Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Відсутність містера Янка

Кабінет Оріона Гуда, визначного криміналіста та консультанта з нервових та особистісних розладів, був у Скарборо. За його вікнами, зрештою, як і за иншими величезними і світлими вікнами, виднілася блакитно-зелена стіна Північного моря. У таких місцях морський пейзаж одноманітний, як орнамент; у кімнатах також панував нестерпний, воістину морський порядок. Не подумайте, що у цьому помешканні не було розкоші чи поезії. Вони були там, де їм і належить. Розкіш була поруч — на столику лежало з десять коробок найвишуканіших сигар, ті, що міцніші — біля стіни, а легкі — ближче. Тут також був широкий вибір вишуканих напоїв, і люди з багатою уявою подейкували, що мірка віскі, бренді й рому в пляшках ніколи тут не знижується. Поезія також була — у лівому кутку на полицях стояло рівно стільки книжок англійських класиків, скільки було книжок англійських та іноземних фізіологів у правому кутку. І якщо хтось звідти брав Шеллі[1] або Чосера,[2] то це місце зяяло пусткою, як вирваний передній зуб. Не можна стверджувати, що книги тут не читали — напевно, читали. Та все одно видавалося, що вони приковані до полиць ланцюгом, як Біблія у давніх церквах. Доктор Гуд шанував свою бібліотеку так, як шанують міські книгосховища. І якщо професорська суворість оберігала полиці з лірикою та стіл з дорогими напоями і сигарами, то можете собі уявити, з яким язичницьким поклонінням тут ставилися до наукових праць, старовинних інструментів та приладів, необхідних для заняття хімією або фізикою.

Доктор Оріон Гуд відмірював кроками простір, який зі сходу був обмежений (як пишуть у підручниках з географії) Північним морем, а з заходу — рядами книжок з соціології та криміналістики. Він був одягнений в оксамитову куртку, як художник, однак носив її навіть без натяку на недбалість. Його волосся добряче посивіло, але не порідшало, обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його обитель видавалися водночас і тривожними, і строгими, ніби море, біля якого він (звичайно ж, заради здоров’я) побудував собі дім.

Напевно, заради жарту доля впустила у подовгасті кімнати, за вікнами яких виднілося море, людину, дивовижно неподібну на їхнього власника. У відповідь на ввічливе: «Прошу, заходьте», — двері відчинилися, і до кімнати увійшов безформний чоловічок, який безуспішно боровся з непокірною парасолею та капелюхом. Стару чорну парасолю, було помітно, не раз лагодили; капелюх — з широкими і вигнутими крисами, такі в цих околицях не носили, а їхній власник видавався втіленням безпорадности.

Господар дивився на гостя зі стриманим здивуванням, напевно, так само він дивився б на величезне, безпечне морське чудовисько, якби воно раптом заповзло в його кімнату. Гість дивився на господаря, сяючи невідомо чого від задоволення і віддихуючись, ніби огрядна прибиральниця, якій ледь вдалося протиснутися в омнібус; подібно гість світився наївною святковістю, однак йому і досі ніяк не вдавалося впоратися зі своїми речами. Коли він врешті сів у крісло, капелюх упав, а за мить з глухим стукотом впала парасоля. Чоловік нахилився, щоб підняти їх, не зводячи при цьому свого круглого радісного обличчя з господаря.

— Моє прізвище Бравн, — промовив він. — Вибачте мені, будь ласка. Я прийшов у справі родини Макнебів. Я чув, що ви допомагаєте людям у подібних справах. Ви вже вибачте, коли що не так.

Йому врешті вдалося вхопити капелюх, і він смішно кивнув головою, ніби радів, що все гаразд.

