Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Бузкова перука

Містер Нат, працьовитий редактор газети «Дейлі реформер», сидів за своїм столом. Під жваве тріскотіння друкарської машинки, на якій вистукувала енергійна панянка, він читав листи і корегував гранки.

Це був товстуватий симпатичний чоловік, одягнений у сорочку та жилетку. Його рухи були різкими, рот доволі виразний, але по-дитячому круглі й блакитні очі зраджували замріяність і збентеження, а це дещо суперечило його діловитості. Однак це було зовсім не оманливе враження. Як і багато журналістів, наділених владою, він жив під постійним страхом: він боявся, що його звинуватять у наклепі, і боявся втратити клієнтів, які друкують в газеті свої оголошення, він боявся недогледіти друкарську помилку і боявся, що його звільнять.

Його життя було схоже на ланцюг знавіснілих компромісів між власником газети (а отже, й редактора), підстаркуватим і безмозким миловаром, і штатом працівників, яких він особисто набрав у свою редакцію; деякі з них були знаменитими журналістами з великим досвідом (а це було ще гірше) і ставилися до політичного спрямування газети зі щирим ентузіязмом.

Лист від одного з них лежав перед редактором, а він, незважаючи на всю свою рішучість та непохитність, здається, не наважувався прочитати його. Замість того він взяв гранку, переглянув її блакитними очима й блакитним олівцем перекреслив слово «перелюб», написавши зверху «недостойна поведінка», потім замінив слово «єврей» на «чужоземець», задзвонив і віддав гранки нагору.

Потім, з глибокодумним поглядом, він усе-таки розпечатав конверт, на котрому була поштова марка з Девоншира, і взявся читати лист від одного з найталановитіших своїх співробітників:

Містер Нат задумався на мить, роздивляючи свій лівий черевик, а потім голосно, рішуче і без будь-яких ознак життя у голосі, роблячи наголос на кожному складі, промовив:

— Міс Барлоу, будьте такі ласкаві, надрукуйте лист містерові Фіну.

Цей старанно опрацьований лист він вимовив, ніби одне слово; а міс Барлоу одним духом відстукала його на друкарській машинці, ніби це й справді було одне слово. Потім він узяв инші гранки і синій олівець, і переправив слово «надприродній» на «чудесний», а «розстріляли на місці» — на «зупинили».

Такою приємною і корисною справою містер Нат займався аж до суботи, яка застала його за цим же столом, коли він диктував машиністці черговий текст і працював тим самим олівцем, виправляючи першу статтю Фіна. У вступі Фін накинувся на аристократів за їхні лиховісні таємниці, дух безнадійності та розпачу. Все це було написано у чудовому стилі, з влучними висловами, та редактор, як і годиться, доручив комусь поділити текст на малі частини з яскравими підзаголовками, щось на штиб «Знатна дворянка й отрута», «Жахливе вухо», «Круки у своєму гнізді» і так далі, використовуючи всі можливі варіянти. Потім Фін детально переповідав легенду про «Вухо», про яку він згадував у першому листі, а щойно тоді поділився власними відкриттями:

«Я знаю, що серед журналістів прийнято розмішувати закінчення розповіді на початку статті й робити з нього заголовок. Я також знаю, що журналістика часто зводиться до того, щоб інформацію „помер лорд Джонс“ сповістити тим людям, які до того навіть не підозрювали, що лорд Джонс взагалі колись існував. Я вважаю, що це, як багато инших журналістських звичаїв, не має нічого спільного зі справжньою журналістикою, і що у цьому випадку „Дейлі Реформер“ повинна показати гідний приклад для наслідування. Я маю намір висвітлювати події такими, якими вони є насправді. Також я назву справжні імена дійових осіб, і багато хто з них готовий засвідчити достовірність моєї розповіді. А що стосується заголовку та сенсаційних узагальнень, то ви отримаєте їх на завершення.

