Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Пролог

Фраза «Сніданок чемпіонів» — за­ре­єс­тро­вана тор­говель­на мар­ка корпорації «Дженерал Міллз» для коробки пластівців на сніданок. Використання іден­тич­ної фрази для титулу цієї книжки не має на меті засвідчити будь-яку асоціацію з «Дженерал Міллз» або їхнє спонсорство, ані не має на меті очорнити їхній якісний продукт.

Фібі Герті, тієї особи, котрій присвя­чена ця книжка, уже, як то кажуть, немає серед живих. Я познайомився з нею в кінці Великої депресії, коли во­на овдовіла і жила в Індіанаполісі. Мені було років шіст­над­цять, їй — близько сорока.

Вона була багатою, але ціле своє доросле життя щодня ходила на роботу, тож працювала і далі. Вона вела колон­ку з тверезими і дотепними порадами для безнадійно зако­ханих в індіанаполіській «Таймз», добрій газеті, яка на сьо­год­ні вже не існує.

Не існує.

Вона писала рекламки для «Компанії Вільяма Г. Блока», універмаґу, що все ще процвітає в будівлі, яку спроєктував мій батько. Вона написала це оголошення для осіннього розпродажу солом’яних капелюшків: «За таку ціну можете згодувати їх своєму коневі і підживити ними троянди».

Фібі Герті найняла мене писати оголо­шення про підлітковий одяг. Я мусив носити одяг, який роз­хвалював. Це входило до моїх обов’язків. І я подружився з двома її синами, моїми однолітками. Я постійно висид­жував у них вдома.

Вона відверто говорила зі мною і зі своїми синами, і з на­шими дівчатами, коли ми їх приводили додому. З нею було весело. З нею я чувся вільним. Вона навчила нас неша­ноб­ливо говорити не лише про секс, але й про амери­кан­ську історію і відомих героїв, про розподіл багатства, про школу, про все.

Нині я заробляю на життя нешанобливим поводженням. У цьому я незграбний. Я все намагаюся імітувати нешанобливість, що була такою ґраційною у Фібі Герті. Тепер я думаю, що ґраційність їй вдавалася легше, ніж мені, через настрій Великої депресії. Вона вірила в те, у що вірило багато американців: що народ буде щасливим, спра­ведливим і розумним, коли настане економічне процвітання.

Я вже більше не чую цього слова: «Процвітання». Колись воно було синонімом «Раю». А Фібі Герті змогла повірити, що нешанобливість, яку вона радила, створить американський рай.

Нині нешанобливість в її стилі стала модною. Але вже ніхто не вірить у новий американський рай. Мені дійсно бракує Фібі Герті.

Тепер щодо моєї підозри, яку я викла­даю в цій книжці, наче людські істоти є роботами, машинами: слід зауважити, що в часи мого дитинства лю­ди, здебільшого чоловіки, які страждали від локо­моторної атаксії, характерної для останніх стадій сифі­лісу, були звичним явищем у центрі Індіанаполіса і серед натовпу біля цирку.

Ці люди були заражені хижими маленькими буравчи­ками, яких можна було розгледіти лише під мікроскопом. Хребці таких хворих спаювалися докупи після того, як бурав­чики виїдали між ними всю тканину. Сифілітики мали дуже величний вигляд — виструнчені, погляд просто перед собою.

Одного разу я бачив сифілітика, який стояв на розі ву­лиць Меридіан і Вашинґтон, під навислим годинником, який спроєктував мій батько. Місцеві називали це перехрес­тя «Роздоріжжя Америки».

Стоячи на Роздоріжжі Америки, цей хворий чоловік на­пружено думав про те, як відірвати свої ноги від бор­дюру і перебратись через вулицю Вашинґтон. Він злегка тремтів, мовби всередині в нього на холостому ходу крутився мотор­чик. Ось його проблема: частини його мозку, де народ­жувалися інструкції для ніг, наживо виїдали буравчики. Дроти, по яких мали надходити інструкції, уже втратили ізоляцію або були наскрізь проїдені. Перемикачі на шляху спаялися — у положенні вимкнуто або ввімкнуто.

