Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Чарівна казка отця Бравна

Живописне місто-держава Хейліґвальденштайн було одним з тих іграшкових королівств, які й дотепер є частиною Німеччини. Під панування прусськоі гегемонії воно потрапило доволі пізно, близько п’ятдесят років до того прекрасного літнього дня, коли Фламбо і отець Бравн побували у місцевому парку і з задоволенням пили місцеве пиво. Незабаром ви переконаєтеся, що донедавна тут справді відбувалися війни, а правосуддя без зайвого зволікання оприлюднювало свої суворі вироки. Та якщо поглянути на місто, то складалося враження, що від нього віє дитинством; саме в цьому і полягає привабливість Німеччини, цих маленьких, майже іграшкових, монархій, де особа короля видається настільки ж звичною, що й особа кухаря. Німецькі солдати біля незліченних вартових будок були аж надто схожі на німецькі іграшки, а зубчасті стіни замку, що золотилися від сонячних променів, — на позолочений імбирний пряник. Погода стояла просто чудова. Небо видавалося таким блакитним, що ним пишатися б навіть у Потсдамі. Його колір можна порівняти з насиченою синявою. Навіть старі дерева виглядали молодими, тому що на них усе ще висіли низки рожевих бруньок, які на фоні блакитного неба виглядали, немов незліченні дитячі малюнки.

Незважаючи на прозаїчну зовнішність і доволі прозаїчний спосіб життя, отець Бравн полюбляв романтику, хоч він, як і більшість дітей, приховував свої мрії. Серед яскравих фарб літнього дня, у місті з багатим минулим, священикові видавалося, що він потрапив у чарівну казку. З відверто дитячим задоволенням, як молодший брат, він поглядав на солідний дерев’яний ціпок Фламбо (це були своєрідні піхви зі шпагою усередині), що був спертий до столу, поруч з високим бокалом, де іскрилося мюнхенське пиво. Мало того, у цьому стані сонної безвідповідальності отець Бравн раптом упіймав себе на думці, що навіть його власна обшарпана парасоля нагадує йому ціпок велетня з малюнка до дитячої книжки. Та отець Бравн ніколи не написав жодного твору, окрім розповіді, яку ви читаєте.

— Мені цікаво, — промовив він, — чи у такому ось королівстві людина справді може пережити незабутні пригоди? Це — просто чудове місце для якихось ризикованих пригод, та мені чомусь постійно видається, що вартові, якби довелося, почали б воювати картонними шаблями, а не справжніми.

— Ви помиляєтесь, — відповів його приятель. — Вони тут не лише воюють справжніми шаблями, а навіть убивають без шабель. А буває ще гірше.

— Та що ви кажете? — здивувався отець Бравн.

— Так-так, це, напевно, єдине місце в Европі, де людину застрелили без вогнепальної зброї.

— Тобто стрілою з лука? — допитувався священик.

— Та ні, кулею в голову, — відповів Фламбо. — Невже ви не чули, що трапилося з останнім принцом? Років з двадцять тому це була одна з найбільших загадок для поліцейських. Ви, звичайно ж, пам’ятаєте, що в часи Бісмарка, згідно з його планами консолідації, це місто силоміць приєднали до Німецької імперії. Так-так, силоміць, подолавши завзятий опір. Імперія (а точніше, держава, що стати нею) призначила принца Отто Гроссенмаркського, щоб він керував містом згідно з її потребами. Ми бачили його портрет у картинній галереї, пригадуєте? Такий собі підстаркуватий джентльмен, його навіть можна було б назвати вродливим, якби він не був лисим, безбровим і зморщеним. Так ось, турбот і обов’язків у нього було багацько. Він був досвідчений воїн, однак це містечко таки показало йому, де раки зимують. Принц зазнав поразок у декількох битвах з прославленими братами Арнольдами, трьома партизанами-патріотами, яким Суїнберн присвятив свої вірші. Пригадуєте:

Навряд чи їм удалося б захопити це королівство, якби один з братів, Поль, ганебно, але водночас дуже рішуче, не відмовився б від боротьби. Він повідомив ворогам усі плани щодо повстання, а за свою зраду отримав звання камергера при дворі принца Отто. Людвіг, справжній герой з-посеред героїв Суїнберна, поліг на полі бою з мечем у руках. А Генріх, третій брат, хоча й не став зрадником, та порівняно з иншими братами видавався боязким і пасивним. Отож, він оселився у віддаленій місцині (щось на кшталт скиту монахів-пустельників), почав сповідувати християнський квієтизм з квакерським нахилом, і взагалі припинив спілкуватися з людьми. Окрім того, він роздав убогим майже все, що мав. Подейкують, його часом бачили в цій околиці — у чорному плащі, майже сліпого, з сивим волоссям і дивовижно смиренним лицем.