Отож, я йшов доріжкою для пішоходів, котра простягалася через чийсь фруктовий садок у Девонширі. Ця місцина всім своїм виглядом нагадувала мені про девонширський сидр, і, ніби навмисне, стежина привела мене до невеличкої таверни. Це була довга і низька споруда, насправді вона складалася з котеджу та двох комор, над якими була суцільна солом’яна покрівля. Вона була схожа на пасма коричневого та сірого волосся, яке виросло тут ще в доісторичні часи. Біля дверей була вивіска з написом „Блакитний дракон“, а під нею — довгий стіл. Такі столи часто можна було побачити біля кожної англійської таверни, ще до того, як непитущі вкупі з пивоварами занапастили нашу свободу. За цим ось столом сиділо троє джентльменів, які могли б жити сто років тому.

Тепер, коли я ближче познайомився з ними, то без особливих зусиль можу описати свої враження. Але тоді ці люди видалися мені примарами. Головною фігурою в цій групі був огрядний чоловік, що сидів у центрі, обличчям до мене. Він був у чорному одязі, з рум’яним, навіть апоплексичним, обличчям, високим лобом і насупленими бровами. Коли я уважніше придивився до нього, то й сам не міг збагнути, чому його особа наштовхнула мене на думки про старовину. Можливо, таке враження на мене справив крій його білого комірця і ще глибокі зморшки на лобі.

Ще важче передати враження, які на мене справив чоловік, що сидів з правого боку столу. Правду кажучи, вигляд у нього був цілком буденний, таких можна зустріти на кожному кроці. Кругле обличчя, темне волосся, короткий ніс, схожий на картоплину, він також був одягнений у чорну сутану, щоправда, строгішого крою. Як тільки я побачив його капелюх з широкими, вигнутими крисами, який лежав на столі, я відразу зрозумів, чому його вигляд нагадав мені про старовину. Це був католицький священик.

А третій чоловік був, напевно, головною причиною моїх дивних вражень. Він сидів з протилежного боку столу і не виділявся ані зростом, ані одягом. Його худющі кінцівки щільно обтягували вузькі рукави та штани. Обличчя у чоловіка було бліде, навіть жовтувате, ніс — орлиний, він видавався похмурим також тому, що запалі щоки були підперті старомодним комірцем. А волосся, котре мало б бути темно-коричневим, насправді мало дивний тьмяно-багряний відтінок, а в поєднанні з жовтуватим обличчям воно видавалося навіть не рудим, а фіолетовим. Цей відтінок впадав у вічі особливо тому, що волосся було неприродно густе й довге, до того ж — було завитим. Однак, після ретельних роздумів, я прийшов до висновку, що враження старовини робили високі бокали, кілька цитрин на столі та дві глиняні люльки. А також та історія, котра сягала давнини, адже саме через неї я прибув у цю місцину.

Таверна була відчинена. Я, як бувалий репортер, недовго думаючи, сів за довгий стіл і замовив сидр. Огрядний чоловік у чорному одязі був доволі обізнаним, особливо у тому, що стосувалося довколишніх пам’яток старовини; низенький чоловік у сутані був менш говірким, однак він видався мені більш освіченим. Ми розговорилися. Однак третій з них, підстаркуватий джентльмен у вузьких штанах, виглядав стриманим і зарозумілим до тих пір, поки я не згадав у розмові про герцога Ексмура та його предків.

Мені видалося, що двоє моїх співрозмовників дещо збентежилися, зате третій відразу пожвавився. Він говорив стримано, а вимова свідчила про те, що я маю справу з освіченим джентльменом. Пихкаючи люлькою, він почав розповідати різні жахливі історії — про те, як один з Ексмурів повісив власного батька, а инший прив’язав свою дружину до підводи і так наказав проволокти її через усе село і бити при цьому батогами, а ще инший підпалив церкву, де було багато дітей, і так далі.

Деякі з його розповідей зовсім не придатні до друку, як наприклад історія про Червоних монахинь, або огидна історія про плямисту собаку, або історія про те, що трапилося у каменоломні. Та він спокійнісінько сидів, манірно попиваючи вино з високого келиха, і перелічував оці всі непоштиві й ганебні історії.

