Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Помилка приладу

Якось під вечір Фламбо та його друг священик сиділи в парку Темпл і розговорилися про судочинство. Чи цьому посприяло сусідство адвокатських офісів, чи була на те инша причина, так ніхто й не знає. Спочатку вони розмовляли про зловживання під час перехресного допиту, потім — про давньоримські та середньовічні тортури, потім — про французьких слідчих, і врешті — про американські допити третього ступеню.

— Я недавно читав, — сказав Фламбо, — про цей новий психометричний метод, про який стільки всі говорять, особливо в Америці. Та ви, напевно, знаєте. На зап’ясті прикріплюють особливий пристрій і слідкують, як б’ється серце, коли людина вимовляє ті чи инші слова. Що ви про це думаєте?

— Ну що ж, — відповів отець Бравн, — це цікаво. Знаєте, у середньовіччі вважали, що рани на тілі вбитого кривавлять, якщо до нього доторкнеться вбивця.

— То що, по-вашому, — здивувався його друг, — ці методи так само достовірні?

— По-моєму, вони однаково недостовірні, — відповів отець Бравн. — І в живих, і в мертвих кров тече або ж не тече з різних причин. І зрештою, нехай вона собі витворяє, що їй заманеться, нехай навіть потече уверх по Монблану. Я задля чогось подібного не проллю людської крови.

— Однак, — заперечив Фламбо, — цей метод схвалили найвизначніші американські науковці.

— Науковці такі сентиментальні! — вигукнув отець Бравн. — А американські — поготів! Кому, окрім янкі, звичайно, прийде в голову будувати докази, опираючись на серцебитті? Вони чуттєві, як якийсь простачок, який вважає, що жінка у нього закохана, якщо вона зашарілася. Здогадки, що опираються на кровообігові і крові, на які звернув увагу безсмертний Гервей, — марна трата часу.

— Однак, — не піддавався Фламбо, — ця ознака все-таки на щось вказує!

— Палка також на щось вказує, — відповів його співрозмовник, — і все ж, вона може підвести, тому що инший її кінець вказує у протилежний бік. Все залежить від того, за який кінець тримати палку. Колись я бачив подібний експеримент, і тепер я не довіряю таким штучкам.

І отець Бравн оповів історію свого розчарування.

Це трапилося років з двадцять тому. В ті часи отець Бравн був духовним пастирем своїх єдиновірців в одній з в’язниць Чикаго, де ірландські засуджені виявляли таку ж здатність до покаяння, як і до злочинів, і тому роботи отцеві вистачало. Начальником в’язниці був Грейвуд Ашер, детектив у відставці, такий собі худющий і ввічливий філософ, у якого суворий вираз обличчя раптом міг змінюватися на винний і розгублений. До отця Бравна він ставився з якоюсь поблажливою симпатією, той йому також симпатизував, хоча й не схвалював начальницьких теорій. Вони були надзвичайно складні, хоча Ашер і сповідував їх з граничною простотою.

Одного вечора він послав за священиком. Той, за звичкою, всівся перед столом, на котрому панував паперовий розгардіяш, і чекав, поки Ашер знайде серед паперів вирізку з газети. Священик уважно прочитав написане. Це була стаття з т. зв. жовтої преси. Ось її зміст:

«Найблискучіший удівець нашого товариства знову вирішив влаштувати дивакувату вечірку. Всі наші громадяни, звичайно ж, пригадують „Парад немовлят“, який витівник Тод влаштував у своєму розкішному будинку на Ставку Пілігрима, коли то наші дебютантки пустували, як кізоньки. А яким елегантним, неповторним і щедрим був бенкет за рік до того! Ми маємо на увазі „Бенкет канібалів“, на котрому подавали солодощі у вигляді людських рук і ніг, і наші неперевершені дотепники те й робили, що пропонували один одному шматочок ближнього. На разі, нова вигадка містера Тода ховається у його мовчазному розумі, і ще, можливо, у золотих душах безжурних патріярхів нашого міста, та публіка подейкує про чарівну пародію на манери і звичаї нашого міста. Якщо це правда, то ідея набуває особливо пікантного відтінку, оскільки гостинний Тод саме приймає у себе лорда Фелконрі, відомого мандрівника й чистокровного аристократа, який, дослівно, прибув з тіні англійських дубів. Лорд Фелконрі розпочав свої мандри ще до того, як отримав свій древній титул. У юні роки він жив у нашій Республіці, і подейкують, що він повернувся сюди, маючи якісь конкретні наміри. Міс Етта Тод — надзвичайно витончена дівчина, родом із Нью-Йорка, а окрім цього ще й успадкує мільйон доларів з лишком».