— Так-так, знаю, — сказав отець Бравн. — Якось я бачив його.

Приятель поглянув на нього дещо здивовано.

— Я навіть не знав, що ви тут бували, — промовив він. — Можливо, вам уже відома історія, яку я маю намір розповісти. Це розповідь про Арнольдів, а Генріх — єдиний з трьох братів, який залишився живим. Зрештою, він пережив і решту учасників цієї драми.

— Ви хочете сказати що, принц також помер?

— Помер, — повторив Фламбо. — Ось і все, що тут ще скажеш. Наприкінці життя у нього геть розхиталися нерви, з тиранами таке частенько трапляється. Він так посилив денну і нічну варту довкола свого замку, що кількість вартових будок, здається, перевищувала кількість будинків у місті, а в кожного, хто бодай трохи викликав підозру, відразу ж стріляли. Принц майже постійно жив у невеличкій кімнаті, яка була у самісінькому центрі величезного лабіринту залів, коридорів, кімнат і кімнаток. А посередині своєї кімнати він наказав спорудити щось на кшталт кабінки, і оце щось було оббите залізом, ніби сейф чи військовий корабель. А ще подейкують, що у цій кімнаті був таємний сховок під підлогою, де міг поміститися лише він. Словом, принц так боявся смерти, що ладен був добровільно залізти у місце, яке не дуже відрізнялося від могили. Та це ще не все. Вважалося, що відтоді, як придушили повстання, народ уже не мав жодної зброї, але принц Отто наполіг на цілковитому роззброєнні (хоча зазвичай правителі так не чинять). Цей процес відбувався з надзвичайною ретельність та суворістю, ним керували високопоставлені урядовці, і тепер принц Отто був цілковито переконаний — якщо людська сила і наука взагалі можуть бути у чомусь переконані, — у тому, що в руки мешканців Хейлігвальденштайна не потрапить навіть іграшковий пістолет.

— У чомусь подібному наука не може бути переконана, — промовив отець Бравн, продовжуючи роздивлятись рожеві бруньки на гілках над його головою, — хоча б тому, що існує складність визначень і неточність нашого словникового запасу. Що таке зброя? Людей убивали звичайнісінькими предметами домашнього вжитку, наприклад, казанком або чайником. А з иншого боку, якби стародавньому бриттові[28] показали револьвер, то він навряд чи зрозумів би, що це — зброя (поки хтось у нього не вистрілив би). Цілком можливо, що у когось була найновіша вогнепальна зброя, котра своїм виглядом навіть не нагадувала вогнепальну зброю. Може, це нагадувало наперсток чи ще щось. А куля була якоюсь особливою?

— Та ні, нічого подібного я не чув, — відповів Фламбо. — Мені відомо небагато, та й те зі слів мого давнього приятеля Грімма. Він був доволі талановитим детективом у Німеччині, і намагався мене арештувати, а я взяв і арештував його. Ви ж пам’ятаєте цю історію? Ось, і після цього ми з ним частенько любили побалакати. Йому доручили розслідувати вбивство принца Отто, та я якось забув розпитати про кулю.

Якщо вірити моєму приятелеві, то все відбувалося приблизно так.

Фламбо на мить замовк, потім одним духом випив майже все пиво і продовжив:

— Того вечора принц повинен був вийти зі своєї схованки і прийняти відвідувачів, на яких він чекав. Це були відомі геологи, вони шукали в околишніх горах родовища золота, вони стверджували, що саме завдяки цьому золоту маленьке місто-держава зберегло свій вплив і доволі успішно торгувало з сусідами, хоча на нього нападали щораз могутніші армії. Та досі цього золота не змогли знайти найнаполегливіші шукачі — дослідники.

