Сурма лебедя

Розділ 7 Луї іде до школи

Перебувши кілька днів на місці їхнього зимового постою — на озерах Ред-Рок-Лейкс, Луї придумав дещо. Він вирішив: якщо вже йому неспромога користуватися власним голосом, то треба навчитися читати й писати! «Якщо я калічний в якомусь одному плані, то маю постаратись і надолужити в інших напрямах! — подумки мовив він сам собі. — Тож я навчуся читати й писати! Тоді почеплю собі на шию маленьку грифельну дошку й крейдяного олівця. В отакий спосіб я й зможу спілкуватися з будь-ким, хто вміє читати!»

Луї любив товариство і вже встиг знайти багато друзів на тих озерах. Ця місцина була притулком для водяного птаства: лебедів, гусей, качок та іншої, дрібнішої птиці. Всі вони там зимували, бо то було безпечне місце, а тамтешня вода лишалася теплою і в найлютіші морози. Усі захоплювалися Луї як незрівнянним плавцем. А він залюбки змагався з іншими молодими лебедями, щоб визначити, хто найдалі пропливе попід водою чи взагалі найдовше під водою пробуде.

Коли Луї твердо вирішив навчитися читати й писати, він надумався: треба йому розшукати Сема Бівера, а вже той хлопчик неодмінно допоможе! «Можливо, — подумав Луї, — Сем дозволить мені ходити разом із ним до школи, а вчитель і навчить мене писати!» Від такої ідеї юний лебідь геть розхвилювався. Почав він думати-гадати, чи приймуть юного лебедя до класу, де навчаються людські діти. І, мабуть, це ж таки нелегка справа: вчитися читати? Найбільше ж він сумнівався, чи зуміє розшукати Сема. Монтана — великий штат, а він же ж навіть не був певен, чи саме в Монтані мешкає Сем, хоча сподівався: може, все-таки в Монтані?

Наступного ранку, коли батьки зайнялися якимись своїми справами, Луї злетів у повітря. Спочатку подався на північний схід. Добувшись до річки Єллоустон-Рівер, він полетів понад нею до краю, що зветься Буйнотрав’я. Ось видно містечко! Юний лебідь спустився на землю й став біля шкільних воріт, чекаючи, поки випустять дітей. Придивлявся Луї до кожного хлопчика, сподіваючись, що один із них буде Сем. Але ні: Сема тут не було.

«Не те містечко, не та школа! — подумав Луї. — Пошукаю деінде!» І полетів геть, знайшов інше містечко, а в ньому — школу, але всі тамтешні школярі й школярки вже давно порозходилися кожне до себе додому.

«Ну, ще пошукаю довкола!» — вирішив Луї. Просто піти головною вулицею він побоявся, бо що, як хтось його підстрелить? Тож він здійнявся у повітря й почав кружляти на низькій висоті, придивляючись до кожного хлопчика, якого тільки де бачив. Хвилин за десять юний лебідь загледів ранчо й дім із садибою, а там, біля дверей кухні якийсь хлопчик колов дрова. Чорний чуб… Луї ковзнув нижче.

«Мені поталанило! — зрадів він. — Це Сем!»

Коли Сем угледів лебедя, то поклав сокиру й перестав ворушитися. Луї несміливо підступив ближче, а тоді потягнувся дзьобом до Семового черевика й розшнурував його.

— Привіт! — ласкаво привітався Сем.

Луї продемонстрував, що хоче сказати ку-гуу, але не може: не має голосу!

— Ага, я знаю тебе! — зрадів Сем. — Ти той лебідь, котрий жодного разу не зумів хоч би що сказати, а натомість розшнуровував мені черевика.

Луї закивав головою.

— Я радий бачити тебе, — сказав Сем. — Чим я міг би тобі допомогти?

Луї просто дивився поперед себе.

— Хочеш їсти? — запитав хлопчик.

Лебідь похитав головою.

— Пити?

Так само хитає головою.

— Хочеш заночувати з нами тут, на ранчо? — допитувався Сем.

Тут Луї покивав головою ще й підстрибнув двічі.

— Гаразд, — сказав Сем. — Місця у нас вистачає. От тільки, чи батько дозволить?

Сем узяв свою сокиру, поклав дровину на дровітню й розколов її рівно посередині. А тоді подивився на юного лебедя.

— У тебе щось негаразд із голосом, чи не так? — запитав він.

