Сурма лебедя

Розділ 19 Розмова про гроші

У житті чи не кожної людини трапляється така подія, що змінює все її життя. Так і день, коли Сем Бівер побував у Філадельфійському зоосаді, став поворотним моментом у його житті. Доти хлопець ніяк не міг визначитися, ким він хотів би стати, коли виросте. А тієї самої хвилини, коли він уздрів зоосад, усі його сумніви де й поділися. Тепер він переконався: хоче працювати в зоосаді! Сем любив кожнісіньку живу істоту, а зоосад — то ж величезне зібрання живих істот! Він-бо прихищає всяке живе створіння, котре чи повзає, чи скрадається, чи стрибає, чи бігає, чи літає, а чи просто переховується.

Семові так-то закортіло всіх-усіх їх зразу перебачити! Але спочатку треба було розв’язати проблему Луї: хлопець мав урятувати лебідку Серену від скалічення й ув’язнення. Тож він підхопив свої речі: заплечник та спальник — і подався до Пташиного будинку, а там увійшов до кабінету Пташиного Начальника. Випростаний, ішов він мов по струнці — от ніби простував по звіриній стежці в лісі. Начальникові сподобався Семів вигляд, а ще той відзначив подумки, що прибулець трохи схожий на індіанця.

— Отже, ти — Сем Бівер, — сказав Начальник, коли Сем підійшов до його стола. — І яка ж мета твого прибуття?

— Захистити свободу, — відповів Сем. — Почув я, що ви маєте намір відщипнути кінчик крила одній лебедиці. Я прийшов попросити вас: не робіть цього!

Сем сів, і вони двоє проговорили цілу годину. Хлопець запевнив Пташиного Начальника, що Луї — його, Сема, давній друг. Розповів, як він майже три роки тому натрапив у Канаді на лебедине гніздо; як Луї прийшов на світ зовсім безголосий; як Луї ходив до школи в Монтані, де навчився читати й писати; як батько Луї, старий лебідь, украв сурму в музичній крамниці… а ще розказав про табір «Кукускус» і про Човнів-Лебедів у Бостоні.

Пташиний Бос слухав хлопця дуже уважно, хоч і не певен був, чи варто вірити бодай одному слову з усієї тієї дивної оповіді.

Потім Сем виклав свою пропозицію: дозволити Серені вільно покинути зоосад, не примушуючи її до життя у неволі. Й додав, що це обернулося б вигодою для зоосаду, бо щоразу, коли їм тут потрібен буде молодий лебідь-сурмач, Луї віддасть їм котресь зі своїх лебедят. Пташиний Начальник був просто зачарований.

— І ти хочеш сказати, що їхав-летів сюди, з Монтани до самої Філадельфії, аби тільки виручити якогось птаха?

— Так, сер, — відповів Сем. — Я хоч куди подамся, аби виручити птаха. До того ж Луї — це особливий випадок. І він мій давній друг. Ми з ним разом ходили до однієї школи. Ви ж погодитеся зі мною: Луї — неабиякий птах!

— Що правда, то правда, — погодився Пташиний Начальник. — Його концерти по недільних надвечір’ях збирають більше відвідувачів до зоосаду, ніж будь-коли й будь-що інше. Мали ми горилу, на ім’я Бамбу. А тепер його немає, помер. Бамбу був великий, але Луї збирає ще більші юрби, ніж збирав колись Бамбу. Так, ми маємо морських левів, що збирають великі юрби, але нічого такого, що могло б дорівнятися до Луї, коли він грає на тому своєму горні по недільних надвечірках. Люди просто шаленіють. Та й для тварин музика є добро — вона заспокоює їх, і вони забувають прикрощі дня. І мені бракуватиме Луї, коли він полетить від нас. Весь зоосад страшенно тужитиме за ним. Хотів би я, щоб він лишився, а разом із ним була б і його наречена, — це було б просто чудово!

— Луї затужить у неволі — й помре, — відказав Сем. — Він не може без диких місцин — без озерець, боліт, осоки, рогози, косиків-червонокрильців навесні, жаб’ячих концертів, пугукання сича вночі… Луї іде за своєю мрією. Ми всі повинні йти за своєю мрією. Будьте ласкаві, сер! Відпустіть Серену! Будьте ласкаві: не обтинайте їй крила!

Пташиний Бос опустив погляд. Задумався він про маленькі озерця в диких пущах, про барви комишів-очеретів, про чудні звуки ночі та жаб’ячі концерти. Задумався і про лебедині гнізда, й про яйця та висиджування їх, і про маленьких лебедят, що, вишикувавшись вервечкою, ступають слідом за своїм татом. Згадалися йому й ті мрії, що мріялися йому замолоду.

— Гаразд! — раптово мовив він. — Серена може летіти собі. Ми не обтинатимемо їй кінчика крила. Але як я можу бути певним, що Луї віддасть мені своє юне лебеденя-сурмаченя, коли воно буде мені потрібне? Звідки мені знати, чи він чесна особистість?