— Ці шукачі, мабуть, були впевнені у тому, що зможуть знайти навіть іграшковий пістолет, — з посмішкою промовив отець Бравн. — А що ж брат, той, який став зрадником? Хіба він нічого не міг розповісти принцові?

— Він присягався, що йому про золото нічого не відомо, — відповів Фламбо. — Слід сказати, що його свідчення частково підтверджують слова великого Людвіга, які той промовив у годину своєї смерти. Він подивився на Генріха, вказав рукою на Пауля і мовив: «Ти не сказав йому…», — та, на жаль, це були його останні слова. В усякому разі, делегація видатних геологів та мінералогів з Парижа й Берліна чекали на принца Отто. Вони були елегантно одягнені, як і годиться для такого візиту, а також начепили й попришпилювали на себе всі можливі відзнаки. Кожному, хто бодай раз побував на неформальній зустрічі Королівської академії, відомо, що науковці дуже полюбляють хизуватися власними здобутками і нагородами. Товариство було надзвичайно вишукане, та камергер доволі пізно помітив, що на прийомі є всі, окрім самого принца. До речі, портрет камергера ви також бачили у холі: чоловік з чорними бровами, серйозними очима і трохи безглуздою посмішкою. Так ось, він обшукав усі зали і кімнати, потім пригадав напади панічного страху, які часом дошкуляли принцу, і попрямував до його прихованої кімнати. Там також було порожньо, а сталеву споруду йому довго не вдавалося відчинити. Нарешті замок піддався, ця діра видалася йому глибшою ніж зазвичай, і ще більше подібною на могилу. Але й там було порожньо. І цієї миті, десь у незчисленних кімнатах і коридорах, почувся галас та метушня.

Спочатку це був віддалений шум натовпу, схвильованого якоюсь надзвичайною подією за межами замку. Потім вигуки чулися щораз ближче, і стали такі гучні, що можна було розібрати б кожне слово, якби вони не зливалися в суцільний і нерозбірливий галас. А потім хтось вигукнув страшні слова, і вони покотилися натовпом. І ось врешті до кімнати вбіг чоловік, який повідомив, немовби вистрілив, новину — для подібних новин багато слів не потрібно.

Отто, принц Хейлігвальденштайна і Гроссенмарка, лежав у тіні дерев за межами замку на свіжій росистій траві. Він лежав навзнак, розкинувши руки. З простреленої скроні і щелепи, пульсуючи, стікала кров, це було єдиною ознакою того, що декілька хвилин тому це тіло було ще живим. Принц був у біло-жовтому мундирі для прийому гостей, зім’ята орденська стрічка лежала неподалік. Жодних сумнівів, принц — мертвий. Однак, живий чи мертвий, він залишався загадкою. Чому він покинув свою потаємну кімнату, і раптом опинився тут, поміж зарошених трав і дерев, один і без зброї.

— Хто знайшов його тіло? — запитав отець Бравн.

— Якась дівчина з близького оточення принца, Ядвіга фон… далі не пам’ятаю, — відповів його приятель. — Вона збирала квіти у лісі.

— І що, назбирала? — запитав священик, роздивляючись сплетіння гілок у себе над головою.

— Так, — відповів Фламбо, — мені запам’яталося, що камергер, а може, друзяка Грімм або ще хтось, говорили, як це було жахливо, коли вони примчали на її крик і побачили дівчину з весняними квітами в руках, що схилилася над закривавленим тілом. Суттєво те, що він помер, перш ніж прибула допомога, і цю новину треба було повідомити у замку. Всі були вражені й налякані, набагато більше, аніж це буває у випадках смерти правителя. Іноземні гості, а особливо спеціялісти з гірничої справи, розгубилися. Вони хвилювалися, зрештою, як і прусські посадовці. Незабаром стало зрозуміло, що пошуки скарбів у цій історії мають набагато більшу вагу, аніж видавалося спочатку. Геологам та чиновникам пообіцяли величезні премії і сприяння, а дехто, почувши про смерть принца, навіть почав стверджувати, що потаємна кімната й посилена охорона були зумовлені не страхом, а переслідуваннями через пошуки скарбу…

— А в квітів були довгі стебла? — запитав отець Бравн.

Фламбо здивовано поглянув на священика.

— А ви дивак! — вигукнув він. — От друзяка Грімм також про це говорив. Каже, найпотворніше виглядало не тіло, не кров, не куля, а саме оті квіти на коротких стеблах, майже самі головки.