Луї кивнув головою, ще й шиєю енергійно попрацював, угору-вниз. Він знав: Сем йому друг, але не знав того, що якось-то Сем був навіть урятував життя його матері-лебедиці.

За кілька хвилин на подвір’я в’їхав містер Бівер на ковбойському поні. Ось він зліз на землю й прив’язав коника до паркана.

— А що то в тебе там таке? — запитав він сина Сема.

— Це — молодий лебідь-сурмач, — пояснив Сем. — Йому лише кілька місяців. Ти дозволиш мені прихистити його на якийсь час?

— Ну, — відповів містер Бівер, — як на мене, то це було б супроти закону: тримати одного з цих диких птахів у неволі. Але я зателефоную старшому єгерю — що він скаже? Якщо він дозволить, тоді можеш і прихистити його.

— Скажи старшому єгереві, що у цього лебедя якась біда! — вже голосніше, навздогін батькові, що вже рушив до будинку, сказав Сем.

— А що з ним такого? — поцікавився батько.

— Він не видає звуків, — пояснив Сем. — Щось із голосовим апаратом.

— Та що це ти кажеш? Хто таке чув, щоб у лебедя та були проблеми з голосом?

— Ну, таким уже він уродився, — мовив Сем, — лебедем-сурмачем, який не може сурмити. Дефект голосу. Він не може ані звуку видати.

Містер Бівер так подивився на сина, мов не знав, вірити йому чи ні. Але, не сказавши більш нічого, рушив до будинку. А за кілька хвилин і вийшов.

— Єгер каже, що тобі можна на якийсь час прихистити того лебедя в себе — але тільки якщо ти зможеш йому якось допомогти. Однак раніше чи пізніше той птах має повернутися до Ред-Рок-Лейкс, де йому й належить бути. А ще єгер каже: він би не дозволив абикому тримати у себе вдома молодого лебедя; він це дозволяє тільки тобі, адже знає, що ти тямиш, як поводитися з птахами, і він тобі довіряє. Це тобі неабиякий комплімент, синку!

У містера Бівера на обличчі була мов написана втіха, а в Сема — радість. Ну, а в Луї неначе камінь звалився з душі. За якусь часинку всі пішли до кухні вечеряти. Містер Бівер дозволив Луї стояти біля Семового стільця праворуч. Старший і менший Бівери дали птахові трохи кукурудзи й вівса — все те йому добре смакувало. Сем хотів був лишити Луї ночувати у своїй кімнаті, але містер Бівер не дозволив.

— Він тобі ще наробить безладу в кімнаті! Це ж тобі не канарка — глянь, який з нього велетень! Одведи його до повітки. Хай переспить у котромусь порожньому стійлі — коням він не заважатиме, та й коні не зважатимуть на нього.

Уранці Сем зібрався до школи — й Луї з собою повів. Сем трюхикав на конику-понику, а Луї летів понад шляхом. Ось і до школи добулися. Які ж були вражені діти: такий велиииикий птах! А шия яка довга! А очі як блискають! А лапи які — просто лаписька! Сем відрекомендував Луї вчительці першого класу — низенькій і товстенькій місіс Гаммербозем. Сем пояснив їй, що цей юний лебідь хоче навчитися читати, бо не може видобути жодного звука зі свого горла.

Місіс Гаммербозем витріщилася на Луї, а тоді похитала головою.

— Щоб мені тут жодних птахів! — заявила вона. — Цієї ще мороки тільки мені й не вистачало!

Сем від того дуже засмутився.

— Будь ласочка, місіс Гаммербозем! — заблагав він. — Ну дозвольте йому постояти у вашому класі та трішки повчитися читати й писати.

— А навіщо птахові читати-писати? — відчикрижила вчителька. — Тільки у людей є потреба грамотно спілкуватися одне з одним!

— Даруйте, місіс Гаммербозем, але ж це не зовсім так! — насмілився заперечити Сем. — От я стільки спостерігав птахів та тварин і переконався: їм ніяк не обійтися без спілкування, щоб якось налагодити своє життя. Матерям треба ж розмовляти зі своїми малятами. Самці мають порозумітися з самицями, особливо ж навесні, коли вони закохуються одне в одного.

— Закохуються? — перепитала місіс Гаммербозем, якось ніби зачеплена цим виразом. — А що тобі відомо про кохання?

Сем зашарівся.

