Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Голова Цезаря

Десь у Бромптоні або у Кенсінгтоні є нескінченно довга вулиця з високими будинками, більшість з яких незаселена; ця вулиця чимось схожа на ряд гробниць. А стрімкі сходи до темних вхідних дверей нагадують сходи до пірамід. У такі двері якось не поспішаєш стукати, побоюючись, що їх відчинить мумія. Та найбільш гнітюче враження залишається від сірих будинків, які зливаються в одну суцільну і безкінечну стіну. Подорожній, який йтиме цією вулицею, матиме враження, що йому вже ніколи не пощастить побачити просвіток або поворот. Та все-таки там є один виняток, і кожен подорожній голосно висловлює радість з цього приводу. Між двома високими будинками, майже у щілині, якщо це місце порівняти з усією вулицею, розташувалася невеличка пивна чи їдальня, яку багатії ласкаво надали у розпорядження своїх візників та слуг. Є щось радісне у цій тьмяній споруді, а ще відчувається якась свобода і чарівність у такій мініятюрній будівлі. Біля підніжжя цих кам’яних гігантів вона нагадує освітлений будиночок гномів.

Одного осіннього вечора, який також був схожий на казковий, можна було побачити, як чиясь рука відхилила червону штору, що разом з великими білими літерами на склі, приховувала інтер’єр таверни від чужих очей, а у вікні з’явилося невинне обличчя, ніби у наївного домовика. Насправді це було обличчя одного з найдобродушніших людей на ім’я Бравн, колись він душпастирював у Ессексі, а тепер виконував свої пастирські обов’язки у Лондоні. Його друг, Фламбо, напівофіційний детектив, сидів навпроти нього і записував у нотатник останні дані щодо справи, яку він недавно розкрив у цій околиці. Вони сиділи за маленьким столиком, який стояв поруч з вікном, аж раптом священик відсунув штору і виглянув у вікно. Він почекав, поки єдиний перехожий пройде повз вікно, а потім опустив штору. Круглі очі священика вдивлялися у великі білі літери на вікні, які були розташовані над його головою, потім перевів погляд на сусідній столик, за яким сидів землекоп з кухлем пива і сиром, а також рудоволоса дівчина зі склянкою молока. Побачивши, що його приятель сховав записник, він м’яко промовив:

— Якщо у вас знайдеться декілька хвилин, я попросив би вас простежити за цим чоловіком з фальшивим носом.

Фламбо здивовано подивився на нього; рудоволоса дівчина також поглянула на нього, але в її погляді було щось більше, аніж звичайне здивування. Вона була одягнена у просте і дуже свобідне світло-коричневе плаття з мішковини; та все одно було помітно, що вона леді, а якщо добре придивитися, то можна було помітити, що вона ще й зарозуміла.

— За чоловіком з фальшивим носом! — повторив Фламбо. — А хто це?

— Уявлення не маю, — відповів отець Бравн. — Я хочу, щоб ви це з’ясували. Зробіть мені таку послугу. Він пішов униз вулицею, — і тицьнув великим пальцем десь собі за плече, до речі, це був один з його улюблених і невиразних жестів, — він, певно, ще не встиг зайти далі, аніж до третього ліхтарного стовпа. Мене цікавить лише напрямок, куди він піде.

Фламбо якийсь час уважно дивився на свого приятеля, не знаючи, дивуватися йому чи розважатися, потім підвівся з-за столу, протиснув своє велетенське тіло через вузенькі двері, які виходили на вулицю, і ніби розчинився у сутінках.

Отець Бравн вийняв з кишені маленьку книжечку і почав читати; він настільки захопився читанням, що навіть не помітив, як рудоволоса леді підійшла і сіла навпроти нього. Врешті вона нахилилася і тихо, але серйозно запитала:

— Чому ви так сказали? Звідки ви знаєте, що ніс фальшивий?

Він підняв свої важкі повіки і збентежено закліпав. Потім, ніби вагаючись, подивився на білі літери на вікні. Очі молодої леді прослідкували за його поглядом і також спантеличено зупинилися на білих літерах.

— Ні, — промовив отець Бравн, ніби відповідаючи на її безмовне запитання. — У цьому написі немає нічого дивного, там написано не «овип», хоча спочатку я саме так і прочитав, там написано «пиво».

— І що? — допитувалася дівчина, уважно вдивляючись у свого співрозмовника. — А до чого тут цей напис?

