Сурма лебедя

Розділ 17 Серена

За десять наступних тижнів праці Луї розбагатів.

Щовечора, крім неділь, він вирушав до нічного клубу й виступав перед завсідниками. Ця робота йому аж ніяк не припала до душі. Зала була велика, а в ній повно людей і галасу. Здавалося, ніби всі присутні розмовляють занадто голосно, забагато їдять і п’ють. Більшість птахів любить засинати, щойно зайде сонце. Якому птахові заманулося б отак-о вистоювати півночі на ногах і забавляти людей? Але Луї був музикант, а, на жаль, не музиканти вибирають, коли їм працювати. Тож доводиться виступати тоді, коли вкаже тобі твій роботодавець.

Щосуботи Луї отримував свою платню — п’ятсот доларів. Містер Льюкас щоразу з’являвся вчасно, аби дістати від Луї свої посередницькі десять відсотків. Після того як Луї виплачував містерові Льюкасу його п’ятдесят доларів, у нього з платні все ще лишалося чотириста п’ятдесят доларів, і він їх ховав до своєї калитки, а тоді застрибував до таксі, що на нього чекало, й повертався до Пташиного озера — десь під третю ночі. Калитка зробилася така напхом напхана, що Луї почав потерпати, як і де йому зберігати наступні виплати.

А по неділях надвечір, коли стояла гарна погода, юрби людей збиралися на берегах Пташиного озера, й тоді Луї ставав на острівці посеред озера і давав концерт. Це стало популярною розвагою в Філадельфії, де по неділях не дуже багато було куди піти — щось подивитися. Луї ставився до тих своїх концертів дуже серйозно. Виступаючи перед юрбами людей, він заробляв на своє право лишатися вільним і нескаліченим.

Тож він старався по неділях як ніколи. Замість грати джаз, рок, фольк та кантрі-й-вестерн, він виконував уривки з творів великих композиторів: Людвіга ван Бетховена, Вольфґанґа Амадея Моцарта і Йоганна Себастьяна Баха — музику, яку він вивчив, прослуховуючи записи в таборі «Кукускус». А ще Луї любив музику Джорджа Гершвіна й Стівена Фостера. Коли він виконував «Літо» з «Поргі і Бесс», філадельфійці відчували: це — найзворушливіша музика, яку тільки вони чули. Його виконавську майстерність сурмача оцінили так високо, що якось-то запросили виступити як почесного гастролера-соліста з Філадельфійським симфонічним оркестром.

А одного дня, десь за тиждень перед Різдвом, налетіла велика буря. Небо потемніло. Вітер, завиваючи, переріс у шквал. Вило й гуркотіло. Бряжчали вікна. Віконниці злітали зі своїх завіс. Старі газети, обгортки цукерок вітер підхоплював і розкидав, мов конфетті. Багато мешканців зоосаду втратили спокій, розтривожилися. Слони в слонятнику засурмили тривогу. Леви заревли, забігали туди-сюди у своїх клітках. Заверещав великий чорний какаду. Доглядачі метушились, замикаючи двері, закриваючи вікна й всіляко убезпечуючись супроти жахливої сили шквалу. На Пташиному озері вітер погнав високі хвилі — воно зробилося мов маленький розбурханий океан. Багато водяних птахів повтікало, шукаючи прихистку, на острів.

Луї щасливо переніс бурю, сховавшись від її натиску за островом. Там він плавав, широко розкривши очі, обличчям до вітру, дивуючись силі шквалу. Аж раптом він угледів у небі якийсь об’єкт, що падав із хмар. Спочатку він не міг утямити, що там воно таке.

«Можливо, летюча тарілка?» — подумав він.

А потім збагнув: то великий білий птах відчайдушно бореться з вітром! Він швидко-швидко бив крильми… Мить — і прибулець упав, простершись, на берег, та так і завмер, от ніби загинув. Луї дивився, і дивився, й дивився… Відвів погляд. Потім іще раз придивився.

«Схоже на лебедя!» — подумав.

І то й справді був лебідь.

«І наче лебідь-сурмач!» — подумав іще.

То й справді був лебідь-сурмач.

«Боже! — подумки вигукнув Луї. — Це лебідка, і схожа вона на Серену! Та це й справді вона, Серена! Нарешті вона біля мене! Я вимолив її для себе!»

