Симпатик

Розділ 8

«Ми — володарі дня, однак ЧАРЛІ — володар ночі. Ніколи про це не забувай». Саме ці слова білявий двадцятиоднорічний сержант ДЖЕЙ БЕЛЛАМІ чує у свій перший день у спекотних тропіках В’єтнаму від свого нового командира, капітана ВІЛЛА ШЕЙМУСА. Шеймус пройшов бойове хрещення у крові товаришів на пляжах Нормандії, мало не загинув в атаці хвилі китайців у Кореї, тоді втягнув себе до підвищення на шківі, политому «Джеком Деніелзом». Він знає, що не підніметься вище, — не з його бронксівськими манерами і цими великими, вузлуватими пучками, на які не налізе жодна пара оксамитових рукавичок. «Це політична війна, — каже він своєму новому помічникові, слова лунають з-за завіси диму від його кубинської сигари. — Та я знаю лише, що ця війна вбивча». Його завдання: врятувати безгріховних монтаньярів буколічного селища високо над кордоном з диким Лаосом. Їм загрожує в’єтконгівець, і не абиякий в’єтконгівець. Це найгірший з найгірших — Кінг-Конг. Кінг-Конг помре за свою країну, що більше, ніж можна сказати про більшість американців. Важливіше те, що Кінг-Конг за свою країну вбиватиме, і ні від чого він так не облизується, як від залізного запаху крові білої людини. Кінг-Конг розсадив у густих джунглях навколо селища партизанів-ветеранів, зміцнених битвами чоловіків (і жінок), які вбивали французів від гір до Вулиці Без Радості[48]. Однак це не все. Кінг-Конг увів у селище своїх прихильників і підривників, їхні дружні обличчя маскували холодний розрахунок. Їм протистоять Народні сили селища, купка обірваних фермерів і підлітків, в’єтнамські ополченці, треновані десятком «зелених беретів» спецзагону армії США. «Цього достатньо», — думає сержант Белламі, сидячи опівночі на самоті на своїй сторожовій вежі. Він вилетів з Гарварду і втік далеко від свого дому в Сент-Луїсі, від татка-мільйонера та загорнутої в хутро матусі. «Цього достатньо, цих разюче прекрасних джунглів і цих скромних, простих людей. Саме тут я, Джей Белламі, організую свою першу, а може, й останню оборону — в СЕЛИЩІ».

Принаймні в мене саме таке враження склалося від сценарію, надісланого мені асистенткою режисера в товстому конверті з обгорткового паперу, на якому моє ім’я було написане з помилкою, однак красивим почерком. То була перша ознака проблем. Друга — те, що ця асистентка, Вайолет, навіть не потурбувалася сказати мені «добридень» чи «бувайте», коли дзвонила, щоб дізнатися, куди мені надіслати конверта й коли улаштувати зустріч з режисером у його домі на Голлівудських пагорбах. Коли Вайолет відчинила мені двері, відразу повела далі, в тому ж бентежному стилі спілкування.

— Рада бачити, що ви змогли, чимало про вас чула, чудові нотатки щодо сценарію.

Саме так вона і говорила, переполовинюючи займенники та крапки, наче не вважала за потрібне марнувати на мене пунктуацію та граматику. Тоді, не удостоївши мене прямого погляду, схилила голову в жесті поблажливості та зневаги, даючи мені знак заходити.