Я помітив, що огрядний чоловік навпроти мене, намагається делікатно зупинити Нашого співрозмовника, однак з поваги до нього, він так і не наважився цього зробити. Низенький священик, який сидів в иншому кінці стола, не виглядав збентеженим. Він зосереджено роздивлявся стіл і слухав розповіді старого джентльмена, а з його обличчя можна було зрозуміти, наскільки йому боляче слухати це.

— Здається, вам не надто подобається родовід Ексмурів, — звернувся я до оповідача.

Він уважно подивився на мене, манірно стиснувши губи, потім різко розбив свою люльку та келих об стіл, підвівся і випрямився в увесь зріст — досконалий джентльмен з запальною вдачею.

— Ці джентльмени можуть вам розповісти, — промовив він, — чи у мене є причини на те, аби захоплюватися родоводом Ексмурів. З давніх-давен прокляття Ерів нависає над цією околицею, і багато хто постраждав від цього. Ці панове знають, що немає нікого, хто постраждав би більше, аніж я.

Він роздушив каблуком осколок келиха, який упав на землю, і пішов геть. Через кілька хвилин він ніби розчинився у вечірніх сутінках, поміж стовбурами старезних яблунь.

— Надзвичайно дивний джентльмен, — звернувся я до своїх співрозмовників. — Ви часом не знаєте, що йому зробила родина Ексмурів? Хто він?

Огрядний чоловік у чорному одязі несамовито вирячився на мене, ніби бик, якого от-от мали забити. Мені навіть здалося, що він не зрозумів запитання. Та врешті промовив:

— Як? То ви не знаєте, хто це?

Я заперечливо похитав головою, і за столом знову запанувала тиша. Потім низький священик, все ще дивлячись у стіл, сказав:

— Це герцог Ексмур.

І перш ніж я встиг отямитися від почутого, він спокійнісінько додав:

— А це доктор Мал, бібліотекар герцога. Моє прізвище — Бравн.

— Але, — затинаючись, врешті вимовив я, — якщо він — герцог, то навіщо він так паплюжить своїх предків?

— Здається, він справді вірить, що вони прокляли його, — відповів отець Бравн. А потім дещо недоречно додав: — От тому він і носить перуку.

Минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що він хоче цим сказати.

— Ви натякаєте на ту легенду про химерне вухо? Я, звичайно ж, чув про неї, та це, поза сумнівом, лише забобони й вигадки, хоча вони могли виникнути на основі якоїсь реальної події. Якось я подумав, що це могло бути своєрідним поясненням каліцтва. У шістнадцятому столітті так карали злочинців — їм відрізали вуха.

— Не думаю, що йдеться про це, — задумливо відповів низенький священик. — Ми всі знаємо, що ані наука, ані закони природи не заперечують того, що у родинні може траплятися спадкове каліцтво. Наприклад, коли одне вухо набагато більше, аніж другого.

Бібліотекар міцно стиснув велику і лису голову великими червоними руками, він сидів у позі людини, котра обдумує власні обов’язки.

— Ні, — врешті простогнав він, — все-таки ви несправедливі до цього чоловіка. Ви зрозумійте, у мене немає причин, щоб захищати його, або хоча б зберігати йому вірність. Він поводився зі мною, як тиран, зрештою, так само, як з иншими. Не думайте, що якщо він посидів отут з нами, то відразу перестав бути лордом у найгіршому сенсі цього слова. Він покличе слугу, який знаходиться за милю від нього, і накаже йому задзеленчати дзвоником, що стоїть біля нього, лише для того, щоб инший слуга, який знаходиться за три милі, приніс йому сірники, до яких потрібно зробити лише три кроки. Йому потрібен лакей, щоб ніс його ціпок, і ще один, щоб подавати йому в театрі бінокль, і ще…

— Зате йому не потрібен камердинер, щоб чистити одяг, — на диво холодно втрутився священик. — Тому що камердинер міг би почистити ще й перуку.

Бібліотекар повернувся до нього, здається, зовсім забувши про мою присутність. Він був дуже схвильованим, а вино ще й розігріло його.