Луї не помилився. Люта буря підхопила Серену, його кохану, жадану лебідку, й пронесла через пів-Америки! Коли юна лебідка побачила внизу Пташине озеро, то, відчуваючи, що ось-ось загине від виснаження, вирішила саме тут спуститися на землю…

Першим бажанням Луї було негайно кинутися до неї! Але він зразу й роздумався: «Ні, то була б помилка! Наразі ж не в тому вона стані, щоб відчути глибину мого почуття, велич моєї любові… Надто вона розбита. Я зачекаю. Чекатиму, скільки буде треба. Хай вона піддужчає. І тоді я поновлю наше знайомство — скажу, хто я такий!»

Того вечора Луї не поїхав на роботу — надто розходилася негода. Цілу ніч він не спав — пильнував неподалік, майже поруч своєї коханої. Над ранок вітер трохи ослаб.

Небо очистилося. Озеро заспокоїлось. Буря перешуміла! Серена заворушилася, прокинулась. Вона була все ще виснажена й дуже розкуйовджена. Усе так само Луї тримався на відстані від неї.

«Я ще зачекаю, — думав він. — Це правда: закоханий має йти на ризик! Але я не ставитиму на карту всього, поки моя птаха така зморена, що нездатна й роздивитися що-небудь. Я не поспішатиму й не хвилюватимусь. Коли ми ще були на Верхньому озері наших Ред-Рок-Лейкс, я тоді ще не мав голосу. Вона тоді не звертала на мене уваги, бо я не міг сказати їй про мою до неї любов. А нині, дякувати моєму хороброму батькові, я ж маю свою сурму! За допомогою музичних чарів я підкорю її силою мого бажання, міццю моєї відданості. Вона почує, як гарно я проспіваю їй своє ку-гуу! Я розповім їй про мою любов такою мовою, яка зрозуміла кожній істоті: мовою музики! Вона як зачує цю лебедину сурму, так зразу й стане моя! Принаймні я на це сподіваюсь…»

Зазвичай, коли на Пташиному озері з’являвся новий птах, хтось із доглядачів повідомляв про його прибуття начальникові Пташиного відділу, контора якого містилася у Пташиному будинку. Тоді Пташиний Начальник віддавав наказ: зробити новоприбулому пеннотомію! Себто відтяти крайчик крила! Але саме того дня, що настав після бурі, той чоловік, що доглядав водяну птицю, загрипував і не вийшов на роботу. Отож ніхто — поки-що — не завважив прибуття ще одного лебедя-сурмача. Та й сама Серена була дуже тиха-непомітна й не привертала нічиєї уваги. Але з її прибуттям стало вже п’ятеро лебедів-сурмачів на озері. Тобто: до першої трійці вже приневолених лебедів: Цікавості, Радості й Апатії — додався, звісно, Луї, а остання прибула ще й Серена. Вона була все ще виснажена, але помалу оживала.

Туди ближче до заходу сонця Серена звелася на ноги, обдивилася, що за місцевість довкола, трохи підкріпилася, скупалася в озері, а тоді вийшла з води й довго чистила-вичищала собі пір’ячко. Видно було: лебідка вже майже оклигала. Коли ж Серена підрівняла, пригладила на собі кожну пір’їночку, вона знову стала просто ах яка краля: велична, супокійна, граційна і вельми жіночна.

Луї аж затремтів, роздивившись, яка вона просто незрівнянна вродливиця. І знову йому захотілося підплисти до неї та й кугукнути — і переконатися, чи вона ж його ще пам’ятає. Але він знов роздумався.

«Ні, не треба поспішати! — міркував закоханий сурмач. — Вона ж не подасться геть із Філадельфії вже цього вечора. Я ж тим часом з’їжджу на роботу, а як повернуся, то вже цілу ніч її охоронятиму. А на світанку я розбуджу її моєю піснею кохання й жадання. Вона буде сонна, й гук моєї сурми увійде в її сонну свідомість, переповнить її почуттям. Моя сурма стане першим звуком, який вона почує. Я буду невідпорний. Коли вона розплющить очі, то найперше побачить мене — і від тої миті мене й покохає!»