— От, — сказав Ашер. — І як вам це подобається?

— У мене немає слів, — відповів отець Бравн. — Зараз я навіть не можу уявити щось більш нецікаве. Хіба що Республіка вирішила стратити тих журналістів, які оце понаписували. Якщо ж ні, то я не розумію, чим же вас зацікавила ця інформація.

— Це не те, — сухо промовив містер Ашер і подав священикові иншу газетну вирізку. — А що ви скажете на це?

Заголовок був такий: «Дике вбивство тюремного наглядача. Втік засуджений», а ось стаття: «Сьогодні, перед самісіньким світанком, у каторжній в’язниці міста Секуах у нашому штаті пролунав крик про допомогу. Представники влади, які прибігли на крик, знайшли мертве тіло тюремного наглядача. Він патрулював північну стіну в’язниці, яка була настільки стрімкою, що було достатньо одного охоронця. Однак, тієї ночі хтось зіштовхнув нещасного наглядача зі стіни, його череп розтрощили якоюсь палицею, а його вогнепальна зброя зникла. Подальше розслідування показало, що одна з тюремних камер, була пустою, — та, у якій відбував покарання один з найпаскудніших бандитів на ім’я Оскар Раян. Його тимчасово затримали за якийсь доволі незначний злочин, однак він був людиною, котра справляла враження особи з темним і злочинним минулим. Остаточно, коли сонячні промені освітили місце вбивства, виявилося, що вбивця залишив коротку записку поруч з тілом вбитого охоронця, очевидно, він написав її пальцем, змоченим у крові. Там було написано: „Я захищався, у нього була зброя. Я не хотів вбивати ані його, ані будь-кого иншого. Моя куля призначена для „Ставка Пілігрима“ — О. Р.“ Цей чоловік мусить бути віроломним і жорстоким або диким і зухвалим, якщо він наважився штурмувати таку неприступну стіну, яку охороняв озброєний охоронець».

— Що вам сказати, стиль дещо кращий, — весело погодився священик, — та я ніяк не можу зрозуміти, чого ви очікуєте від мене. Я, з моїми короткими ногами, не найкраща кандидатура для того, щоб бігати штатом за найманим убивцею, у якого такі атлетичні здібності. Побоююся, його навряд чи вдасться знайти. В’язниця розташована миль тридцять звідси; а околиця — суцільні нетрі, а там далі, куди він міг податися, взагалі незаселена територія, і так аж до самих прерій. Там він може сховатися на будь-якому дереві або в будь-якій ямі.

— Він не сховався ні в якій ямі, — відповів комендант, — і на дереві йому теж вже не вдасться сховатися.

— Звідки ви знаєте, — спантеличено кліпаючи очима, запитав отець Бравн.

— Хочете порозмовляти з ним? — запитав Ашер.

Простодушні круглі очі священика відкрились ще ширше.

— Як, то він тут? — вигукнув він. — Невже ваші люди вже впіймали його.

— Я впіймав його особисто, — розтягуючи слова, промовив американець і ліниво витягнув ноги ближче до вогню. — Я впіймав його з допомогою зігнутого руків’я свого ціпка. Так, саме так, не дивуйтеся. Розумієте, часом я люблю відволіктися від справ і пройтися навколишніми полями, хоч вони й виглядають доволі похмуро. Так ось, сьогодні, коли вже вечоріло, я йшов поміж темними живоплотами, за якими були зорані поля. Зійшов молодий місяць і освітлював дорогу. У світлі місяця я помітив, що полем біжить чоловік, якось дивно пригинаючись, було помітно, що він поспішає. Він, певно, вже добряче втомився, але пробирався крізь густий живопліт, ніби крізь павутину; або ж так (оскільки колючі гілки ламались, як штики), ніби він сам був з каменю. Коли він вискочив на дорогу просто переді мною, я махнув своїм ціпком і руків’ям зачепив його за ноги. Він упав. Тоді я свиснув щосили, прибігли наші хлопці і взяли його під варту.

— Було б дуже незручно, — спокійно завважив отець Бравн, — якби потім з’ясувалося, що цей чоловік — якийсь відомий спортсмен, що тренується перед змаганнями з бігу.