Задумливий погляд священика зупинився на полотняному рукаві дівчини, унизу якого було ажурне гаптування ручної роботи; і це давало підстави вважати, що це плаття не звичайної робітниці, а робочий одяг леді, котра займається малюванням. Здавалося, що у цій деталі священик знайшов багато поживи для роздумів, та відповів він дуже повільно і ніби вагаючись:

— Розумієте, міс, — промовив він, — ззовні це місце виглядає… ні, це, звичайно, цілком пристойне місце… але такі леді, як ви, зазвичай вважають інакше. Вони ніколи не заходять у такі заклади з власного вибору, хіба що…

— Що «хіба що»? — допитувалася дівчина.

— Хіба що це ті нещасні, які заходять сюди зовсім не для того, щоб випити молока.

— Ви — надзвичайна людина, — промовила молода леді. — І про що ж вам йдеться?

— Зовсім не про те, щоб схвилювати вас, — м’яко відповів священик. — Я просто хочу допомогти вам, якщо ви, звичайно, добровільно попросите мене про допомогу.

— А чому мені має знадобитися ваша допомога?

Священик продовжив свій сонний монолог:

— Ви зайшли сюди зовсім не тому, що захотіли зустрітися з господарями закладу, вашими протеже, тому що тоді ви зайшли б у внутрішнє приміщення… І ви зайшли сюди не тому, що вам зробилося погано, у такому разі ви звернулися б до господині, шанованої жінки… зрештою, ви не виглядаєте хворою, а лише нещасливою… Ця вулиця дуже довга, тут немає ніяких поворотів, а будинки з обох боків зачинені… Я можу лише здогадуватися, що ви побачили когось, з ким не захотіли зустрічатися, а таверна виявилася єдиним захистком у цих кам’яних нетрях… Сподіваюся, я не порушив прав незнайомця, коли виглянув у вікно, щоб подивитися на єдиного перехожого, який з’явився тут після вас… А оскільки він видався мені особою, яка не викликає довіри… а ви довіру викликаєте… от я й вирішив допомогти, якщо цей незнайомець надокучає вам. Ось і все, власне кажучи. А що стосується мого приятеля, то він незабаром повернеться; хіба на такій вулиці вдасться щось з’ясувати… Я й не очікую, що йому це вдасться.

— То навіщо ж ви його послали?! — вигукнула дівчина, нахилившись уперед і вже не приховуючи свого здивування. У неї було горде обличчя з легким рум’янцем і римським носом, як у Марії Антуанети.

Священик вперше уважно подивився на неї і промовив:

— Бо я сподівався, що ви захочете порозмовляти зі мною. Дівчина озирнулася довкола, по її обличчі ковзнула тінь гніву, добрий настрій майже зник з її очей, так само, як посмішка з її уст, і врешті вона промовила майже похмуро:

— Гаразд, якщо вам так хочеться порозмовляти зі мною, то, може, ви відповісте на моє запитання, — і після невеликої павзи вона додала, — …отож, чому ви вважаєте, що ніс того чоловіка — фальшивий?

— У таку погоду віск завжди трохи тане, — просто відповів отець Бравн.

— Але той ніс такий кривий, — сказала рудоволоса дівчина.

Священик посміхнувся.

— А я й не стверджую, що мати такий ніс — ознака франтівства. Гадаю, цей чоловік зробив собі такий ніс, тому що його справжній ніс — набагато гарніший.

— Але навіщо? — наполягала незнайомка.

— Як там кажуть у дитячих віршиках? — неуважно промовив отець Бравн. — «Якось кривий чоловічок став на криві ніжки і почимчикував по кривій доріжці»… Щось мені видається, що цей чоловік став на дуже криву стежку, хм…, прямуючи за своїм кривим носом.

— А що він зробив? — допитувалася дівчина, і її голос затремтів.

— Я не хочу змушувати вас зраджувати свої секрети, — дуже тихо промовив священик, — та мені видається, що ви можете розповісти мені про цього чоловіка набагато більше, аніж я вам.

Дівчина зірвалася на рівні ноги і стала, стиснувши кулаки, ніби збиралася втекти, та потім її пальці поволі розтиснулися, і вона знову сіла.

— Ви значно таємничіші порівняно з иншими, але я відчуваю, що вашій таємничості можна довіритися.

— Ми завжди боїмося того, що не зможемо знайти виходу з лабіринту, — тихо промовив священик. — Ось чому атеїзм схожий на нічне жахіття.

— Я вам усе розповім, — рішуче промовила рудоволоса незнайомка. — Чому я вам це розповідаю, і сама не знаю до ладу.