Задоволений своїм задумом, Луї узявся до приготувань. Поплив на берег, познімав із себе свої речі, заховав під кущем, а тоді повернувся до води, де підобідав і викупався. Тоді дбайливо дав лад своєму пір’ю. Наступного ранку, як прийде час тій доленосній зустрічі, він хотів мати якнайкращий вигляд. Якусь хвильку поплавав довкола, перебираючи подумки всі, які тільки знав, пісні, аби вибрати, котрою ж із них найкраще буде розбудити вранці Серену. Зрештою він зупинив свій вибір на мелодії «Прекрасний Сновидче! Для мене проснись…» Він-бо завжди особливо любив саме цю пісню, таку милу й сумовиту…

«От вона й стане моїм Прекрасним Сновидцем, — вирішив Луї, — і прокинеться для мене! Ця пісня чудово відповідає нашому випадку».

А ще він твердо вирішив: заграє її ще краще, ніж він будь-коли грав! То був один із найкращих його номерів. І він справді знав, як можна виконати його ще краще. Якось-то, коли він заграв цієї пісні на одному зі своїх недільних концертів, це почув музичний критик з однієї філадельфійської газети, а наступного ранку газета надрукувала його відгук: «Деякі з його нот схожі на самоцвіти, коли їх тримаєш проти світла. Почуття, яке він передає, воно чисте, витончене — й стримане». Луї запам’ятав ці його висновки. Він пишався такою високою оцінкою його творчості.

Він усе думав, потерпав за прийдешній ранок… але ж, поки ще до того ранку, йому треба відбути робочу ніч у клубі! Знав: ніч буде довга, і поспати він ніяк не встигне до ранку.

Тож Луї поплив до берега по свої речі. Заглянув під кущ — і отетерів: медаль на місці, грифельна дощечка й крейдяний олівець теж, і калитка-торбинка теж там, а де… де сурма? Сурма пропала! Сердега Луї! Серце йому впало, от-от і зовсім перестане битися… «О ні! — сказав він сам собі. — Тільки не це!» Таж без сурми все його життя полетить шкереберть — поламаються всі плани на майбутнє!

Юний лебідь мало не збожеволів від гніву, страху та відчаю. Прожогом кинувся він назад, у воду, й ну роззиратися туди, сюди, навсібіч! Але що то таке там, удалині? Якась лісова качечка наче тулить щось блискуче до свого дзьоба… Так то ж і справді його сурма — ондечки вона! А та качечка силкується на ній заграти! Луї украй розлютився. І як шугоне по плесу! Наразі він мчав навіть швидше, ніж тоді, коли рятував Ренета, щоб не втонув. Ось він уже й наздогнав підлу злодійку та крилом по голові її! А дзьобом хап свою неоціненну сурму. Качечка зомліла. Луї протер сурму, видув із неї слину та й почепив собі на шию: там її законне місце!

Оце вже ж він і готовий. «Хай же швидше настане вечір! — молився закоханий лебідь. — Хай швидше промайнуть нічні години! І швидше нехай настане ранок, коли моя Прекрасна Сновидиця прокинеться задля мене!»

Нарешті й справді настав вечір. Ось і дев’ята вечора. Луї подався на роботу — поїхав у таксі. Зоосад затих, завмер. Усі відвідувачі давно розійшлися, роз’їхалися по своїх оселях. Багато тварин уже спало чи дрімало-кимарило. Але декотрі з них: великі котячі, єнот, панцерник, — що поночі виходять на роздобутки, — занепокоїлись, зашастали, скрадаючись. Темрява огорнула Пташине озеро. Більшість водоплавних птахів позакладали голови собі під крило та й поснули. В одному кінці озера вже спали троє полонених лебедів: Цікавість, Радість й Апатія. А Серена, прекрасна Серена, вже бачила сни біля острова. Її довга біла шия була зграбно вигнута назад, а голова спочивала під м’яким пір’ям її крила.

Луї повернувся з роботи додому о другій годині ночі. Він перелетів через паркан і тихо, майже безшелесно, плюхнувся у воду близенько від Серени. Заснути-поспати й не спробував. Ніч була погожа, нічне повітря — свіже-цілюще, як те часто буває перед Різдвом. По небу нескінченними вервечками плинули кудись хмари, раз-у-раз затуляючи зорі. Луї дивився на хмари, дивився на Серену, як вона спить, і чекав ранку: годину за годиною, годину за годиною…

Та ось нарешті на сході засірів світанок. Скоро, скоро заворушаться птахи й інші істоти — небавом тут буде й сам ясний ранок!

«Ось вона, моя мить! — подумав Луї. — Настала та хвиля, щоб мені розбуркати, розбудити мою щиру любов!»