— Я не знаю, звідки вам це відомо, отче Бравне, — сказав він, — та ви маєте рацію. Він доручає иншим робити замість себе майже все, та одягається без сторонньої допомоги. І завжди на самоті. Якщо б хтось тільки з’явився біля дверей його вбиральні, того відразу ж вигнали б з роботи, навіть не давши рекомендацій.

— Милий чоловік, — зауважив я.

— Ні, він не милий, — просто відповів доктор Мал. — І все-таки я продовжую наполягати: ви несправедливі стосовно нього. Джентльмени, герцог справді відчуває гіркоту родинного прокляття, про котре він щойно говорив. Цей чоловік з величезним соромом і страхом ховає під перукою щось дуже жахливе, що, як він вважає, не може побачити людське око. Я знаю, що це правда; також знаю, що це не звичайне каліцтво і не спотворення, завдане злочинцями. Це щось зовсім инше. Мені відомо, що йдеться про щось набагато страшніше. Я чув розповідь на цю тему одного чоловіка, а він набагато мужніший, аніж ми з вами. Так ось, він намагався проникнути в цю таємницю, та це його так налякало, що відмовився від свого задуму й утік.

Від здивування я аж рота роззявив, а Мал продовжував, усе ще стискаючи руками обличчя і зовсім забувши про мою присутність.

— Я можу розповісти про це, отче, тому що цим хочу захистити герцога, а не зрадити його. Ви ніколи не чули про ті часи, коли він ледь не втратив усі свої маєтки?

Священик заперечливо похитав головою; і бібліотекар продовжив свою розповідь, яку він почув від свого попередника. А той, як ми зрозуміли з розповіді, був для доктора Мала і наставником, і покровителем, і викликав безумовну довіру. Спочатку це була звичайна розповідь про розорення знатного роду та про родинного адвоката. Цей адвокат, проте, обманював досить чесно, сподіваюся, ви розумієте, про що я кажу. Замість того щоб використовувати довірені йому фонди, він скористався необачністю герцога і втягнув цю родину у фінансову кризу. І тоді бідолашний герцог уже був змушений віддати адвокатові свої гроші не на зберігання, а в повноцінну власність.

Адвоката звали Ісаак Грій, та герцог завжди називав його Єлисей; можливо, тому, що він був цілком лисий, хоча йому ще не виповнилося й тридцяти. Його кар’єра розвивалася дуже стрімко, хоча її початки доволі брудні: він був поліцейським агентом чи інформатором, потім — лихварем. А згодом, коли він став повіреним Ексмурів, у нього вистачило розуму, аби дотримуватися формальностей, аж поки він не завдав вирішального удару. Він зробив це під час обіду: старий бібліотекар стверджував, що й до сьогодні пам’ятає, як виглядали вишукані абажури й карафки, коли непоказний адвокат з посмішкою на обличчі запропонував герцогові, аби той віддав йому половину свого маєтку. Того, що було потім, неможливо забути: у мертвій тиші герцог схопив карафку й розбив її на лисій голові адвоката так само раптово, як сьогодні розбив склянку. На голові адвоката залишилася трикутна рана, його погляд змінився, а от посмішка залишалася незмінною. Похитуючись, він підвівся і завдав удару у відповідь, зрештою, цього можна було від нього сподіватися.

— Я навіть радий, — сказав він, — оскільки тепер я зможу забрати від вас цілий маєток. Закон буде на моєму боці.

Кажуть, що обличчя Ексмура було білим, як полотно, та блиск в його очах не згас.

— Закон буде на вашому боці, — відповів він, — та ви не отримаєте мого маєтку. Чому? Та тому що це було б для мене крахом. І якщо ви задумаєте забрати мої володіння, то я… то я зніму перуку. Ви, нікчемний, обскубаний півень, будь-хто може дивитися на вашу жалюгідну лисину. Та якщо хтось погляне на мою голову, то, присягаюся, це буде остання мить його життя.