Можливо, така уривчастість була лише частиною її натури, бо ж вона в усьому, від чіткої, рівної зачіски до рівних, чистих нігтів і рівних, зручних туфель-човників, скидалася на найгірший тип бюрократа — перспективного. Але, може, це я досі був морально збитий з пантелику після смерті огрядного майора і появи його відрубаної голови на весільному бенкеті. Емоційний осад того вечора був подібний на краплину миш’яку, що впала в тихі води моєї душі: від її смаку нічого не змінилося, однак тепер усе було забруднене. Цілком можливо, що саме тому, коли я ступив через поріг до мармурового фойє, то відразу запідозрив, що така поведінка спричинена моєю расою. Дивлячись на мене, вона мусила бачити мою жовтизну, мої трохи вужчі очі й тінь, яку кидала на мене репутація східних геніталій — тих начебто крихітних органів, які на багатьох стінах громадських вбиралень ганьбили малограмотні. Я міг бути тільки напівазійцем, однак коли в Америці йдеться про расу, то це все або нічого. Ти або білий, або ні. Смішно, що я ніколи не почувався неповноцінним через свою расу в далекі студентські роки. Я був чужоземцем за означенням, тому до мене ставились, як до гостя. Але тепер, хоч я і був американцем з усіма картками — водійськими правами, карткою соціального страхування та дозволом на постійне проживання, — Вайолет усе одно бачила в мені чужинця, і ця помилка проколола гладеньку шкіру моєї впевненості в собі. Чи це просто моя параноя, ця всеамериканська риса? Може, Вайолет узагалі не розрізняє кольорів, з власної волі не бачить різниці між білим і будь-яким іншим кольором — єдина немічність, від якої американець не відмовиться. Однак поки вона вела мене сполірованою бамбуковою підлогою, тримаючись якомога далі від темної покоївки, що пилотягом чистила турецький килим, я зрозумів, що цього просто не може бути. Бездоганність моєї англійської значення не мала. Навіть якби вона мене чула, все одно дивилася б крізь мене або ж бачила б замість мене когось іншого, когось з випалених на її сітківці образів кастратів, яких Голлівуд вигадав, щоб вони посіли місця справжніх чоловіків Азії. Я маю на увазі персонажів мультиків на ім’я Фу Манчу[49], Чарлі Чан[50], Син номер один[51], Гоп Сінг[52] — Гоп Сінг! — і того зубатого японця в окулярах, якого не так зіграв, як перекривляв Міккі Руні в «Сніданку в Тіффані». Його гра була така образлива, що навіть применшила моє захоплення Одрі Гепберн, бо ж я сприйняв, що вона приховано підтримувала це паскудство.

До того моменту, коли я сів навпроти режисера в його офісі, я вже був охоплений спогадами про всі ті попередні рани, хоча й не показував цього. З одного боку, я мав зустріч з відомим Автором, тоді як сам був лише одним з безнадійно закоханих у кіно фанатів, які проводили суботні дні в кіноматографічному блаженстві денних сеансів, і кліпаючи виходив з них, злегка шокований, на денне світло, яскраве, наче флуоресцентні лампи залу для пологів. З другого — я був спантеличений сценарієм, який мав за найразючіший спецефект не підривання різних штук і не розчленування різних тіл, а розповідь історії про нашу країну так, що жоден з моїх земляків не мав жодної розбірливої репліки. Вайолет ще більше роз’ятрила мою і без того натерту етнічну чутливість, однак, виходячи з того, що я не міг виказати свого роздратування, довелося примусити себе посміхнутися і робити те, що я вмів найкраще, — лишатися таким же нечитним, як паперовий пакунок, перев’язаний стрічкою.

Автор вивчав мене, статиста, що з’явився серед його бездоганної мізансцени. Збоку від телефону стояла золота статуетка Оскара, чи то королівський скіпетр, чи то палиця для вибивання мізків з нахабних сценаристів. Кошлаті докази мужності спускалися по руках Автора та вибивалися з-за комірця його сорочки, нагадавши мені про власне відносне безволосся, адже мої груди (і живіт, і сідниці) були елегантно гладенькі, наче в ляльки Кена. Автор був найпопулярніший письменник-режисер у місті після тріумфу двох його останніх фільмів, починаючи з «Напасті», розхваленої критиками картини про подорож юного американця грецького походження запаленими вулицями Детройта. Фільм був приблизно автобіографічний, адже Автор народився з грецьким прізвищем із оливковим відтінком, який вибілив за типово голлівудською модою. Останній фільм проголосив, що годі з нього брудно-білої етнічності, час досліджувати кокаїново-білосніжну. «Пляж Веніс» розповідав про занепад американської мрії, в ньому репортер-алкоголік і його депресивна дружина суперничали в написанні версій Великого Американського Роману. І поки поряд з кожним з них зростали стоси списаного паперу, їхні життя та гроші повільно стікали в канаву, лишивши публіці останній кадр напіврозваленого котеджу пари, задушеного бугенвілією у прекрасних променях сонця, що сідало в Тихий океан. То була Дідіон на перетині з Чендлером, передбачена Фолкнером і знята Веллсом[53]. Фільм дуже добрий. Талант у нього був, байдуже, як мені боляче це визнавати.