— Я не зовсім вас розумію, — стримано і трохи прохолодно відповів науковець. — Боюсь, ви помилилися адресою. Я — доктор Гуд. Я займаюся викладацькою справою, трохи пишу. Справді, кілька разів поліція консультувалася зі мною в особливо важливих справах, але…

— Це якраз і є дуже важлива справа! — перебив його дивакуватий гість. — Ви лишень уявіть, її мати не дозволяє їм одружитися! — І він відкинувся на спинку крісла, а його обличчя ніби випромінювало перемогу.

Науковець похмуро насупив брови. В його очах зблиснув гнів, а можливо, — просто сміх.

— І все-таки я не розумію. Поясніть, будьте ласкаві.

— Розумієте, вони хочуть одружитися, — продовжував чоловічок у дивному капелюсі. — Меггі Макнеб і Тодхантер хочуть одружитися. Що може бути важливіше на світі?

Наукові тріюмфи багато чого відняли у Гуда: дехто стверджував, що здоров’я, а дехто навіть казав, що й віру. Однак науковець ще вмів дивуватися безглуздю. Коли він почув останній аргумент, то у нього всередині щось ніби надломилося, і він важко опустився у крісло, глузливо посміхаючись, немов лікар на прийомі.

— Містере Бравн, — серйозно промовив він, — минуло майже чотирнадцять з половиною літ з того часу, відколи зі мною радилися у приватній справі. Тоді йшлося про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорд-мера. Зараз, наскільки я зрозумів, йдеться про те, чи може ваша знайома Меггі одружитися з якимось Тодхантером. Ну що ж, містере Бравн, я люблю ризик. Я погоджуюся допомогти вам. Родина Макнебів отримає відповідь, настільки ж цінну, як і та, яку отримали французький президент і англійський король. Хоча, ні, ця відповідь буде кращою на цілі чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, розповідайте вашу історію.

Гість-коротун подякував господареві щиро, але якось надто просто (так дякують незнайомцеві в курилці, який віддає позичені сірники, а не кураторові Лондонського Ботанічного саду, який пообіцяв посприяти у важливій справі), і відразу, без жодної павзи, почав розповідати.

— Я вже казав, що моє прізвище — Бравн. Я служу в католицькій церковці, ви її, певно, бачили, — там, за похмурими вулицями, у північній частині. На останній і найпохмурішій вулиці, котра тягнеться вздовж моря, ніби гребля, живе одна моя парафіянка, місіс Макнеб, жінка достойна і досить норовиста. Вона винаймає кімнати, і в неї є донька, і ця донька, і вона, і квартиранти… одним словом, всі по-своєму праві. Зараз там живе лише один квартирант, його звати Тодхантер. І з ним ще більше клопотів, ніж з усіма иншими. Він хоче одружитися на цій доньці.

— А донька? — запитав Гуд, щиро потішаючись. — Що ж вона хоче?

— Як це — що хоче? — вигукнув священик і випростувався у кріслі. — Вийти за нього заміж, звичайно! Ось у цьому і вся заковика.

— Так, загадка просто жахлива, — сказав доктор Гуд.

— Джеймс Тодхантер, — продовжував священик, — наскільки мені відомо, хороша людина. Однак, з иншого боку, про нього майже нічого не відомо. Він невисокий, веселий, спритний, як мавпа, поголений, як актор, і люб’язний, як туристичний гід. Грошенята у нього є, та ніхто не знає, чим він займається. Місіс Макнеб, а вона трохи песимістична жінка, переконана, що він займається чимось жахливим, а швидше за все — робить бомби. Напевно, ті бомби дуже безшумні, бо він, бідолаха, цілими днями сидить узаперті. Він каже, що це тимчасово, що так потрібно, і щодо весілля він усе пояснить. Ось і все, та місіс Макнеб вперто повторює, що знає ще багато чого. Хіба мені вам пояснювати, як швидко легенди обростають чутками! Подейкують, що з-за дверей чути два голоси, а коли двері відчинені, то квартирант завжди один. Подейкують, що з імли, ледь не з моря, вийшов чоловік у циліндрі і, тихо перейшовши через пляж та садок, розмовляв з Тодхантером біля вікна. Здається, та розмова закінчилася сваркою — господар зачинив вікно, а гість просто розчинився в імлі. Сім’я в це вірить, та у місіс Макнеб є своя версія. Вона свято переконана в тому, що той «другий» (ким би він не був), виходить уночі зі скрині, яка вдень завжди замкнена. Як бачите, за дверима приховані дива і чудовиська, достойні «Тисячі й одної ночі». А низький квартирант у чорному піджаку точний, як годинник. Він своєчасно платить за Кімнату, не п’є спиртного, терплячий і лагідний з дітьми і може безконечно забавляти їх, та головне те, що він полонив старшу доньку, і вона готова обвінчатися з ним хоч сьогодні.