Тереблячи пальцями стареньку заштопану скатертину, вона почала свою розповідь:

— Мені здається, ви можете відрізнити, що є снобізмом, а що — ні; і якщо я скажу, що походжу зі старовинного аристократичного роду, ви зрозумієте, що це необхідна частина моєї розповіді. Насправді основна небезпека прихована у безпорадних уявленнях і поглядах мого брата: становище зобов’язує і таке инше. Гаразд, мене звати Крістабел Корстерс, мій батько був полковником Корстерсом, про якого ви, можливо, чули: він зібрав велику колекцію римських монет. Я навіть не намагатимусь описати батька, він і сам був подібний на римську монету. Він також був таким гарним і щирим, таким міцним і таким застарілим. Він більше пишався своєю колекцією, аніж родинним гербом, годі знайти влучніше порівняння. Екстраординарний характер мого батька найкраще розкрився у заповіті. У нього було двоє синів і донька. Він посварився з одним із синів, з моїм братом Джайлзом, і вислав його до Австралії, заповівши йому невелике фінансове забезпечення. Після цього він склав заповіт, у котрому заповів колекцію монет і ще менше фінансове забезпечення моєму братові Артурові. Батько щиро вважав, що це найвища честь, якої міг удостоїтися його син за вірність, високу моральність та успіхи, яких Артур досяг у математиці та економіці у Кембриджі. Мені він залишив майже всі свої статки, до речі, немалі; і я впевнена, що він зробив це з презирства до мене.

Слід сказати, що Артур мав право висловлювати своє невдоволення; та він навіть перевершив батька. Щоправда, у юності в нього були якісь суперечки з татом, та коли брат отримав колекцію, то ніби перетворився у жреця язичницького храму. Для нього ці дрібні римські монети стали уособленням доброго імени Корстерсів, і він почав благоговійно поклонятися їм, так само, як і батько. Він поводився так, ніби римські гроші вимагають усіх можливих римських достоїнств і чеснот. Артур відмовився від всіляких задоволень; він нічого не витрачав на власні потреби, він жив лише для своєї колекції. Бувало, він навіть не докладав зусиль, щоб перевдягтися, коли сідав за обідній стіл, на котрому, до речі, були лише найпростіші страви; він днями міг ходити у своєму старому коричневому халаті й перебирати пакетики з темного поштового паперу, перев’язані мотузками. До цих пакетиків з монетами Артур нікому не дозволяв навіть торкатися. Усі ці мотузки-й пакети, його бліде, худе і шляхетне обличчя уподібнювали його до старого монаха-аскета. Однак, час від часу він усе-таки міг галантно одягнутися, як і належить джентльменам; та це бувало лише тоді, коли він вибирався на лондонські авкціони або в антикварні магазини, щоб поповнити свою колекцію.

Отож, якщо вам доводилося мати справу з молодими людьми, то вас не здивує, якщо я скажу, що мій настрій від усього цього лише погіршувався. Знаєте, це таке відчуття, коли ти починаєш думати, що стародавні римляни — це, звичайно ж, просто чудово, але кому вони потрібні зараз! Я не подібна на Артура. Я люблю отримувати задоволення від розваг, і не бачу у цьому нічого поганого. Від матері я отримала не лише руде волосся, але й романтичну вдачу. Бідолаха Джайлз був таким самим, і, гадаю, атмосфера у нашому батьківському домі може бути для нього виправданням; хоча він справді вчинив дуже погано і за це ледь не потрапив до цюпи. Але ви зараз переконаєтеся, що він не поводився гірше, аніж я…

А тепер я перейду до найважливішої частини своєї розповіді. Ви — розумна людина і, напевно, здогадуєтеся, що може порушити монотонне життя непокірливої сімнадцятирічної дівчини. Я ж так спантеличена цими жахливими подіями, що навіть не спроможна розібратися з власними почуттями; і я вже не знаю, чи зневажаю цей невинний флірт, чи у мене розбите серце… Ми тоді жили на невеликому курорті у Південному Вельсі. По сусідству жив капітан далекого плавання у відставці, у нього був син, років на п’ять старший від мене. Це був приятель Джайлза, який тоді вже виїхав у колонії. Його ім’я не суттєве для цієї розповіді, та оскільки я вирішила розповісти вам все, то не буду приховувати: його звали Филип Ховкер. Ми разом ловили креветок і розмовляли, а нам видавалося, що ми закохані; у кожному разі, він казав, що закоханий, і мені видавалося, що я також закохана. Якщо я скажу, що у нього було хвилясте бронзове волосся і засмагле римське обличчя, то це не тому, що мені хочеться поговорити про нього; це необхідно, оскільки саме це стало причиною дуже дивних подій.

