Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Загибель Пендрагонів

Отець Бравн не відчував потягу до пригод. Останнім часом він багато працював, і це далося взнаки — він захворів. Щойно священик почав оклигувати, Фламбо запросив його в круїз на маленькій яхті. Разом з ними також мав подорожувати сер Сесіл Феншоу, молодий землевласник з Корнвола, закоханий у живописні краєвиди цього півострова. Та отець Бравн почувався доволі кволим, окрім цього, священик не дуже захоплювався морськими подорожами. Хоч він не належав до осіб, які полюбляють нарікати на долю та повсякчас висловлювати своє невдоволення, сьогодні він ледве спромігся на звичайнісіньку ввічливість стосовно своїх супутників. Коли вони захоплювалися бузковими хмарами, які пронизувало світло сонячних променів, або дивовижними формами скель, він лише мляво погоджувався з ними. Коли Фламбо звернув його увагу на скелю, що була подібна на дракона, отець Бравн лише кивнув головою. Коли Феншоу висловлював своє захоплення скелею, котра, як він стверджував, нагадує йому Мерліна, священик лиш байдуже поглянув у вказаний бік. А коли Фламбо запитав, чи ці скелі біля устя ріки не нагадують йому ворота у чарівну казку, отець Бравн тихо пробурмотів: «Так-так». Він однаково байдуже слухав і важливі повідомлення, і звичайні теревені своїх супутників. Священик чув, як його попутники казали, що це побережжя дуже небезпечне навіть для досвідчених моряків, і що кіт, якого взяли на яхту, заснув. Він чув, що Феншоу ніде не може знайти свій мундштук, а лоцман промовив щось на кшталт: «Очі горять — дорога пряма, одне око моргнуло — дорога до дна простягнулась». Він також чув, як Фламбо сказав Феншоу, що ця приповідка нагадує лоцманові про те, що він має бути дуже уважним. А Феншоу пояснював, що у приповідці йдеться про сигнальні вогні на березі. Якщо з судна видно обидва вогники, один ближче до берега, а инший — віддалений, то корабель рухається по фарватеру, а якщо вогні закривають один одного, то це означає, що корабель може винести на скелі. Священик також чув, як Феншоу додав, що в цих околицях побутує багато різноманітних приповідок, приказок і байок, тому що все тут дихає поезією. Молодий романтик ладен був навіть посперечатися на заклад, що Англія в часи королеви Єлизавети завдячує званням найбільшої мореплавної держави зовсім не Девонширу, а цим околицям Корнвола. На його думку, навіть Френсіс Дрейф був скромним дилетантом порівняно з капітанами, які досконало знають кожен острівець і кожну бухту на цьому побережжі. Фламбо засміявся і запитав, чи клич «Гей! На захід!» не означає, бува, бажання девонширців переселитися до Корнвола. Феншоу відповів, що не варто підсміюватися з відважних моряків Корнвола, дух яких досі витає над просторами південно-західної Англії, адже вони були справжніми героями. Ось, наприклад, старий адмірал, який живе неподалік. Цей моряк з покликання, який пережив безліч морських пригод, ще в юності відкрив групу з восьми островів у Тихому Океані, що потім були нанесені на карту світу. Сесіл Феншоу належав до того типу людей, які все сприймають з наївним захопленням. Цей юнак з русявим волоссям, аристократичним профілем, хлопчачою бравадою і майже дівочим рум’янцем на щоках був повною протилежністю до Фламбо, такого собі франта-мушкетера з широкими плечима і чорними бровами.

Отець Бравн чув і бачив усе це, хоча розмови своїх супутників він пропускав повз вуха, так само, як стомлений пасажир не вслухається у перестук залізничних коліс, як хворий не зупиняє свого погляду на шпалерах, які бачить день у день. Ніхто не може вгадати, як змінюватиметься настрій людини, що одужує. Та пригнічений стан отця Бравна лише посилювався, напевно, через те, що він не був призвичаєний до морських подорожей. Та мірою того, як яхта входила в устя річки, котре звужувалося, наче шийка пляшки, хвилі втихомирювалися, а з суші почав віяти теплий вітерець, отець Бравн жвавішав і почав вдивлятися в навколишній пейзаж з істинно дитячим зацікавленням. Це була та пора доби, коли небо і море світлішають завдяки останнім променям сонця, що от-от сховається за горизонтом, а берег, з усім, що на ньому росте, покриє тінь, аж до суцільної чорноти. Однак у цьому вечорі було щось виняткове. Погода видалася чудова, здавалося, що всі відтінки, які є в природі, набули особливої виразности та яскравости. У такі дні навіть темні кольори набувають глибших відтінків, аніж світлі кольори у звичайний день. Гай, що майже губився у суцільній імлі, нагадував поле яскраво-фіолетових квітів, які заколисує вітер. Ця чарівна інтенсивність кольорів і незбагненна таємничість природи чудодійно вплинули на отця Бравна: його сонливість та байдужість зникли безслідно.

Річка була доволі широка для такої невеличкої яхти, однак нерівні береги, здавалося, насувалися на неї, немовби погрожували проковтнути її. Дерева з обох боків річки, що росли біля самісінької води, ніби тягнулися одні до одних; часом їхні крони навіть сходилися, і тоді вони нагадували вигнуті мости, які височіють над цим загадковим тунелем. Однак, незважаючи на чарівність цього місця, споглядати краєвиди було замало, щоб наситити дослідницькі прагнення священика. Людей поблизу не було, окрім кількох циганів, які вийшли з лісу, несучи оберемки хмизу. В невеличкому човні неподалік сиділа темноволоса дівчина з непокритою головою. В тому, що дівчина правила човном, не було нічого надзвичайного, однак це заслуговувало на увагу. Рух на березі священика зацікавив, та ненадовго, тому що за наступним вигином річки на мандрівників чекало щось особливе.