— Дуже радий зустрітися з вами, — почав Автор. — Цікаві нотатки. Може, вип’єте щось. Кава, чай, вода, содова, скотч. Для скотчу рано не буває. Вайолет, скотчу. Лід. Я кажу, лід. Тоді без льоду. Мені теж. Мені завжди чистий. Погляньте на мій вид. Не на садівника. Хосе! Хосе! Мав постукати по склу, щоб привернути його увагу. Він напівглухий. Хосе! Відійди! Ти затуляєш вид. Добре. Погляньте на вид. Я маю на увазі знак «Голлівуд». Ніколи не втомлююсь від нього. Наче слово Боже просто впало вниз, на пагорби, і слово це було Голлівуд. Хіба Бог не сказав — спочатку хай буде світло. А що ж таке кіно, як не світло. Фільму без світла не буває. А тоді слова. Коли я бачу цей знак, він щоранку нагадує мені, щоб я писав. Що. Гаразд, там написано не «Голлівуд». Ви мене піймали. Гострий зір. Усе розпадається на шматки. Одна «Л» наполовину лежить, друга «Л» впала з кінцями. Слово перетворилося на лайно. То й що. Зміст усе одно зрозумілий. Дякую, Вайолет. Будьмо. Як це кажуть у вашій країні. Кажу, як це у вас кажуть. Йо, йо, йо, так. Мені подобається. Просто запам’ятати. Тоді — йо, йо, йо. За Конгресмена, що відправив вас до мене. Ви перший в’єтнамець, якого я знаю. Вас у Голлівуді небагато. До біса, вас тут зовсім нема. А автентичність важлива. Не те, щоб автентичність перемагала уяву. Історія все одно важливіша. Історія має бути універсальна. Однак правильні деталі не зашкодять. Один «зелений берет», який справді бився з монтаньярами, читав сценарій. Він мене знайшов. Приніс свій сценарій. Тут у всіх вони є. Писати не вміє, однак справжній американський герой. Відслужив два строки, вбивав в’єтконгівців голими руками. «Срібна зірка» і «Пурпурове серце» з дубовим листям. Бачили б ви ті поляроїдні знімки, що він мені надіслав. Аж у животі крутило. Хоча дало мені кілька ідей щодо фільмування. Він майже нічого не корегував. Що на це скажете.

Я не одразу усвідомив, що він поставив мені питання. Я був дезорієнтований, як той, хто має англійську за другу мову і слухає такого ж іноземця, тільки з іншої країни.

— Це чудово, — сказав я.

— Звісно ж, чудово. З іншого боку, ви. Ви написали мені на берегах інший сценарій. Ви колись до цього читали сценарії.

Я знову не одразу зрозумів, що це питання. Як і Вайолет, він мав проблеми зі звичною пунктуацією.

— Ні…

— Я так і думав. То що скажете…

— Але у вас деталі неправильні.

— У мене неправильні деталі. Вайолет, послухай. Я досліджував вашу країну, мій друже. Я читав Йозефа Баттінгера та Френсіс Фіцджералд. Ви читали Йозефа Баттінгера та Френсіс Фіцджералд. Він передовий історик з вашого куточка світу. А вона отримала Пулітцерівську премію. Вона препарувала вашу психологію. Гадаю, щось я про ваш народ знаю.

Його агресивність схвилювала мене, і це хвилювання, до якого я не звик, схвилювало мене ще більше, і тільки цим можна пояснити мою подальшу поведінку.

— Ви навіть крики не так передали, — сказав я.

— Перепрошую.

Я чекав на продовження, аж поки не зрозумів, що він перебив мене запитанням.

— Гаразд, — відповів я, розпускаючи свою мотузку. — Якщо я правильно пам’ятаю, сторінки 26, 42, 58, 77, 91, 103 та 118, практично всюди в сценарії, де в когось з наших людей є репліка, він чи вона кричать. Слів нема, лише крики. Тож хоч їх варто записати правильно.

— Крики універсальні. Правда, Вайолет.

— Ваша правда, — сказала вона зі свого місця поряд зі мною.