— Зазвичай, — промовив священик, — коли доросла дівчина хоче назбирати квітів, вона намагається їх зривати з якомога довшим стеблом. А якщо вона зриває лише голівки, як мала дитина, то це означає, що…, — він завагався і замовк.

— Що? — допитувався Фламбо.

— Виглядає на те, що вона зривала квіти похапцем, хвилюючись про те, аби її присутність там виглядала вмотивованою, оскільки… оскільки вона прийшла туди раніше.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — похмуро промовив Фламбо. — Та ця підозра розбивається об одну малу деталь. Зброї у дівчини не було. Принца могли вбити чим завгодно, навіть його стрічкою для орденів, однак його не просто вбили, його застрелили — і нам треба пояснити хто і як. А саме цього ніхто пояснити і не може. Цю дівчину ретельно обшукали. Правду кажучи, вона викликала чималі підозри, хоча її дядечком і опікуном виявився хитрий камергер Пауль Арнольд. Вона була дуже романтичною дівчиною. Подейкували навіть, що дівчина підтримує контакти з революціонерами, оскільки войовничий дух у її родині ще не згас. Проте, хай якою б романтичною вона не була, без зброї людську голову чи щелепу не прострелиш. А зброї ніде не знайшли, хоча було зроблено два постріли. Ось така загадка, мій друже.

— А звідки ви знаєте, що було два постріли? — запитав низький священик.

— У голову потрапила одна куля, — відповів співрозмовник, — і стрічка також була прострелена.

На гладкому лобі священика з’явилися глибокі зморшки.

— А другу кулю знайшли? — наполегливо допитувався отець Бравн.

Фламбо на мить замислився.

— Та ні, не пригадую.

— Чекайте! Чекайте! — вигукнув священик, раптом розхвилювавшись і ще сильніше наморщивши лоба. — Не подумайте, що я невихований. Дозвольте мені ще трохи помізкувати, зовсім трохи.

— Спробуйте, — посміхнувся Фламбо і допив пиво.

Легенький вітерець шумів у гіллі дерев, переганяв біло-рожеві хмари, і небо видавалося блакитнішим, ніж зазвичай. Можливо, це херувими летіли додому, до вікон своєї небесної дитячої кімнати. Найвища вежа замку, Вежа Дракона, височіла, немов гротескний кухоль з пивом, та водночас у ній було щось домашнє. За нею виднівся ліс, у якому тоді й знайшли вбитого.

— А що далі було з цією Ядвігою? — врешті запитав священик.

— Вона дружина генерала Шварца, — відповів Фламбо. — Ви, напевно, чули — він зробив стрімку кар’єру. Йому вдалося відзначитися ще до подвигів у Садовій і в Гравелотті. Він був рядовим, а став генералом. Таке трапляється рідко, навіть у найменшому німецькому…

Отець Бравн зірвався на рівні ноги.

— Він був рядовим! — вигукнув маленький священик і мало не свиснув. — Оце так дивна історія! Який дивний спосіб, щоб вбити людину. Однак, можливо, цей спосіб був єдино можливий. Але ж яке, подумайте лишень, тут потрібне було терпіння.

— Що ви маєте на увазі? — перебив Фламбо. — Як його вбили?

— Його вбили з допомогою орденської стрічки, — стримано промовив отець Бравн.

Вислухавши протести свого співрозмовника, він продовжив:

— Так-так, я знаю про кулю. Може, спробуймо сформулювати так: він помер тому, що на ньому була стрічка для орденів. Я розумію, що це звучить майже так, як, скажімо: він помер, бо хворів.

— Як я розумію, у вас є певні здогади, — промовив Фламбо. — Та що робити з кулею у голові? Адже його застрелили. Хто? І яким чином?

— Принца застрелили відповідно до його власного наказу, — відповів священик.

— Гадаєте, це самовбивство?

— Я сказав «відповідно до його власного наказу», а не «згідно з його волею», — заперечив отець Бравн.

— І в чому полягає ваша теорія?

Отець Бравн розсміявся.

— Я ж зараз на відпочинку. У мене немає жодних теорій. Просто ця місцина нагадує мені казку. Якщо ви не проти, я вам розповім її.