— Ні, він не спортсмен, — без посмішки відповів Ашер. — Ми швидко з’ясували, що він за один. Зрештою, я це зрозумів відразу ж, як тільки трохи роздивився його у місячному світлі.

— Ви вирішили, що це той злочинець-втікач, — простодушно сказав отець Бравн, — тому що вранці у газеті ви прочитали про втечу небезпечного злочинця.

— О, у мене були більш вагомі підстави, — холодно відповів начальник в’язниці. — Не знаю, чи варто говорити про те, що й так очевидно: порядні спортсмени не бігають зораними полями і не пролазять крізь колючі живоплоти. А вже напевно не прокрадаються нишком, пригнувшись до землі, як пес, що збирається напасти. Ні, моє досвідчене око помітило дещо суттєвіше: цей, з вашого дозволу, бігун, був одягнений у грубий і зношений одяг, та й той якось не дуже йому пасував. Він виглядав просто абсурдно. Коли у місячному світлі я побачив чорну постать з великим, горбуватим коміром, з рукавами, які теліпалися, як у безрукого, то мені відразу подумалося, що він поміняв в’язничний одяг на одяг спільника, і тому він йому зовсім не пасує. Ось, а по-друге, його волосся зовсім не розвівалося на вітрі, хоча вітер був нівроку. А це що означає? А це означає, що волосся у нього коротко підстрижене. Я пригадав, що за тими зораними полями розташований «Ставок Пілігрима», для якого (як ви пам’ятаєте) він приберіг кулю. От тоді я й махнув ціпком.

— Блискучий зразок миттєвого висновку, — сказав отець Бравн. — А зброя у нього була?

В цю мить Ашер, який походжав кімнатою, різко зупинився. І отець Бравн, ніби вибачаючись, додав:

— Я просто хочу сказати, що без гвинтівки від кулі невеликий пожиток.

— Зброя? Ні, не було, — дещо збентежено відповів співрозмовник. — Можливо, його плани змінилися, або щось йому не вдалося. Можливо, він викинув гвинтівку з тієї ж причини, з якої змінив одяг. Скажімо, він розкаявся, що залишив собі в’язничний одяг, замащений кров’ю своєї жертви.

— Ну що ж, цілком можливо, цілком можливо, — промугикав священик.

— Так-так, це цінне припущення, — продовжував Ашер, перебираючи якісь документи. — Зрештою, ми й так вже знаємо, що це він.

— А звідки? — пробурмотів отець Бравн.

Грейвуд Ашер відклав папери і знову взяв у руки дві вирізки з газет.

— Ну добре, оскільки ви настільки впертий, то почнемо все спочатку, — сказав він. — Ось, бачите, в цих двох статтях є щось спільне; тут згадано про «Ставок Пілігрима», маєток мільйонера Айртона Тода. А вам відомо, що це постать непересічна, він один з тих, які піднялися вгору сходами…

— …залишивши минуле, вознеслися увись, — кивнув головою отець Бравн… — Так-так, я розумію. Напевно, завдяки нафті?

— В будь-якому разі, — продовжував Ашер, — остання витівка Тода зовсім не випадково опинилася у центрі підозрілих подій.

Він знову потягнувся біля каміна і продовжував пояснювати у своєму улюбленому, повчальному, тоні:

— Насамперед, потрібно визнати, що у цих подіях немає жодної таємниці. Немає нічого таємничого, і навіть дивного, у тому, що запеклий злочинець мав намір напасти на «Ставок Пілігрима». Наші люди відрізняються від англійців, які пробачають заможним їхнє багатство, якщо ті викидають гроші на лікарні або коней. Жартівник Тод здобув свою популярність саме завдяки своїм чималим здібностям і спритності. І я зовсім не сумніваюся у тому, що ті, кому він демонстрував оті свої здібності і спритність, тепер не проти відімстити йому з допомогою гвинтівки. У Тода є вороги, про яких він навіть не чув; це можуть бути звільнені робітники або дрібні службовці, що працювали у компаніях, які збанкрутували завдяки отій його спритності. Цей жартівник — людина великих розумових здібностей, він займає значне місце у суспільстві; але у цій країні взаємини роботодавців з найманими робітниками доволі напружені.