— А що це за птах, якої породи? — поцікавилася вчителька.

— Він — молодий лебідь-сурмач, — пояснив Сем. — Поки-що він має брудно-сіре забарвлення, але десь за рік стане таким красенем — ви б тільки бачили! Стане весь чисто білий, тільки дзьоб і ноги будуть чорні. Він прийшов на світ цієї весни в Канаді, а нині мешкає в Ред-Рок-Лейкс. Але має він біду: не може кугукати, як інші лебеді, й дуже потерпає від цього.

— Чого ж так? — не зрозуміла вчителька.

— Бо ж як можна жити без мови? — сказав Сем. — От якби ви хотіли сказати комусь ку-гуу, а не могли видати й жодного звуку, хіба б ви не потерпали від того?

— А навіщо мені кугукати? — зчудувалася вчителька. — Я навіть не знаю, що те ку-гуу означає. Ну, хай там як, а це все чисті дурниці, Семе. Звідки ти взяв, що птахи можуть навчитися читати-писати? Це ж неможливо!

— А ви дайте йому шанс! — знову заблагав Сем. — Він добре поводиться, і такий розумний, а цей його мовний дефект його просто вбиває!

— Ну, а як же його хоч звати?

— Не знаю! — признався Сем.

— Ну, — мовила місіс Гаммербозем, — я візьму його до свого класу, тільки якщо він матиме хоч якесь ім’я. Ану ж я його поспитаю — то, може, й довідаємось, як його звати. — Вона подивилася на птаха й запитала: — Тебе звати Джо?

Луї похитав головою.

— Джонатан?

Луї знову похитав головою.

— Дональд?

Те саме хитання головою.

— Тебе звати Луї? — запитала місіс Гаммербозем.

Тут Луї завзято закивав головою, ще й підстрибнув і похляпав крильми.

— Духу великого Цезаря! — вигукнула вчителька. — Який розмах крил — ви тільки гляньте! Ну, тепер ми знаємо точно: звати його Луї. Гаразд, Луї! Тебе зараховано до мого класу. А зараз стань отут-о під дошкою. І не гасай мені по кімнаті! Як захочеш вийти надвір — підійми одне крило вгору!

Луї на знак згоди кивнув головою. Першокласники загукали біс-браво. Їм сподобався новий їхній однокласник, і їм захотілося побачити, на що ще він здатен.

— Тихо, діти! — суворо закликала вчителька. — Ми розпочнемо з літери А.

Вона взяла шматочок крейди й написала на дошці велику А.

— А зараз ти спробуй написати цю літеру, Луї!

Луї дзьобом схопив шматок крейди й вивів бездоганну А під учительчиною літерою.

— Бачите? — сказав Сем. — Це незвичайний птах!

— Ну, — протягла місіс Гаммербозем, — літеру А хто завгодно напише! Ось я йому загадаю дещо трудніше. — І написала на дошці КІТ. — Ану ж бо напиши слово КІТ, Луї!

Луї легко написав КІТ.

— Ну, та й слово КІТ — це легке завдання! — пробурчала вчителька. — Легке — бо слово коротке! Ану ж, хто придумає слово, яке було б довше за слово КІТ?

— КАТАСТРОФА! — підказав Чарлі Нельсон, що сидів на першій парті.

— Чудово! — похвалила місіс Гаммербозем. — Слово хороше, бо важке. Але чи знає хто з вас, що воно означає? Що це таке — катастрофа?

— Землетрус! — мовила одна дівчинка.

— Правильно! — схвалила вчителька. — А ще що це?

— Війна — теж катастрофа, — сказав Чарлі Нельсон.

— Правильно! — і цю підказку схвалила вчителька. — А ще що?

Зовсім малесенька дівчинка, на ім’я Дженні, підняла руку.

— Ну, Дженні? Що воно — катастрофа?

Таким-то тонюсіньким писклявим голоском Дженні сказала:

— Коли ти вже готова їхати на пікнік із твоїми татом і мамою, і ти наготувала бутербродів з арахісовим маслом, і булочок, начинених малиновим желе, й повкладала все це у переносний холодильничок — разом із бананами, і з тістечками з родзинками, і з паперовими серветками, а ще кілька пляшок шипучки, й кілька круто зварених яєць, а тоді занесеш-поставиш той холодильничок до твоєї автівки, і тільки рушиш їхати, як тут грім гур-гур і дощ тобі на голову, й тато-мама кажуть: «Нема сенсу їхати на пікнік під дощем!» Оце вам і катастрофа.