Невеликий острівець, ніби чорна рибина, що застрягла посеред річки, розділював устя на два рукави. Яхта рухалася з незмінною швидкістю, і острів плив їй назустріч, наче корабель з дуже високим носом, або, якщо бути точнішим, з дуже високою трубою. На ближній частині острова мандрівники побачили якусь будівлю, доволі дивного вигляду і невідомого призначення. Коли вони наблизилися, то з’ясувалося, що це була недбало побудована вежа. Деякі бруси й дошки були міцні та свіжі, инші — старі й трухляві. На дубових брусах лежали абияк припасовані соснові дошки, деякі з них ще й просмолені. Прибиті вони були косо й криво, і вежа більше нагадувала дерев’яну примару. Однак там ще виднілися одне чи два вікна з кольоровими вітражами, у старовинному стилі, які притягували увагу. Мандрівники дивилися на них з парадоксальним відчуттям, яке з’являється у людини, що дивиться на якийсь предмет і не може згадати, що ж він їй нагадує.

Отець Бравн намагався аналізувати все і всюди, навіть коли його оточувало щось таємниче й незнане. І тепер він зрозумів, що дивацтво споруди можна легко пояснити її специфічною формою та невідповідністю сировини. Це те саме, якби комусь захотілося зробити капелюх з олова або пошити рясу з клітчастої тканини. Він напружено намагався згадати, де ж він бачив щось подібне, і засміявся. Священик поглянув у прогалину в листі й побачив один з тих старих будиночків, які й тепер можна побачити в різних куточках Англії: це була дерев’яна будівля з чорними балками. Хоча більшість з нас пам’ятає такі будиночки з макетів «Середньовічний Лондон» або «Шекспірівська Англія». Отцеві Бравну було достатньо кількох хвилин, щоб помітити старомодний вигляд та охайність будиночка, перед яким було розбито квіткові клумби. У його вигляді не було нічого спільного з чудернацькою вежею, для спорудження якої, вірогідно, використали матеріяли, що залишилися після будівництва дому.

— А це що таке? — запитав Фламбо, який все ще уважно роздивлявся вежу.

Очі Феншоу аж засвітилися і він радісно промовив:

— Ага! Ви ще ніколи не бачили чогось подібного! Тепер ви розумієте, чому я запросив вас сюди? Ось тепер вирішуйте самі, чи я перебільшував, коли розповідав про заслуги корнвольських мореплавців. Ця місцина належить старому Пендрагонові, якого всі тут кличуть Адміралом, хоч він уже давно у відставці, й адміралом так і не став. Тоді як легенди про Волтера Реллі і Хокінса зберігаються лише в пам’яті Девонширу, то перед вами — живий приклад Пендрагонів.[16] От якби раптом воскресла королева Єлизавета, і її позолочена барка причалила б до цього берега! Адмірал провів би її з почестями у будинок, у котрому з точністю відтворено всі деталі, притаманні стилю її епохи. Все в будинку, починаючи з масивних віконниць і закінчуючи шпалерами в кімнатах, було б для неї звичне. І так само, як і тоді, коли королева проводила час у товаристві Дрейка,[17] у залі для гостей вона почула б запальні промови англійського капітана, який свого часу відчайдушно прагнув відкриття нових земель, виходячи в море на невеликому кораблі.

— А в саду вона побачила б щось досить чудернацьке, — відізвався отець Бравн. — І навряд чи це втішило її око, призвичаєне до ренесансної архітектури. Ця будова аж ніяк не подібна на будівлю єлизаветинської епохи, а ще вона псує вигляд такого вишуканого будиночка.

— А от і ні! — заперечив Феншоу. — Це найромантичніша частина маєтку. Цю вежу Пендрагони побудували під час Іспанських воєн; потім її часто ремонтували і навіть перебудовували (на те була особлива причина), та завжди вежу відбудовували у її первісному вигляді. Подейкують, що на цьому місці її наказала звести дружина сера Пітера Пендрагона, і вона була такої ж висоти, як і оця. З верхівки вежі добре видно устя ріки, а леді Пендрагон хотіла першою бачити, як корабель її чоловіка повертається з Іспанського Майну.

— Ви сказали, що була якась особлива причина на те, щоб відбудувати вежу, — допитувався отець Бравн.

— О, стосовно цього побутує дуже цікава історія, — з задоволенням продовжував свою розповідь молодий чоловік. — Ми справді потрапили на батьківщину живих легенд. Тут був король Артур, тут з’являвся загадковий Мерлін, а колись тут жили навіть чарівні феї. Як розповідає легенда, сер Пітер Пендрагон був відважним моряком, та піратством теж не гидував. Якось він захопив у полон трьох іспанських дворян, яких мав намір конвоювати у розпорядження королеви Єлизавети. Однак сер Пітер був запальним та кровожерливим, наче тигр, і посперечався з одним із полонених. Під час сварки він схопив іспанця за горлянку і, випадково чи ні, викинув його за борт. Другий іспанець, брат загиблого, відразу ж вихопив свій меч і кинувся на сера Пітера. Оскаженілий поєдинок тривав лише кілька хвилин. Містер Пендрагон з люттю встромив свій клинок у тіло іспанця. Третій полонений вистрибнув за борт корабля, сподіваючись доплисти до берега. Він таки дістався мілководдя і, стоячи по пояс у воді й піднявши руки до небес, немов пророк, повернувся до англійців, які були на палубі. Вітер доносив його прокльони, звернені до Пендрагонів. Триклятому англійцеві не вдалося його вбити, він живий і житиме завжди, і від сьогодні його страшну помсту відчують покоління Пендрагонів. Ні, вони його більше ніколи не побачать, та щоразу, коли станеться якась біда, нехай знають: це невинно пролита кров волає про помсту до неба. Іспанець ще не договорив, як хвиля накрила його з головою. Він зник у воді, і невідомо, потонув він чи, може, врятувався, однак більше ніхто й ніколи його не бачив.

