Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Дуель доктора Хірша

Мсьє Моріс Брюн та мсьє Арман Арманьяк поважно крокували сонячними Єлисейськими полями. Це були приземкуваті, жваві і дещо самовпевнені чоловіки. На обличчях в обох були чорні борідки, які здавалися штучними, та це була данина дивакуватій французькій моді, згідно з якою справжнє волосся мало видаватися штучним. У мсьє Брюна під нижньою губою чорніла борідка, що виглядала немов приклеєна. Мсьє Арманьяк, щоб виглядати більш оригінально, прикрасив свою нижню щелепу двома борідками, по одній з кожного боку. Чоловіки були молодими, і кожен з них вважав себе атеїстом. Їхні судження вирізнялися безапеляційністю та непослідовністю. Обоє були учнями доктора Хірша, відомого науковця, публіциста та мораліста.

Мсьє Брюн прославився тим, що запропонував вилучити з французької літератури слово «Адью»[7] та заборонити його вживання у повсякденному житті. «Таким чином, стверджував він, саме слово, котре означає вигаданого Бога, піде в небуття». А от мсьє Арманьяк зі всіх сил боровся з мілітаризмом. Це саме він висловив побажання, аби змінити слова «Марсельєзи», і, замість: «Громадяни, до зброї!», співати: «Громадяни, на страйки!». Та його антимілітаризм був якимось своєрідним, французьким. Якось один видатний і дуже заможний англійський квакер,[8] який обговорював з мсьє Арманьяком питання, як їм краще влаштувати роззброєння усієї планети, був здивований пропозицією цього молодика.

Так ось, мсьє Арманьяк запропонував, що насамперед потрібно налаштувати солдат, аби вони перестріляли своїх офіцерів, — це неабияк роздратувало боговгодного квакера.

На ці та инші справи зовсім по-иншому дивився їхній лідер і духовний батько. Доктор Хірш народився у Франції і тут здобув велику славу завдяки своїм науковим працям. Та темпераментом від своїх земляків він все-таки відрізнявся. Це була надзвичайно м’яка, мрійлива та гуманна особа, а його погляди на життя, незважаючи на значну долю скептицизму, були доволі близькі до засад трансцендентальної філософії Канта. Якщо коротко, він був радше німцем, аніж французом; а його учні й послідовники, хоча й захоплюватися ним, та все-таки десь у глибині своєї галльської душі несвідомо засуджували його за те, що він бореться за мир так миролюбно. Послідовники в усій Европі трактували Поля Хірша як святого. Його великі й відважні космічні теорії вражали багатьох. А от їх творець вів аскетичний спосіб життя, він був прихильником етики, дещо відстороненої від життя; у його поглядах відчувався вплив Дарвіна і навіть Толстого. Та його не можна було назвати анархістом чи космополітом; стосовно роззброєння він притримувався поміркованих поглядів, які брали до уваги еволюцію. Уряд висловлював чимале зацікавлення винаходами доктора Хірша у сфері хімії. До останніх його винаходів належала безшумна вибухова речовина, формулу якої уряд старанно зберігав у суворій таємниці.

Будинок вченого був розташований на милій вуличці неподалік Єлисейських полів. Це одна з тих вуличок, вздовж котрої ростуть каштани, і зараз, у розпал літа, вона була схожою на тінистий парк. Сонячне проміння ледве пробивалося крізь густе і пишне листя, лише майданчик перед невеликим кафе був незатінений. Ось якраз навпроти кафе й знаходився будинок прославленого доктора Хірша. На вікнах виднілися білі й зелені штори, на другому поверсі був залізний балкон, пофарбований також у зелений колір. Під балконом був вхід на невелике подвір’я, де виднілися яскраво-зелені кущі і кахельна стіна. Ось саме до цього будинку й прямували двоє молодих французів, які жваво розмовляли.

Двері їм відчинив Сімон, старий слуга доктора. Він також виглядав наче вчений: чорний, суворий костюм, окуляри, сиве волосся, конфіденційна манера поведінки. І справді, Сімон більше підходив на роль великого вченого, аніж його господар доктор Хірш, який будовою свого тіла нагадував роздвоєну редиску, а його голова чимось була схожа на цибулину. Поважно, наче відомий лікар, який дає рецепт, Сімон подав мсьє Арманьяку лист. Джентльмен відкрив конверт з істинно французькою нетерплячістю і швидко прочитав. Доктор Хірш писав:

Мсьє Арманьяк подивився на мсьє Брюна. Мсьє Брюн узяв лист, прочитав і подивився на мсьє Арманьяка. Потім обоє швидко перейшли через вулицю, всілися за столиком під каштанами і замовили дві великі склянки огидного зеленого абсенту, який вони звикли пити за будь-якої погоди і в будь-який час. Кафе виглядало порожнім. За одним столиком сидів військовий, який пив каву, а за иншим — високий чоловік з малою склянкою сиропу та священик, який взагалі нічого не замовив.