Він зайняв місце перед Сереною. Тоді підніс сурму до уст. Голову він відкинув назад, щоб горн був трохи піднятий до неба, яке помалу розвиднялося.

І заграв своєї пісні.

«Прекрасний Сновидче! — грав Луї. — Прокинься мені!»

Перші три-чотири ноти він програв тихо. Але помалу, в міру того, як пісня плинула далі, розгорталася, вона й гучнішала — і водночас дедалі яскравіше ясніло на сході крайнебо.

Кожна нота лунала ясно — мов самоцвіт проти світла. Досі ще ні разу сурма Луї не лунала на світанні в зоосаді. Її мелодія немовби заповнювала, заполонювала цілий світ будинків, тварин, дерев, кущів, стежок, лігв і кліток. Сонні ведмеді, дрімаючи у своєму гроті, понасторочували вуха. Лисиці, ховаючись у своїх норах, дослухалися до милого-сонливого звучання сурми на світанку дня. Зачули мелодію і великі коти — леви у Лев’ячому будинку. А в Мавп’ячому домі зачудовано слухав пісню старий бабуїн.

Зачув пісню бегемот-гіпопотам, почув навіть тюлень у своїй цистерні. Розчув її й сірий вовк, і як у своїй клітці. Борсук, єнот, коаті з хвостом-бубликом, скунс, ласиця, видра, лама, одногорбий верблюд-дромадер, білохвостий олень — усі почули пісню, подослухалися до неї, нашорошивши вуха. І кріль, і куду почули. Бобер почув, і змія розчула, дарма що не має вух. Малий кенгуру-валабі, опосум, мурахоїд, панцерник, павич із павою, голуб, птах-альтаночник, какаду, фламінго… — всі почули, всі усвідомили, що діється щось надзвичайне.

Філадельфійці, прокидаючись зі сну в спальнях, де були відчинені вікна, також ту сурму зачули. Одначе жоден, хто чув цю пісню, не додумався, що то була мить тріумфу юного лебедя, який мав дефект мови й подолав його.

Але Луї не думалося про його величезну й невидиму аудиторію тварин і людей. Розумом і душею він-бо линув не до ведмедів та буйволів, не до казуарів, ящірок, яструбів і сов, та ще людей у їхніх спальнях. Розумом і душею він звертався до Серени, його обраниці-лебідки, Прекрасної Сновидиці. Грав він для неї — тільки для неї, єдиної в цілому світі.

А вона прокинулася від найперших, найтихіших гуків його сурми. Серена підвела голову, помалу випростуючи шию, аж поки голова її опинилася на повній своїй висоті. Те, що вона уздріла, вразило, приголомшило її. Бо очі її відкрилися просто на Луї. Спочатку юна лебідка не могла навіть пригадати, де ж це вона перебуває. Просто поперед себе вона побачила вродливого молодого лебедя, самця гарної, шляхетної тілобудови. До свого дзьоба той прикладав якусь чудернацьку штуку-знадібку — щось таке, чого Серена зроду не бачила. І з того химерного знаряддя виходили такі трепетні звуки, які змусили її аж затремтіти від радості й любові. І в міру того, як усе гучніше линула пісня, як усе яскравіше грало на небі світло, вона все дужче — вже безнадійно! — закохувалася в того хороброго сурмача, котрий насмілився розбудити її, вирвати зі снів. Нічні сни де й поділися. Нові сни — мрії дня — наринули на неї. Серена усвідомлювала: це ж її пойняли якісь такі почуття, котрих вона досі ще й не зазнавала: почуття захвату, екстазу й зачудування.

А який же він гарний! Гарнішого юного лебедя вона досі ще й у вічі не бачила. Та ще такого, в котрого на шиї висіло б стільки особистих надбань! А ця його гра… Досі, за всеньке її життя лебідки, ще жоден звук не сповнював її таким трепетом.

«Ой! — подумалося їй. — Ой-ой-ойо-йой!»

Та ось пісня скінчилася. Луї опустив сурму й урочисто вклонився Серені. А тоді знову підніс горн до уст.

— Ку-гуу! — мовив він.

— Ку-гуу! — відповіла йому Серена.

— Ку-гуу! Ку-гуу! — вимовляв Луї своєю сурмою.

— Ку-гуу! Ку-гуу! — відповідала йому Серена.

Обоє вони відчували, як таємничі тенета почуття притягують їх одне до одного.