Рожеві хмарини були подібні на цукерки, вони ніби прикрашали вежі казкового замку, а рожеві бруньки на деревах, здавалося, з усіх сил тягнуться до них. Блакитне небо набувало бузкових відтінків, як це часто буває увечері. І отець Бравн почав свою розповідь.

— Був похмурий і непогожий вечір, з дерев падали краплі дощу, а на траві вже виблискувала роса. Принц Отто Гроссенмарський швидко вийшов з бічних дверей замку і швидким кроком попрямував до лісу. Один з численних вартових виструнчився, та принц його навіть не помітив. Цього вечора йому не хотілося привертати до себе увагу. Він навіть зрадів, коли високі дерева, сірі й вологі від дощу, проковтнули його, немов трясовина. Він навмисне вибрав найбезлюднішу частину свого маєтку, та навіть тут не було так тихо і спокійно, як йому цього хотілося б. Однак не варто було боятися, що хтось йтиме слідом, адже принц вийшов із замку несподівано, навіть для себе. Офіційно одягнені дипломати, яких він залишив у залі для гостей, його не цікавили. Він раптом усвідомив, що чудово може обійтися без них.

Так, він панічно боявся смерти, однак пристрасть до золота, ненаситне бажання володіти ним, була більша навіть за страх. Заради отого легендарного золота він свого часу залишив Ґроссенмарк і захопив Хейлігвальденштайн. Лише заради золота він підкупив зрадника й убив героя, заради золота він довго і жорстоко допитував камергера, поки не переконався, що той не бреше. Він справді нічого не знав про золото. Заради того, щоб заволодіти золотом, він уже не раз дорого платив, щоправда, не надто охоче, та він обіцяв платити ще щедріше, якщо воно йому дістанеться. І саме заради золота він потай пішов зі замку, як злодій, тому що йому у голову прийшла ідея, як можна швидко і без великих витрат заволодіти цим заповітним скарбом.

Доволі далеко від гірської стежки, якою принц прямував невідомо куди, посеред стрімких скель, що височіли, наче колони, причаїлася хатина пустельника. Це була, властиво, печера, а довкола — колючі хащі; саме тут упродовж довгих років ховався від світу наймолодший з трьох прославлених братів. «Він міг би відкрити мені таємницю про золото», — подумав принц Отто. Колись давно, ще перш ніж стати пустельником і відмовитися від усіх життєвих благ та достатку, він знав, де сховано скарб, однак не докладав жодних зусиль, щоб його знайти. Щоправда, колись вони були ворогами, та тепер, з огляду на свою віру, аскет не повинен мати ворогів. Можна буде чимось поступитися, апелювати до його віри та принципів, і, цілком можливо, він відкриє таємницю, що стосується, в його розумінні, всього лиш суєтних мирських скарбів. Принц Отто не був легкодухом, поблизу було багато військових вартових, окрім того, його жадібність переважала будь-який страх. А зрештою, чого йому боятися? Він був свято переконаний у тому, що у мирного населення немає зброї, а в цій убогій гірській хатині пустельника — і поготів. Адже цей святенник, певно, харчується лише травами і корінцями, він живе з двома простакуватими слугами і вже віддавна не спілкується з людьми. Принц Отто зі злорадною посмішкою подивився вниз, на освітлений лабіринт міста. Всюди, куди не поглянь, стоять вартові, а в його ворогів немає навіть дрібки пороху. Вартові є навіть неподалік цієї гірської стежини, достатньо йому гукнути, і вони миттю примчать сюди. Окрім цього, вони періодично прочісують навколишні ліси і скелі. Вартові стоять на східних і західних воротах замку, на південних і північних, вони ніби ланцюгом оточують маєток принца. Його вартові є всюди, і навіть найхитріший ворог не зможе проникнути у це місто. Він, Отто, може бути спокійним, він у безпеці.

Принц зрозумів це особливо виразно, коли піднявся на гірський хребет і побачив, що поблизу житла його давнього недруга немає нікого. Принц стояв на маленькій кам’яній платформі, з трьох боків якої зяяла прірва. Позаду, за колючими кущами, темнів вхід у печеру, він був розміщений так низько, що навіть не вірилося, що туди може увійти людина. На цій платформі також стояв старий бронзовий аналой, чи то пюпітр, який, здавалося, аж вгинався під великою німецькою Біблією. Бронза чи мідь позеленіла від часу і розрідженого гірського повітря, і Отто подумав: «Навіть якщо тут колись і була зброя, вона давно покрилася іржею». Місяць, що з’явився над скелями, освітлював все довкола мертво-блідим промінням.