Моріс Брюн відкашлявся і сказав:

— Звичайно, ми повинні допомогти вчителеві, чого б це нам не коштувало, та…

Вони якусь мить помовчали, а потім мсьє Арманьяк промовив:

— У нього, безперечно, є якісь причини, щоб не зустрічатися з цим офіцером, але…

Та перш ніж він устиг завершити фразу, у будинку навпроти почувся якийсь шум, мабуть, вчений таки позбувся надокучливого гостя. Кущі під аркою зашелестіли, розсунулися на різні боки, і з них кулею вилетів непроханий гість. Це був чоловік міцної статури, з малою тірольською шапочкою на голові, що з’їхала на бік. Зрештою, постать цього чоловіка також можна було назвати тірольською. Це був широкоплечий чолов’яга, доволі рухливий, одягнений у бриджі. Його обличчя було смугле, ніби горіх, а карі очі тривожно блистіли. Темне волосся було гладко зачесане і акуратно підстрижене, а особливо впадали в око його чорні вуса, майстерно закручені вгору, вони чомусь нагадували роги бізона. У незнайомця була міцна, бичача шия; та вона була схована під великим кольоровим шарфом. Чоловік замотався ним по самі вуха, а кінці шарфа звисали спереду, немов елемент якогось чудернацького жакета. Кольори шарфа були дуже глибокі і насичені: темно-червоний, тьмяно-жовтий, фіолетовий. Це схиляло до думки, що це якась східна річ. У такому одязі незнайомець був більше схожий на якогось варвара або на угорського поміщика, а не на французького офіцера. Проте його вимова була просто досконалою, а патріотизм був настільки імпульсивним, що видавався навіть недоречним. Не встиг він вискочити з-під арки, як на весь голос загорлав: «Де ви, французи?», немов християнин у Мецці, який скликає своїх єдиновірців.

Арманьяк і Брюн зірвалися на рівні ноги, та все одно було надто пізно. З усіх боків до місця дивної події бігли люди, зібралася невелика, зате активна, юрба. Виглядало на те, що чорновусий незнайомець непогано знається на вуличних промовах, він підбіг до кафе, заскочив на один зі столиків, схопився за гілку каштана, і закричав, ніби Каміль Демулен,[10] який кидає у натовп дубове листя.

— Французи! — вигукував він. — Я не вмію промовляти! Та Господь допомагає мені, і тому я скажу! Ці шахраї у мерзотному парламенті, які навчилися промовляти, також вміють мовчати. Вони вміють мовчати, як і шпигун, який затаївся у цьому будинку навпроти! Вони мовчать так само, як він, коли я стукав у двері його спальні! Вони мовчать так само, як він у цю мить, хоча й чує мій голос у своїй схованці! О, ці політикани мовчать дуже красномовно! Та врешті прийшов час, і пора промовити тим, хто не вміє промовляти. Вас видали прусам. Вас зрадили саме зараз. Вас зрадив чоловік, який живе навпроти. Я — Жюль Дюбоск, полковник артилерії у Белфор. Вчора біля Воз ми спіймали німецького шпигуна, у нього ми знайшли записку. Ось, я тримаю її у руці. О, дехто хотів би замовчати цю історію. Та я пішов до людини, котра написала цю записку, я пішов до чоловіка, який живе в ось цьому будинку! Це його почерк і його ініціяли. У записці подано вказівки, де можна знайти формулу нововинайденої безшумної вибухівки. Її винайшов доктор Хірш. І саме він написав цю записку. Записка написана німецькою, і ми знайшли її в кишені у німця. «Передайте своїй людині, що формулу порошку можна знайти у Військовому міністерстві. Рецепт написаний червоним чорнилом і схований у сірому конверті, який лежить у першій шухляді шафи, котра стоїть зліва від столу секретаря. Нехай ваш агент буде обережним. П. X.»

Ці відчеканені короткі фрази лунали, як кулеметна черга. Та було зрозуміло: цей чоловік або марить, або ж говорить святу правду. Натовп поділився на дві групи. Націоналісти, які були у більшості, почали навперебій щось вигукувати. Меншість, тобто інтелектуали на чолі з Брюном та Арманьяком, з таким самим запалом почали заступатися за доктора Хірша, та це лише дратувало їхніх опонентів.