Одного літнього пополудня, коли ми з Филипом домовилися піти ловити креветки, я нетерпляче чекала у вітальні й дивилася на Артура, який саме розпаковував монети і по одній, часом по дві, переносив їх у свій похмурий кабінет, який був розташований позаду будинку і водночас був своєрідним музеєм. Як тільки важкі двері зачинилися за ним, я схопила сітку, якою ловлять креветок, свій шотландський берет і саме збиралася вислизнути з будинку. Та раптом помітила, що брат забув у вітальні одну монету, і вона лежить на довгій лаві під вікном, виблискуючи на сонці. Це була бронзова монета, а її бронзовий колір у поєднанні з обрисами римського носа і міцної шиї зробив голову Цезаря майже точною копією портрета Филипа Ховкера. І в цю мить мені пригадалося, як колись Джайлз розповів Филипові про те, що існує монета з зображенням, котре дуже подібне на портрет Филипа. Уявіть собі, який вихор безумних ідей закрутився у моїй голові. Я уявила собі, що отримала майже казковий подарунок. У мене з’явилася безумна ідея: а що, як я візьму цю монету і віднесу Филипові як знак наших заручин, і це об’єднає нас навіки. Впродовж хвилини подібних думок у моїй голові було дуже багато. А потім переді мною ніби відкрилася глибока прірва, це було усвідомлення того, що я маю намір зробити. Потім з’явилася нестерпна думка, котра аж обпікала мене: як до цього поставиться Артур? Один з Карстерсів — злодій, і цей злодій вкрав скарб Карстерсів. Підозрюю, що за такий вчинок брат погодився б спалити мене на вогнищі, як відьму. І саме лише уявлення про таку фанатичну жорстокість викликало у мене нехіть до його скупої метушливости довкола цих монет, а мені ж так хотілося бути свобідною, і ця свобода чекала на мене біля моря. За вікном було яскраве сонячне світло, вітер і свобода. Я сиділа й роздумувала про те, що цей яскравий світ кличе мене, а потім про мідні монети і запилюжені пакети мого брата, які заповнювали моє теперішнє життя. Живий світ і колекція Карстерсів зійшлися у рішучому двобої.

Але світ древніший від колекції Карстерсів. Коли я бігла заплутаними вуличками до моря, стискаючи у руці монету, мені видавалося, що за мною женуться не лише всі предки роду Карстерсів, а ще й уся Римська імперія. Не лише сріблястий лев з нашого герба, а й сам Цезар наздоганяли мене у повітрі, завиваючи і розвіваючись у повітрі, ніби повітряні змії, поки я врешті не добігла до сухих і пухких дюн ідо вологого піщаного пляжу, де по щиколотки у воді стояв Филип. Він був приблизно за сто ярдів від берега. Небо було червоним від променів вечірнього сонця, і широке пасмо мілководдя було більше схоже на озеро, котре оточене рубіновим полум’ям. І ось тоді, знявши панчохи і взуття, я підбігла до Филипа, а це було доволі далеко від берега. Я оглянулася. Ми були самі, поблизу, ані на березі, ані у морі, не було жодної душі. І тоді я віддала йому монету із зображенням Цезаря.

І саме в цю мить мене охопило якесь незбагненне відчуття, що на мене дивиться чоловік, який стоїть на дюнах. Я майже відразу збагнула, що це просто нерви; цей чоловік був доволі далеко, він більше нагадував чорну цятку, аніж людську постать. Я лише бачила, що він непорушно стоїть і дивиться поперед себе, схиливши набік голову. У мене не було жодних раціональних доказів, що цей чоловік дивиться саме на мене. Він міг дивитися куди завгодно: на корабель, на море, на чайок, врешті, на людей, які прогулювалися неподалік. У кожному разі, це відчуття було пророчим, незалежно від того, звідки воно взялося. Коли я дивилася на нього, він швидко почав прямувати до нас мокрим піском. Чим ближче він підходив, тим краще я бачила, що у нього темне волосся, борода, а на очах — чорні окуляри. Він був одягнений бідно, але доволі пристойно, у все чорне, починаючи від капелюха і завершуючи міцними черевиками. Не вагаючись він зайшов у черевиках у воду і продовжував йти просто до мене, він наближався, ніби куля, котра не схибить.

Я не можу передати вам, що я відчувала, коли він зайшов у воду. Це була якась мішанина жаху і дива. Це було так, ніби раптом ви побачили, як летить будинок. Він лише намочив свої черевики, але в цю мить він видавався мені демоном, який ігнорує закони природи. Якби він завагався, ступивши у воду, все було б природно. А він ішов і дивився на мене, і здавалося, що він навіть не помічає океану. Филип стояв кілька ярдів від мене, повернувшись до мене спиною і розплутуючи сіті. Незнайомець підійшов до мене, між нами залишалося десь зо два ярди, вода майже сягала йому до колін.