— Крики не універсальні, — сказав я. — Якщо я візьму цей телефонний дріт, обкручу навколо вашої шиї й затягну, аж поки у вас не вилізуть очі й не почорніє язик, крик Вайолет буде сильно відрізнятися від крику, який ви намагатиметеся видати. То будуть зовсім різні види жаху, від жінки і від чоловіка. Чоловік знає, що він помирає. Жінка боїться, що вона скоро може померти. Становище, в якому вони перебувають, та їхні тіла зовсім по-різному відобразяться в тембрі їхнього голосу. Треба слухати дуже уважно, щоб зрозуміти, що біль — універсальний і водночас украй приватний. Ми не можемо сказати, чи наш біль схожий на чийсь ще, поки не поговоримо про нього. Коли ми це робимо, то говоримо і думаємо так, як це зумовлює культура та особистість. Наприклад, у цій країні людина, яка втікає, аби врятувати своє життя, думатиме, що треба покликати поліцію. Це доволі розсудливий спосіб впоратися із загрозою болю. Але у моїй країні ніхто не кликатиме поліцію, бо саме поліція часто і робить боляче. Правда, Вайолет?

Вайолет німо кивнула.

— Дозвольте показати це у вашому сценарії. У вас усі наші кричать так: «А-А-А-А-А-Й-Й-Й-Й!» Наприклад, коли СЕЛЯНИН № 3 падає у в’єтконгівську пастку з загостреним колом, він кричить саме так. Чи коли ДІВЧИНКА жертвує життям, аби попередити «зелених беретів», що до селища пробралися в’єтконгівці, так вона і кричить, перш ніж їй переріжуть горло. Однак я чув, як мої земляки кричать від болю, і запевняю вас, що це звучить не так. Хочете почути, як вони кричать?

Автор ковтнув слину, його адамове яблуко смикнулося.

— Гаразд.

Я встав, нахилився вперед і обперся об стіл, щоб дивитися йому в очі. Але я не бачив його. Я бачив обличчя худого монтаньяра, старшини народу бру, який жив у справжньому селищі поблизу місця, де розгорталися події майбутнього фільму. Ходили чутки, що він був зв’язковим В’єтконгу. Я був лейтенантом на своєму першому завданні й не міг придумати, як урятувати цього чоловіка від свого капітана, а той закрутив іржавий дріт на його шиї, зробивши це намисто достатньо тісним для того, щоб кожного разу, як старшина ковтав, його адамове яблуко лоскотав цей дріт. Однак кричав старий не від того. То був лише аперитив. Хоча я в душí кричав за нього, коли дивився на це.

— Ось як це звучить, — сказав я, потягнувся через стіл по авторучку «Монблан» і написав через всю обкладинку сценарію великими чорними літерами: «А-А-А-Й-Й-Я-Я-Я-Я-Я-Я!». Тоді надів на ручку ковпачок, поклав її назад на шкіряну підставку і сказав: — Ось так ми, у моїй країні, кричимо.

Коли я спустився на тридцять кварталів униз від будинку Автора, до голлівудських рівнин і дому Генерала, то розповів про своє перше зіткнення з кіноіндустрією Генералові та Мадам, і обоє були розлючені за мене. Зустріч з Автором і Вайолет тривала трохи довше і, переважно, спокійніше. Я вказав на те, що брак реплік в’єтнамців у фільмі, дія якого відбувається у В’єтнамі, може бути розтлумачений як культурна нечутливість.

— Справді, — перебила мене Вайолет. — Але все зводиться до того, хто платить за квитки та ходить у кіно. Чесно, в’єтнамські глядачі цього фільму не дивитимуться, правда ж?

Я стримав своє обурення.

— Якщо і так, — відповів я, — вам не здається, що було б трохи вірогідніше, трохи реалістичніше, трохи автентичніше для фільму, дія якого відбувається у певній країні, якби люди в цій країні хоч щось казали б, замість того, як пишеться у вашому сценарії тепер: «Селяни говорять своєю мовою»? Ви не думаєте, що доволі гідно було б дати їм насправді щось сказати, замість просто визнати, що з їхніх ротів лунають якісь звуки? Хіба не можна дати їм репліки хоча б зі страшним акцентом — розумієте, про що я, про китайську англійську, — щоб прикинутися, що вони говорять азійською мовою, яку американська публіка дивним чином розуміє? І чи не здається вам, що було б цікавіше, якби у вашого «зеленого берета» була кохана? Чи ці чоловіки люблять лише один одного і заради один одного помирають? Натяку на жінку між ними немає.