Люди, які віддані якійсь важливій теорії, люблять застосовувати її й до дріб’язкових справ. Знаменитий вчений зглянувся над священиком, і зробив це не без гордости. Він вмостився якомога зручніше у своєму кріслі, й почав говорити неуважним тоном викладача:

— У кожному, навіть нікчемному, випадку необхідно враховувати закони природи. Та чи та квітка може не зів’янути зимою, однак більшість квітів в’яне і висихає. Та чи та піщинка може встояти перед прибоєм, однак прибій таки є. Для вченого історія — це низка подій, руйнувань та міграцій, які змінюють одне одного. Люди приходять, потім вони зникають, так, як зникають мухи восени і відлітають птахи. Основа історії — це раса. Вона породжує і віровизнання, і суперечки, і закони. І найкращий приклад — дика, зникаюча раса, яку ми називаємо кельтською. До неї й належать ваші Макнеби. Кельти низькорослі, смуглі, ліниві й замріяні. Вони легко приймають будь-які забобони, ось хоча б ті, які (ви мені вибачте, звичайно) пропонує ваша Церква. Тому не варто дивуватися, що є люди, які заколисані шумом моря і звуками органів (ще раз вибачте!), і вони з допомогою фантастики схильні пояснювати найпростіші явища. Коло ваших турбот обмежене, і ви бачите лише конкретну господиню, котра перелякана вигадками про два голоси і вихідця з моря. А от людина науки бачить цілий клан таких господинь, і вони однакові, ніби птахи з одної зграї. Науковець бачить, як тисячі бабусь в тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в горнятко з чаєм для сусідки. Науковець бачить…

В цю мить за дверима почувся голос, цього разу — нетерплячий. Коридором хтось біг, шурхочучи спідницею, і в кабінет увірвалася дівчина. Вона була одягнена пристойно, але не зовсім акуратно. Світле волосся розвіялося, а обличчя можна було б назвати чарівним, якби вилиці (як це й буває у багатьох шотландців) не були ширші і виразніші, ніж належить.

— Даруйте, що перешкоджаю! — вигукнула вона настільки різко, ніби наказувала, а не просила вибачення. — Я прийшла за отцем Бравном. Це справа життя і смерти.

Отець Бравн обернувся:

— Що трапилося, Меггі? — запитав священик.

— Здається, Джеймса вбили, — задихаючись, відповіла вона. — Цей Янк знову приходив. Я чула два голоси. У Джеймса низький голос, він трохи гаркавить, а в того иншого — такий високий голос, і ще й злий…

— Який Янк? — дещо збентежено повторив священик.

— Його так звати! — нетерпляче вигукнула Меггі. — Я чула, як вони сварилися. Напевно, через гроші. Джеймс все повторював: «Так… так… містере Янк… ні, містере Янк… два, три, містере Янк»… Ой, та що ми тут теревенимо! Ходімо швидше, ми ще встигнемо!

— Куди саме? — запитав науковець, який зацікавлено дивився на відвідувачку. — Чому фінансові справи містера Янка вимагають такого поспіху?