— Якщо це військова таємниця, — вигукнув Брюн, — то чому ви репетуєте про неї посеред вулиці?

— А я вам відповім, чому я репетую! — горлав Дюбоск, перекрикуючи натовп. — Я відкрито пішов до Хірша. Я попросив конфіденційно пояснити мені все, що трапилося. Він відмовився будь-що пояснювати. Він послав мене до якихось своїх двох поплічників у кафе. Він вигнав мене з дому, та я повернусь! І повернусь я не один, зі мною прийдуть парижани!

Здавалося, від цих вигуків почали тремтіти кам’яні стіни будинків, хтось кинув камінь, потім ще один, і він потрапив у скляні двері на балконі. Обурений полковник знову побіг у арку, і тепер його крики було чути у подвір’ї. Натовп все збільшувався, люди стояли вже біля самісінького порогу будинку, де живе вчений-зрадник. Залишалося зовсім небагато, і будинок могла б спіткати доля Бастилії. Та раптом відчинилися балконні двері, і перед схвильованою юрбою з’явився доктор Хірш. Шаленство натовпу відразу змінилося у регіт. В такій ситуації його постать і справді виглядала безглуздо. Його довга і оголена шия та похилені плечі нагадували пляшку з-під шампанського. Та це була єдина святкова риса у цій постаті. Пальто теліпалося на ньому, як на вішакові, волосся дивного морквяного кольору було довгим, рідким і недоглянутим, а щоки і підборіддя були кумедно облямовані борідкою, котра, здавалося, от-от сповзе з обличчя. Він був дуже блідий, на обличчі поблискували сині окуляри.

Хоча доктор Хірш був мертовно-білий, та говорив він рішуче й строго, і натовп майже відразу втихомирився, і третю фразу доктора слухали вже у цілковитій тиші.

— …я хочу сказати вам лише про дві справи. По-перше, я хочу звернутися до моїх недоброзичливців і до моїх друзів. Своїм недоброзичливцям я кажу: так, це правда, що я не захотів розмовляти з мсьє Дюбоском, і даремно він намагається взяти приступом двері моєї кімнати. Також правда і те, що я попросив двох своїх знайомих зустрітися з ним. І зараз я поясню, чому! Тому що я не хочу і не можу бачитися з ним, бо це суперечить всім принципам гідности й порядности. Перш ніж я тріюмфуватиму у суді, і моя невинність буде очевидною, правила третейського суду вимагають, аби вирішити нашу суперечку з допомогою иншого способу. Тому, назвавши полковникові своїх секундантів, я цілком…

Арманьяк і Брюн почали радісно розмахувати капелюхами, і тоді навіть вороги доктора Хірша почали аплодувати, схвалюючи цей несподіваний виклик. Кілька фраз потонули у шумі натовпу, та потім знову запанувала тиша, і Хірш продовжував:

— А тепер кілька слів для моїх друзів: я завжди надавав перевагу тому, щоб відстоювати свої погляди з допомогою інтелектуальних аргументів, і колись людство еволюціонує такою мірою, що вони будуть вирішальними у суперечках. Та наша істина, яку ми проголошуємо, — це фундаментальні закони матеріялізму та спадковости. Мої наукові праці мають успіх, мої теорії загальновизнані, та у політиці я постійно страждаю від упереджености французів, котра у них ледь не в крові. Я не вмію промовляти так, як Клемансо[11] і Дерулед, тому що їхні промови — це відголос їхніх пострілів. Французам необхідні дуелянти так само, як англійцям потрібні спортсмени. Гаразд, я можу довести свою невинність, я сплачу цю варварську данину, і після цього повернуся до своїх улюблених занять.

Коли полковник Дюбоск знову вийшов на вулицю, то майже відразу до нього підійшли двоє чоловіків, які погодилися бути його секундантами. Одним з них був той самий військовий, який пив каву за одним зі столиків. Він просто запропонував:

— Я до ваших послуг, сер. Мене звати герцог де Валон.

Іншим секундантом погодився бути високий чоловік. Його приятель, священик, намагався його відмовити від цього, та потім просто відійшов.

