Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 17

Банні Гувер, гомосексуальний Двейнів син, вдягався на роботу. Він був піаністом у коктейль-барі нового «Голідей Інн». Він був бідний. Він жив сам у кімнаті без ванни в старому готелі «Фейрчайлд», колись модному. Тепер це була нічліжка — у найнебезпечнішій частині Мідленд-Сіті.

Дуже скоро Банні Гувера серйозно покалічить Двейн, і скоро він розділить карету швидкої допомоги з Кілґором Траутом.

Банні був блідий, того самого нездорового кольору сліпих риб, що колись населяли надра Печери святого чуда. Ці риби вимерли. Багато років тому вони попереверталися черевом догори, їх винесло потоком з печери в річку Огайо — перевернуті догори черевом, вони потріскались під сонцем.

Банні також уникав сонячного світла. І вода з кранів Мідленд-Сіті ставала отруйнішою з кожним днем. Він дуже мало їв. Готував собі їжу в своїй кімнаті. Приготування було просте, оскільки він їв лише овочі і фрукти і жував їх сирими.

Він обходився не лише без мертвого м’яса — він обходився і без живого м’яса, без друзів, коханих чи домашніх тварин. Раніше він був надзвичайно популярним. Наприклад, коли був курсантом у Військовій академії в Преарі, на старшому курсі студентство одноголосно присвоїло йому звання кадет-полковник, найвищий можливий ранґ.

Граючи на піаніно в барі «Голідей Інн», Банні мав багато-пребагато таємниць. Одна з них була така: його насправді там не було. Він умів відлучитися з коктейль-бару, і взагалі з самої планети, за допомогою трансцендентної медитації. Він навчився цієї методики від Махаріші Махеш Йоґі, який одного разу під час світового туру з лекціями зупинявся в Мідленд-Сіті.

Махаріші Махеш Йоґі в обмін на нову хустинку, кілька фруктів, букет квітів і тридцять п’ять доларів навчив Банні заплющувати очі і промовляти собі це милозвучне безсенсовне слово ще і ще раз: «Ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм». Тепер Банні сидів на краю ліжка в готельній кімнаті і медитував. «Ай-ї–ї-ї–їм, ай-ї–ї-ї–їм», — казав він собі — подумки. В один склад цього наспіву вкладалися два удари серця. Він заплющив очі. Зробився шукачем перлів у глибинах своєї свідомості. В глибини не часто пірнали.

Серце билося повільніше. Дихання майже зупинилось. В глибинах пливло лише одне слово. Воно якось вискочило з більш діяльних частин його свідомості. Воно ні з чим не асоціювалося. Ліниво пливло напів­прозорою рибкою, немов шарф. Слово було безтурботне. Ось воно: «Голубий». Ось як це слово виглядало для Банні Гувера:

А за ним поплив ще один гарний шарф. Він виглядав ось так:

За п’ятнадцять хви­лин свідомість Банні сама собою виринула на поверхню. Банні від­почив. Він встав з ліжка і причесав волосся військовими щітками, які дуже давно подарувала йому мати, коли його обрали кадетом-полковником.

Коли Банні було десять, його відправили до військової школи — інституції, що присвячена вбивству й абсолютно понурому послухові. Ось чому: він сказав Двейнові, що хоче бути жінкою, а не чоловіком, бо те, що роблять чоловіки, дуже часто жорстоке і огидне.

Слухайте: Банні Гувер пішов до Військової академії в Преарі на вісім років безперервного заняття спортом, содомією і фашизмом. Содомія — це коли чоловік всуває свого пеніса в чиюсь дупу або рот або коли йому це робить хтось інший. Фашизм був доволі популярною політичною філософією, яка робила священною кожну націю і расу, чиїм представником був цей філософ. Вона закликала до автократичного, централізованого уряду, на чолі якого буде диктатор. Диктаторові слід було коритися, хоч що б він наказував робити.

І Банні приносив нові медалі щоразу, коли повертався додому на канікули. Він умів фехтувати і боксувати, боротись і плавати, вмів стріляти з гвинтівки і пістолета, битися на багнетах, їздити на коні, крастися і повзти в кущах, визирати з-за рогу так, щоб його не помічали.

Він хвалився своїми медалями, і, коли його тато не міг чути, його мама казала йому, що з кожним новим днем вона ставала нещаснішою. Вона натякала, що Двейн — монстр. Це була неправда. Все це було в її голові.

Вона починала розповідати Банні, що ж такого мерзенного було у Двейні, але завжди себе перепиняла.