Думайте, що хочете, і робіть які завгодно висновки, та Мал клянеться усім на світі, що адвокат якусь мить стояв з відкритим ротом і розмахував кулаками, а потім просто вибіг з кімнати і більше ніколи не з’являвся в цій околиці. З того часу Ексмура бояться більше не як землевласника і суддю, а як чаклуна.

Доктор Мал супроводжував свою розповідь доволі театральними жестами, і робив це з дещо перебільшеним, як на мене, ентузіязмом. До того ж мені здалося, що вся ця історія більше схожа на звичайнісіньке базікання старого хвалька. Та перш ніж завершити першу частину свого розслідування, мушу визнати, що я зробив кілька запитів і отримав підтвердження його розповіді. Старий сільський аптекар розповів мені, що якось уночі до нього прийшов лисий чоловік у фраку, який назвався Ґріном, та попросив обробити і заклеїти пластиром трикутну рану на лобі. А зі старих газет і судової документації я довідався, що якийсь Грін погрожував герцогові судовим процесом, який таки почався».

Містер Нат, редактор газети «Дейлі Реформер», написав кілька вкрай нерозбірливих слів на першій сторінці рукопису, потім на полях зробив кілька зовсім незрозумілих позначок і голосно звернувся до міс Барлоу:

— Надрукуйте лист містеру Фіну.

Декілька днів пізніше цей енергійний та розсудливий редактор читав другу частину розповіді містера Фіна про таємниці великосвітського життя, і його блакитні очі відкривалися все ширше і ширше. Рукопис починався так:

«Я зробив вражаюче відкриття. Сміливо зізнаюся, що це перевищило всі мої сподівання, і буде просто потрясінням для читачів. Я стверджую, без тіні марнославства, що все, про що тут пишу, читатимуть у всій Европі, а також в Америці та колоніях. Я дізнався про все за тим же звичайнісіньким сільським столом, у тому ж яблуневому саду.

Цю розповідь я завдячую низенькому священику на прізвище Бравн; він — надзвичайна людина. Товстий бібліотекар залишив нас, можливо, він засоромився власної балакучості, а може, був стурбований тим приступом гніву, в якому нас залишив його таємничий господар. У кожному разі, він пішов услід за герцогом. Отець Бравн взяв зі столу цитрину і почав розглядати її з дивним задоволенням.

— Який прекрасний колір у цієї цитрини! — промовив він. — А от у перуці герцога колір мені зовсім не подобається.

— Здається, я вас не зовсім розумію, — відповів я.

— Насмілюся ствердити, що у нього є вагомі причини на те, щоб ховати власні вуха, подібно, як король Мідас, — продовжував священик з бадьорою простотою, котра за цих обставин видавалася мені дещо легковажною. — Я цілком розумію, що набагато краще було б закрити їх волоссям, а не залізними пластинами або шкіряними навушниками. Та якщо він вибрав волосся, то чому воно має неприродній колір? Такого кольору волосся не було ні в кого у цьому світі. Його перука більше схожа на хмарину в променях вечірнього сонця, що сховалася за верхівками дерев. Чому він ретельніше не приховує своє родинне прокляття, якщо справді соромиться його? Хочете, я скажу вам, чому… Та тому, що він зовсім його не соромиться. Він ним пишається.

— Як можна пишатися такою потворною перукою і такою потворною родинною історією? — запитав я.

— Усе залежить від того, — відповів дивний низький чоловічок, — як ви ставитеся до подібних справ і речей. От, наприклад, у вас не набагато більше снобізму та марнославства, ніжу всіх нас. Скажіть мені, хіба часом вам не видається, що це не так вже й погано похвалитися родинним прокляттям? Хіба ви не пишалися б, якби спадкоємець жахливого роду Гламісів назвав вас своїм приятелем? Або якби родина Байронів довірила вам, і лише вам, зловісні таємниці свого роду? А тому не варто надто суворо судити аристократів за їхні слабкості та снобізм у ставленні до своїх бід, тому що ми на їхньому місці поводилися б так само.

— І справді, ви маєте рацію! — вигукнув я. — Так-так, це правда! У родині моєї матері була легенда про фею, яка попереджала про смерть; і мушу визнати, що у важкі хвилини мого життя це мене втішало.