У кафе «Шарлемань» саме подавали легку вечерю. Столики стояли під відкритим небом. Над головами відвідувачів не було ані скляної, ані позолоченої стелі, роль даху виконували декоративні дерева, під якими й були розташовані столики. Дерев було досить багато, і вони виглядали як невеликий фруктовий сад. Біля столика у центрі цієї площадки у цілковитій самотності сидів низенький товстуватий священик. Перед ним стояла тарілка з невеликими рибками, а також різноманітні додатки. Священик їв неквапливо, він смакував кожен шматок. Життя отця Бравна було дуже поміркованим та простим, і тому він умів цінувати несподівані й нечасті приємності; він був поміркованим епікурейцем. Священик не піднімав своїх очей від тарілки, довкола котрої стояли тарілочки з червоним перцем, цитринами, чорним хлібом, маслом і таке инше. Та раптом на стіл упала довга тінь, це його друг Фламбо сів навпроти. Він був похмурий.

— Боюся, мені слід залишити цю справу, — важко промовив він. — Я серцем і душею на боці таких французьких солдат, як оцей Дюбоск, й усім серцем і душею я проти таких французьких атеїстів, як Хірш. Та виглядає на те, що тут трапилася якась помилка. Ми з герцогом перевірили обвинувачення, і я дуже задоволений, що ми це зробили.

— І що, записка виявилася фальшивою? — запитав священик.

— Та в цій справі все дуже дивне, — відповів Фламбо. — Це, безумовно, почерк доктора Хірша. Це підтверджують усі без винятку. Та це написав не Хірш. Якщо він патріот Франції, то він не став би передавати секретну інформацію Німеччині. Якщо ж він німецький шпигун, то також не міг цього написати, тому що з цієї інформації немає жодної користи.

— Ви маєте на увазі, що ця інформація неправдива? — запитав отець Бравн.

— Неправдива, — відповів здоровань, — і неправдива саме стосовно місця, де схований секретний рецепт. Хірш посприяв нам, і Військовий департамент дозволив нам оглянути шухляду, де мав би бути таємничий конверт. Про це знали лише ми з герцогом, доктор Хірш та міністр військових справ. І міністр погодився посвятити нас у цю таємницю лише для того, щоб не допустити до поєдинку. І якщо звинувачення Дюбоска — лише марення непритямного, то ми не будемо йому допомагати.

— Справді? — запитав священик.

— Справді, — похмуро відповів Фламбо. — Той, хто незграбно вдався до цієї підробки, не мав зеленого поняття, де насправді сховано рецепт. У записці написано, що папір лежить у шафі, зліва від столу секретаря. А насправді шафа стоїть праворуч від столу. У записці сказано, що це має бути сірий конверт, всередині — велика картка, списана червоним чорнилом. Нічого подібного, рецепт написаний звичайнісіньким чорним чорнилом. Це просто нісенітниця, що доктор Хірш міг зробити такі помилки стосовно документа, про який знав лише він. Так само ніхто не повірить, ніби Хірш навмисне вказав на иншу шухляду. Гадаю, нам потрібно залишити цю справу і попросити вибачення у Хірша, цієї старої морквини.

Отець Бравн замислився. Він зачепив виделкою рибину на тарілці і запитав:

— А ви впевнені, що сірий конверт справді лежав у шафі праворуч від столу?

— Звичайно, — відповів Фламбо. — Сірий конверт, який насправді виявився білим, справді лежав…

Отець Бравн опустив на тарілку виделку з рибиною і здивовано витріщився на приятеля.

— Що? — перепитав він якимось зміненим голосом.

— Що «що»? — перепитав Фламбо, який зі смаком взявся за вечерю.

— Конверт справді не сірий? Фламбо, ви мене лякаєте.

— А що, до біса, — вас так налякало?

— Білий конверт, — серйозно відповів священик. — Якби він був сірий… Ну чому той конверт не сірий?! Якщо він справді білий, то це дійсно якась чорна справа. Що ж задумав Хірш?

— Та кажу ж вам, він не міг написати цієї записки! — вигукнув Фламбо. — У записці все навпаки. А доктор Хірш, винен він чи ні, достеменно знав усі факти і подробиці.

— Людина, котра написала цю записку, якраз і знала всі подробиці, — розсудливо завважив священик. — В іншому разі ця особа не змогла б переинакшити всі деталі. Фламбо, ви повинні знати, для того, аби змінити всі деталі й подробиці, потрібен диявольська спритність.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що людина, котра бреше, час від часу таки каже правду, — рішуче відповів низенький священик. — От уявіть, що хтось доручив вам віднайти будинок із зеленими дверима і синіми віконницями, перед яким (а не позаду якого) розташований невеликий садок. Біля будинку має бути пес (і жодних котів!), а його господарі п’ють лише каву, і не визнають чаювання. Ви не знаходите такого будинку і вважаєте, що його немає. Та я кажу вам: «Зачекайте». Я кажу вам: «А чи ви не бачили, бува, будинку із синіми дверима і зеленими віконницями, із садом позаду будинку, де тримають котів, а собак не підпускають і близько, де зранку і до вечора п’ють лише чай, і не визнають навіть запаху кави. Якщо ви бачили такий дім, то це саме те, що ви шукали. Людина, котра описала вам будинок, знала всі деталі, в іншому разі вона не змогла б змінити їх».