Цей чоловік здавався дуже, дуже старим, хоч йому було, мабуть, лише тридцять. Він усе думав і думав. А тоді хвиц­нув ногою двічі, мов танцівниця в кабаре.

Мені, хлопчику, він тоді справді здавався машиною.

Я схильний думати про людських істот як про велетенські ґумові трубки, в яких бурлять хімічні реакції. Коли я був хлопчиком, я бачив багато людей із зо­бом. Те саме бачив Двейн Гувер, дилер «понтіаків», який є головним героєм цієї книжки. Ці нещасні земляни мали такі розбухлі щитовидні залози, що здавалося, ніби в їх­ньому горлі росли цукіні.

А з’ясувалося, щоб вести нормальне життя, їм треба було всього лишень споживати щодня менше за мільйонну час­тку унції йоду.

Моя мама зруйнувала свої мізки хімікатами, які мали дія­ти як снодійні.

Коли я чуюся пригніченим, я приймаю маленьку таблет­ку — і знову стаю веселим.

І таке інше.

Тому, коли я вигадую героя для роману, великою споку­сою для мене є сказати, що він є тим, чим він є, через пошкод­жені дроти або через мікроскопічні дози хімікатів, які він того дня з’їв або не з’їв.

Що я сам думаю про оцю кни­ж­ку? Вона мені огидна, але мої книжки мені завжди огидні. Мій друг Кнокс Бурґер одного разу сказав про якийсь громізд­кий ро­ман, що той «читається так, наче його написав Філ­бойд Студж». Ось ким я себе вважаю, коли пишу те, що я во­чевидь запрограмований писати.

Ця книжка є подарунком самому собі на мій п’ятдесятий день народження. В мене таке відчу­ття, ніби я перетинаю гребінь даху — вибравшись на один зі схилів.

Я запрограмований поводитись по-дитинячому в п’ят­де­сят — ображати «Всіяний зорями стяг», мазюкати фломастером зображення нацист­ського прапора, анального отвору і багатьох інших речей. Щоб дати вам поняття про зрілість моїх ілюстра­цій для цієї книжки, ось мій малюнок ануса:

Думаю, це спроба звільнити свою голову від усього цього сміття — анусів, пра­порів, трусів. Так, у цій книжці є малюнок трусів. Я також викидаю героїв зі своїх інших книжок. Більше не збираюся ставити лялькові вистави.

Думаю, це спроба зробити свою голову такою ж порож­ньою, якою вона була в день мого народження на цій уш­кодженій планеті п’ятдесят років тому.

Гадаю, саме це повинні зробити більшість білих амери­канців і не-білих американців, які наслідують білих американців. В будь-якому разі речі, що вклали в мою го­лову інші люди, не пасують одна до одної, часто ні до чого не придатні і потворні, не гармонують одна з одною, не гар­монують з життям, яким воно насправді є поза межами моєї голови.

Я не маю культури, не маю людяної гармонії в моїх мізках. Я вже не можу жити без культури.

Тож ця книжка — тротуар, засипаний сміт­тям, мотлохом, який я викидаю через плече, подорожу­ючи назад у часі до одинадцятого листопада 1922 року.

У моїй зворотній подорожі я прийду до того дня, коли одинадцяте листопада, до речі, день мого народження, було святковим днем, названим «Днем перемир’я». Коли я був хлопчиком і коли Двейн Гувер був хлопчиком, усі люди всіх народів, які воювали в Першій світовій війні, зберігали мовчання впродовж одинадцятої хвилини по одинадцятій в День перемир’я, який був одинадцятим днем одинадцятого місяця.

Саме в цю хвилину 1918 року мільйони і мільйони люд­ських істот перестали безглуздо вбивати одне одного. Я говорив зі старими чоловіками, які в ту хвилину були на полях бою. Вони так чи інакше сказали мені, що та рап­това тиша була Голосом Божим. Тож посеред нас усе ще є лю­ди, які пам’ятають той час, коли Бог явно промовляв до людства.

День перемир’я став Днем ветеранів. День перемир’я був священним. День ветеранів таким не є.

Тож я викину День ветеранів через плече. День перемир’я збережу. Я не хочу викидати нічого священного. А що ще свя­щенне? Ох, «Ромео і Джульєтта», наприклад.

І вся музика.

Філбойд Студж.