Автор скривився і сказав:

— Дуже цікаво. Чудові теми. Мені сподобалося, але маю питання. Про що це я. О, так. Скільки фільмів ви зняли. Жодного. Чи не так. Нуль, зеро, зілч, нада, нічого, як це сказати вашою мовою. То дякую, що розповідаєте, як мені робити мою роботу. Тепер вимітайтеся з мого дому і повертайтеся, коли знімете пару фільмів. Може, тоді я дослу´хаюся до пари ваших дешевих ідей.

— Чому він був такий грубий? — спитала Мадам. — Чи ж не він попросив вас прокоментувати його роботу?

— Він шукав підлабузника. Думав, я поставлю йому печатку повного схвалення.

— Він думав, що ви будете дивитися на нього із захватом.

— Я цього не зробив, і він образився. Мистець, у нього тонка шкіра.

— От і вся ваша голлівудська кар’єра, — сказав Генерал.

— Я не хочу голлівудської кар’єри, — відповів я, і це була правда до тієї міри, до якої Голлівуд не хотів мене.

Зізнаюся, я розізлився на Автора, але хіба ж я був неправий у цьому? Особливо тоді, коли він визнав, що не знав, що монтаньяри — просто французьке загальне позначення для десятків гірських меншин.

— Що було б, якби я, — сказав я йому, — написав сценарій про американський захід і всіх корінних жителів називав просто індіанцями? Ви б хотіли знати, чи кавалерія б’ється з навахо, чи апачами, чи команчами, так? Так само і я хотів би знати, коли ви говорите про монтаньярів, чи йдеться про бру, чи про нанг, чи про тай.

— Відкрию вам таємницю, — мовив Автор. — Готові. Ось вона. Усім начхати.

Моє мовчання його потішило. Бачити мене мовчазним — це наче дивитися на одну з тих голих єгипетських кішок — рідкісне і не завжди бажане видовище. Тільки згодом, поки їхав від його будинку, я зміг гірко посміятися з того, як він заткнув мені рота моєю ж зброєю. Як я міг бути таким тупим? Як міг так обманутися? Як завжди старанний, я прочитав сценарій за пару годин, тоді ще кілька годин перечитував і робив нотатки, все — задля оманливої ідеї, що моя робота мала значення. Я наївно вірив, що можу відвернути голлівудський організм від його мети — одночасної лоботомізації та обкрадання світової публіки. Заради прибутку вони організували поверхневі копалини для історії, лишивши справжню історію в тунелях з мерцями, розподіляючи між захопленою публікою дрібні сяйні діаманти. Голлівуд не лише створював жахливих кіномонстрів — він сам був кіномонстр і розчавив мене своєю величезною ногою. Я провалився, Автор поставить фільм так, як і збирався, де мої земляки будуть хіба що сировиною для епічної історії про те, як білі люди рятують хороших жовтих людей від поганих жовтих людей. Я жалів французів за їхню наївність, бо вони вірили, що мусять відвідати країну, перш ніж експлуатувати її. Голлівуд працював значно ефективніше, уявляючи країни, які він хотів експлуатувати. Я лютував від власної безпорадності перед уявою Автора та його махінаціями. Його зарозумілість позначала цілком нове для світу явище, бо ж це була перша війна, в якій історію писали не переможці, а переможені, дякувати найефективнішій машині пропаганди, яка колись була створена (з усією повагою до Йозефа Геббельса та нацистів, що так і не досягли світового панування). Верховні жерці Голлівуду глибоко розуміли ідею Мілтонівського Сатани про те, що краще правити в пеклі, аніж служити в раю, краще бути не благочестивим персонажем з масовки, а лиходієм, невдахою чи антигероєм, якщо все світло сцени спрямоване на тебе. У цій майбутній оптичній ілюзії Голлівуду всі в’єтнамці, байдуже, з якого боку, вийдуть погано, зігнані в отари бідних, невинних, злих чи продажних. Наша доля — не просто бути німими, ми мали бути онімілими.

— З’їжте трохи фо[54], — сказала Мадам. — Вам стане краще.