Ось як все виглядає, враховуючи те, що Раян мав намір вбити Тода на «Ставку Пілігрима». Так мені принаймні видавалося, поки инше маленьке відкриття не пробудило у мені детектива. Коли я наказав взяти під варту свого полоненого, то підняв свій ціпок і пішов прогулятися околицею. Коли я минув два чи три повороти, то опинився біля бічного входу до маєтку Тода, якраз неподалік ставка чи озерця, котре й дало назву його маєткові. Це було дві години тому, близько сьомої. Місяць світив ясніше, і довгі пасма місячного світла ніби лежали на поверхні озера, оточеного болотистими берегами, де, якщо вірити легенді, наші предки топили відьом. Я не пам’ятаю подробиць легенди; та ви, певно, знаєте, про яке місце я говорю, — це на північ від будинку, у напрямку до нетрів. Там ще ростуть два покручені дерева, подібні на зморщені гриби. Так ось, я стояв і дивився на озеро, ніби вкрите імлою, і раптом мені здалося, що від будинку до озера рухається чоловік, але відстань була надто великою, імла — надто густою, і я не був цілком упевнений у тому, що побачив, вже не згадуючи про деталі. Крім того, мою увагу привернуло щось, що відбувалося набагато ближче. Я присів позаду паркану, який був розташований на віддалі приблизно двісті ярдів від великого особняка. На щастя, у паркані були щілини, вони були ніби спеціяльно зроблені для того, щоб підглядати. У лівому крилі будинку відчинилися двері, і в слабкому місячному світлі я побачив людську постать, у щось закутану. Особа нахилилася вперед, напевно, вдивлялася у темноту. Потім двері позаду цієї людини зачинилися, і я помітив, що вона несе в руці ліхтар, та він світить дуже тьмяно. Це була жінка в обшарпаному плащі, напевно, вона одягнулася так, щоб її не впізнали. Було щось дуже дивне і в її одязі, і в тому, що вона маскується, адже вона вийшла з заможного будинку. Потім вона почала поволі сходити садовою стежкою, і ярдів п’ятдесят від мене зупинилася, ось. А потім вона підняла ліхтар над головою і тричі хитнула ним, подаючи якийсь сигнал. Коли вдруге хитнула ліхтарем, він освітив її обличчя, і я впізнав цю жінку. Вона була неприродно бліда, на голові якась плебейська хустина, та я впевнений — це була Етта Тод, донька мільйонера.

Намагаючись бути непомітною, вона повернулася у будинок. Я хотів було перелізти через огорожу, щоб побачити, що буде далі, та зрозумів, що моя цікавість спокушає мене на негідний вчинок. Зрештою, у мене були всі необхідні докази. Я вирішив повернутися у свій кабінет, та раптом почув шум. На котромусь поверсі відчинилося вікно, і хтось несамовитим голосом питав, де лорд Фелконрі, якого ніяк не можуть знайти у будинку. Я впізнав цей голос. Я часто чув його на політичних зборах і на засіданні директорів. Це був голос Айртона Тода. До вікон унизу підбігли якісь люди, вони відповіли, що годину тому лорд Фелконрі пішов на прогулянку до озера і досі не повернувся. Тоді Тод вигукнув: «От чортівня!» — і зачинив вікно. Я навіть чув, як він голосно грюкає дверима в кімнаті. Я пригадав собі, що мета моєї прогулянки була дещо иншою, і повернувся у свій кабінет близько восьмої вечора.

А тепер повернімось до газетної статті, котра видалась вам нудною і бездарною. Якщо каторжник приберігав кулю не для Тода, то, швидше за все, для Фелконрі. І, якщо я добре зрозумів, куля потрапила в ціль. Важко вигадати краще місце для вбивства, ніж заболочені околиці озера, де все, що падає, відразу засмоктує гидка трясовина. Припустімо, що наш коротко підстрижений полонений мав намір вбити Фелконрі, а не Тода. Я вже говорив, що в Америці багато хто хоче покінчити з Тодом. Та я дуже сумніваюся, чи в Америці знайдеться хтось, хто мав би намір вбити англійського лорда, який щойно приїхав в нашу країну, якщо, звичайно ж, не брати до уваги того, що сказано в статті, — що лорд залицяється до доньки мільйонера. Так ось, наш полонений (хоча він одягнений, як опудало городнє) — цілеспрямований і закоханий.