— Я хотіла виламати двері, — сказала дівчина, — але не змогла. Тоді я побігла на подвір’я і залізла на підвіконник. У кімнаті було зовсім темно, ніби порожньо, але, присягаюся, в кутку лежав Джеймс. Він зіщулився. Боюся, а раптом його чимось отруїли, або задушили?…

— Це дуже серйозно, — сказав священик і підвівся, насилу позбиравши непокірні речі. — Я саме розповідав про вашу справу докторові, і його точка зору…

— Дуже змінилася, — перебив науковець. — Здається, у нашої гості не так вже й багато кельтських рис. Зараз я свобідний. Ось тільки візьму капелюх і піду з вами до міста.

Декілька хвилин потому вони дійшли до потрібної вулиці. Дівчина йшла твердо й невтомно, як альпіністка; вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард; священик дріботів бадьорим підтюпцем, зовсім не претендуючи на вишуканість. Ця частина міста якоюсь мірою виправдовувала міркування про середовище, яке навіває тугу. Будинки тягнулися вздовж берега переривчастим нерівним рядом. Ранні, похмурі сутінки згущувалися, а море, бузкове, як чорнило, шуміло тихо і зловісно. У невеличкому садку за домом місіс Макнеб, який тягнувся до берега, стояли чорні і голі дерева, ніби демони підняли лапи зі здивування. Назустріч бігла господиня, яка підняла до неба худі руки. В тіні її суворе обличчя було темним, вона й сама чимось була подібна на демона. Доктор і священик слухали, киваючи головами, як вона сповіщає про вже відомі їм події, додаючи моторошні деталі і вимагаючи помститися незнайомцю за те, що він вбив, і квартирантові — за те, що його вбили, і за те, що він сватався до дочки, і за те, що він так і не дожив до весілля. Потім вони пішли вузькими коридорами, дійшли до замкнених дверей, і доктор хвацько, ніби досвідчений детектив, виламав їх плечем.

В кімнаті було тихо і якось страшно. Перший же погляд промовляв на користь того, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє. На столику і на підлозі були порозкидані гральні карти, ніби хтось раптово перебив гру. Дві винні склянки стояли на столику (вино в них так і не встигли налити), а уламки третьої виблискували на килимі. Недалеко від них лежав довгий ніж, точніше — коротка шпага з дивним, візерунковим руків’ям. На матове лезо падало сіре світло з вікна, за яким на свинцевому фоні моря чорніли дерева. В иншому кутку лежав циліндр, його, певно, збили з голови, і здавалося, що він й досі котиться. А в третій куток недбало кинули Джеймса Тодхантера, однак його зв’язали так, як це роблять з багажем, заткнули шарфом рота і скрутили руки-ноги. Карі очі квартиранта бігали туди-сюди.

Доктор Оріон Гуд зупинився біля порога, дивлячись туди, де все говорило про здійснене насилля. Потім він швидко пройшов через кімнату, підняв циліндр і, дивлячись дуже серйозно, поміряв його на голову зв’язаного Тодхантера. Циліндр був настільки завеликим, що закрив все обличчя і сповз на плечі.

— Циліндр містера Янка, — промовив науковець, у лупу роздивляючись підкладку циліндра. — Чому ж він тут, а власника немає? Янк не грішить недбалістю, циліндр дуже модний, хоча й не новий. Помітно, що його часто чистять. Мабуть, цей Янк — старий денді.

— О Господи! — вигукнула Меггі. — Ви краще б розв’язали Джеймса.

— Я спеціяльно кажу «старий», — вів далі Гуд, — хоча цілком можливо, що моє твердження не зовсім правильне. Волосся у людей випадає по-різному, та все ж випадає, і я помітив би у лупу малі волосинки. Та їх немає. Тому я й вважаю, що містер Янк — лисий. Зіставимо це з високим, різким голосом, про який згадувала міс Макнеб (потерпіть, мій друже, потерпіть!), додамо до цього лисий череп і суто старечу сварливість, — і можна буде робити висновки. Окрім цього, містер Янк рухливий і (поза сумнівом) високий. Я міг би опиратися й на розповідь про високого чоловіка у циліндрі, та у нас є більш точні докази. Склянка розбита, один з уламків лежить над каміном, на консолі. Якби склянка розбилася у руці такого невисокого чоловіка, як Тодхантер, то уламок туди б не попав.