— І що ви хочете всім цим сказати? — запитав Фламбо.

— Та от, ніяк не можу збагнути. В цій справі з Хіршем я вже нічого не розумію. Поки йшлося про переплутані шухляди, чорне чорнило замість червоного, то я, так само як ви, вважав, що це просто промах шахрая, як ви кажете. Та число три — містичне, воно замикає коло. І коло замкнулося. Оскільки ані розташування шухляди, ані колір чорнила, ані колір конверта не збіглися з тим, що було написане у записці, — значить це не випадковість.

— А що тоді? Зрада? — запитав Фламбо, продовжуючи їсти.

— І навіть у цьому я не впевнений, — відповів отець Бравн, і на його обличчі знову з’явилася тінь збентеження. — Можу лише здогадуватися… Знаєте, я ніколи не міг збагнути, про що насправді йшлося у справі Дрейфуса. Я завжди краще розумів нематеріяльні докази, аніж будь-які инші. Ви ж пам’ятаєте, я більше можу сказати про людину, дивлячись їй у вічі, звертаючи увагу на тембр її голосу та інтонацію, на те, чи її сім’я почувається щасливою, чому вона віддає перевагу, а чого уникає. Так ось, а справа Дрейфуса мене дуже спантеличила. Я маю на увазі не ті жахливі звинувачення, які обидві сторони висунули навзаєм; я знаю (хоча це й звучить старомодно), що серед високопоставлених представників нашого людства знову можуть з’явитися новітні Ченчі та Борджія.[12] Ні, мене спантеличила щирість обох сторін. Я маю на увазі не політичні партії, рядові члени яких переважно чесні, і тому часто обдурені. Мені йдеться про змовників, якщо це були змовники. Я маю на увазі зрадника, якщо це був зрадник. Я маю на увазі людей, які мусили знати правду. Виглядає на те, що Дрейфус знав про свою невинність і про наклеп. А французькі державні діячі та військові знали про те, що це не наклеп. Зараз я говорю не про реальні події, а про те, у чому були впевнені учасники тих подій. Знаю-знаю, я висловлююся не надто зрозуміло, та, сподіваюся, ви вловили суть.

— Принаймні намагаюся. — відповів Фламбо. — А як все це пов’язане з Хіршем?

— Уявімо собі, що якась особа на відповідальному становищі, — вів далі священик, — починає передавати ворогові фальшиву інформацію. Припустімо також, що ця особа має благі наміри і хоче допомогти своїй батьківщині, вводячи ворога в оману. Припустімо, що ця особа починає входити у шпигунське коло, вона отримує якусь винагороду, у неї з’являються якісь зобов’язання. І ця особа, щоб зберегти таку подвійну позицію, ніколи не говорить всієї правди, але поводиться так, ніби всі все розуміють. Краща частина цієї особи (точніше, те, що від неї залишилось) ніби каже: «Я не допомагаю ворогові, я сказав, що конверт лежить у лівій шухляді». А підла частина єства завжди готова сказати: «Але вони, напевно, збагнуть, що насправді я мав на увазі праву шухляду». Гадаю, що, з погляду психології, таке пояснення цілком можливе, особливо у нашу інтелектуальну епоху.

— З погляду психології — можливе, це правда, — відповів Фламбо, — ви навіть пояснили, чому Дрейфус був впевнений у своїй невинності, а судді були переконані у його провині. Та ось історик з вами не погодився б, тому що у документі Дрейфуса (якщо це був його документ), були точні дані.

— Та я говорив зовсім не про Дрейфуса, — відповів отець Бравн.

За столиками в кафе вже не було відвідувачів, запанувала тиша. Сонце ще не зайшло, воно ніби заплуталося у гілках дерев. У цій тиші Фламбо різко відсунув свій стілець, і від цього по кафе ніби прокотилася луна, потім поклав лікоть на спинку крісла і суворо сказав:

— Гаразд, якщо Хірш зовсім не благородний вчений, а полохливий зрадник…

— Не будьте таким суворим стосовно зрадників, — м’яко сказав отець Бравн. — Вони не настільки й винні, просто не відчувають інстинкту самозбереження. Гадаю, що це можна порівняти із жінкою, яка відмовляє кавалерові у танці, або із бізнесменом, який потихеньку краде кошти, призначені на конкретні інвестиції. Їх навчили, що просто потрібно знати міру.