— А он там якась дівчина в човні, — не до ладу повідомив Фламбо, бо зазвичай молоді й красиві жінки повністю полонили його увагу. — Чудернацька вежа, здається, цікавить її не менше, аніж нас.

Справді, човен поволі наближався до таємничого острова. Чорноволоса дівчина з овальним обличчям напружено і зацікавлено вдивлялася у дивну башту.

— Не звертайте уваги на дівчат, — нетерпляче промовив Феншоу. — Їх у світі хоч греблю гати, а от таких диковинок, як вежа Пендрагонів — не так вже й багато. Уявіть лишень, скільки здогадок, пліток і забобонів спричинило прокляття іспанця. Всі нещасні випадки і біда, що траплялися у цьому сімействі, навколишні мешканці приписують саме цьому прокляттю. Мені достеменно відомо, що вежа двічі, а може, й тричі, згорала вщент. Та й взагалі родину адмірала важко назвати щасливою. Двоє його родичів загинули в морі, причому одна з тих трагедій сталася саме там, де колись сер Пітер викинув іспанця за борт свого корабля.

— Як шкода! — вигукнув Фламбо. — Вона відпливає.

— А коли ваш друг Адмірал розповів цю родинну історію? — запитав отець Бравн.

Тимчасом дівчина у човні поволі відпливала від острова, а яхта, яку Феншоу саме підводив до острова, не викликала у неї найменшого зацікавлення. Вона продовжувала пильно вдивлятися у вежу.

— Багато років тому, — відповів Феншоу, — Адмірал вже давно не виходить у плавання. Хоча морська стихія залишається сенсом його життя. А ось і пристань. Давайте зійдемо на берег і провідаємо старого морського вовка.

Вони попрямували за Феншоу в бік вежі. Отець Бравн пожвавішав. Можливо, тому, що врешті відчув під ногами землю. Хоч, цілком можливо, його щось зацікавило на протилежному березі, оскільки він дуже уважно поглядав у той бік. Вони побачили перед собою вхід у затінену алею, яка пролягала між двома огорожами, зробленими з товстих дощок, такими часом обгороджують сади або парки. Темні крони дерев коливалися угорі, ніби чорно-фіолетові плюмажі на катафалку гіганта. Зблизька вежа виглядала ще більш чудернацькою, у ній ніби чогось не вистачало. І згодом джентльмени збагнули — зазвичай біля входу в алею будували дві вежі, а тут була лише одна. Загалом алея зовсім не відрізнялася від тих, які ведуть до маєтку, щоправда, була трохи звивистою, і будинок Адмірала зникав з поля зору; а дерева довкола створювали враження великого парку, хоча насправді парк тут просто не помістився б. Отець Бравн трохи втомився, і, можливо, тому все почало йому видаватися набагато більшим, аніж є насправді. Так часом буває у нічних жахах. Вони йшли доріжкою, монотонно, ніби в якомусь містичному танці. Раптом Феншоу зупинився, і вказав на дивний предмет, що стирчав з огорожі. Це нагадувало ріг якоїсь тварини, що застряг у дереві. Коли гості придивилися уважніше, то розгледіли вістря викривленого металевого клинка, який тьмяно виблискував у вечірньому світлі.

Фламбо, що, як і всі французи, колись був солдатом, схилився над клинком і здивовано вигукнув:

— Та це ж шабля! Я навіть знаю, яка саме. Такі викривлені шаблі колись носили артилеристи. У кавалеристів були подібні, але трохи коротші…

Він ще не встиг договорити, коли хтось витягнув клинок з тріщини, і знову з силою увігнав його в паркан. Після цього шаблю знову витягнули, а вже за мить вона ще раз проштрикнула паркан, розколовши дошку навпіл. Чиясь рука витягувала шаблю з паркану, проклинаючи все на світі, потім знову почувся сильний удар, від якого тріснула ще одна дошка. Хтось могутнім поштовхом вибив частину дошки, і пролом у паркані заповнило темне листя.

Феншоу пильно вдивлявся у темний пролом і врешті вигукнув:

— Мій дорогий Адмірале! Невже щоразу, коли вам хочеться вийти на прогулянку, ви прорубуєте новий вихід?

У темряві хтось знову вилаявся, а потім почувся гучний сміх.

— Та ні. Я вже давно мав позбутися цієї огорожі, вона заступає світло моїм квітам. А хто ж це зробить, як не я? Ось ще трохи виламаю, і я — до ваших послуг.

І справді, він знову підняв свою шаблю, з розмаху вдарив нею, і в огорожі з’явилася нова тріщина, на відстані чотирнадцяти футів від попередньої. А за мить надламана частина огорожі впала, і в цих саморобних воротах з’явився Адмірал, тримаючи в руках шаблю, на лезі якої застряла велика тріска.