Вона саме готувала, і в домі пахло сентиментальністю — багатий аромат яловичого бульйону та зіркового анісу, який я можу описати лише як букет любові й ніжності, тим паче разючий, коли врахувати, що Мадам ніколи не готувала до переїзду в цю країну. Для жінок її витонченого класу готування їжі було однією з тих речей, які передавалися іншим жінкам, разом з прибиранням, годуванням грудьми, вчителюванням, шиттям і так далі — тобто з усім, за винятком базових біологічних потреб, за якими я ніяк не можу уявити Мадам, окрім хіба що дихання. Однак труднощі вигнання змусили Мадам узятися до куховарства, бо ніхто інший у домі не був здатний на щось більше, ніж скип’ятити воду. А щодо Генерала, то він не міг і цього. Він міг із зав’язаними очима розібрати й зібрати М-16, але газова плита була для нього така ж складна, як диференційне рівняння, чи принаймні так він удавав. Як і більшість в’єтнамських чоловіків, він просто не хотів мати жодного стосунку до домашніх справ. Єдині домашні справи, які Генерал робив, були сон та їжа — і в обох він був вправніший за мене. Свою порцію фо він з’їв на добрі п’ять хвилин раніше за мене. Втім моя повільність була викликана не браком апетиту, а тим, що фо Мадам розчинило мене і перенесло назад у часі, до материної господи, де вона готувала бульйон із сірих яловичих кісток, які отримувала з об’їдків мого батька. Зазвичай ми їли фо без тоненьких шматочків яловичини, які були його суттю, бо були надто бідні, щоб дозволити собі м’ясо, крім тих рідкісних випадків, коли моїй стражденній матері вдавалося назбирати достатньо грошей. Однак навіть у цій бідності моя мати готувала неймовірно запашний суп, а я допомагав їй, обсмажуючи імбир та цибулю, що згодом вкидались до залізного горщика для аромату. Моєю роботою також було збирати пінку, що википала на поверхню бульйону, поки в ньому на повільному вогні варилися кістки, — щоб бульйон був прозорий та чистий. Кістки готувалися годинами, тож я катував себе тим, що виконував домашнє завдання біля горщика, і аромат з нього мучив і спокушав мене. Фо Мадам повернув мене до тепла материної кухні, яка, мабуть, була зовсім не така тепла, як у моїх спогадах, але байдуже. Я час від часу просто мусив зупинятися, щоб смакувати не лише суп, але й кістковий мозок моїх спогадів.

— Смакота, — сказав я. — Багато років не їв такого.

— Правда, чудово? Я і не підозрював, що вона має такий талант.

— Вам варто відкрити ресторан, — сказав я.

— Таке скажете! — Мадам була помітно задоволена.

— Ви це бачили?

Генерал витягнув газету зі стосу на кухонному столі, останнє число газети Сонні, що виходила раз на два тижні. Я її ще не бачив. Генерала стурбувала стаття Сонні з похорону майора, який був уже кілька тижнів тому, і те, як він висвітлив весілля. Щодо смерті майора він написав: «Поліція називає це вбивством під час пограбування, але чи можна бути впевненим, що офіцер таємної поліції не мав ворогів, які могли хотіти його смерті?» А щодо весілля, він коротко переповів виголошені промови й завершив статтю спостереженням: «Можливо, час розмовам про війну вщухнути. Хіба ж війна не скінчилася?»

— Він робить те, що має робити, — сказав я, хоча й розумів, що він зайшов надто далеко. — Але погоджуся, він дещо наївний.

— А це наївність? Це ви щедро. Він має бути репортером. Тобто передавати факти, а не вигадувати речі, чи трактувати їх, чи вкладати ідеї в голови людей.

— Щодо майора він не помиляється, чи не так?

— На чиєму ви боці? — спитала Мадам, відкинувши свою роль куховарки. — Репортерам потрібні редактори, а редакторів треба бити. Це найкраща газетна політика. Проблема Сона в тому, що він сам собі редактор і ніхто його не перевіряє.

Удар від Автора знервував мене, вибив з рівноваги.

— Ваша правда, Мадам. Дати пресі забагато свободи — це нездорово для демократії, — виголосив я.

Сам я в це не вірив, але мій персонаж, добрий капітан, вірив, і як актор, що грає роль, я мав спочувати цій людині. Але більшість акторів проводять більше часу, знявши маску, а не вдягнувши її; зі мною ж усе було навпаки. Тож не дивно, що іноді я мріяв спробувати зняти маску з обличчя тільки для того, щоб усвідомити, що ця маска і є моє обличчя.