— В усякому разі, — нетерпляче вигукнув Фламбо, — поведінка цього доктора якось не сумісна з моїми принципами. Цей дивак Дюбоск може й трохи навіжений, та він все ж патріот.

Отець Бравн продовжував їсти малі рибинки.

Безпристрасність, з котрою священик продовжував вечерю, чомусь не сподобалася Фламбо. Він підвів на отця Бравна несамовиті чорні очі і запитав:

— Та що з вами діється? Дюбоск має рацію. Чи ви і його в чомусь підозрюєте?

— Мій друже, — промовив приземкуватий священик, і з якимось холодним відчаєм відклав ніж і виделку, — я сумніваюся в усьому. В усьому, що сьогодні трапилося. Вся ця історія, хоча вона й відбулася у мене на очах, видається мені якоюсь підозрілою. Я сумніваюся у всьому, що мої очі побачили сьогодні вранці. У цій справі є щось із кримінальної історії, де один говорить напівправду, а инший — напівбрехню. Тут обоє чоловіків… Гаразд! Щойно я розповів вам свою версію справи, котра влаштовує всіх. Так от, ця версія не влаштовує мене.

— Мене теж не дуже влаштовує, — похмуро відповів Фламбо, дивлячись, як отець Бравн смиренно доїдає свою вечерю. — Ви ж мали на увазі те, що зміст записки потрібно було розуміти навпаки. Це дуже розумно, але… мені видається, як би вам це сказати…

— Недуже переконливо, — швидко підказав священик. — Так-так, мені теж так видається. У цій справі є ще одна дуже сумнівна деталь. І вона дуже вже схожа на невмілу брехню школяра. Я бачу лише три пояснення: Дюбоска, Хірша і моє власне. Або цю записку написав французький офіцер, щоб знищити французького вченого, або ж записку написав французький вчений, щоб допомогти німецьким військовим, або ж її написав французький вчений, щоб збити з пуття німецьких військових. Отакі справи. Та чомусь мені видається, що секретна записка такого рівня мала б виглядати дещо по-иншому. У секретній записці мав би бути якийсь шифр, абревіатури, стисло наукові та спеціялістичні терміни абощо. А та записка, про яку ми говоримо, надмірно проста, щось на кшталт того, що можна прочитати в дешевеньких романах жахів: «У пурпуровій печері ти знайдеш золоту скриньку». Виглядає на те, що… автор записки написав її так навмисно, ну, щоб у ній відразу засумнівалися.

Перш ніж співрозмовники встигли обміркувати щойно сказане, як до них підбіг невисокий чоловік у формі французького військового і втомлено сів на стілець.

— У мене надзвичайні новини, — сказав герцог де Валон, — я якраз вертаюся від нашого полковника. Він пакує свої речі і хоче покинути країну ще сьогодні. Він попросив нас прийти на місце поєдинку і вибачитися від його імени.

— Що?! — вигукнув Фламбо, не повіривши власним вухам. — Вибачитися?

— Так, — різко відповів герцог, — саме так, ви можете собі це уявити?! Перед усіма присутніми, і саме тоді, коли мала б початися дуель. Він собі їде з країни, а ми з вами маємо вибачатися!

— Та що він собі думає? — обурювався Фламбо. — Він що, злякався жалюгідного Хірша? Хай йому грець! Як можна боятися того миршавого Хірша?

— Це якась змова, я вам кажу, от побачите! — сказав герцог. — Це змова жидо-масонів. Вони хочуть зробити з Хірша героя…

На обличчі отця Бравна не було й сліду емоцій, лише тінь якогось таємничого задоволення. А потрібно завважити, що вирази обличчя отця Бравна могли змінюватися миттєво, і в долю секунди всезнаючий мудрець перетворювався на недоумкуватого простака. Фламбо добре знав свого приятеля і тому зрозумів: отець Бравн про щось здогадався. Однак той не промовив ані слова, лише нарешті доїв свою рибу.

— І де ви бачили нашого вельмишановного полковника? — з іронією запитав Фламбо.

— Там, куди ми його й відвезли, у готелі «Сан Луї» на Єлисейських полях. Кажу ж вам, він пакує свої речі.