— Ти замалий для таких речей, — казала вона, навіть коли Банні виповнилося шістнадцять. — Все одно ні ти, ні хто інший з тим нічого не вдіє. — Вона зробила вигляд, що закриває свої губи на замок, а тоді прошепотіла до Банні: — Є таємниці, які я заберу з собою в могилу.

Її найбільшу таємницю, звісно, Банні зауважив лише тоді, коли вона вбила себе «Драно». Селія була хвора на голову.

І моя мати також.

Слухайте: мати Банні і моя мати були різними людськими істотами, але обидві вони були по-екзотичному красиві й обидві переливалися через край з хаотичними розмовами про любов, і мир, і війни, і зло, і безумство, про кращі часи, що от-от настануть, про гірші часи, що от-от настануть. І обидві наші матері вчинили самогубство. Мати Банні наковталася «Драно». Моя мати наковталася снодійних таблеток, що не було аж таким жахливим.

І мати Банні, і моя мати мали один справді химерний симптом: ні одна, ні друга не терпіли фотографуватися. За дня вони зазвичай поводилися гарно. Зазвичай вони приховували своє шаленство до пізнього вечора. Але коли хтось націлював фотоапарат на одну з них в денний час, мама, на яку його націлювали, падала на коліна і захищала голову руками, так наче хтось хотів забити її до смерті. Дивитись на неї було страшно і жалко.

Принаймні мати Банні навчила його управляти піаніно, такою музичною машиною. Принаймні мати Банні Гувера навчила його професії. Добрий оператор піаніно отримував роботу зі створення музики в коктейль-барах майже по всьому світу, а Банні був добрий оператор. Незважаючи на всі отримані медалі, з його військового вишколу не було жодної користі. Збройні сили знали, що він був гомосексуалістом, що він напевно буде закохуватися в інших військових, і збройні сили не хотіли миритися з такими любовними інтриґами.

Тож Банні Гувер тепер був готовий займатися своєю професією. Тепер він одягнув чорний вельветовий піджак на чорний ґольф. Банні виглянув зі свого єдиного вікна на алею. З найкращих кімнат відкривався вид на парк Фейрчайлд, де за останні два роки сталося п’ятдесят шість вбивств. кімната Банні була на другому поверсі, тож його вікно обрамлювало частину голої цегляної стіни того, що колись було Оперним театром Кідслера.

На фасаді колишнього оперного театру висіла меморіальна дошка. Мало хто її розумів, але ось що на ній було написано:

В Оперному театрі колись працював симфонічний оркестр Мідленд-Сіті, який був аматорським колективом любителів музики. Але вони стали бездомними 1927 року, коли Оперний театр перетворився на кінотеатр «Бенністер». Оркестр залишався бездомним, аж поки не виріс Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі.

А «Бенністер» був провідним кінотеатром міста впродовж багатьох років, аж поки його не поглинув район з високою злочинністю, який весь час рухався на північ. Тож він перестав бути театром, хоча бюсти Шекспіра і Моцарта і тощо дивилися зі стін всередині.

Сцена також збереглася, але тепер вона була переповнена обідніми столиками. Меблева компанія «Емпаєр» захопила приміщення. Управляли компанією ґанґстери.

Район, де мешкав Банні, прозвали Нетрями. Кожне американське місто будь-якого розміру мало район з тим самим назвиськом: Нетрі. Саме туди йшли люди, які не мали друзів, родичів, власності, корисності або мети в житті.

До людей такого типу в інших районах ставилися з огидою і поліціянти постійно їх ганяли. Як правило, їх було легко ганяти, як іграшкові кульки.

І їх носило туди-сюди, мов кульки, наповнені газом, трохи важчим за повітря, аж поки вони не осідали в Нетрях, біля фундаментів старого готелю «Фейрчайлд».

Цілими днями вони дрімали і щось белькотіти одне до одного. Могли жебрати. Могли напиватися. Базова схема була така: вони мали сидіти там і нікого не турбувати — аж поки їх не вбивали заради розваги чи поки вони не замерзали на смерть узимку.

Одного разу Кілґор Траут написав оповідання про місто, яке вирішило сказати покинутим напризволяще, де вони і що з ними буде, встановивши ось такі вуличні знаки:

Тепер Банні ус­міх­нувся до себе в дзеркало, у вилив.

Він на мить наказав собі «струнко», на мить знову став безмозким, нудним, безсердечним солдатом, яким навчився бути у військовій школі. Він пробурмотів девіз школи, девіз, який він викрикав сотню разів на день — на світанку, за обідом, на початку кожного уроку, перед іграми і військовими тренуваннями, до заходу сонця, перед сном:

— Слухаюсь, — сказав він. — Слухаюсь.