Я здогадуюся, що такі здогади можуть видатися вам смішними й недоречними, та це тому, що ви англієць. Для вас це звучить майже так само, якби я сказав, що донька єпископа Кентерберійського вінчається в церкві св. Георга на Гановер-стріт зі злодієм, якого достроково звільнили з в’язниці. Та ви не помічаєте, скільки енергії та честолюбства у наших чудових громадян. Ось, наприклад, ви побачите поставного, сивочолого чоловіка, у смокінгу та з манерами джентльмена. Потім ви дізнаєтеся, що він — один з державних авторитетів у нашому штаті, і ви мимовільно припускаєте, що він — нащадок знатного роду. І це помилка. Ви навіть не усвідомлюєте, що декілька років тому цей чоловік міг жити в орендованій кімнаті або, і це ймовірніше, перебувати у в’язниці. Ви не берете до уваги життєрадісність та духовне піднесення, які притаманні нашій нації. Багато хто з найвпливовіших громадян нашої країни розпочали свою кар’єру зовсім недавно. Доньці Тода виповнилося вісімнадцять, коли татусь врешті доробився свого маєтку. А тому зовсім не дивно, якщо до неї залицяється якийсь дармоїд, або вона залицяється до нього, згадайте про її сигнали з допомогою ліхтаря. Якщо так, то рука, що тримала ліхтар, і рука, що тримала зброю, — це руки спільників. Цей випадок, сер, ще наробить шуму, ось побачите.

— Добре-добре, — наполегливо промовив священик, — і що ви будете робити далі?

— Припускаю, що це може вас шокувати, — відповів Грейвуд Ашер, — наскільки я знаю, ви не любите, коли наука втручається у такі справи. Та у мене є достатньо повноважень, окрім цього, я можу їх збільшити. І ось тепер трапилася чудова нагода для того, щоб випробувати психометричний прилад, про який я вам розповідав. На мою думку, цей прилад не може збрехати.

— Ні, прилад не може збрехати, — втрутився отець Бравн, — але й не може сказати правди.

— Та тільки не у цьому випадку, і зараз ви переконаєтеся, — рішуче продовжував Ашер. — Я посадив цього дивно одягненого чоловіка у зручне крісло, і просто почав писати слова на дошці. Прилад фіксував, як змінюється його пульс, а я спостерігав за його поведінкою. Хитрість полягає у тому, що поміж підібраних слів вставляють якесь слово, котре пов’язане з можливим злочином. Спочатку я написав «фалерн», потім — «фалерист», і чоловік почав хвилюватися, а коли я почав писати «фальконет», то прилад аж зашкалювало. Хто у нашій Республіці міг би ще так розхвилюватися на згадку про слово, яке нагадує прізвище англійця Фелконрі, як не той, хто мав би його вбити? Хіба це не кращі свідчення порівняно з пустослів’ям свідків? І це свідчення надійного приладу!

— Ви постійно забуваєте, — зазначив його співрозмовник, — що цим надійним приладом керує инший, не надто надійний, прилад.

— Це ви про що? — запитав детектив.

— Я про людину, — відповів отець Бравн. — Це найненадійніший прилад, з тих усіх, про які ми знаємо. Я зовсім не хочу вас образити, та ви сказали, що спостерігали за цим чоловіком. А звідки вам відомо, що ви правильно пояснили його поведінку? Ви стверджуєте, що потрібно підбирати слова згідно з якимсь принципом, а звідки ви знаєте, чи вам це вдалося? А звідки ви знаєте, чи він не спостерігав за вашою поведінкою? І хто може підтвердити, що ви не були схвильованим? Адже ваш пульс не фіксував жодний прилад.

— Я ж кажу вам! — схвильовано вигукнув американець. — Я був холодним, як крига!

— А злочинець також може бути холодним, як крига, — з посмішкою відповів отець Бравн. — Майже так само, як ви.

— Можливо, але цей таким не був, — відповів Ашер, перекладаючи на столі якісь папери. — Ви мене геть замучили!

— Вибачте, — вів далі священик, — я лише хочу звернути вашу увагу на те, що тут просто потрібно поміркувати. Якщо ви, спостерігаючи за його поведінкою, могли визначити, котре слово небезпечне для нього, то хіба він не міг помітити цього з вашої поведінки? Мені було б потрібно щось більше, аніж звичайні слова, щоб засуджувати когось.

Ашер вдарив рукою по столі і роздратовано підвівся.

