міз Морі, — з повагою сказав він. — Помітили, коли ми, азійці, говоримо англійською, вона має бути чи не бездоганна, інакше хтось обов’язково глузуватиме з акценту?

— Байдуже, скільки ти тут, — відповіла міз Морі. — Білі завжди вбачатимуть у нас чужоземців.

— Але хіба ж у цього немає іншого боку? — втрутився я, дещо розмазуючи слова від коньяку, що курсував у моїй крові. — Якщо ми говоримо англійською ідеально, американці нам довіряють. Так їм легше вважати, що ми — одні з них.

— І ти саме така людина, правда ж? — Очі Сонні були непрозорі, наче тоновані вікна автомобіля. Я помилився, думаючи, що він аж так змінився. У наступні кілька зустрічей з моменту нашого возз’єднання він довів, що ледве прикрутив звук своєї особистості. — То що ти думаєш про нашого Конгресмена?

— Ти мене процитуєш?

— Будеш анонімним джерелом.

— Він — найкраще, що могло з нами статися, — сказав я. І не брехав. Натомість, це був найкращий різновид правди, той, що міг значити принаймні дві речі.

Наступними вихідними я мав змогу краще зрозуміти потенціал Конгресмена. Чудового недільного ранку я відвіз Генерала та Мадам з Голлівуду до Гантінгтон-біч, де жив Конгресмен, бо він запросив їх на обід. Мій титул шофера вражав більше за саме авто — найкращим у цьому «Шевроле Нова» була його відносна новизна. Однак факт лишався фактом — Генерал і Мадам, які угніздилися на задньому сидінні, мали потребу в шофері. Моя робота полягала в тому, щоб прикрашати їхнє минуле і, можливо, майбутнє життя.

Протягом години в дорозі їхня розмова переважно оберталася довкола Конгресмена, поки я не спитав про Лану, сказавши, що мене вразило те, яка вона стала доросла.

У дзеркало заднього огляду я побачив, як обличчя Мадам потемнішало від ледве стримуваного гніву.

— Вона зовсім збожеволіла, — виголосила Мадам. — Ми намагалися не виносити за межі родини її безумства, але тепер вона виставляє себе на публіці як співачка, — Мадам вимовила це слово так, наче мала на увазі комуністка, — і ми нічого не можемо зробити. Хтось переконав її, що в неї є талант до співу, і вона сприйняла цей комплімент серйозно.

— Вона вельми талановита, — завважив я.

— Не починайте! Не заохочуйте її! Тільки подивіться на неї. Схожа на шльондру. Чи для цього ми її ростили? Який гідний чоловік захоче взяти заміж оце? Ви б узяли, капітане?

Наші погляди перетнулись у дзеркалі заднього огляду.

— Ні, Мадам, — сказав я. — Я б з таким не одружився.

Ще одна двобока правда, бо ж не шлюб спадав мені на думку, коли я бачив її на сцені.

— Звісно ж, — пирхнула вона. — Найгірше в Америці — це розпуста. Вдома ми могли стримувати її у барах, нічних клубах та на базах. Але тут ми не можемо захистити наших дітей від хтивості, обмеженості та кричущості, що їх так люблять американці. Вони надто поблажливі. Ніхто не хоче добряче подумати над тим, що вони називають «зустрічанням». Усім відомо, що «зустрічатися» — це евфемізм. Які батьки не лише дозволятимуть дочці спаровуватися в підлітковому віці, а й заохочуватимуть її? Це нечувано! Це нехтування моральними зобов’язаннями. Фу.

За обідом розмова якимось чином знову звернула саме в цей бік, дозволивши Мадам повторити свої ідеї Конгресменові та його дружині Риті, біженці від революції Кастро. Вона, на перший погляд, видавалася схожою на Риту Гейворт, якщо кінозірці в найгламурніший її період, часи фільму «Гільда», додати десять-п’ятнадцять років віку і стільки ж фунтів ваги.

— Кастро, — сказала вона так само, як Мадам вимовляла співачка, — просто диявол. У тому, щоб жити з дияволом, Генерале, Мадам, є одна хороша річ — ти знаєш зло і можеш його впізнати. Тому я така рада, що ви сьогодні тут. Ми, кубинці та в’єтнамці, рідня в нашій спільній боротьбі з комунізмом.

Ці слова скріпили зв’язок між Конгресменом з Ритою та Генералом з Мадам, що зрештою відчула себе так спокійно, що змогла згадати в розмові Лану, поки мовчазна домогосподарка забирала порожні тарілки. Рита негайно висловила їй свої спочуття. Вона була домашнім аналогом свого чоловіка, домогосподарка, однак воїн антикомунізму, для якої не було окремих інцидентів, усе завжди було симптомом, який міг зв’язати хворобу комунізму з бідністю, безправністю, атеїзмом і всіма видами занепаду.

— Я не пущу рок-музику в цей дім, — сказала Рита, беручи Мадам за руку, щоб утішити її в утраті її дочкою своїх чеснот. — Нашим дітям не дозволено ходити на побачення до вісімнадцяти років, і поки вони живуть у цьому домі, мусять повертатися додому до десятої години. Це наше слабке місце — ця свобода, що дозволяє людям поводитися так, як їм заманеться, з наркотиками і сексом, наче ці речі не заразні.

