Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 12

Кілґор Траут був дуже дале­ко, але неухильно скоро­чував відстань між собою і Двей­ном. Він все ще їхав у ванта­жівці під назвою «Піраміда». Вона перетинала міст, названий на честь поета Волта Вітмена. Міст був оповитий димом. Вантажівка тепер в’їжджала до Філадельфії. Про це говорив знак на початку мосту:

Якби був молод­шим, Траут скривився б від знаку про братерство, вста­новленого на краю бомбо­вої вирви, як було всім добре видно. Але його голова вже не вміщала ідеї про те, яким могло б і мало б бути життя на планеті на противагу тому, яким воно було. Все на Землі могло бути лише так, як було, думав він.

Усе було потрібним. Він побачив, як стара біла жінка пор­пається в смітнику. Це було потрібним. Він побачив іграшку для ванни, ґумове каченя, що лежало на боці на каналіза­ційній решітці. Воно мусило там лежати.

І таке інше.

Водій згадав, що день перед тим був Днем ветеранів.

— Угу, — сказав Траут.

— Ви ветеран? — спитав водій.

— Ні, — відповів Траут. — А ви?

— Ні, — відповів водій.

Ні один, ні другий не був ветераном.

Водій завів мову про друзів. Він сказав, що йому важко підтримувати дружбу, яка б щось озна­чала, тому що майже весь час він у дорозі. Він пожар­тував про той час, коли він говорив про своїх «найкращих друзів». Він вважав, що люди перестають говорити про своїх найкращих друзів після закінчення школи.

Він припустив, що Траут, оскільки Траут працював з комбінованими алюмінієвими вікнами і сітками, мав у процесі своєї роботи всі можливості будувати міцні стосунки.

— Тобто, — сказав він, — день за днем люди працюють разом, встановлюючи ці вікна, вони можуть досить добре подружитися.

— Я працюю сам, — сказав Траут.

Водій був розчарований.

— Я думав, що це робота для двох.

— Одного досить, — сказав Траут. — Маленька дитина могла б сама все зробити.

Водієві хотілося, щоб у Траута було активне соціальне життя, і він би за нього порадів.

— Все одно, — наполягав він, — ви маєте приятелів, з якими бачитесь після роботи. Вип’єте пива. Зіграєте в карти. Посмієтесь.

Траут не хотів сперечатися.

Траут забув, як звуть водія.

Траут мав один розумовий дефект, від якого я теж раніше страждав. Він не міг пригадати, як виглядають люди з його життя — хіба би їхні форми чи обличчя були вкрай незвичними.

Коли він жив на Кейп-Коді, наприклад, єдина людина, з якою він міг тепло вітатися і звертатись на ім’я, був Алфі Беарз, однорукий альбінос.

— Гарна погода, Алфі? — казав він.

— Де це ви бували, Алфі? — казав він.

— Як приємно вас бачити, Алфі, — казав він.

І таке інше.

Тепер, коли Траут мешкав у місті Когосі, єдина людина, яку він кликав на ім’я, був рудий карлик-кокні Дерлінґ Гіт. Він працював у майстерні ремонту взуття. На його верстаті стояла фірмова табличка з іменем на випадок, якщо хтось захоче звернутись до нього на ім’я. Табличка з іменем виглядала ось так:

Час від часу Траут заскакував до майстерні і казав щось отаке:

— Хто цього року виграє чемпіонат світу, Дерлінґу?

Або:

— Часом не знаєте, чому вчора вночі вили всі сирени, Дерлінґу?

Або:

— Гарно сьогодні виглядаєте, Дерлінґу.

І таке інше.

Тепер Траут замислився, чи його дружба з Гітом скінчи­лася. Останній раз, коли Траут завітав до майстерні ремонту взуття, щоб те і се сказати Дерлінґові, карлик несподівано заверещав на нього.

Ось що він заверещав зі своїм кокнівським акцентом:

— Досить на мене кидатись, холєра!

Губернатор Нью-Йорка, Нельсон Рок­фел­лер, одного разу потиснув руку Траутові у крамниці в Когосі. Траут поняття не мав, хто це такий. Як письменника наукової фантастики його мала б шоку­вати зустріч з таким чоловіком. Рокфеллер не був просто губернатором. Через особливі закони в тій частині пла­нети Рокфеллеру було дозволено володіти величезними ділянками поверхні Землі, а також нафтою та іншими цінними мінералами під її поверхнею. Він володів і корис­тався більшою частиною планети, ніж багато країн. Такою була його доля з раннього дитинства. Він був народжений у те несосвітенне володіння.

— Як життя, друже? — спитав його губернатор Рокфеллер.

— Все те саме, — сказав Кілґор Траут.

Після заяви, що Траут веде активне соціальне життя, водій почав удавати, знову ж таки зад­ля власної втіхи, що Траут благав його розповісти про сексуальне життя водія трансконтинентальної вантажів­ки. Траут ні про що таке не благав.

— Хочете знати, як водії вантажівок дають собі раду з жінками, правда? — сказав водій. — Ви собі думаєте, що водії всю дорогу трахають баб як навіжені, правда?

Траут знизав плечима.

Водій вантажівки розізлився на Траута, вилаяв його за таку хтиву дезінформацію.

— Послухайте мене, Кілґоре… — він завагався. — Таке ваше ім’я, правда?

— Так, — сказав Траут. Він уже сотню разів забув ім’я водія. Щоразу, як Траут відводив від нього погляд, Траут забував не лише його ім’я, але й обличчя.

— Кілґоре, трясця, — сказав водій, — якби моя чорто­пхайка зламалася в Когосі, наприклад, і я мав би пожити тут два дні, поки її ремонтують, чи легко мені було б переспати, поки я там — незнайомець, з моїм виглядом?