— До речі, — втрутився священик, — може його врешті слід розв’язати?

— Склянки говорять не лише про це, — продовжував експерт. — Я й відразу сказав би, що містер Янк — лисий і дратівливий не стільки через свій вік, скільки через спосіб життя. Тодхантер — тихий, спокійний, ощадний, він не п’є спиртного і не грає в карти. Отож, карти і склянки він приберіг для свого гостя. Та цього мало. П’є він чи ні, а вина у нього немає. То що ж було у склянках? Смію припустити, що там було бренді або віскі, напевно, дорогої марки, а налив випивку містер Янк зі своєї фляги. От у нас вимальовується певний образ: це високий, немолодий і модний чоловік, трохи пошарпаний, азартний гравець і пияк. Таких людей часто можна зустріти на смітниках суспільства.

— Ось що, — вигукнула дівчина, — якщо ви мене не пустите до нього, я піду викликати поліцію.

— Я б вам не радив, міс Макнеб, — серйозно промовив Гуд, — поспішати за поліцією. Містере Бравн, будь ласка, заспокойте своїх підопічних заради них самих. Отож, ми знаємо про містера Янка головне. А що ми знаємо про Тодхантера? Три факти: він трохи скупуватий, у нього достатньо грошей і в нього є таємниця. А кожному відомо, що саме це — складові характеристики жертви шантажу. Так само зрозуміло, що збляклий лиск, погані звички та озлобленість — незаперечні риси шантажиста. Перед вами, шановні, типові персонажі трагедії такого типу. З одного боку, порядна людина, яка щось приховує, з иншого — старіючий стерв’ятник з Вест-енду, який занюхав здобич. Сьогодні вони зустрілися, і справа дійшла до бійки, а точніше, до кровопролиття.

— Ви врешті розв’яжете мотузки? — вперто запитала дівчина.

Доктор Гуд обережно поставив циліндр на столик і попрямував до полоненого. Він оглянув його, навіть посунув і трохи повернув, і відповів лише:

— Ні. Я не розв’яжу мотузки, поки поліцейські не принесуть кайданки.

Священик, який до цього часу уважно роздивлявся килим, повернув до науковця своє кругле обличчя.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.

Оріон Гуд підняв з килима дивну шпагу і, роздивляючись її, відповів:

— Ваш знайомий зв’язаний, — почав він, — і ви вирішили, що його зв’язав містер Янк. Зв’язав і втік. А у мене є чотири заперечення. По-перше, з якої радости такому денді залишати тут свій циліндр? По-друге, — науковець підійшов до вікна, — це єдиний вихід, і він зачинений зсередини. По-третє, на лезі є крапля крови, а на Тодхантері немає жодних поранень. Ворог, живий він чи мертвий, забрав цю рану зі собою. І врешті, згадаймо те, з чого ми й почали. Швидше жертва шантажу вб’є свого мучителя, ніж шантажист позбудеться курки, яка несе золоті яйця. Здається, досить логічно.

— А мотузки? — запитав священик, який дивився на науковця захоплено і водночас розгублено.

— Ох, мотузки… — протяжно промовив Гуд. — Міс Макнеб дуже хотіла дізнатися, чому я не розв’язую її приятеля. Ну що ж, я відповім. Та тому, що він може звільнитися, як тільки йому цього захочеться.

— Що? — вигукнули всі, дивуючись кожен на свій лад.