— Як ви думаєте, ми ще застанемо його? — запитав Фламбо, насупивши брови.

— Та навряд чи він встиг усе спакувати, — відповів герцог, — він, прецінь, збирається у далеку подорож…

— Ні, — просто відповів отець Бравн і підвівся з-за столика. — Це буде дуже коротка подорож. Насправді це буде одна з найкоротших подорожей. Та ми встигнемо його побачити, якщо візьмемо таксі.

Дорогою до готелю «Сен-Луї» отець Бравн не промовив ані слова. Врешті таксі зупинилося, і секунданти пішли за священиком у вузький провулок. Герцог не втримався і запитав отця Бравна, чи злочин Хірша справді полягає у тому, що він зрадник. Священик відповів досить неуважно:

— Ні, він просто дуже амбітний. Як Цезар, наприклад, — а потім якось недоречно додав: — Він живе один, отож йому все довелося робити самому.

— Якщо він дуже амбітний, то тепер може радіти, — розлючено сказав Фламбо, — парижани ладні його на руках носити, а наш клятий полковник збирається накивати п’ятами.

— Не говоріть так голосно, — прошепотів отець Бравн, — он, з’явився ваш «клятий» полковник.

Чоловіки напружили очі і прожогом сховалися у тінь від стіни. І справді, попереду вони побачили міцно збудовану постать дуелянта-втікача, в кожній руці він тримав по валізі, які, певно, були важкими, бо-він якось дивно човгав ногами. Дюбоск був одягнений так само, як і тоді, коли вони вперше побачили його, лише змінив альпіністські бриджі на звичайні штани. Було зрозуміло: він справді втікав з готелю.

Вузький провулок, у якому вони стояли, більше нагадував задрипаний задній двір або театральні декорації. З одного боку була довга стіна якогось невизначеного кольору, а в ній де-не-де виднілися брудні і зачинені двері, які вуличні хлопчиська розмалювали найрізноманітнішими закарлюками. У деяких місцях над стіною можна було помітити верхівки поодиноких дерев, а далі у сутінках виднілися довгі ряди високих будинків, фасади яких виходили на одну з вулиць. До них було зовсім близько, та в темряві вони були схожі на ряд мармурових гір. З иншого боку провулка, за високою позолоченою огорожею, виднівся похмурий парк.

Фламбо здивовано оглядався довкола.

— Знаєте що, — промовив він, — це місце нагадує мені…

— А на маєш! — вигукнув герцог, — він кудись щез. Полковник зник, яку якійсь дитячій казці!

— У нього був ключ, — пояснив священик. — Він відімкнув якісь двері й зайшов усередину.

Отець Бравн ще не закінчив фразу, і вони почули, як справді тихо замикаються якісь двері. Фламбо хотів було підбігти до дверей, та вони зачинилися перед його обличчям. Заінтригований Фламбо зупинився біля дверей, покусуючи свої чорні вуса. Потім він спритно, ніби мавпа, схопився довгими руками за край стіни і вже за мить був нагорі. Тепер його велетенська постать виднілася на стіні, поруч з верхівками дерев.

Герцог здивовано подивився на отця Бравна.

— Дюбоск придумав більш продуманий план втечі, ніж ми могли уявити, — сказав він. — Чогось мені здається, він не затримається у Франції.

— Він не затримається ніде на цьому світі, — відповів отець Бравн.

Очі герцога де Валона зблиснули, та запитав він майже пошепки:

— Гадаєте, це самогубство?

— І тіла ви не знайдете, — додав священик.

Десь згори пролунав крик Фламбо, він усе ще стояв на мурі:

— О, мій Боже, — вигукнув він по-французьки, — я ж вам казав, що це місце мені щось нагадує. Я врешті зрозумів: ми підійшли до будинку Хірша, тільки з иншого боку. А я вважав, що можу впізнати будинок ззаду так само легко, як і людину зі спини.

— І саме сюди зайшов Дюбоск, — вигукну герцог, ляснувши себе по стегні. — А це означає, що вони все-таки зустрінуться!

І він з галльською жвавістю заскочив на мур і всівся поруч із Фламбо, схвильовано махаючи ногами, як вуличний хлопчисько. Священик залишився самотньо стояти біля стіни, потім він сперся на неї і задумливо вдивлявся в останні відблиски сонця, котре вже майже зайшло.