— І це, — вигукнув він, — я зараз вам продемонструю. Я застосував прилад, щоб перевірити його покази з допомогою иншого способу, і покази приладу правильні.

Він зробив павзу, і продовжував вже дещо спокійніше:

— Гаразд, якщо на те пішло, скажу вам, що я хотів лише провести науковий експеримент. У нас справді нічого не було проти цього чоловіка. Як я уже казав, його одяг був обшарпаний і не пасував йому, та він все одно виглядав краще, аніж особи з нижнього прошарку населення, до якого він також належить. Мало того, якщо не зважати на болото, яким він вимастив одяг, коли біг через зорані поля і пролазив через колючі живоплоти, то виглядав він відносно охайно. Це, звичайно, також може вказувати на те, що він недавно втік із в’язниці; та я згадав про порядних бідняків, які намагаються зберегти пристойний вигляд. Зрештою, потрібно визнати, що він поводився так само, як і вони. Цей чоловік мав почуття власної гідности, він не говорив зайвого; виглядало на те, що глибоко у ньому схована якась велика образа. Він відкрито заявив, що не розуміє, про який злочин йдеться. Мені здалося, що він з понурою терплячістю чекав, коли ж завершиться ця безглузда халепа і врешті переможе здоровий глузд. Затриманий декілька разів запитав у мене, чи може зателефонувати до якогось знайомого адвоката, який колись давно допоміг йому у діловій суперечці. Загалом, цей чоловік поводився саме так, як і повинна поводитися невинна особа. Ніщо не промовляло проти нього. Ніщо, окрім маленької стрілки приладу, котра фіксувала зміни його пульсу.

Таким чином, сер, ми випробували цей прилад; і він не схибив. Потім я вивів затриманого зі свого кабінету у вестибюль, де було багато різних людей, вони чекали на допит. Так ось, він уже був майже готовий зізнатися у всьому. Він повернувся до мене і тихо промовив: «Ох, я так більше не можу. Якщо ви справді мусите все про мене знати, то…». Та саме в цю мить одна з бідно одягнених жінок, які сиділи на довгій лаві, раптово підвелася і почала верещати, вказуючи на нього пальцем. Ніколи у життя я не чув нічого більш демонічного. Її худющий палець цілився у чоловіка, ніби іграшкова рушниця, а кожний склад лунав настільки чітко, ніби це був бій годинника.

— Махляр Дейвіс! — вигукувала вона. — Вони схопили махляра Дейвіса!

— Нещасні жінки, переважно злодійки і повії, їх було десь зо двадцять, — усі, як одна повернулися, а їхні обличчя, здавалося, аж випромінювали ненависть. Якби я ніколи й не чув про цього Дейвіса, достатньо було поглянути на обличчя Оскара Раяна, щоб зрозуміти: це таки він. Може ви здивуєтесь, та я не такий вже й нетяма. Махляр Дейвіс — один з найжахливіших і розбещеніших злочинців, з якими нашій поліції доводилося мати справу. Нам достеменно відомо, що він убивав і задовго до свого останнього «подвигу» з тюремним охоронцем. Однак, тоді його так і не вдавалося схопити. А найцікавіше те, що тамті вбивства він здійснював так само, як організовував і инші свої злочини, за які, до речі, його частенько притягали до відповідальности. Колись він виглядав доволі шляхетно, був гречним, зрештою, таким і залишився. Так ось, махляр Дейвіс залицявся до буфетниць і продавщиць, а водночас спустошував їхні гаманці. Та на цьому він не зупинявся: виявилося, що він ще й підмішував їм наркотики у каву або в цигарки. Потім одну з тих панянок знайшли мертвою; та зумисність злочину не довели, і, що важливіше, не вдалося знайти самого злочинця. Потім, подейкують, він знову з’явився, та цього разу діяв трохи по-иншому: він позичав гроші, а не відбирав їх; але все одно продовжував дурити бідних вдів, яких зачаровував власною персоною. І, зрозуміло, це для них завершувалося доволі сумно. Ось таким виявився наш невинний, непогані у нього «подвиги», еге ж? Окрім цього, четверо злочинців і троє тюремних наглядачів упізнали його і все підтвердили. І що ж ви, отче, тепер скажете про мій прилад? Хіба не він викрив цього злочинця? Чи ви знову будете стверджувати, що я і ота нещасна якось допомогли цьому негідникові?