— Я оглянув всі вузли, — спокійно пояснив експерт. — На щастя, трохи знаюся на цьому. Самі розумієте, криміналістам це потрібно. Кожен вузол він зав’язав самостійно, жодного вузла на ньому не зміг би так зав’язати хтось инший. Виверт розумний, скажу я вам. Тодхантер прикинувся, що жертва — він, а не злощасний Янк, тіло якого, певно, закопане у саду або сховане у каміні.

Всі понуро мовчали. Сутеніло, гілки, викривлені морем, видавалися все чорнішими і сухішими, ніби це морські чудовиська вилізли, щоб подивитися останній акт трагедії, так само, як колись виліз звідти загадковий Янк, злочинець чи жертва, чудовисько у циліндрі. Сутеніло, ніби сутінки — це темна справа шантажу, найогиднішого зі злочинів, у якому одна підлість закриває иншу, немов чорний пластир на чорній рані.

Привітне і радісне обличчя коротуна-священика раптом змінилося. На ньому з’явилася гримаса цікавости, не дитячої, як це було спочатку, а творчої, з якої починаються великі відкриття.

— Повторіть, будьте ласкаві, — знічено попросив він. — Ви вважаєте, що містер Тодхантер власноруч зв’язав себе і власноруч розв’яже?

— Саме так, — відповів науковець.

— О Господи! — вигукнув священик. — Та невже це правда?

Він задріботів кімнатою, як кролик, і особливо уважно вдивлявся в обличчя, котре наполовину було прикрите циліндром. Потім він повернув своє простакувате обличчя до присутніх.

— Ну звичайно ж! — схвильовано вигукнув він. — Хіба ви не бачите? Та ви погляньте в його очі!

Науковець і Меггі поглянули й побачили, що верхня частина обличчя, та, що не була прикрита шарфом, якось дивно кривилася.

— Так, очі дивні, — схвильовано промовила Меггі. — Тварюки! Йому ж боляче!

— Ні, це не те, — заперечив науковець. — Вираз обличчя справді особливий… Я припустив би, що оці поперечні зморшки свідчать про незначне психологічне зрушення…

— Що за нісенітниці! — закричав Бравн. — Ви що, справді не бачите? Він сміється!

— Сміється? — повторив доктор. — А чому б це йому сміятися?

— Ну, як вам сказати… — винувато почав отець Бравн. — Не хочу вас образити, та він сміється з вас. Я й сам посміявся б, бо вже все зрозумів.

— Що ви зрозуміли? — не витримав Гуд.

— Я зрозумів, чим він займається, — відповів священик.

Він задріботів кімнатою, якось бездумно дивлячись на речі і бездумно хихочучи над кожною, — усіх це почало дратувати. Священик голосно розсміявся над чорним циліндром, ще голосніше — над уламками, а коли подивився на краплю крови, то він так сміявся, що у нього ледь не почалися судоми. Врешті він обернувся до насупленого Гуда.

— Докторе! — захоплено вигукнув він. — Ви — великий поет! Ви, ніби Бог, викликали з небуття живу істоту. Це дивовижніше, ніж звичайна вірність фактам! А факти просто сміховинні, просто банальні, так-так.

— Я вас не розумію, — зарозуміло сказав Гуд. — Мої факти незаперечні, хоча, визнаю, недостатні. Я ціную інтуїцію (або, якщо хочете, поезію) лише тому, що на разі зібрані не всі деталі. Містера Янка немає…

— Ось! Ось! — весело вигукнув священик. — Саме про це і йдеться — його немає. Його немає взагалі, — додав він задумливо, — ніде.

— Ви хочете сказати, що його немає у місті? — запитав містер Гуд.

— Його ніде немає, — відповів отець Бравн. — Він відсутній, як то кажуть, у своїй суті.

— Ви справді вважаєте, — посміхнувся науковець, — що такої людини немає?

Священик ствердно кивнув головою.

Оріон Гуд презирливо засміявся.