Зовнішній вигляд Адмірала повністю підтверджував розповідь Феншоу про старого морського бувальця. Однак ми на перший погляд. Коли гості уважніше придивилися до нього, по помітили, що деталі, які так вдало доповнювали одна одну, насправді не були якось пов’язані між собою. Наприклад, він носив звичайний капелюх, широкі криси якого спереду були загнуті вгору, а по боках звисали, а здалеку це нагадувало військовий капелюх, такий колись носив Нельсон. Звичайна синя куртка, на якій не було блискучих гудзиків, у поєднанні з білими лляними штанами, була дуже схожа на кітель моряка. Адмірал був високим і ходив, похитуючись, як і належить морякам. Шабля у його руці виглядала немов морський кортик, хоч і була вона вдвічі довша. Під капелюхом гості побачили обличчя з чіткими рисами і орлиним носом, гладко поголене, майже без брів. Очі були трохи витрішкуваті, погляд — уважний і сторожкий. Лице вкривала приваблива тропічна засмага, у якій сангвінічний рум’янець поєднувався з яскравістю перестиглої помаранчі. Та ця жовтуватість не була хворобливою, вона радше нагадувала блиск золотих яблук у мітологічному саду Гесперид.[18] Отець Бравн ще ніколи не зустрічав когось, хто б настільки виразно і яскраво втілював би романтику південних морських просторів.

Феншоу представив Адміралові своїх друзів, і знову став жартувати з приводу поламаної огорожі. Адмірал спочатку заперечував, мовляв, рутинні садові роботи навряд чи можуть бути причиною для веселощів, та потім і на його обличчі з’явилася посмішка, і він нетерпляче вигукнув:

— Погоджуюсь, погоджуюсь, я справді занадто енергійно накинувся на цю огорожу. Але знаєте, яка то насолода — руйнувати все підряд. Мене зможе зрозуміти лише той, хто все життя провів у морських подорожах, щоб віднайти незнані острови, а тепер кинув якір біля вбогого шматка суші, який загубився в отій водоймі. Так я колись прорубував собі шлях у непрохідних джунглях, де багато отруйних рослин, а в руці в мене був лише кортик, до того ж — не надто гострий. Тоді я міг запросто пройти півтори милі у диких хащах, а тепер… Тепер, через триклятий договір, записаний у нашій родинній Біблії, я змушений стирчати ніби на прив’язі й рубати оці скалки. Та я…

І він махнув шаблею, розколовши ще одну дошку в огорожі.

— Я таке полюбляю, — з посмішкою промовив Адмірал, відкинувши свою шаблю. — А тепер ходімо в дім, ви, певно, зголодніли після подорожі.

На овальній галявині перед будинком було три клумби: одна — з яскраво-червоними тюльпанами, друга — з жовтими, а на третій цвіли екзотичні білі квіти, з майже прозорими пелюстками. Таких гості адмірала ще ніколи не бачили. Гладкий і понурий садівник розмотував садовий шланг. Останні промені сонця, котре вже майже сховалося за горизонт, виблискували на стінах будинку й освітлювали глибину саду. Перед будинком, з того боку, що виходив до річки, стояла велика тринога, а на ній — великий латунний телескоп. Поруч був садовий столик, пофарбований у зелений колір, він ніби нагадував, що зовсім недавно тут пили чай. Вхід у будинок прикрашали два великих камені, щось на кшталт ідолів, з дірками замість очей, яким поклоняються на островах біля південних морів тубільці. Над входом була темна дубова поперечина, а на ній — дивні різьблення, напевно, також тубільського походження.

Гості вже ввійшли до будинку, аж раптом низенький священик невимушено виліз на стіл і, виблискуючи скельцями окулярів, почав уважно розглядати поперечину над дверима. Адмірал Пендрагон здивувався, але не висловив свого невдоволення. Видовище нагадувало танець карлика на сцені, це так розвеселило Феншоу, що він аж розсміявся. Та отець Бравн не звернув уваги ані на здивування Адмірала, ані на сміх Феншоу.

Він вдивлявся у три вирізьблені символи, які вже стерлися від дощів і часу, та в них усе ж був якийсь смисл, зрозумілий лише священикові. Один знак нагадував обриси вежі, на якій висіли дивні гірлянди. Друге зображення було більш виразне: вітрильник часів королеви Єлизавети посеред живописних хвиль. Дірка посередині корабля могла бути наслідком природного знищення малюнка або ж вона означала пробоїну в судні. На третьому було зображено постать людини, наполовину поглинуту хвилями, які символізували хвилясті лінії. Риси обличчя були нечіткі, а обидві руки підняті вгору.

— Добре-добре, — змруживши очі, пробурмотів отець Бравн. — Ці зображення ілюструють легенду про полоненого іспанця. Ось він вимовляє прокляття, і воно збувається — спочатку пожежа на вежі, потім — корабельна аварія.

Пендрагон ввічливо похитав головою.

— А скільки ще цікавого тут можна побачити! — промовив священик. — Скажімо, ось ця постать, розсічена навпіл, нагадує міфічного кентавра або напівлева-напівлюдину, зображення цієї істоти часто можна побачити в древній геральдиці. Або, скажімо, смуга, що перекреслює корабель, дуже подібна на вертикальний переріз геральдичного щита. Найважче застосувати геральдику до третього сюжету, та все ж можна припустити, що над вежею видніється не дим, а лавровий вінок.

— Дивно, що зображення точно підтверджують стару легенду, — промовив Фламбо.