— Пригадайте собі, — продовжував священик, — який потік отрути вилився з тонких губ герцога, коли ви згадали про його предків. Хіба він почав би розповідати першому зустрічному про всі ці жахіття, якби не пишався ними? Він не приховує того, що носить перуку, він не приховує свого походження, він не приховує родинного прокляття, він не приховує родинних злочинів, але…

Голос низенького чоловіка змінився так раптово, він різко стиснув свій кулак, а його очі так несподівано заблистіли й округлилися, ніби у сови, яка щойно прокинулася, що у всіх склалося враження, немовби за столом стався маленький вибух.

— Але, — завершив він, — герцог справді зберігає таємницю свого одягання.

В цю мить мої нерви максимально напружилися, оскільки з-за рогу будинку у товаристві бібліотекаря вийшов герцог з волоссям, що мало колір заходу сонця. Вони мовчки наближалися до нас. Перш ніж герцог підійшов настільки близько, щоб почути нашу розмову, отець Бравн цілком стримано додав:

— Чому ж він так приховує таємницю своєї бузкової перуки? Мабуть, тому, що це зовсім не та таємниця, про яку ми з вами думаємо.

Герцог підійшов до нас і з притаманною йому гідністю сів на своє місце за столом. Бібліотекар тупцяв на одному місці, як величезний ведмідь, і не наважувався сісти. Герцог з цілковитою серйозністю звернувся до низенького священика:

— Отче Бравн, — сказав він, — доктор Мал повідомив мені, що ви прибули сюди, аби звернутися до мене з проханням. Я не стверджуватиму, що все ще сповідую релігію своїх предків, та, в пам’ять про них і перші дні нашого знайомства, я готовий вислухати вас. Однак, гадаю, ви бажаєте розмовляти без свідків.

Те, що залишилося у мені від джентльмена, примусило мене підвестися. А те, що було в мені від журналіста, змушувало стояти в очікуванні. Перш ніж я вийшов із цього заціпеніння, священик різким рухом руки зупинив мене.

— Якщо ваша світлість вислухає моє прохання, — промовив він, — і якщо я зберіг ще право давати вам поради, то наполягав би на тому, щоб нашу розмову чуло якомога більше осіб. Я всюди зустрічаю сотні людей, серед яких є навіть багато моїх одновірців, і їхня уява отруєна забобонами і чарами. Благаю вас: зруйнуйте це неподобство! Я хотів би, щоб увесь Девоншир побачив, як ви це зробите!

— Даруйте великодушно, але що я маю зробити?! — запитав герцог, а його брови від здивування вигнулися дугою.

— Ви повинні зняти свою перуку, — відповів отець Бравн.

Обличчя герцога здавалося застиглим, він лише подивився на прохача якимось скляним поглядом — страшнішого виразу на людському обличчі я ще ніколи не бачив, присягаюся. Я помітив, що великі ноги бібліотекаря захиталися, ніби віддзеркалення стовбурів у річці, а в моєму мозку, хай як намагався цього позбутися, вперто крутилася безглузда фантазія, що на деревах довкола нас сидять не принишклі птахи, а дияволи.

— Я зглянуся над вами, — відповів герцог, а в його голосі чулася нелюдська пихатість. — Відкидаю ваше прохання. Мені лиш досить натякнути вам, що за тягар доводиться мені нести, як ви лежатимете біля моїх ніг і благатимете, щоб я зупинився. Тому звільню вас від цього видовища. Ви не побачите жодної літери з того, що написано на вівтарі Невідомого бога.

— Я знаю цього Невідомого бога, — спокійно відповів маленький священик, а його впевненість була твердою, як гранітна скеля. — Його ім’я — Сатана. Істинний Бог став людиною і жив серед нас. І тому кажу вам: де б ви не побачили людей, якими керує таємниця, знайте, що в тій таємниці — беззаконня. Якщо диявол говорить вам, що є щось надто жахливе для людського ока, то подивіться на це. Якщо він говорить, що є щось надто жахливе для людського вуха, то вислухайте це. І якщо якась правда видасться вам нестерпною, — стерпіть її. Ваша світлосте, благаю вас покінчити з цим жахіттям негайно, раз і назавжди.