І тоді він промовив, чітко і якось неприродно вимовляючи кожне слово:

— Чи ви не були б так ласкаві, щоб і мені подарувати монету з особливим зображенням?

Власне кажучи, в його зовнішності не було нічого надзвичайного: трохи притемнені окуляри, звичайні блакитні очі, і він дивився на мене прямо, навіть не кліпаючи. Темна борода не була ані надто довгою, ані занедбаною, і все ж він видавався якимось зарощеним, тому що борода починалася відразу біля бакенбардів. Його обличчя не було ані хворобливо-жовтим, ані синюшним, навпаки, це було обличчя доволі юної особи. Однак, його шкіра видавалася якоюсь штучною і восковою, а це робило його обличчя дуже неприємним. Єдиною дивною рисою у його зовнішності був ніс, доволі гарної форми, але кінчик носа був якось неприродно вигнутий, так ніби його хтось стукнув дитячим молотком, коли він ще не затвердів. Це викривлення навіть важко було назвати потворністю, та все одно, я навіть не можу висловити, наскільки жахливо це було для мене. В ту мить, як він стояв у воді, а промені сонця виблискували на ньому неймовірними відтінками, він видався мені морською потворою, яка щойно випірнула з глибин закривавленого моря. Я не знаю, чому цей ніс настільки вплинув на мою уяву, та мені почало видаватися, що він може ним ворушити. І в наступну мить він саме так і вчинив.

— А також кожна инша допомога, — продовжував він, якось неприродно і самовдоволено вимовляючи кожне слово, — може допомогти вам позбутися моїх контактів з вашою родиною.

І лише тоді я збагнула, що він мене шантажує, бо йому відомо про крадіжку бронзової монети; всі мої забобонні побоювання і сумніви поглинуло одне-однісіньке, дуже практичне запитання. Як він про це дізнався? Я ж вкрала цю річ несподівано навіть для себе, під впливом імпульсу, і цього ніхто не міг побачити. Тому що я завжди намагалася переконатися, чи мене ніхто не бачить, коли я виходжу на зустріч з Филипом. Я тримала монету у затисненому кулаку, він же не міг мене просвітити рентгенівським промінням! Чоловік, який стояв на дюнах, не міг бачити, що я дала Филипу.

— Филипе! — безпорадно вигукнула я. — Запитай у цього чоловіка, що йому потрібно.

Коли врешті Филип підвів голову від сітей, які він лагодив, його обличчя, принаймні мені так здалося, почервоніло, ніби він розізлився або йому раптом зробилося соромно… а можливо, це було просто проміння вечірнього сонця. А може, це була лише моя хвороблива уява, яка цього вечора виробляла казна що. А Филип лише різко й сердито сказав незнайомцеві:

— Ану геть звідси!

А потім він запросив мене жестом йти за ним на берег, і більше не звертав уваги на дивака у чорному одязі. Потім Филип став на кам’яний берег, який простягався аж до дюн і попрямував додому, можливо вважаючи, що наш переслідувач буде важче йти по нерівному камінню, котре позеленіло і обросло водоростями. А для нас, молодих, ця дорога була звичною. Та мій переслідувач ходив так само витончено, як і розмовляв; і він продовжував йти за мною, старанно добираючи слова і кроки. Я постійно чула позаду його нестерпно ввічливий і огидний голос, поки ми врешті не дійшли до дюн. І тоді Филип не стримався. Він раптово повернувся до незнайомця і промовив:

— Йдіть звідси. Я не можу розмовляти з вами.

І коли чоловік завагався і відкрив уста, щоб щось відповісти, Филип досить сильно вдарив його по обличчі, тому що той просто покотився з вершини найвищої дюни. Потім я побачила, як він повзає, намагаючись підвестися.

Удар Филипа трохи заспокоїв мене, хоча, насправді, це могло лише погіршити справу. Однак, дивлячись на Филипа, не було помітно, що його доблесть викликала у нього піднесений настрій, як це бувало раніше. Він був ніжним, як завжди, однак без гумору; і перш ніж я встигла запитати, у чому справа, він попрощався зі мною біля своєї хвіртки. А на прощання він висловив два зауваження, які видалися мені більше, аніж просто дивними. Він сказав, що, беручи до уваги все, що сталося, мені слід покласти монету на місце, але «поки що» він затримає її у себе. А потім несподівано і зовсім недоречно додав:

— Ти знаєш, що Джайлз повернувся з Австралії?..