За аналоєм стояв старезний чоловік у чорних шатах, вони спадали з пліч прямими і нерухомими складками, як навколишні скелі. А сиве волосся та слабкий голос, здавалося, однаково тріпотіли на вітрі. Чоловік дивився кудись в далечінь. Він, мабуть, виконував якийсь щоденний релігійний обряд.

— Вони покладались на своїх коней…

— Пане, — з непритаманною йому люб’язністю звернувся до старця принц, — я хотів би сказати вам кілька слів.

— …і на свої колісниці, — ледь чутно продовжував аскет, — а ми покладаємося на Господа сил…

Останні слова він промовив ледь чутно, потім шанобливо закрив книгу і, як це роблять сліпці, навпомацки віднайшов край аналоя і схопився за нього. У цю ж мить з темної печери немовби випірнули двоє слуг і підтримали пустельника. Вони також були одягнені у тьмяно-чорний одяг, та у їхньому волоссі не виблискувала морозна сивина, а на обличчях не було ознак витончености. Це були звичайні селяни, хорвати або угорці, з широкими і простакуватими обличчями та з тупуватими очима. Вперше за увесь час принц почувався ніяково, та мужність і дипломатичність його не зрадили.

— Здається, ми не зустрічалися відтоді, як у тій жахливій канонаді загинув ваш нещасний брат, — сказав принц Отто.

— Усі мої брати померли, — відповів старець, все ще дивлячись у далечінь. Потім він на мить повернув до Отто знесилене обличчя, сріблясто-біле волосся падало йому на очі, і він тихо додав, — бачите самі, я також майже мертвий.

— Сподіваюся, ви розумієте, — маже примирливо промовив принц, — що я прийшов сюди зовсім не тому, щоб вас переслідувати, як тінь усіх давніх розбратів. Ми не будемо обговорювати, хто з вас мав рацію, а хто був винним. Та щодо одного ви завжди мали рацію. Якою б не була політика вашої родини, ніхто ніколи не здогадувався, що вами керує лише прагнення володіти золотом. Ваша поведінка — бездоганна, вас неможливо запідозрити у…

Старець у чорних шатах дивився на принца вологими блакитними очима, а в його погляді була якась безсила мудрість. Та коли пролунало слово «золото», він простягнув руку, ніби відсторонюючи щось і відвернувся і бік гір.

— Він говорить про золото, — промовив аскет. — Він говорить про заборонене. Нехай він замовкне.

В Отто був один прусський недолік. Він вважав, що успіх — це властивість, а не випадковість. Принц щиро вірив у те, що він і йому подібні народжені для того, аби перемагати народи, яким призначено підкорятися. Тому почуття здивування йому незнайоме, а те, що трапилося потім, і геть було несподіванкою. Він лиш відкрив рот, щоб заперечити пустельникові, та не встиг промовити навіть слова — щось м’яке закрило йому вуста і міцно стягнуло голову. Минуло секунд сорок, поки він врешті усвідомив, що слуги-угорці затиснули йому рот його ж власною орденською стрічкою.

Старець знову підійшов до великої Біблії, що лежала на мідній підставці, і поволі став гортати сторінки, поки не дійшов до Послання Якова, і почав читати:

— «…Так само і язик: член маленький, а…»[29]

Щось у його голосі змусило принца різко повернутися і бігцем кинутись униз стежкою. Лише на половині дороги до парку, що був довкола замку, принц уперше спробував зірвати орденську стрічку, яка стягувала щелепи і шию. Він спробував один раз, потім другий, третій, — та марно. Ті, що зав’язали йому рота, знали свою справу. Ноги Отто були вільні, він міг стрибати, як йому заманеться, руки теж були вільні — ними можна розмахувати, подавати сигнали, а от промовити він не міг жодного слова. У нього немовби вселився мовчазний диявол.