— Залежатиме, наскільки ви рішучий, — сказав Траут.

Водій зітхнув.

— Ех, боже… — сказав він і пожалів сам себе, — ось, мабуть, історія мого життя: бракує рішучості.

Вони поговорили про алю­мі­нієву обшивку, з допомогою якої старим будинкам можна повернути новий вигляд. З відстані ці листи, які не потребували фарбування, виглядали як свіжопофарбо­ване дерево.

Водій також хотів поговорити про «Перма-Стоун», іншу конкурентну технологію. Стіни старого будинку покривали кольоровим цементом, тож з віддалі здавалося, наче вони зроблені з каменю.

— Якщо ви займаєтесь алюмінієвими подвійними вікнами, — сказав водій Траутові, — то мусите займатись також алюмінієвою обшивкою.

По всій країні ці два заняття були тісно пов’язані.

— Моя компанія їх продає, — сказав Траут, — і я багато їх бачив, але ніколи не встановлював.

Водій серйозно замислився про купівлю алюмінієвої обшивки для свого дому в Літтл-Рок і попросив Траута чесно відповісти на це питання:

— З того, що ви бачили і чули, — ті, хто придбав алюміні­єву обшивку, чи вони нею задоволені?

— В Когосі, — сказав Траут. — Думаю, це єдині справді задоволені люди, яких я бачив.

— Я розумію, про що ви, — сказав водій. — Одного разу я бачив цілу сім’ю, яка стояла біля свого будинку. Вони не могли повірити, яким гарним став будинок з алюмінієвою обшивкою. Моє питання до вас, і ви можете відповісти мені чесно, з огляду на те, що ми з вами ніколи не матимемо ніяких спільних справ: Кілґоре, чи довго буде тривати це задоволення?

— Близько п’ятнадцяти років, — сказав Траут. — Наші продавці кажуть, що за всі гроші, зекономлені на фарбі та опаленні, ви собі легко зможете дозволити ще раз обшити будинок.

— «Перма-Стоун» виглядає набагато багатше, і думаю, тримається довше, — сказав водій. — З другого боку, він набагато дорожчий.

— За що платите, те й отримуєте, — сказав Кілґор Траут.

Водій вантажівки сказав Траутові про газовий котел для обігріву води, який він купив тридцять років тому, і за весь цей час з ним не було жодних проблем.

— Чорти б мене взяли, — сказав Кілґор Траут.

Траут запитав про вантажівку, і водій пояснив, що це найбільша вантажівка у світі. Лише трактор коштує двадцять вісім тисяч доларів. На ньому встановлено дизельний мотор «Каммінз» на триста двадцять чотири кінські сили з турбонаддувом, що дає йому продуктивність на великих висотах. У вантажівки гідравлічне рульове управління, пневматичні гальма, трансмісія на тринадцять швидкостей, і володіє нею його шваґер.

Його шваґер, сказав він, має у власності двадцять вісім вантажівок і є президентом компанії перевезень «Піраміда».

— Чому він назвав компанію «Пірамідою»? — спитав Траут. — Тобто цей засіб за потреби може пересуватися зі швидкістю сотня миль на годину. Він швидкий, корисний і без орнаментів. Він су­часний, як космічна ракета. Я не бачив нічого менш подібного на піраміду за оцю вантажівку.

Піраміди — це такі велетенські кам’яні гробниці, які єгиптяни будували тисячі і тисячі років тому. Єгиптяни вже їх не будують. Гробниці виглядають ось так, і туристи з далеких країв з’їжджаються, щоб на них подивитись:

— Навіщо власникові компанії високошвидкісних перевезень називати свою компанію і свої вантажівки ім’ям споруд, які ні на міліметр не посунулись із самого Різдва Христового?

Водій відповів негайно. А також роздратовано, так наче подумав, що питання Траутове тупе.

— Йому сподобалось звучання назви, — сказав він. — Вам хіба не подобається її звучання?

Траут кивнув, щоб підтримати приязну розмову.

— Так, — сказав він, — це дуже гарний звук.

Траут відхилився на спинку сидіння і почав розмірковувати про розмову. Він придумав історію, яку взявся написати, лише коли став старим-престарим чоловіком. Це була історія про планету, де мова постійно перетворювалася на музику, тому що створіння, які її населяли, обожнювали звуки. Слова ставали музичними нотами. Речення ставали мелодіями. Для передачі інформації вони були непридатні, бо ніхто вже не знав і не цікавився, що слова означають.

Тож керівники уряду і комерції заради підтримки своєї діяльності весь час мусили придумувати нові й дедалі огидніші слова і речення, аби їх не могли обернути в музику.

— Ви одружені, Кілґоре? — спитав водій.

— Був, тричі, — сказав Траут.

Це була правда. Окрім того, всі його жінки були надзвичайно терплячі, і люблячі, і красиві. І всі вони зів’яли від його песимізму.

— Діти є?

— Один син, — сказав Траут. Десь у минулому серед усіх жінок та історій, загублених в пересилках, заплутався син на ім’я Лео. — Він уже дорослий, — сказав Траут.

Лео назавжди пішов з дому в чотирнадцять років. Він збрехав про свій вік, і його взяли в морську піхоту. З тренувального табору він вислав батькові записку. В ній було ось це: «Мені тебе жаль. Ти заліз сам собі в дупу і здох».

Це було останнє, що Траут почув від Лео, прямо чи непрямо, аж поки до нього не навідались два аґенти з Федерального бюро розслідувань. Лео дезертирував із своєї дивізії у В’єтнамі, сказали вони. Він вчинив державну зраду. Він приєднався до В’єтконґа.

Ось оцінка ФБР ситуації Лео на планеті в той час:

— Ваш хлопець у великій біді, — сказали вони.