— Ах, — скептично відповів Пендрагон, — ніхто не знає, чи, бува, легенда не виникла під впливом цих зображень. Окрім цього, відомо кілька версій легенди. Феншоу знається на цьому, він підтвердить. Чого тільки люди не навигадують! В одній версії сказано, що мій нещасний предок розрубав іспанця навпіл. До речі, це зображення саме так можна пояснювати. Инша твердить, що в нашій вежі завелися якісь змії, ось звивисті лінії на зображенні, бачите? А ще хтось бачить блискавку в косій лінії, котра перерізає корабель. Людина, схильна до логічного мислення, зрозуміє, така подібність у зображенні може бути дуже оманлива.

— Як ви вважаєте, чому? — запитав Фламбо.

— Та хоча б тому, — прохолодно відповів господар, — що жодна корабельна аварія, яка приносила у нашу родину біду, не була пов’язана з блискавкою.

— О! — промовив отець Бравн і зістрибнув зі столика.

Усі присутні мовчали, лише чулося безперервне дзюрчання води. Потім дещо розчаровано відізвався Феншоу:

— Ви хочете сказати, що розповіді про пожежу у вежі — це лишень вигадка?

— Вигадки бувають різними, — знизуючи плечима, відповів Адмірал. — Деякі з них навіть базуються на свідченнях очевидців. Ось, наприклад, хтось повертався з лісу додому, і йому привиділося полум’я над вежею, або пастуху в горах здалося, що він бачить пожежу. І взагалі, подумайте самі, яка пожежа може бути у цьому клятому болоті?

— А що це горить он там? — спокійно запитав отець Бравн, вказуючи рукою на лівий бік ріки.

Усі неабияк здивувалися, коли побачили тонку цівку сизого диму, що поволі здіймався у вечірнє небо. Це справило неабияке враження на Феншоу, а Пендрагон лише зневажливо посміхнувся.

— Ет, цигани! — промовив він. — Вони отаборилися тут десь тиждень тому. Джентльмени, ходімо до столу!

І він повернувся до дверей, щоб провести гостей у будинок.

Однак Феншоу, який дещо засумнівався у старовинній легенді, все допитувався:

— Але, Адмірале, хіба ви не чуєте цих дивних звуків? Ніби потріскує вогнище…

— Та ні, це, напевно, десь човен неподалік пропливає, — з посмішкою відповів Пендрагон, заходячи до будинку. — А ми чуємо плюскіт води.

Поки Адмірал говорив, на порозі з’явився дворецький — худющий чоловік у чорному одязі, з дуже чорним волоссям і подовгастим жовтуватим обличчям. Він повідомив, що обід уже подано.

Вітальня в домі Адмірала також була схожа на каюту, але доволі сучасного корабля, а не вітрильника єлизаветинської епохи. Щоправда, над каміном висіли три старовинні шаблі, а на стіні — пожовкла карта XVI ст., на якій були зображені тритони, а маленькими крапками позначені кораблі на хвилястому морі. Однак це були дрібниці порівняно з майстерно виконаними опудалами яскравих південноамериканських птахів, фантастичними мушлями з Тихого океану і ще декількома дивними предметами, які цілком могли бути зброєю в руках дикунів, що слугувала для розправи з їхніми ворогами. Та особливо екзотично виглядали двоє слуг-негрів, одягнених у тісні жовті лівреї. Отець Бравн, який звик аналізувати все, що бачив, відразу подумав, що колір і форма одягу лакеїв асоціюється у нього з канарками, а канарки — з подорожжю на Канарські острови. Коли обід уже майже завершувався, темношкірі лакеї вийшли, натомість з’явився дворецький у чорному одязі.

— Ви надто легкодумно ставитеся до легенд, — звернувся Феншоу до господаря. — Бо я, знаєте, привіз сюди моїх приятелів, сподіваючись, що вони вам чимось допоможуть. Ви справді не вірите в цю родинну історію?

— Я взагалі ні в що не вірю, — відтяв Пендрагон, роздивляючись яскраво-червоне пір’я одного з опудал. — Я — людина науки.

Фламбо був дуже здивований, оскільки виявилося, що його приятель священик має неабиякі знання в галузі природознавства. Він виявив щире зацікавлення розмовою і завів довгу й невимушену бесіду з господарем. Вона продовжувалася до тих пір, поки слуги не подали десерт, а дворецький, виконавши всі обов’язки, врешті залишив їх. Не змінюючи тону голосу, отець Бравн промовив:

— Адмірале Пендрагон, не подумайте, що я — нахаба. У мене є одне запитання, і воно виникло не зі звичайної цікавості. Якщо я не отримаю відповіді, то ризикую спричинити вам деякі незручності. Чи це правда, що ви уникаєте розмов про сімейні справи у присутності вашого дворецького?

Безволосі надбрівні дуги адмірала піднялися від здивування:

— Не збагну, як ви здогадалися, та це правда. Я справді терпіти не можу цього дворецького, однак у мене немає підстав звільнити його. Наш приятель Феншоу, який закоханий у різноманітні легенди й забобони, пояснив би це, наприклад, тим, що я недолюблюю темноволосих людей, схожих на іспанців.

Фламбо вдарив важким кулаком по столі.

— А справді, у тої дівчини також було чорне волосся.