Він уже доволі близько підійшов до парку, і лише тоді збагнув, чим може закінчитися його мовчазливість, до якої його так брутально змусили. Принц похмуро поглянув на освітлений ліхтарями лабіринт міста, та посміхатися він уже не міг. І Отто пригадав усе, що ще зовсім недавно говорив з такою іронією. Куди міг сягнути погляд, стояли його вартові, і кожен пристрелить його відразу ж, якщо він не відізветься на оклик. Так багато зброї довкола, і вона так близько, вартові вдень і вночі прочісують околиці, а тому в лісі сховатися не вдасться. От якщо б крикнути, то вартові миттю прибігли. Та тільки крикнути він не може.

Місяць піднявся вище і виблискував сріблом, нічне небо нависало над принцом насиченою синню, тут і там височіли чорні стовбури сосен. Якісь квіти з великими листками блистіли десь біля його ніг. У місячному світлі вони видавалися прозорими і безбарвними, а раніше він ніколи не звертав уваги на такі дурниці. І ці квіти, здавалося, притискалися до стовбурів дерев, ніби обвивали їх, і це видалося Отто чимось неймовірним і казковим. Можливо, оце несподіване насилля викривило його здатність мислити, та у цьому лісі йому всюди ввижалося щось незбагненно німецьке, ніби з чарівної казки. Йому видавалося, що він наближається до замку людожера. Принц вже й забув, що людожер, володар замку, — це він. Отто пригадалося, як у дитинстві він розпитував маму, чи у їхньому родинному маєтку живуть ведмеді. Він нахилився, аби зірвати квітку, ніби це могло захистити його від злих чарів. Стеблина виявилася міцнішою, ніж він сподівався, і зламалася з легеньким тріском. Він хотів запхати квітку за свою орденську стрічку на грудях, та раптом почувся вигук:

— Стій! Хто йде?

І він згадав, що стрічка зовсім не там, де має бути.

Він спробував закричати, і не зміг. Потім почувся другий вигук, а далі — постріл. Куля зі свистом потрапила у ціль. Отто Гроссенмарський мирно лежав серед казкових дерев. Тепер він уже не міг зробити нікому жодної шкоди: ні з допомогою золота, ані з допомогою сталі. Лише сріблястий олівець місяця вихоплював тут і там вишиті оздоби на його мундирі та зморшки на його обличчі. Нехай Господь помилує його душу.

Вартовий, той, який вистрілив, згідно з суворим розпорядженням командування, відразу ж побіг шукати свою жертву. Це був рядовий на прізвище Шварц. Згодом він став важливою особою у військових колах. Отож, він знайшов лисого чоловіка у військовому мундирі з обличчям, обмотаним орденською стрічкою. Йому здалося, що це маска — було видно лише мертві очі, які холодно виблискували у місячному світлі. Куля пробила стрічку, що стискала щелепи, ось чому в ній також була дірка, хоча насправді постріл був лише один. Молодий Шварц зірвав таємничу пов’язку, відкинув її на траву, і тоді побачив, кого ж він убив.

Важко сказати, як події розвивалися далі. Та мені хочеться вірити, що у цьому лісі справді діялося щось казкове, хоча початок цієї казки жахливий. Ми ніколи не довідаємося, чи дівчина на ім’я Ядвіга була вже знайома з молодим солдатом, якого вона врятувала і за якого потім вийшла заміж, чи вона опинилася там випадково, і їхнє знайомство почалося тієї ночі. Та мені видається, що ця Ядвіга — справжня героїня, і вона заслужено стала дружиною чоловіка, якого також можна назвати героєм. Вона вчинила сміливо і мудро. Дівчина вмовила вартового повернутися на свій пост, де його ніщо не пов’язуватиме з нещастям; він буде лише одним з пів сотні вірних і дисциплінованих вартових, які стояли поблизу. Вона ж залишилася біля тіла і підняла тривогу, а оскільки у неї не було вогнепальної зброї, то її годі було звинуватити у вбивстві.

— І сподіваюся, що вони щасливі, — посміхаючись, закінчив отець Бравн і підвівся.

— Куди ви йдете? — запитав Фламбо.

— Хочу ще раз подивитися на портрет камергера, того, який зрадив своїх братів, — відповів священик. — Цікаво, якщо людина зрадила двічі, вона тоді менший зрадник?

І він довго роздумував перед портретом сивоголового чоловіка з чорними бровами і люб’язною, ніби наклеєною, посмішкою, якій, здавалося, суперечив недобрий, погрозливий погляд.