— Він — птах честі! — запевнив Начальника Сем. — Коли б він не був чесний та вірний своєму слову, він би не став завдавати собі клопоту тим, щоб шукати заробітки й зрештою таки заробити купу грошей, аби відшкодувати крамареві за сурму, яку його батько-лебідь, заради свого німого сина, був поцупив із музичної крамниці!

— І скільки ж, до речі, надбав Луї тих грошей? — поцікавився Пташиний Бос.

— А надбав він чотири тисячі шістсот дев’яносто один долар і шістдесят п’ять центів, — повідомив Сем. — Саме стільки ми з ним нарахували кілька хвилин тому. Перші сто доларів він заробив у таборі «Кукускус» за те, що програвав по три сигнали на день для хлопців, і з них він потратив шістдесят центів на поштові марки. Тож у Бостон він прибув із дев’яносто дев’ятьма доларами й сорока центами. Потім Човняр заплатив йому за тиждень праці сто доларів, але три долари він витратив на чайові у готелі, де перебув одну ніч. Тож коли він прибув до Філадельфії, в його калитці налічувалося сто дев’яносто шість доларів і сорок центів. Нічний клуб платив йому по п’ятсот доларів за тиждень протягом десяти тижнів роботи, що дало суму в п'ять тисяч доларів, однак він мусив виплатити своєму агентові десять відсотків із тих п’яти тисяч, а ще він витратив сімдесят п’ять центів на кілька нових крейдяних олівців і чотири долари на телеграму, яку надіслав мені. Отож загальна сума того, що в нього лишилося, становить чотири тисячі шістсот дев’яносто один долар і шістдесят п’ять центів. Таки чимала сума, як для птаха!

— А чимала, — погодився Пташиний Бос. — Що чимала, то чимала.

— А ще ж він хоче оплатити й мій авіапереліт від Монтани до Філадельфії плюс мій зворотний шлях. Тож загальна сума зменшиться до чотирьох тисяч чотирьохсот двадцяти доларів і сімдесяти восьми центів.

Пташиний Начальник був приголомшений цими цифрами.

— І це все одно величезна сума як для птаха, — мовив він. — Що ж він збирається з усім цим зробити?

— Віддасть усе своєму батькові, старому лебедю.

— Ну, а той що робитиме з цим багатством?

— Той полетить назад до музичної крамниці, що в Біллінґсі, й віддасть гроші крамареві — як компенсацію за вкрадений інструмент.

— Усі ті гроші?

— Так.

— Але ж сурма коштує аж ніяк не чотири тисячі чотириста двадцять доларів і сімдесят вісім центів.

— Та я знаю, — сказав Сем. — Але старий лебідь під час свого нальоту завдав ще деякої шкоди й самій крамниці. Шугнув мов Люцифер з небес і геть розтрощив вітрину. Він там добряче наколобродив.

— Ну, нехай, — розвивав думку Пташиний Бос. — Але й на ремонт піде куди менше грошей за ту суму.

— Та й я так думаю, — погодився Сем. — Але після виплати боргу гроші взагалі стануть зайвиною для Луї, і тому він хоче все-все віддати потерпілому власникові крамниці.

Грошова тема начебто неабияк зацікавила Пташиного Начальника. І він подумав, як приємно було б узагалі відмовитися від грошей — вилучити б їх з ужитку! Він відкинувся на спинку крісла. Йому ніяк не вірилося, що один з його лебедів спромігся накопичити понад чотири тисячі доларів і що всі ті гроші — он там, теліпаються в калитці у нього на шиї!

— Що таке гроші? — сказав він. — Птахам куди легше обійтися без них, ніж людям. Якщо котрийсь птах і заробить яку копійчину, то майже весь той його заробіток буде чистим прибутком. Птахові не треба йти до супермаркету, аби купити десяток яєць і фунт масла, а ще два рулони паперових серветок, бляшанку томатного соку, та півтора фунта добрячого стейку, та бляшанку консервованих персиків, та дві кварти знежиреного молока, та ще пляшечку фаршированих оливок. Птахові не треба сплачувати щомісячні відсотки за куплений на виплат будинок чи іпотечний кредит. Птах не страхує свого життя у страховій компанії, аби потім виплачувати лажі за полісом. Птах не має автівки, а отже не купує гасу й мастила, не платить за ремонт машини, не веде її до мийки й не платить за її миття. Птахи та й взагалі тварини — щасливчики. Вони не мусять постійно придбавати собі всякі речі, як це роблять люди. Можна навчити мавпу їздити на мотоциклі, але я не чув про таке, щоб мавпа пішла та й купила собі мотоцикл.

— Так то воно так, — відгукнувся Сем. — Але ж декотрі тварини таки люблять придбавати речі, дарма що нічого за них не платять.

— Як, наприклад? — запитав Пташиний Начальник.