— Кожна система має надлишки, які треба контролювати зсередини, — сказав Конгресмен. — Ми дозволили хіпі вкрасти значення слів «любов» і «свобода» й тільки-но почали відбиватися. Боротьба починається вдома, і завершується теж там.

На відміну від своєї публічної персони, Конгресмен у приватних умовах говорив м’яко і помірним тоном, з баронською впевненістю сидячи в голові столу, по одну руку — Генерал, по другу — Мадам.

— Ми стежимо за тим, що читають, слухають, дивляться наші діти, однак це тяжкий бій, якщо вони можуть увімкнути телевізор чи радіо, коли захочуть. Потрібен контроль уряду, щоб Голлівуд і рекордингові компанії не зайшли надто далеко.

— Хіба ви не уряд? — спитав Генерал.

— Саме так! Тому серед моїх пріоритетів — законодавство, яке регулюватиме фільми та музику. Це не цензура, просто зубасті рекомендації. Але можете уявити, як мене не люблять голлівудські та музичні діячі, зазвичай поки не зустрінуться зі мною і не побачать, що я не якийсь там огр[46], який прагне побенкетувати на їхніх творіннях. Я просто намагаюся допомогти їм удосконалити свою продукцію. Внаслідок моєї роботи у підкомітеті так вийшло, що я подружився з людьми в Голлівуді. Визнаю, я мав певні упередження щодо них, але ж серед них є і розумні, гарячі люди. Розумні та гарячі — ось, що я люблю. А з іншими ми ведемо переговори. Отже, один з них знімає фільм про війну і хотів, щоб я проконсультував його. Я збираюся вичитати його сценарій, подивитися, що він написав правильно, а що — ні. Але я говорю це вам, Генерале, тому, що ця історія — про «Програму Фенікс», а я знаю, що ви в ній експерт. Я ж поїхав, ще коли вона навіть не почалася. Може, ви дасте свій відгук. Інакше — хтозна, яку голлівудщину вони знімуть.

— Для цього в мене є капітан, — мовив Генерал, киваючи на мене. — Він насправді мій культурний аташе і буде більш ніж радий вичитати сценарій і запропонувати свій відгук.

Коли я спитав Конгресмена про назву, відповідь мене збентежила.

— Чекайте, «Гамлет»?

— Не той «Гамлет»[47]. Режисер сам написав сценарій. Ані дня не служив у збройних силах, тільки ковтав у дитинстві фільми з Джоном Вейном та Оді Мерфі. Головний герой — «зелений берет», який мусить урятувати селище. Я два роки служив у спецзагоні в кількох селищах, але то не та Країна Фантазія, яку він готує.

— Подивимося, що я можу зробити, — сказав я.

Я прожив у північному селищі кілька років до нашого відльоту на північ у п’ятдесят четвертому, ще малим, але брак досвіду ніколи не заважав мені щось спробувати. Саме так я був налаштований, коли підійшов до Лани після її разючого виступу, маючи на меті привітати її з новою кар’єрою. Ми стояли у фойє ресторану біля величезного фото молодят, і вона зміряла мене об’єктивним, позбавленим сентиментальності поглядом поціновувачки мистецтв. Тоді посміхнулася і сказала:

— А я все думаю, чому ви тримаєтеся від мене подалі, капітане.

Коли я запротестував, пояснюючи, що просто не впізнав її, вона спитала, чи сподобалося мені те, що я побачив.

— Я не схожа на дівчинку, яку ви знали, правда ж?

Деяким чоловікам більше подобаються невинні школярки в білих ао даях, але не мені. Вони належать до пасторального, чистого видіння нашої культури, від якої я відлучений, такої ж далекої від мене, як засніжені гори рідного краю мого батька. Ні, я не був чистий, і ця нечистота була всім, чого я хотів і чого заслуговував.

— Ви не схожі на дівчинку, яку я знав, — сказав я. — Але виглядаєте точнісінько як жінка, якою, на мою думку, ви колись мали стати.

Ніхто раніше не казав Лані подібних речей, тож така неочікувана ремарка змусила її завагатися, перш ніж відповісти.

— Бачу, я не єдина змінилася після переїзду сюди, капітане. Ви стали значно… відвертішим, ніж були, коли жили в нашому домі.

— Я з вами більше не живу, — сказав я.

Якби тієї миті не з’явилася Мадам, хтозна, куди завела б нас ця розмова? Не сказавши мені ані слова, вона схопила Лану під лікоть і потягнула до вбиральні з силою, проти якої нічого не можна було вдіяти. Хоча тоді я бачив її востаннє на доволі довгий час, у наступні тижні вона часто поверталася до мене у фантазіях. Не зважаючи на те, чого я хотів чи заслуговував, Лана неодмінно з’являлась у білому ао даї, довге чорне волосся іноді обрамляло її обличчя, а іноді закривало його. Моє тіньове Я здригалося в тому безіменному світі мрій, де я зустрічав її. Навіть у сомнамбулічному стані я знав, що білий колір позначав не лише чистоту та невинність. Це також був знак жалоби та смерті.