— Сподіваюся, сьогодні вночі, коли повернеться з плавання мій племінник, усе закінчиться, — продовжував Адмірал. — Я бачу, ви здивовані. Спробую вам усе пояснити. Розумієте, у мого батька було двоє синів. Я так і не створив власної сім’ї, а мій старший брат одружився, і його син, єдиний спадкоємець у нашій родині, обрав професію моряка. Мій батько був дивакуватою особою. У ньому дивно поєднувалися забобонність, притаманна Феншоу, і скептицизм, до якого я також схильний. Ці два начала постійно боролися у ньому. Коли я почав ходити у море, він придумав, як з’ясувати істину про загадкове прокляття іспанця. Що це — просто збіг обставин чи помста з небес? Отож, коротко його гіпотезу можна викласти так: якщо всі чоловіки з нашого роду виходять у море, то ймовірність катастрофи доволі велика. Якщо ж Пендрагони почнуть виходити у море по одному, у строгій послідовності, тоді, на його думку, доленосне прокляття виявиться в усій своїй силі. Особисто я вважаю, що це сон рябої кобили, ось так. Це було причиною моїх сварок з батьком, бо я — чоловік амбітний, я завжди хотів бути першим, а довелося поступитися чергою племінникові.

— І ваші батько й брат загинули у морі? — тихо запитав священик.

— Так, — важко промовив адмірал. — В обох випадках причиною трагедії був звичайний збіг обставин, а на цьому побудовані майже всі забобони, відомі людству. Корабель, на котрому плив мій батько, зазнав аварії біля корнвольських скель. Корабель, на якому був брат, потонув дорогою з Тасманії. Його тіла так і не знайшли. У морі такі трагедії — звичайна річ, на цих кораблях також загинуло багато людей, які не мають нічого спільного з родиною Пендрагонів. Поза тим, кожну з цих подій можна пояснити, так би мовити, природнім шляхом. Моряки знають багато подібних історій. Та після цих подій у нашій околиці ожили забобонні легенди, і тепер усі базікають про те, що вежі загрожує пожежа. Ось чому я так чекаю на благополучне повернення Волтера. Дівчина, з котрою він заручений, також хотіла прибути сьогодні, та я уявив собі, як бідолаха переживатиме, якщо він десь затримається, і тому попросив її зачекати з приїздом, аж поки я не повідомлю їй. Сьогодні ввечері, я впевнений, зможу повідомити їй, що Волтер повернувся. А якщо щось і димітиме, то хіба що наші сигари, ось така моя думка. І з пляшкою доброго вина ми відсвяткуємо перемогу над старою брехнею.

— У вас просто чудове вино, — промовив отець Бравн, зосереджено підіймаючи келих. — Хоча я не любитель вин.

Ой, пробачте, — додав він, бо ненавмисне розлив вино на скатертину.

Священик зробив ковток, а на його обличчі застигла урочиста маска. Та раптом його рука здригнулася — у вікні, за спиною Адмірала, з’явилося смагляве жіноче обличчя. Це було обличчя тієї самої дівчини, яку вони бачили у човні. Вона була стривожена.

Священик хвильку помовчав, а потім знову м’яко, як робив це завжди, звернувся до Пендрагона:

— Адмірале, зробіть мені послугу. Дозвольте мені й моїм приятелям провести сьогоднішню ніч у вашій вежі. Ви ж погодитеся, що вигнання всякої нечисті — мій безпосередній обов’язок.

Пендрагон зірвався на рівні ноги і почав походжати по кімнаті. У вікні знову на мить з’явилося обличчя таємничої незнайомки.

— Я вже казав вам, що ці старовинні легенди — звичайнісінька вигадка! — голосно вигукнув він. — Й у цьому я впевнений. Можете називати мене атеїстом. Так, я — атеїст.

Він різко повернувся і зосереджено подивився на отця Бравна.

— Та знайте, нічого надприродного тут немає. Так само, як немає жодного прокляття.

Отець Бравн посміхнувся.

— У такому разі, — промовив він, — у вас немає причин відмовити нам у ночівлі в цій чудовій будівлі.

— Ваша ідея просто сміховинна! — відповів Адмірал, постукуючи пальцями по спинці крісла.

— Пробачте мене за все, — невимушено продовжував священик. — І за те, що я розлив вино. Та мені видається, що легенда про пожежу турбує вас набагато сильніше, аніж ви це показуєте.

Адмірал Пендрагон сів так само несподівано, які підвівся. Та коли він заговорив, голос у нього був цілком спокійний:

— Це небезпечно. Якби ви тут жили, то й самі б стали атеїстами, щоб не збожеволіти від цієї чортівні.

Минуло три години, а Фламбо й Феншоу все що прогулювалися у нічному саду з низеньким священиком. Була глибока ніч, коли вони врешті зрозуміли, що отець не має жодного наміру спати ані в будинку, ані у вежі.

— Гадаю, було б непогано спушити газон, — сонно пробурмотів священик. — Ось я за це й візьмуся, тільки мотику знайду.

Чоловіки прямували за отцем Бравном, потиху підсміюючись з нього. А він тимчасом вирішив прочитати їм коротку проповідь: мовляв, кожна людина може знайти якесь необтяжливе заняття, яке водночас буде корисне для инших. Мотики він так і не знайшов. Зате натрапив на мітлу, і став нею енергійно змітали опале листя з травника.

— Завжди можна зробити щось корисне, — примовляв він з якимось ідіотичним піднесенням. — Навіть Джордж Герберт сказав: «Хто поспішає підмести в саду біля адміральського дому у Корнвелі, той чинить добро переді Мною й законом Моїм».

Раптом він відкинув мітлу.

— А тепер час полити квіти.

Фламбо і Феншоу спостерігали за священиком, який зосереджено розмотував довжелезний шланг, і це видовище смішило й водночас дратувало їх. А отець Бравн тимчасом ніби нагадував самому собі:

— Так, спочатку, певно, потрібно полити червоні тюльпани, а потім — жовті. Земля зовсім суха, вам так не здається?