Двері пивної відчинилися, і гігантська тінь детектива Фламбо лягла на столик. Отець Бравн представив його дамі, і зробив це легко й переконливо, як зазвичай. Він згадав про досвід Фламбо та про його розуміння у подібних справах; і вже через кілька хвилин дівчина, сама того не помітивши, почала розповідати свою історію з самого початку для двох слухачів. Фламбо вклонився дівчині і, перш ніж сісти, подав священикові невеликий папірець. Отець Бравн дещо здивовано взяв папірець і прочитав: «Кеб до Уегга-Уегга, 379, Мефікін-авеню, Путні». А тим часом дівчина продовжувала:

— Я піднялася вгору крутою вулицею, котра вела до мого будинку. У моїй голові був повний безлад, цей вихор думок не вщух і тоді, коли я врешті дійшла до дверей будинку і на сходах побачила бідон з під молока і чоловіка з викривленим носом. Молочний бідон говорив про те, що прислуга вже пішла, а Артур, як завжди, занурився у похмурі роздуми, сидить у своєму кабінеті і не чує дзвінка. Отож, не було нікого, хто міг би допомогти мені, окрім брата, а його допомога була для мене крахом. У відчаї я ввіткнула в руку жахливого незнайомця два шилінги і сказала йому, щоб він задзвонив через кілька днів, коли я про все подумаю. Він пішов незадоволений, але набагато слухняніше, аніж я очікувала, можливо, він ще не прийшов до тями після падіння на дюнах. І я з якимось мстивим задоволенням дивилася, як віддаляється його спина, на якій білів пісок. Він завернув за ріг, минувши зо шість будинків.

І лише тоді я відчинила двері, ввійшла, зробила собі чай і спробувала впорядкувати думки. Я зручно всілася у вітальні, біля вікна, котре виходило у сад, освітлений слабкими променями сонця. Та я була надто спантеличена, щоб милуватися квітами. Моє збентеження лише зросло, тому що я побачила все це ніби сповільнено.

Людина або чудовисько, котре я щойно відігнала, стояла посеред саду. Звичайно, ми всі читали купу книжок про різні блідолиці фантоми у темряві; але те, що я побачила, було набагато жахливіше. Його обличчя й не було блідим, навпаки можна було помітити восковий рум’янець на обличчі, котре більше нагадувало манекен у перукаря. Він стояв, повернувшись обличчям до мене, і я передати вам не можу, яким жахливим він мені видавався серед тюльпанів й инших барвистих квітів. Він виглядав, мов воскова фігура, яку поставили посеред саду.

Однак, помітивши, що я поворухнулася, він миттю повернувся і вибіг через задню хвіртку, яка була відчинена. Напевно, саме через неї він потрапив у наш сад. Ця боязкість була настільки несхожа на зухвалість, з якою він увійшов у море, що я відчула полегшення. Я навіть уявила, що він злякався Артура. У кожному разі, я заспокоїлася, тихо пообідала (тому що Артура не можна було турбувати, коли він працював у своєму музеї). Мої думки отримали свободу і втекли до Филипа і, напевно, там і залишились. Я сиділа й байдуже дивилася на инше вікно, за яким до того часу було вже темно, і воно було схожим на грифельну дошку. Мені привиділося, щодо скла прилипло щось на кшталт слимака. Та коли я придивилася уважніше, то побачила, що це «щось» подібне на людський палець, притиснений до скла. В мені одночасно прокинулись відвага і побоювання, я кинулася до вікна, потім відскочила від нього, намагаючись стримати крик, який міг почути Артур.

Це був не палець і не слимак. Це був кінчик кривого носа, притиснений до скла; обличчя і широко відкриті очі, яких я спочатку не побачила, видалися мені сірими, як у примари. Я заслонила вікно, втекла до своєї кімнати і зачинилася. Але присягаюся, у своїй кімнаті я теж побачила вікно, до якого ззовні притиснувся викривлений ніс того чудовиська.

Напевно, було краще піти до Артура. Якщо ця кривоноса потвора повзала довкола будинку, наче кішка, то у неї могли бути гірші наміри, аніж просто шантаж. Мій брат, можливо, й вигнав би мене і прокляв навіки, але в цю мить він би захистив мене, він все-таки джентльмен. Після кількахвилинних роздумів я повернулася, постукала у двері братової кімнати, увійшла і побачила ще гірше видовище.

Крісло було пусте, брата у кімнаті не було. Зате чоловік з викривленим носом нахабно сидів біля лампи і читав одну з книг Артура, навіть не знявши капелюха. Було очевидно, що він чекає на Артура. Його обличчя було спокійне і зосереджене, але кінчик носа залишався найрухливішою частиною, і тепер, як мені видалося, перехилився вправо. Це було огидно, коли він переслідував мене і спостерігав за мною, та його байдужість щодо моєї присутности була просто жахливою.