— Дуже добре, Дженні! — похвалила місіс Гаммербозем. — Не така страшна катастрофа, як землетрус чи війна, але… коли пікнік скасовується під приводом дощу, то для дитини, гадаю, це теж катастрофа. Ну, принаймні це слово — катастрофа — чудово підійде нам для нашого іспиту. Б’юсь об заклад: жоден птах нізащо не напише слова катастрофа. Але якщо я навчу птаха писати слово катастрофа, то слава про цю подію прокотиться по всьому Буйнотрав’ю. І моє фото видрукують у журналі «Лайф!» Я прославлюсь!

І вчителька, мріючи про ці приємні речі, підійшла до дошки й написала КАТАСТРОФА.

— Окей! А зараз ти, Луї, напиши оце!

Луї схопив дзьобом новий шматочок крейди. Але він таки злякався! Тоді ще раз придивився до того довгого слова. «Хай там яке довге, — подумав він, — а насправді воно ж нічим не тяжче за коротке! Я просто перепишу його, літеру за літерою, і за хвилину впораюсь! Адже, як по правді, то й моє життя — теж катастрофа. Це катастрофа — жити без голосу!» І почав писати. Охайно виписуючи літеру за літерою, от він і вивів усеньке слово: КАТАСТРОФА. Коли лебідь-першокласник дописав останню літеру, учні заплескали в долоні, затупотіли ногами, загупали по своїх партах, а один хлопчик хутко змайстрував паперового літачка й запустив його. Місіс Гаммербозем постукала указкою по столу, закликаючи до порядку.

— Дуже добре, Луї, — похвалила вона учня-птаха. — Семе! Пора тобі повернутися до твого класу — ти ж не повинен лишатися з першачками! Гайда до свого п’ятого! А я подбаю про твого друга — лебедя.

Повернувшись до свого класу, Сем сів за свою парту, щасливий, що все так добре обернулося — владналося. П’ятикласники якраз мали урок арифметики, і їхня вчителька, міс Енні Снаґ, привітала Сема запитанням.

— Семе! Якщо якась людина може пройти три милі за годину, то скільки миль вона зможе пройти за чотири години?

— Це залежатиме від того, наскільки вона буде стомлена після першої години шляху, — відповів Сем.

Клас так реготав — аж ревів. Міс Снаґ стуком указки закликала до порядку.

— Сем має слушність, — сказала вона. — Я й сама досі не розглядала цієї задачі під таким кутом зору. І завжди гадала, що людина може пройти дванадцять миль за чотири години, але Сем таки має слушність: та людина, після години шляху, може й не почуватися такою енергійною, як спочатку. Вона може піти далі вже повільніше. Може, навіть ледве ноги переставлятиме.

Тут підняв руку Альберт Байджлоу:

— Мій батько знав чоловіка, що спробував пройти дванадцять миль, але помер від серцевої недостатності.

— О Боже! — вигукнула вчителька. — Але, чого доброго, і таке може статися.

— Та що завгодно може статись за чотири години, — сказав Сем. — Той подорожній може натерти болючого мозоля на п’яті. Або натрапить на якісь ягоди край дороги й зупиниться, щоб підкріпитися ними. Навіть таке сповільнить його просування — хай він там і не стомиться, й мозоля не надавить.

— Таки правда, — погодилася вчителька. — Що ж, діти! Гадаю, ми всі, дякувати Семові Біверу, довідалися чимало про практичну арифметику. А зараз я загадаю задачку для однієї з присутніх тут учениць. Якщо ти годуєш немовля із пляшечки й даєш йому по двісті двадцять грамів молока за одне годування, то скільки грамів молока вип’є немовля за два годування?

Руку підняла Лінда Стейплс.

— Близько двохсот десяти грамів, — відповіла вона.

— А чому так? — запитала міс Снаґ. — Невже воно не вип’є двохсот сорока грамів?

— Воно ж щоразу потроху те молоко розливає, — пояснила Лінда. — Кутиками його ротика молоко стікає, потрапляючи на фартух його матері.

На цей момент у класі зчинився такий гамір, що урок арифметики довелося припинити. Але всі затямили, яким треба бути обачливим, коли ти берешся за цифри у практичному житті.