— Якщо я зроблю це, — тихо промовив герцог, — ви і все те, чим ви живете й у що вірите, загине. За проблиск миті ви пізнаєте велике Ніщо й помрете.

— Нехай розп’яття Христа додасть вам відваги, — сказав отець Бравн. — Негайно зніміть перуку!

Я схвильовано нахилився над столом і слухав цей незвичайний словесний поєдинок. Раптом у моїй голові з’явилася шалена думка.

— Ваша світлосте! — вигукнув я. — Ви блефуєте! Знімайте перуку або я зірву її!

Мабуть, мене можна було б звинуватити у нападі, та я вважаю, що вчинив так, як цього вимагали обставини. Коли герцог незворушно промовив: „Я відмовляюся“, — тоді я просто накинувся на нього.

Упродовж трьох хвилин, які видалися мені дуже довгими, герцог пручався. Він робив це так завзято, ніби всі сили пекла допомагали йому, а я закидав його голову назад, поки яскрава перука врешті не спала з неї. Мушу визнати, що коли перука впала, я аж замружив очі.

Отямився від вигуку містера Мала, який підбіг до нас. Ми обоє схилилися над лисиною герцога. Мовчанку порушив вигук бібліотекаря:

— Що все це означає? Тут немає чого приховувати. Його вуха нічим не відрізняються від наших.

— Так, — відізвався отець Бравн. — Ось це йому й доводилося приховувати.

Священик підійшов до герцога, але навіть не глянув на його вуха. З чудакуватою серйозністю він роздивлявся лоб, а потім вказав на ледь помітний трикутний шрам, який вже давно зажив.

— Це містер Грін, якщо я добре зрозумів, — люб’язно промовив священик. — Врешті-решт, він таки отримав маєток герцога.

А тепер дозвольте мені повідомити читачам нашої газети те, що мені видається найбільш дивним у всій цій історії. Всі ці перетворення, які, напевно, нагадують вам перські казки, насправді з самого початку (за винятком мого нападу) були цілком законними, враховуючи всі можливі формальності.

Чоловік зі звичайними вухами і шрамом на лобі — зовсім не самозванець. Хоча він носить (у певному сенсі) перуку иншого чоловіка, він не присвоїв собі чужого титулу. Він і справді — герцог Ексмур. Ось як це трапилося. У старого герцога справді була невелика деформація вуха, і це справді було спадкове. Він справді дуже болісно переживав це, і цілком вірогідно, що під час розмови з містером Гріном, коли герцог жбурнув у нього карафкою, він міг назвати свою ваду прокляттям. Та ця суперечка завершилася зовсім не так, як подейкують. Грін подав справу на судовий розгляд і отримав маєток; знеславлений герцог застрелився, не залишивши після себе спадкоємця. Через доволі великий проміжок часу прекрасний британський уряд відновив „вимерлий“ рід Ексмурів і, як і годиться, надав титул найголовнішій особі, до якої перейшов спадок.

Цей чоловік використав старі легенди. Цілком можливо, що він справді захоплювався ними і навіть заздрив Ексмурам. І ось тисячі бідних англійців тремтять лише від згадки про представника старовинного роду і страшне прокляття, котре висить над ним, наче Дамоклів меч. А насправді вони бояться того, хто якихось дванадцять років тому був безпритульним, лихварем і крутієм.

Гадаю, ця історія дуже типова для нашої аристократії, такої, якою вона є і буде до тих пір, поки Бог не пошле нам рішучих і хоробрих людей».

Містер Нат поклав рукопис на стіл і доволі різко звернувся до міс Барлоу:

— Міс Барлоу, надрукуйте, будь ласка, лист містерові Фіну.

Поки міс Барлоу бадьоро відстукувала лист на друкарській машинці, редактор зім’яв рукопис і викинув його у смітник, та перш ніж це зробити, він встиг автоматично замінити слово «Бог» на «обставини».