Тепер, підправивши обличчя капітана так, щоб воно мені пасувало, я сказав:

— Населення не може відсіяти те, що добре і корисно, якщо забагато думок довкола.

— Щодо кожної теми має бути не більш ніж два погляди чи ідеї, — проголосив Генерал. — Погляньте на систему голосування. Те ж саме. У нас було чимало партій та кандидатів, і погляньте, який це був безлад. Тут ти обираєш лівих чи правих, і цього задосить. Два варіанти вибору, і подивіться, яка драма на всіх виборах президента. Навіть двох варіантів може бути забагато. Одного варіанта достатньо, а коли вибору нема — це ще краще. Що менше, то більше, чи не так? Ви знаєте його, капітане. Він вас послухає. Нагадайте, як усе було в нас вдома. Хоча ми всі там і були, все одно треба нагадувати про те, як ми робили.

У старі добрі часи Сонні вже пітнів би в камері. Але вголос я сказав:

— Говорячи про старі часи, сер, чи є якийсь прогрес у їх поверненні?

— Прогрес є, — сказав Генерал, відкинувшись на спинку стільця. — У нас є друзі й союзники в особах Клода та Конгресмена, і вони кажуть мені, що вони не самі. Однак часи для публічної підтримки нині складні, бо американський народ не хоче ще однієї війни. Тож мусимо повільно збиратися самі.

— Нам потрібна мережа тут і там, — припустив я.

— Я маю список офіцерів для нашої першої зустрічі. Я говорив з кожним з них особисто, й усі вони вмирають від нетерпіння знову битися. Тут для них нема нічого. Єдиний шанс повернути свою честь і знову стати чоловіками — це повернути нашу державу.

— Нам потрібне дещо більше за провідну ланку.

— Провідну ланку? — перепитала Мадам. — Так говорять комуністи.

— Може й так. Але комуністи перемогли, Мадам. Їм не просто пощастило. Можливо, нам слід перебрати певні їхні стратегії. Провідна ланка може вести інших туди, куди вони самі не знають чи хочуть, однак куди їм слід іти.

— Його правда, — сказав Генерал.

— Провідна ланка працює потай, однак іноді показує громадськості інше обличчя. Суспільні організації й подібні до них стають для провідної ланки фронтами.

— Саме так, — сказав Генерал. — Гляньте на Сона. Ми маємо зробити його газету одним з таких фронтів. Нам потрібна молодіжна група, жіноча група, навіть група інтелектуалів.

— Нам також потрібні осередки. Частини організації треба відокремити одну від одної, щоб, якщо один осередок буде втрачений, інші могли вижити. Один осередок тут у нас. Є осередки, до яких залучені Клод і Конгресмен, про які я нічого не знаю.

— Всьому свій час, капітане. Не все одразу. Конгресмен працює над певними контактами, щоб відкрити нам шлях для відправлення людей до Таїланду.

— Там буде наша база.

— Саме так. Повертатися морем надто важко. Треба пробратися назад до країни по землі. Тим часом Клод шукає для нас гроші. Гроші дістануть для нас решту того, що потрібно. Ми можемо знайти людей, однак їм знадобиться зброя, тренування, місце для тренування. Потрібен транспорт до Таїланду. Ми мусимо думати як комуністи, як ти й кажеш. Мусимо планувати заздалегідь, на десятиліття вперед. Мусимо жити й працювати в підпіллі, як це робили вони.

— Принаймні ми вже знайомі з темрявою.

— Справді, чи не так? Ми не мали вибору. Ми ніколи не мали вибору, насправді не у важливих речах. Комунізм змусив нас робити все, щоб протистояти йому. Історія перемістила нас. Ми не мали вибору — ми мусили боротися, опиратися злу, опиратися забуттю. Саме тому… — Тут Генерал знову взяв до рук газету Сонні. — Тому небезпечно навіть говорити про те, що війна закінчилася. Не можна дозволяти нашим людям ставати самовдоволеними.

— І так само не можна дозволити їм забути їхнє обурення, — додав я. — Ось тут газети можуть відіграти свою роль, на фронті культури.

— Але тільки тоді, коли журналісти працюватимуть як слід. — Генерал жбурнув газету назад на стіл. — «Обурення». Хороше слово. Обурюйтесь і не здавайтесь. Може, треба зробити це нашим девізом.

— Щось у цьому є, — сказав я.