Він повернув краник, і потужний струмінь води вдарив по квітах, ніби батіг.

— Трохи обережніше, Самсон ви наш! — вигукнув Фламбо. — Ви он там квітку зламали.

Отець Бравн сумно подивився на зламану квітку тюльпана.

— Правду кажете, щось я не надто обережний. Таке поливання більше подібне на вбивання квітів, — промовив священик, почухавши потилицю. — Шкода, що не знайшов мотики. Я б вам показав тоді, як умію спушувати ґрунт! До речі, про інструменти. Фламбо, дорогий мій, а ви захопили свій ціпок з вкладною шаблею? Ось і чудово. У такому разі сер Сесіл зможе використати той меч, який адмірал залишив біля огорожі. Як швидко стемніло!

— Над річкою піднімається імла, — повідомив Фламбо, уважно вдивляючись у сутінки.

В цю мить на верхній частині галявинки, котра була зроблена у вигляді тераси, з’явилася постать високого садівника. Він голосно і зі злістю закричав, розмахуючи граблями:

— Покладіть на місце цей шланг і геть звідси!

— Пробачте, я такий незугарний, — почав сором’язливо виправдовуватися отець Бравн. — Знаєте, я навіть вино за столом розлив.

Священик, усе ще тримаючи в руках шланг, з якого під тиском лилася вода, несміливо повернувся до садівника, і струмінь холодної води вдарив того по обличчі. Садівник втратив рівновагу й упав, у повітрі лише мелькнули масивні черевики.

— Який жах! — вигукнув отець Бравн, здивовано озирнувшись. — Я збив з ніг людину!

Він постояв ще хвилинку, ніби вдивляючись або вслухаючись у темноту, а потім попрямував до дерев’яної вежі, тягнучи за собою шланг. Вежа була дуже близько, та її обриси губилися в імлі.

— Щось ця ваша імла, як ви кажете, дивно пахне.

— Ваша правда! Боже праведний, та це ж… — затинаючись вигукнув блідий Феншоу. — Невже це…

— Так, саме так, — кивнув священик. — Гадаю, сьогодні вночі здійсниться один з наукових прогнозів Адмірала, а родинна історія завершиться у димі.

Він ще не встиг договорити, як джентльмени побачили дивовижно червоне полум’я, воно було схоже на гігантську троянду. Появу цієї «квітки» супроводжував несамовитий гуркіт, який можна порівняти хіба що з диявольським реготом.

— Господи! Та що ж це таке? — вигукнув сер Сесіл.

— Знамення вогненної вежі, — спокійно відповів отець Бравн, і націлився шлангом у самісіньке серце вогняної квітки.

— Як добре, що ми не пішли спати! — вигукнув Феншоу. — Сподіваюся, вогонь не перекинеться на будинок.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте, — спокійно промовив священик, що дерев’яну огорожу, по якій вогонь міг би перекинутися на будинок, адмірал сьогодні знищив.

Феншоу розгублено промовив:

— Хоч би цього разу обійшлося без жертв.

— До речі, це доволі своєрідна вежа, — зауважив отець Бравн. — Вона може вбити навіть на віддалі.

В цю ж мить на галявині знову з’явилася масивна постать бородатого садівника. Він ніби когось кликав, та цього разу в його руках були не граблі, а старовинна шабля. За спиною садівника стояли двоє негрів, вони також тримали в руках шаблі з колекції адмірала. Та у криваво-червоних відблисках полум’я вони радше нагадували дияволів, що несуть інструменти для тортур. У темряві почувся гучний голос, хтось давав їм короткі розпорядження. Коли священик почув цей голос, вмить змінився на обличчі.

Та отець Бравн вмів опановувати себе у подібних ситуаціях. Він продовжував уважно слідкувати за полум’ям, яке під струменем води почало вщухати. Священик міцно стискав наконечник шланга і дбав лише про те, щоб вода потрапляла у ціль. Це заняття повністю полонило його увагу. А тим часом у саду відбувалися дивні події, про які він міг здогадуватися лише з тих звуків, що долинали до нього. А дещо священикові навіть вдалося побачити краєм ока. Приятелі почули від нього два короткі розпорядження. Перше звучало приблизно так: «Зловіть цих негідників і міцно зв’яжіть. А мотузок зніміть з в’язанки хмизу. Вони хотіли відібрати у мене такий гарний шланг». Відразу після цього почулося наступна вказівка: «Покличте дівчину, яку ми бачили у човні. Вона зараз може бути на тамтому березі, біля циган. Нехай вона попросить їх наносити відрами води з річки». Сказавши це, отець Бравн замовк і продовжував зосереджено поливати нову вогненну квітку, так само як незадовго до цього поливав червоні тюльпани.

Він навіть не оглянувся, щоб подивитися на дивну боротьбу, яка відбувалася між підпалювачами та захисниками вежі. Отець Бравн відчув щось на кшталт підземного поштовху, коли у бійці Фламбо зіштовхнувся з садівником-велетнем.

Через кілька хвилин священик почув переможний вигук Фламбо, який впорався з недругом і взявся за одного з негрів. Почувши жалібні крики чорношкірих лакеїв, священик зрозумів, що Фламбо таки переміг в цій нерівній боротьбі. Це сталося завдяки неймовірній фізичній силі детектива. Окрім цього, четвертий підпалювач волів залишатися у будинку, зраджуючи свою присутність лише вигуками. Отець Бравн також почув, як хтось працює веслами, потім він почув голос дівчини, котра щось говорила циганам. Ті щось відповідали, поспіхом набираючи відрами воду. Однак уся ця метушня не могла відволікти його від основного заняття — боротьби з полум’ям, яке то пригасало, то знову силкувалося розгорітися.