— Як, наприклад, пацюк, — сказав Сем. — Пацюк спочатку вигребе собі якусь оселю, але потім він туди чого тільки не поназносить — брелоків та всякого блискучого дріб’язку. Всього невеличкого, що тільки йому сподобається.

— Твоя правда! — визнав Пташиний Бос. — Абсолютно точні дані, Семе! Здається, ти багато знаєш про тварин?

— Я люблю тварин! — признався хлопець. — Люблю спостерігати їхнє життя.

— Ну тоді ходи зі мною! Та ми разом і обстежимо зоосад, — запропонував Пташиний Начальник, підводячись зі свого крісла. — На сьогодні я вже досить напрацювався. Покажу тобі зоосад!

І вдвох вони й подалися в ті мандри.

Ту ніч Сем переночував, з особливого дозволу Пташиного Начальника, у його кабінеті. Хлопець розгорнув свого спальника на підлозі й заліз у нього. Треба було не проспати ранкового рейсу до Монтани. А Семова голова йшла обертом від усього, чого він набачився в зоосаді. Що тут робити? І він, перш ніж вимкнути світло, дістав свого записника із заплечника та й написав чималого вірша. Ось що йому написалося:

Дописавши свого вірша, Сем лишив його на письмовому столі Пташиного Начальника.

А рано вранці, задовго до того як працівники зоосаду поприбували на свої робочі місця, Сем на літаку покинув Філадельфію. Хлопця до летовища супроводжували двоє лебедів: Луї і Серена. Вони хотіли помахати йому крильми на прощання. А ще вони надумали, з цієї нагоди, й собі негайно покинути Філадельфію та й повернутися до рідної Монтани. Коли працівники летовища вгледіли двох великих білих птахів на злітній смузі, зчинилася жахливо-перелякана метушня. Диспетчери з контрольної вежі надіслали застережні повідомлення пілотам бортів, що прямували до Філадельфійського аеропорту. Працівники наземних служб юрбами висипали з будівель і з галасом кинулися до Луї й Серени, щоб прогнати їх геть. Сем якраз сидів під вікном у своєму літаку й спостерігав усю ту шамотню.

Тут Луї ухопив свою сурму.

«Геть летимо, — заграв він, — у дику ту блакить!»

Ті суремні гуки пролунали на все летовище й всіх-усіх налякали. «Ку-гуу! Ку-гуу!» — просурмив Луї. Тоді облишив інструмент і почав свій розгін по злітній смузі, а слідом за ним помчала й Серена. І саме тоді злетів, якраз супроти вітру, й Семів літак. Двоє лебедів полетіли поруч літака. Вони здійнялися у повітря швидше за літак і встигли набрати чималу швидкість. Сем махав їм рукою у вікно. Медаль Луї за врятоване життя яскраво виблискувала у промінні ранкового сонця. Літак здіймався дедалі вище. Десь так само швидко набирали висоту й Луї із Сереною.

«До побачення, Філадельфіє! — подумки попрощався Луї. — До побачення, Пташине озеро! До побачення, нічний клубе!»

Та ось літак, набравши ще більшої швидкості, почав переганяти двох лебедів. Лебедине подружжя все більше відставало. Ще якусь хвильку прямували й вони на захід, слідом за Семовим літаком. А тоді Луї дав знак Серені, що ось зараз він змінить курс. Крен, віраж ліворуч — і вже він узяв напрям на південь. «Полетимо додому південним шляхом, не поспішаючи, щоб більше надивитись!» — подумки мовив сам собі.

То так вони й зробили. Все на південь летіли лебеді, через Меріленд і Вірджинію. І далі все так само на південь — через обидві Кароліни, Північну й Південну. Перепочили ніч у Ємассі, надивившись на кремезні дуби й бороди моху, що звисали з гілля. Потім перевідали великі болота Джорджії, де побачили алігатора й послухали, як співає пересмішник. Далі перелетіли через Флориду й декілька днів перебули в заболоченій заплаві, де на кедрах стогнуть голуби й на осонні шастають крихітні ящірки. Тоді звернули на захід — до Луїзіани. А вже потім звернули на північ, до своєї домівки — до рідного Верхнього озера, до Ред-Рок-Лейкс.

І яке ж то мало бути тріумфальне повернення! Коли Луї покидав Монтану, не мав він ані цента за душею. А тепер він був ого який багатий! Тоді, коли він покидав домівку, ніхто в світі його не знав. А тепер він був славетний виконавець! Тоді лебідь Луї був геть самотній, а тепер він мав он яку гарну дружиноньку під боком — кохану лебідку Серену! Груди йому прикрашала медаль за врятоване життя, легіт колихав його неоціненну сурму, а в калитці лежав капітал — зароблені тяжкою працею гроші. Він досяг усього, по що вирушав тоді. Досяг усього того лише за кілька коротких місяців!

А ще тепер він мав волю — таке розкішне відчуття волі! І мав любов-кохання — таке чудо!