— Звичайно, що допомогли, — відповів отець Бравн, підвівшись з крісла і ніяково поправляючи одяг, — ви врятували його від електричного стільця. Не думаю, що махляра Дейвіса можна засудити до страти на основі сумнівної старої історії про отруєння; а в’язень, який вбив вартового, швидше за все, залишився на волі. Принаймні у цьому злочині містер Дейвіс не винний.

— Що ви хочете сказати? — допитувався співрозмовник. — Як це він не винний?!

— Господи, спаси і помилуй! — вигукнув низенький чоловічок, раптом пожвавившись. — Та тому, що він винний в инших злочинах! Ніяк не збагну, з чого зроблені люди? Ви вважаєте, що всі гріхи можна скинути в один лантух і повісити на людину. Якщо послухати вас, то виходить, що людина, яка у понеділок була скнарою, у вівторок перетвориться у марнотратника. Ви кажете мені, що цей чоловік упродовж тривалого часу лестощами виманював гроші у бідних жінок; що він у кращому випадку використовував наркотики, а в гіршому — отруту; що він перетворився у підлого лихваря і спокійнісінько обдурює мирних мешканців. Мені доведеться повірити, що все це — правда. Та я скажу вам, чого він не міг зробити. Він не міг взяти штурмом стіну з гострими виступами і озброєним охоронцем нагорі. Він не міг власною рукою написати на стіні, що це він вбив охоронця. Він не міг затриматися лише для того, щоб залишити таке самовиправдання. Він би не переконував, що у нього не було нічого проти того бідолахи, охоронця. Він не назвав би маєтку багатої особи, яку має намір убити. Він ніколи не написав би своїх ініціялів людською кров’ю. Боже милостивий! Ви що, не бачите, що тут зовсім инший характер, і в доброму, і в поганому? Ви анітрохи не подібні на мене, у вас, певно, немає жодних вад і недоліків.

Вражений американець вже відкрив рота, щоб заперечити, та саме в цю мить у двері його кабінету загримали настільки безцеремонно, що й годі уявити щось подібне.

Двері відчинилися. Ще кілька секунд до цього Грейвуд Ашер схилявся до думки, що отець Бравн, можливо, божевільний. Потім він почав думати, чи він, бува, сам не збожеволів. До кабінету увірвався чоловік у брудному лахмітті, він навіть не зняв обшарпаного, капелюха, який з’їхав йому на одне око. А очі у нього виблискували, наче у тигра. Решту обличчя не було видно, воно було сховане за скуйовдженими бакенбардами і жалюгідним червоним шарфом. Містер Ашер навіть гордився тим, що у своєму штаті знає всіх найбрутальніших суб’єктів, та цього страхопуда, подібного на бабуїна, він бачив уперше. До того ж, ніколи за усе його шановане, вчене життя такий тип, як оцей, не починав розмову першим.

— Слухай сюди, стариган Ашер! — почав кричати незнайомець у червоному шарфі. — 3 мене досить! Вистачить грати зі мною у хованки, я тобі не дурник! Залиш у спокої моїх гостей, а то я швидко припиню цю забаву. Давай його сюди, швидко, або добряче пошкодуєш. Ти пам’ятай, у мене є зв’язки.

Видатний Ашер дивився на цього дикуна зі здивування, котре просто витіснило всі инші емоції. Виглядало на те, що через шок він втратив і слух. Врешті-решт, він простягнув руку, взяв дзвіночок і почав ним несамовито трясти. Дзвінок ще не затих, коли почувся м’який і виразний голос отця Бравна:

— Я хотів би дещо запропонувати, — почав він, — та це може видаватися вам дещо дивним. Я не знаю цього джентльмена, але… але, здається, я його знаю. А ви його знаєте, дуже добре знаєте, але… але водночас ви його зовсім не знаєте. Ось. Звучить парадоксально, я знаю.

— Здається, світ перекинувся догори дригом, — промовив Ашер, і відкинувся на спинку свого зручного крісла.

— Слухай сюди, — знову загорлав незнайомець, гримнувши кулаком по столі, та в його голосі, від якого аж дрижали стіни, з’явилася якась м’якість і втихомирення. — Я ж по-доброму прошу. Мені ж…

— Ти, до біса, хто такий?! — пронизливо заверещав Ашер, раптово зірвавшись з крісла.