Потім отець Бравн почув крик, який майже змусив його озирнутися. Фламбо разом з Феншоу та циганами, що прийшли на підмогу, кинулись у погоню за невідомим, який упродовж усього цього часу був у будинку. Незабаром з иншого кінця саду почулися вигуки Фламбо, які свідчили про те, що француз неабияк здивувався. Потім почувся стогін, що лише віддалено пригадував людський крик. Утікач вирвався з рук своїх переслідувачів і тепер біг уздовж саду. Він оббіг увесь острів по периметру разів зо три, та переслідувачі не відставали від нього. Це видовище нагадувало переслідування божевільного: він несамовито верещав, а переслідувачі тримали в руках мотузки. Однак усе виглядало доволі страшно ще й тому, що нагадувало дитячу забаву, в яку раптом вирішили пограти дорослі. Втікач помітив, що переслідувачі ось-ось можуть його схопити, він вибіг на високий берег і стрибнув у річку.

— Гадаю, це кінець, ви не зможете більше нічого зробити, — з болем у голосі промовив отець Бравн. — Він розбився об скелі, де через нього загинуло багато людей. Він знав, як використовувати родинні легенди.

— Не говоріть притчами, отче, — нетерпляче перебив його Фламбо. — Хіба ви не можете висловлюватися бодай трохи простіше.

— Гаразд, спробую висловлюватися простіше, — відповів отець Бравн, все ще тримаючи в руках шланг. — Наприклад, ось так: «Очі горять — дорога пряма, одне око моргнуло — дорога до дна простягнулась».

Вогонь зашипів і врешті погасав, оскільки тепер вода лилася не лише зі шланга, а й з відер, що носили цигани. Священик продовжував розмову, не відриваючи погляду від цього дійства.

— Шкода, що ще не світає, а то я порадив би цій юній леді поглянути в телескоп. Можливо, вона побачила б щось, що могло б її зацікавити. Наприклад, корабель на горизонті, або, якщо пощастить, сера Волтера Пендрагона, який повертається додому. Цілком можливо, що вона могла б побачити його по пояс у воді, тому що тепер, коли молодий Пендрагон уникнув небезпеки, він зможе дістатися дому навіть пішки. Він був на волосину від смерти, і якби його наречена не запідозрила щось недобре у телеграмі Адмірала, і не поспішила на допомогу своєму нареченому, то, повірте мені, зараз ми були б свідками ще однієї сімейної трагедії. Але досить розмов про старого Пендрагона. Зараз я вам все поясню. Розумієте, якщо дивитися з моря, то ця пожежа на вежі була б дуже подібна на світло маяка.

— Тепер зрозуміло, за яких обставин загинули батько і брат Адмірала. Він схожий на лихого дядечка з казки, який хотів заволодіти родинним маєтком.

Отець Бравн мовчав. Якщо не враховувати кількох фраз, сказаних з ввічливости, він мовчав доти, доки всі троє джентльменів не всілися зручно в каюті маленької яхти і не закурили сигари. Тоді священик сумно поглянув на останні відблиски вогнища. Він відмовився затриматися у маєтку Адмірала, хоча чув, як радісний натовп вигуками вітає молодого Пендрагона. Якби в отця Бравна була романтична вдача, він обов’язково залишився б, щоб вислухати слова вдячности від молодого мореплавця та його нареченої. Однак втома та погане самопочуття знову прийшли до нього. Він лише раз здригнувся, коли Фламбо звернув його увагу на штани, забруднені попелом від сигари.

— Та ні, це не попіл від сигари, — втомлено заперечив священик. — Це я забруднився під час пожежі. Однак ви зробили саме такий висновок тому, що кожен з вас курить сигари. Приблизно так у мене з’явилися перші підозри, коли я поглянув на карту.

— Ви маєте на увазі карту тихоокеанських островів, котра висіла в кабінеті Адмірала? — запитав Феншоу.

— Вам здавалося, що це карта тихоокеанських островів, — відповів отець Бравн. — Покладіть пір’їну поруч з уламком корала, і кожен думатиме, що це — якийсь експонат. А тепер візьмімо ту ж пір’їну, і покладемо її поруч зі штучною квіткою та кольоровою стрічкою, і ви відразу ж згадаєте про прикраси на жіночих капелюшках. А тепер уявіть цю пір’їну поруч з чорнильницею, книгою та стосом паперів. На що це подібне? Правильно! На перо письменника. Приблизно так ви мислили, коли побачили карту посеред опудал тропічних птахів, мушель та инших експонатів. Вам здалося, що це — карта тихоокеанських островів. А насправді це була карта ось цієї річки.

— А як ви здогадалися? — запитав Феншоу.

— Я побачив скелю, схожу на дракона, і ту, котра нагадує Мерліна. Ви ж самі розповідали мені про це, хіба ні?

— Виявляється, ви багато що запам’ятали з нашої подорожі! — вигукнув Феншоу. — А мені видавалося, що вам байдуже.

— Та ні, я почувався просто жахливо. Але погане самопочуття це не зовсім те саме, що неуважність, — промовив священик і закрив очі.

— І як ви гадаєте, що більшість людей побачила б на цій карті? — запитав Фламбо.

Та відповіді він не отримав. Отець Бравн міцно спав.