Тут Луї швидко обплив довкола Серени один раз.

Тоді й Серена швидко обпливла раз довкола Луї. От ніби це була їм яка забавка!

Луї умочив свою шию у воду й повигинав нею вперед-назад.

І Серена вмочила свою шию у воду й повигинала нею вперед-назад.

Луї бризнув водою в повітря. То Серена й собі бризнула водою в повітря. Це було схоже на гру. Але то вже була любов, яка нарешті прийшла до Луї. А для Серени то була любов із першого погляду.

Тоді Луї вирішив іще похизуватися. «Я зіграю для неї мою власну композицію! — подумав він. — Оту, що я присвятив їй — у таборі влітку». І він знову підніс свою сурму догори.

Ноти звучали прозоро й чисто. Вони наповнили зоосад красою. Хай навіть досі Серена ще й зберігала якісь сумніви в душі, то тепер вони вмить розвіялись. Вона беззастережно піддалася чарам цього чарівника, цього вродливого музиканта, цього багатого й талановитого лебедя-молодика.

Луї збагнув: його план приніс йому успіх! Його Прекрасна Сновидиця прокинулася — і прокинулася вона йому, для нього. Відтепер вони вже ніколи не розлучаться. В голові Луї завихріли думки про тихі лісові озерця, де в заростях комишів, очеретів, папоротей виспівують косики-червонокрильці. Думки про весну, гніздування й маленьких лебедят. І восени, і навесні!..

Колись батько був розповів Луї, що іноді трапляється з пірнальниками, котрі занурюються на дуже велику глибину в океані. Там, на великих глибинах, де величезний тиск, а підводний світ вельми химерний і загадковий, пірнальники переживають іноді те, що вони називають «екстазом глибини». Тоді вони відчувають таке цілковите умиротворення, немовби зачарованість, що їм навіть не хочеться повертатися на поверхню. Батько застеріг Луї від такої небезпеки. «Завжди пам’ятай, коли пірнаєш на велику глибину, — напучував він, — що це почуття захвату-екстазу може призвести тебе до загибелі. Хоч би як чудово тобі почувалося там, унизу, ніколи й нізащо не забувай: треба повернутися на поверхню, де ти зможеш зробити новий ковток свіжого повітря!»

Милуючись Сереною, Луї подумав: «Мабуть, і любов подібна до того екстазу глибини. Мені наразі так добре, що просто хочеться лишитися ось тут і нікуди звідси не рушати. Отже, я тут переживаю екстаз глибини, дарма що перебуваю якраз на поверхні води. Ще ніколи не було мені так добре — ще ніколи я не був такий і умиротворений, і схвильований, і щасливий, і марнославний, і сповнений бажань. Якщо любов може бути отаким дивом у холодний грудневий день, та ще й в обгородженому Філадельфійському зоосаді, то я можу тільки уявити собі, яка вона буває навесні, десь на далекому канадському озерці!»

Отакі думки промайнули в голові Луї. Цієї миті він був найщасливіший з усіх птахів, що нині жили на землі. Нарешті він став справжнім лебедем-сурмачем. Нарешті йому пощастило подолати свою вроджену ваду — відсутність голосу. Допоміг йому в цьому батько, і син був йому дуже вдячний.

Обачливо він поклав свою голову впоперек довгої, чудової, білої шиї Серени. Чи не занадто зухвалий з його боку вчинок? Але коханій лебідці таке ніби сподобалося. Тоді трохи відплив від неї. Зате Серена тепер підпливла до нього. Так само обачливо й вона поклала свою голову впоперек його шиї. Це тривало одну коротку мить. Тоді вона відпливла від нього.

«Що за зухвалий вчинок! — подумала вона. — Але ж йому це начебто сподобалось? Як приємно усвідомлювати, що я знайшла собі підхожу пару — молодого лебедя, якого я зможу і любити, й шанувати; лебедя, котрий, здається, не лише музично обдарований, а ще й дуже багатий! Ти тільки поглянь на всі ті його речі!» — таке по-думки говорила собі Серена. Її очі любовно оглядали сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця, калитку з грішми й медаль за врятоване життя.

«Що за шикарний лебідь! — захоплювалася вона. — Та який же чепурун!»

Удвох, укупочці вони відпливли до іншого краю озера, де могли б побути на самоті. Там Луї, такий невиспаний, задрімав на хвильку, а Серена підснідала й собі налаштувалася відпочити.