— Гадаю, цього чоловіка звати Тод, — промовив священик і взяв зі столу газетну вирізку. — Ви не надто уважно читали світські новини, — продовжував він і почав монотонно читати, — «нова вигадка… ховається… у золотих душах безжурних патріархів нашого міста, та публіка подейкує про чарівну пародію на манери і звичаї нашого міста… Сьогодні увечері в маєтку „Ставок Пілігрима“ відбувся „Обід злидарів“. Зник один із гостей. Містер Айртон Тод — добрий господар і настільки поспішав на допомогу, що забув зняти маскарадний костюм».

— І що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що це чоловік у смішному, обшарпаному одязі, який біг зораними полями. Так-так, це той, кого ви бачили. Може, буде краще, коли ви запитаєте у нього особисто? Він, напевно, хоче чимшвидше повернутися до свого шампанського, яке залишив, щойно побачив каторжника зі зброєю.

— Ви це серйозно? — запитав Ашер.

— Містере Ашер, пригадайте, — спокійно сказав отець Бравн, — ви стверджували, що ваш прилад не може помилятися; у певному розумінні, він справді не помилився. Але помилився инший «прилад», який керував ним. Ви подумали, що цей чоловік почав хвилюватися, коли побачив, як ви написали слово, подібне на прізвище лорда, тому що він його вбив. А насправді його пульс пришвидшився тому, що він і є тим самим лордом.

— То якого біса він так і не сказав? — запитав Ашер.

— Він подумав, що аристократові не пасує панікувати, — відповів священик, — і тому вирішив приховати своє ім’я. Потім він хотів зізнатися, та тут, — і отець Бравн почав розглядати своє взуття, — жінка назвала инше його ім’я.

— Ви розумієте, що кажете? То що ж, лорд — це і є махляр Дейвіс?

Священик подивився на Ашера доволі серйозно, а водночас його обличчя було загадковим і непроникним.

— Я нічого про це не говорив, — сказав він. — Висновки ви зробите самі. У вашій газеті написано, що свій титул він отримав нещодавно, але газети, як відомо, не надто надійне джерело інформації. Там також було написано, що в юності він жив у Штатах; однак багато що в цій історії видається дивним. Дейвіс і Фелконрі — добрячі боягузи, але таких, як вони, — багато. Та я не хочу нав’язувати вам свою думку. Я ось що думаю, — задумливо і м’яко продовжував священик, — я думаю, що ви, американці, надто скромні. І ви ідеалізуєте англійських аристократів, хоча б тому, що вважаєте їх якимись особливими. Ви побачите якогось вихованого англійця у смокінгу і відразу уявляєте, що він засідає у Палаті лордів. Ви не берете до уваги нашої національної наполегливости і завзяття. Багато хто з впливових дворян піднялися на цей щабель зовсім недавно, але…

— Так, досить! — вигукнув Грейвуд Ашер, заломивши худі руки, а на обличчі отця Бравна з’явилася іронічна посмішка.

— Вистачить теревенити з цим безумним! — брутально вигукнув Тод. — Де мій знайомий?

Наступного ранку в кабінеті Ашера знову з’явився скромний отець Бравн. Він приніс нову вирізку з газети.

— Здається, ви не надто полюбляєте світські плітки, — промовив він, — та це може вас зацікавити.

Ашер прочитав заголовок: «Веселий інцидент поблизу „Ставка Пілігрима“: заблукали гості Витівника Тода». Далі було написано: «Минулої ночі біля гаража Вілкінсона стався кумедний випадок. Поліція звернула увагу на чоловіка у в’язничному одязі, який спокійно сідав за кермо гарненького і модного автомобіля, з ним була дівчина, закутана у подерту шаль. Коли один з поліцейських втрутився, дівчина відкинула шаль, і всі побачили, що це донька мільйонера Тода. Вона саме залишила „Обід злидарів“ у батьківському маєтку, де всі гості були одягнені у лахміття. Вона та її супутник, одягнений у робу каторжника, просто мали намір здійснити звичайнісіньку автомобільну прогулянку».

Під цією заміткою була прикріплена инша вирізка з газети, котра вийшла дещо пізніше. Заголовок сповіщав: «Сенсаційна втеча доньки мільйонера з каторжником». І трохи нижче: «Вона влаштувала костюмовану вечірку. Тепер вони переховуються…».

Містер Грейвуд Ашер підвів очі, та отця Бравна в кімнаті вже не було.