— Ну що ж, — сказав він, — перш ніж ми перейдемо до сотні з лишком инших доказів, звернімо увагу на перший, на те, з чим зіткнулися відразу. Якщо загадкового містера немає, то кому ж тоді належить ось цей циліндр?

— Тодхантеру, — відповів отець Бравн.

— Він завеликий на нього! — нетерпляче вигукнув містер Гуд. — Він не зміг би його носити.

Священик похитав головою, і зробив він це надзвичайно покірно.

— А я й не кажу, що він його носить, — відповів отець Бравн. — Я лише сказав, що це його циліндр. А це, хоч і невелика, та все ж відмінність.

— Що? — перепитав криміналіст.

— Та ви подумайте самі! — вигукнув покірний священик, і вперше зробив це нетерпляче. — Зайдіть у найближчий магазинчик і побачите, що капелюшник не носить своїх капелюхів.

— Він отримує з них користь, — заперечив Гуд. — А що отримує з циліндра Тодхантер?

— Кроликів, — відповів отець Бравн.

— Що?! — закричав Гуд.

— Кроликів, кольорові стрічки, рибок, серпантин, ласощі, — почав швидко перераховувати священик. — Як ви не зрозуміли цього, ви ж здогадалися про вузли? І зі шпагою те саме. Ви ствердили, що на його тілі немає рани. Це правда — рана у нього всередині.

— Під сорочкою? — серйозно запитала господиня.

— Ні, у нього всередині, — відповів священик.

— До біса, що ви хочете цим сказати?

— Містер Тодхантер вчиться, — спокійно почав пояснювати отець Бравн. — Він хоче стати фокусником, жонглером і черевомовцем. Циліндр потрібний йому для фокусів. Ви не знайшли на ньому волосинок не тому, що його носив лисий містер Янк, а тому, що його взагалі ніхто не носив. Склянки потрібні для жонглювання. Тодхантер кидав їх і ловив, та він ще добре не навчився і одну розбив, поціливши нею в стелю. Шпагою він теж жонглював, а ще вчився її ковтати. Ковтати шпаги — це, знаєте, справа почесна і складна, от він і подряпав собі горло. Там у нього є ранка, досить невелика, в иншому разі він був би сумніший. А ще він вчився звільнятися від мотузок і саме збирався це зробити, та тут увірвалися ми. Карти також потрібні для фокусів, вони впали на підлогу, коли він вправлявся у метанні картами. Ви зрозумійте, він береже таємницю, а фокусникам по-иншому не можна. Коли якийсь перехожий зазирнув у вікно, Тодхантер вигнав його, а люди навигадували казна що. От ми й повірили, що йому докучає денді-примара.

— А як пояснити два голоси? — здивовано запитала Меггі.

— А хіба ви ніколи не бачили черевомовця? — запитав отець Бравн. — Хіба ви не знаєте, що спочатку він говорить нормально, а потім відповідає таким тоненьким, скрипучим, дивним голосом, який ви й чули?

Усі доволі довго мовчали. Доктор Гуд уважно дивився на священика і якось дивно посміхався.

— Так, ви — розумна людина, — сказав він. — Краще навіть у книзі не вигадаєш. От тільки одне ви не пояснили — ім’я. Міс Макнеб каже, що чітко чула: «Містер Янк».

Священик якось по-дитячому захихотів.

— Ой, — сказав він, — та це найпростіше. Наш знайомий кидав склянки і рахував, скільки йому вдалося зловити, а скільки впало. Він говорив щось на кшталт: «Один, два, три, впала склянка, один, два, три, впала склянка».

Ще якусь мить всі мовчали, а потім дружно засміялися. Тоді фокусник-початківець, який все ще лежав у кутку, з задоволенням скинув всі мотузки, підвівся і вийняв з кишені червоно-синю афішу, де було сказано, що Саладін, перший у світі фокусник, жонглер, черевомовець і акробат, виступить з новою програмою у місті Скарборо, в понеділок о восьмій вечора.