Герцог, хоча й був досить схвильований, та все ж поводився як істинний аристократ: він лише спостерігав за будинком. А от Фламбо, який зберіг звички злодія (а тепер був детективом), вирішив зазирнути у вікно. Він стрибнув зі стіни на одну з гілок і поповз до єдиного вікна, у якому горіло світло. Червона штора не заслонювала усього вікна, Фламбо, обережно просуваючись по не надто надійній гілці, підповз якомога ближче. Він побачив, як полковник Дюбоск увійшов у яскраво освітлену розкішну спальню. Та навіть тут, на дереві, він чув розмову своїх приятелів, і пошепки повторював за ними:

— Вони все-таки зустрінуться!

— Вони ніколи не зустрінуться, — промовив отець Бравн. — Хірш мав рацію, коли сказав, що він не може зустрітися зі своїм супротивником. Ви не читали цікаве психологічне оповідання Генрі Джеймса[13] про двох людей, які ніяк не можуть зустрітися? Щось постійно стає їм на перешкоді, і врешті вони починають вбачати у цьому фатум і бояться зустрічі. Так ось, наш випадок ще цікавіший.

— У Парижі знайдуться люди, які вилікують їх від цих хворобливих вигадок, — мстиво промовив герцог. — Вони все одно зустрінуться на поєдинку, навіть якщо нам доведеться звести їх силою.

— Вони не зможуть зустрітися навіть на Страшному суді, — сказав священик, — навіть якщо Всемогутній Бог своїм перстом вкаже їм місце, а архангел Михаїл засурмить, навіть тоді, коли один з них чекатиме до посиніння, инший все одно не зможе прийти.

— Це що, якісь містичні байки? — нетерпляче запитав герцог де Валон, — це чому ж вони не можуть зустрітися, як нормальні люди?

— Вони надто несхожі один на одного, — відповів отець Бравн і загадково посміхнувся. — Вони надто суперечать один одному. Вони, так би мовити, заперечують один одного.

Він продовжував вдивлятися у дерева навпроти, які майже поглинула темрява, та герцог де Валон раптом різко обернувся, тому що почув здивований вигук фламбо. Приватний детектив, який продовжував спостерігати за кімнатою, помітив, як полковник увійшов і почав знімати верхній одяг. Спочатку Фламбо вирішив, що полковник справді має намір вирушити на поєдинок, та події розгорнулися зовсім по-иншому. Міцний та широкоплечий полковник Дюбоск насправді був зовсім не таким: під верхнім одяг була схована товста оббивна тканина, складена у кілька шарів. Коли полковник стояв у штанах та сорочці, то виявилося, що це порівняно худорлявий чоловік, він продовжував походжати по спальні, і всі його войовничі наміри увінчалися тим, що він зайшов до ванної кімнати, щоб умитися. Полковник схилився над рукомийницею, вмився, витер обличчя і руки і повернувся до вікна. Його смаглявість зникла, шикарні чорні вуса також, насправді таємничий джентльмен був блідий та ідеально виголений. Про полковника нагадувала лише одна риса — блиск в карих очах та пронизливий погляд. Внизу біля муру стояв отець Бравн, він ніби розмовляв сам зі собою:

— Ось усе це я й намагався пояснити Фламбо. Такі протилежності насправді не такі вже й протилежні. Вони не стикаються. Якщо білому протиставляють чорне, твердому — рідке, і так далі, то щось тут не так, мсьє, щось тут не так. В одного з суперників темне волосся, а в иншого — світле, один з них — огрядний, инший — худорлявий, один аж пашить силою, а инший — ледве дихає. В одного є вуса, але немає бороди, в иншого — лише борода, за котрою не видно підборіддя. Один коротко стрижений і закутаний у шарф, инший ходить з відкритою шиєю, зате з довгим волоссям. Усе надто вправно продумано, а це, мсьє, означає, що тут щось не так. Такі неспівпадіння не можуть бути причиною для суперечки. Там, де у одного вигнутість, в иншого — увігнутість. Вони пасують до себе, як маска й обличчя, як замок і ключ…

Фламбо зблід, як стіна, і вдивлявся у чоловіка у кімнаті. А той повернувся до нього спиною, дивився у дзеркало і… приклеював собі руде волосся і бороду. На його обличчі з’явилася викривлена подоба посмішки. Фламбо на мить видалося, що це обличчя Юди, який регоче у пекельному полум’ї. Колишній розбійник також помітив блискучі карі очі з якимось багряним відтінком, та вони відразу сховалися за окулярами з синіми шкельцями. Чоловік одягнув широке чорне пальто і вийшов з кімнати. Через кілька хвилин шквал аплодисментів на вулиці привітав доктора Хірша, який знову з’явився на балконі.