Здається, я закричала голосно і протяжно, та це несуттєво. Важливо инше: я віддала йому всі гроші, які у мене були, а також велику суму в цінних паперах, які, до речі, я не мала права чіпати, хоча вони й належать мені. Врешті він пішов, тактовно і багатослівно вибачаючись, це було так неприємно. А я сіла, відчуваючи, що все зруйноване. Однак, цієї ж ночі цілком випадково прийшло спасіння. Артур, який виїхав до Лондона (він часто так робив), несподівано, посеред ночі, повернувся. Він просто сяяв від щастя, виявляється, йому вдалося знайти ще одну дорогоцінну монету, котра могла стати окрасою навіть для його колекції. Він був такий щасливий, що я ледь не зізналася у крадіжці монети. Та мені це не вдалося. Його настільки переповнювали власні плани, що все инше його просто не цікавило. Оскільки братова угода могла не вдатися, він наполіг на тому, щоб я негайно зібрала всі речі і поїхала разом з ним на квартиру, яку він винайняв у Фуллемі, бо хотів бути якомога ближче до антикварного магазину. Ось так, несподівано для себе, посеред ночі я втекла від свого ворога… і від Филипа. Брат багато часу проводив у Кенсінгтонському музеї, а я, щоб бодай створити ілюзію самостійного життя, заплатила за кілька уроків у мистецькій школі. Сьогодні увечері я саме поверталася з занять, коли раптом помітила, що назустріч мені суне ця кривоноса потвора. І я зайшла сюди, щоб сховатися і відпочити.

Я повинна сказати ще дещо. Я не заслуговую на допомогу і не скаржуся на покарання, саме так і мало все трапитися. Але я ніяк не можу збагнути: як це сталося? Мене карає якийсь фатум? Або хто, окрім Филипа і мене, може знати про те, що я дала йому маленьку монетку посеред моря, коли поруч не було ані душі?

— Екстраординарна проблема, — погодився Фламбо.

— І її вирішення таке ж, — доволі похмуро завважив отець Бравн. — Міс Корстерс, чи ви будете вдома, якщо ми відвідаємо вас у Фуллемі приблизно через півтори години?

Дівчина мовчки поглянула на священика, потім підвелася, одягаючи пальчатки.

— Так, — відповіла вона, — я буду вдома. — І відразу ж вийшла з пивної.

Цього вечора детектив і священик продовжували обговорювати цей дивний випадок і врешті підійшли до буднику в Фуллемі. Варто додати, що цей будинок не надто пасував до родини Корстерсів, навіть у якості тимчасового житла.

— Звичайно, якщо мислити поверхово, — сказав Фламбо, — то насамперед хочеться згадати про загадкового австралійського брата, який колись ледь не попався. Тепер він міг несподівано повернутися на батьківщину, й у нього можуть бути такі жалюгідні співучасники. Але я не можу збагнути, як він може бути замішаний у цій справі, хіба що…

— Що «хіба що»? — терпляче перепитав його співрозмовник.

Фламбо відповів уже тихіше:

— Хіба що залицяльник також якимсь чином замішаний у цій справі, і він якраз може бути найбільшим негідником. Австралієць знав, що Ховкеру хотілося мати монетку. Але ніяк не можу допетрати, як брат міг дізнатися, що Ховкер отримав її. Хіба що Филип подав йому якийсь сигнал на берег, йому або його помічникові.

— Ви маєте рацію, — з повагою відповів священик.

— А ви помітили ще одну деталь? — нетерпляче продовжував Фламбо. — Цей Ховкер чув, як ображають його кохану, але навіть не намагався її захистити. Він вдарив нападника лише тоді, коли вони були на м’якому піску, де йому було легко вдати переможця у несправжній бійці. Якби він ударив суперника на скелі, він міг би добряче його скалічити.

— Ви знову маєте рацію, — отець Бравн схвально кивнув.

— А тепер знову почнімо все спочатку. Тут потрібно кілька учасників, не надто багато, але й не менше трьох. Для самовбивства потрібен один учасник, для вбивства — двоє, а для шантажу — щонайменше троє.

— Чому? — м’яко запитав отець Бравн.

— Як це «чому»? Це ж очевидно! — вигукнув Фламбо. — Один, щоб було кого викрити, один, щоб погрожувати викриттям, і ще один, для якого викриття буде шоком.

Після задумливої павзи отець Бравн врешті відізвався:

— Фламбо, ви робите логічну помилку. Три особи потрібні як носії ідеї. Та у якості виконавців достатньо й двох.

— Що ви маєте на увазі?

— А чому б шантажистові власноруч, так би мовити, не погрожувати жертві? — тихо продовжував священик. — Для прикладу візьмімо непитущу дружину. Своєю поведінкою вона примушує чоловіка приховувати, що він відвідує паби, а потім вона власноруч, але зміненим почерком, пише йому листи, погрожуючи в них розповісти все дружині. Яка різниця, хто пише ці листи? Або, ось инший приклад. Припустімо, що батько забороняє синові грати на гроші, а потім, перевдягнувшись, погрожує йому батьківським невдоволенням. Або припустімо… Але, друже мій, ми вже прийшли…

— Господи! — вигукнув Фламбо, — видумаєте, що…

Хтось жваво збіг сходами, і в помірному світлі ліхтаря співрозмовники побачили профіль, який був дуже схожий на профіль з римської монети.

— Міс Корстерс, — промовив Ховкер без зайвих церегелів, — не хотіла заходити до будинку, поки ви не прийдете.

— Гаразд, — довірливо промовив отець Бравн, — а вам не видається, що їй краще взагалі не заходити до цього будинку і залишатися під вашою опікою? Бачите, мені видається, що ви самотужки здогадалися про все.

— Так, — вже тихіше відповів молодий чоловік. — Я здогадався про все ще на дюнах, саме тому я й вдарив його на м’якому піску.

Фламбо взяв від дівчини ключ, а від Ховкера — монету, потім пропустив усіх усередину будинку і швидко ввійшов у вітальню. Там був лише один чоловік. Це був той, кого отець Бравн бачив з вікна таверни, тепер він стояв, притиснувшись спиною до стіни, як зацькована тварина. Він навіть зараз стояв у чорному пальто, під яким був коричневий домашній халат.

— Ми прийшли, — ввічливо почав розмову отець Бравн, — щоб віддати монету її власникові. — І він вказав рукою на чоловіка з кривим носом.

Очі Фламбо широко відкрилися від здивування.

— Цей чоловік — колекціонер? — запитав він.

— Це містер Артур Корстерс, — впевнено відповів священик, — і він дещо незвично колекціонує монети.

Чоловік страшенно зблід, і тепер кривий, штучний ніс настільки виділявся, що був схожий на якусь самостійну і комічну деталь. Він щось говорив, однак це була лише розпачлива спроба зберегти власну гідність.

— Ви повинні подивитися, — промовив він, — що я втратив не всі родинні цінності.

І раптом він різко повернувся і вийшов у сусідню кімнату, гучно зачинивши двері.

— Зупиніть його! — вигукнув отець Бравн, кинувшись вперед і перечепившись через крісло. Фламбо кілька разів шарпнув двері, і врешті вони відчинилися. Та було надто пізно.

У мертвій тиші Фламбо пройшов через кімнату і зателефонував лікареві й у поліцію.

Порожній медичний флакон лежав на підлозі. Впоперек столу лежало тіло чоловіка у коричневому халаті, з-під тіла виглядали розірвані паперові пакетики, з яких висипалися зовсім не римські, а звичайні англійські монети.

Священик взяв у Фламбо монету з зображенням Цезаря.

— Ось це і все, — сказав він, — що залишилося від колекції Корстерсів.

Після доволі протяжної павзи він продовжував лагідніше, аніж зазвичай:

— Заповіт, який залишив схиблений на своїй колекції батько, був жорстоким, і, як ви бачите, син образився. Він усім серцем ненавидів ті римські монети, і щораз сильніше полюбив справжні гроші, яких батько не залишив йому. Він не лише почав продавати монети, одна за одною, а й опустився до найбільш негідних способів, щоб заволодіти бажаним. Він навіть почав шантажувати своїх рідних. Він шантажував свого брата, який повернувся з Австралії, за його давній і давно забутий злочин (саме тому він і взяв кеб до Уегга-Уегга в Путні). Він шантажував сестру, яка поцупила монету, тому що цю пропажу міг помітити лише він. До слова, саме тому в неї й виник цей надприродний здогад, коли він стояв далеко на дюнах. Часом буває так, що постать або якась поза швидше нагадають нам когось, аніж добре замасковане обличчя навпроти нас.

Знову запанувала тиша.

— Нічого собі, — пробурмотів детектив, — отож великий нумізмат і колекціонер виявився звичайнісіньким скнарою.

— А хіба це така велика відмінність? — спокійно запитав отець Бравн. — А що такого поганого є у скнарі, чого не буває у колекціонера? Що в них поганого, окрім… «не робитимеш собі ніякого різьбленого ідола і ніякої подобизни… не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо Я…» Але нам варто піти й подивитися, як почуваються бідні молоді люди.

— Гадаю, — відповів Фламбо, — незважаючи ні на що, молоді люди почуваються дуже добре.